Сонцезір радісно вбирав у себе животворну силу Сонця, пив разом з пробудженими луками та лісами щедрий вогнистий напій, відчуваючи себе клітиною пульсуючого полум’яного диску.
Проробивши кілька гімнастичних вправ з глибоким диханням, він збіг вниз, до шумливого гірського потоку. Роздягнувся до пояса, обмився холодною водою.
Одразу стало бадьоро, легко, весело.
Сонцезір повернувся до Школи. Ввійшовши до своєї кімнати, ввімкнув Мережу Зв’язку. На екрані з’явилося привітне обличчя юної дівчинки. Вона білозубо всміхнулася Учителю.
— Я вітаю тебе, Сонцезоре. Що потрібно?
— Бажаю ясності, Ластівко. Мені потрібна Велика Матір.
— Вона буде зайнята десять хвилин. Це влаштує тебе?
— Так. Я буду ждати.
Ластівка зникла з екрана. Сонцезір, хвилюючись, підійшов до дзеркала, поправив куртку на грудях, пригладив сивіюче волосся на скронях. Темно-сірі очі дивилися на світ впевнено і строго. Ні, Учителю не соромно буде зустріти погляд Великої Матері Зірниці — Покровительки Вищих Шкіл. Він може пишатися своїми учнями, яких незабаром треба випускати у перший самостійний шлях на простори Всесвіту. Уже десять років він веде групу з семи юнаків і дівчат, готує їх для Великої Місії — як представників людства Землі в далеких світах при галактичних польотах.
Сонцезір почув сигнал апарата Зв’язку, повернувся до екрана. Ластівка сяяла посмішкою.
— Велика Матір готова слухати тебе, Учителю Сонцезір.
— Дякую, Ластівко.
Голубий екран покрився білою хмаринкою, потім на ньому виникло зображення кабінету. Стіл, шафа з книгами, на стінах кілька старовинних картин з гірськими пейзажами. З глибини кімнати з’явилася висока граціозна постать жінки. Вона наблизилась, зупинилася біля столу.
Це була Зірниця, або, як її любовно називали учні Вищих Шкіл, Велика Матір, Покровителька Учбових Закладів Космічних Проблем. їй минуло вже вісімдесят років, хоч зовні цього й не видно. На худорлявому обличчі не було зморщок, блакитні очі випромінювали енергію і любов, темно-синя сукня підкреслювала тонку струнку постать.
П’ятдесят років тому Зірниця віддала трьох синів своїх у Школу Космопілотів. Через п’ятнадцять років вони побували на кількох супутниках Юпітера і Сатурна, зробивши багато чудових відкриттів. Але в п’ятому польоті трапилась трагедія. Корабель зник. Сини Зірниці не повернулися на Землю. Розшуки не привели ні до чого.
Сумувала вся Земля. А печалі Зірниці не було меж. Вона місяць перебувала в Гірському Будинку Самотніх, а потім ще з більшою енергією кинулася у вир праці. Самовіддане служіння на благо людей, любов до юних привели її на вершину учительської праці. Рада Старійшин Землі обрала її Покровителькою Вищих Шкіл.
Все це блискавкою майнуло в думці Сонцезора, і серце його радісно забилося, сприйнявши в себе глибокий, дружній погляд Великої Матері.
Мовчазно, одними лиш ледь помітними жестами привітались вони. Усміхнулись одне одному. Потім вона сказала:
— Один твій учень сьогодні вступає у повноліття. Ти це хотів сказати мені?
— Так, Зірнице. Ім’я його — Ясноцвіт.
— Прекрасне ім’я. Воно відповідає його суті?
— Я вірю в це.
— Ти добрий учитель. Чого ж бажаєш від мене?
— Перше: кілька хвилин твоєї присутності. Звичайно, з допомогою екрана.
— Згода. Кілька годин зранку у мене вільні.
— Друге: мені потрібна ще одна дівчина. Ти знаєш, Зірнице, що Космічна Група повинна бути гармонійною. Для цього потрібна рівновага Начал.
— Подруга потрібна Ясноцвіту? — строго запитала Велика Матір.
— Так.
— З цим треба обережно, — задумливо сказала вона. — Не поспішай.
— Але ж скоро — Великий Іспит для групи. Без необхідної повноти Іспит небажаний.
— Я сказала — зачекай. Я сама поговорю з ним сьогодні.
— Я цього й бажав, — зрадів Сонцезір.
— Ну от і гаразд. Ще що-небудь?
— Третє: нам потрібна енергія для проникнення в інші виміри. Сьогоднішня лекція — на цю тему.
— Надовго?
— Хвилин десять.
— Гаразд. Я зв’яжуся з Радою Старійшин. Вони розпорядяться. Про час повідомлять тебе з Центрального Енерговузла Землі. Все?
— Все.
— Я буду чекати. Викликай мене упродовж години. Велика Матір послала Сонцезору привітну посмішку, махнула ледь помітно рукою. Екран згас.
Учитель полегшено зітхнув, поглянув на хронометр. Наближався час зустрічі з вихованцями.
Сонцезір зайшов до спільної їдальні. Там вже нікого не було. Учитель приязно всміхнувся. Напевне, зібралися в аудиторії і ждуть. Знають, що сьогодні буде щось незвичайне.
Він переглянув список страв. Вибрав собі ананас, яблучний компот. Швидко поснідавши, рушив нагору, до центральної аудиторії.
Його вже чекали. Двері до залу відкрив Ясноцвіт.
Сонцезір зупинився на підвищенні, оглянув свою групу. Всі учні, привітавшись з Учителем, стояли. Вони ніби чекали чогось від нього.
Учитель збагнув їх настрій. Наказавши жестом сідати, мовчав. Дивився на рідні, близькі обличчя, думав.
Незабаром розлука з ними. Надовго. Це буде Великий Іспит, або, як звали його педагоги Землі, — Іспит на Людину.
Важко буде Сонцезору розлучатися з вихованцями. Уже зараз дрижать, напинаються туго незримі ниті зв’язку, які міцніли протягом багатьох років. Недарма Учитель вкладав у кожного з них серце і душу, знання і весь свій час, досвід і любов. І тепер не можна сказати, що учні його — це щось окреме від Учителя. В кожному з них — його частка, зернятко його ідей, його безсонних ночей, його волі і бажання. А коли зернятко виростає згодом у могутнє дерево — хіба дерево і майбутні плоди його не завдячують всім, що матимуть, колишньому непомітному зерну?
Чи витримають учні важку Дорогу? Чи не зігнуться, не впадуть під натиском бурі?
Колись життя саме посилало тяжкі випробування кожній людині. А тепер відсутність хаотичних перепон замінюється іспитами, призначеними Учителями, перед тим, як групи учнів вступають у самостійне життя.
Сонцезір з надією і вірою оглядав принишклих, здивованих вихованців, ніби хотів заглянути в глибину їх сердець.
Космослав. Найстарший з них. Йому — вже сімнадцять років і три місяці. Могутня, широкоплеча постать. Гордовита постава голови. Він схожий на античного героя. Чорні кучері, бліде обличчя, палаючі темним вогнем очі. Здається, що всередині його весь час горить світильник, який не дає йому спокою, пориваючи все вперед і вперед.
Так воно і є. Космослав ніколи не задовольнявся знаннями, які здобував від учителів та книг. Він ненаситно прагнув все більшого і більшого, він ніби бажав поглинути в себе, в свій спраглий мозок весь неосяжний Космос. У цьому Сонцезір відчував щось тривожне, хоч і відзначав потай геніальність старшого учня.
Вже в п’ятнадцять років Космослав легко проаналізував теорію відносності Ейнштейна і розкритикував формули так званої «сферичності» часу—простору. Окрім наукового таланту, учень мав здатність не розгублюватись у найскрутніших умовах. Це він довів, плаваючи по Тихому океану. Тільки завдяки його мужності і винахідливості екскурсійний пневмохід не викинуло могутнім прибоєм на рифи острова, де його розбило б на друзки. Так. На Космослава можна покластися. У всякому разі, Сонцезір відпустить його на Великий Іспит з легким серцем.
А поряд з ним сидить подруга Мирослава. їй ще нема сімнадцяти. Ніжна, як весняна берізка. Навіть білі коси, що спадають хвилями на спину, підкреслюють цей образ. її очі весь час опущені вниз. Вона ніби прикриває чомусь свій погляд. Та коли подивиться — важко витримати потужний промінь її очей. Здається, сипі струмені ллються з глибини її душі. Вона незвичайно принципова. Сонцезір не пам’ятає, щоб вона коли-небудь згоджувалась з товаришами, навіть учителями, якщо вони апелювали до авторитетів. Вона настирливо відстоювала свою точку зору, аж поки сама не переконувалась у протилежному. І вже тоді послідовно визнавала свою помилку, нітрохи не бентежачись.
Прекрасна пара. Космослав і Мирослава. їх не страшно буде послати в глибини Космосу, до інших світів. їм не соромно буде представляти собою людство Землі.
А ось Пломінь. Цьому сімнадцять. Зовнішність його не відповідає імені. Він весь у собі, у внутрішньому світі. Філософ, стоїк. Він прагне до найпотаємніших глибин абстракцій, до розуміння найзаплутаніших проблем Буття. Годинами він просиджує, як часто бачив Учитель, у гірській ущелині, над водоспадом, і обдумує якісь лиш йому відомі проблеми. Але Сонцезір не турбує його, не бажає вивідати тайну самотності, бо з таких прогулянок Пломінь приходить з великим і прекрасним здобутком — він передає на розгляд Учителя записи своїх філософських міркувань, нових гіпотез, які дуже часто бувають цінними і навіть практичними.
Його подруга — Горлиця — чимось схожа па свого товариша. Така ж замріяна, лагідна, ніжна. Попелясті коси, складені вінком, приязний погляд зеленкуватих очей, тонкі риси обличчя. Вона справді схожа на горлицю — скромного дикого голуба. І така ж поетична, як і цей лісовий птах. Про будь-яку подію чи явище вона обов’язково складає вірші.
Пломінь і Горлиця не підведуть Учителя. Вони, безумовно, вийдуть переможцями з будь-якого іспиту. Мрія і знання, роздум і любов — ось що поєднує цю пару учнів.
Ну а про Віору — кремезного, спокійного сімнадцятилітнього юнака — і говорити нічого. Погляд його темно-сірих очей завжди впевнений і незламний. Ні бурі, ні грози не злякають його. Силу волі і мужність підкреслюють і обриси крутого підборіддя, і стримана повільність рухів, за якими таїться колосальна енергія.
Він завжди щось творить. Ніколи не бувають спокійними його трудящі руки. То майструє нову модель телеприймача, то займається схрещенням квітів, то випилює з сухостою іграшки для невідомих дітей. Вийде Віора переможцем з життєвих бурь — Учитель знає напевне. Хто любить труд — того не злякає ніщо.
І Хвиля — подруга Віори — може впевнено виходити на космічні шляхи життя. Як вона схожа на древніх руських жінок. Готова завжди допомогти другу, товаришу, непомітна, турботлива.
Як мало часу минуло — менше ста років від останніх катаклізмів на Землі! — а які зміни в людях. І найкраще це видно по таких дівчатах, як Хвиля. їй лише шістнадцять з половиною років, а вона вже вміщає в собі цілу епоху. Разом з працьовитістю далеких предків вона ввібрала в себе високе знання Нової Епохи, з відданістю поєднала велику любов до кожної людини Землі, не чекаючи за свою любов ніякої відплати. Воістину, праця і любов до людини стали невіддільними якостями жителів Землі.
І нарешті наймолодший, Ясноцвіт. Він віддано дивиться на Учителя, чекає чогось незвичайного. Знає — хитрий, — що сьогодні буде якийсь сюрприз.
Про нього важко що-небудь сказати. Він ще недавно в групі. Потрапив до Школи після катастрофи з його батьками на Місяці. Сама Велика Мати рекомендувала його Сонцезору.
Нічим не відзначився Ясноцвіт, але Учитель любить його найбільше. Йому подобались і замріяні блакитні очі юнака, і його приглушений говір, і нестримні гарячі рухи. Сонцезір просто так, не ґрунтуючись ні на чому, глибоко вірив наймолодшому учневі, був переконаний у його славному майбутті, відчував, що в глибині єства Ясноцвіта налає велике і віддане серце, таке серце, яке вело Спартака проти римських тиранів, а Джордано підносило у безмежні світи.
Ось тільки жаль, що нема подруги в Ясноцвіта. Ну та сьогодні все виясниться.
Учні, здивовані довгою мовчанкою Учителя, потай перезиралися. Сонцезір помітив це, всміхнувся.
— Бачу, — просто сказав він. — Не дивуйтесь, друзі мої. Просто мені захотілось подивитися на вас, подумати про вас перед довгою розлукою. Не дивуйтесь — ця розлука необхідна, хоч і важко мені думати про неї. Але сьогодні мова йтиме не про це. Ясноцвіте…
Юнак хутко встав за столиком, запаленів. Учитель підбадьорливо поглянув на нього, сказав:
— Зараз ви побачите Велику Матір Зірницю.
Гомін радості прокотився по аудиторії. Учитель жестом заспокоїв учнів, додав:
— Я говорив з нею. Вона звернеться до Ясноцвіта. Крім того, Зірниця обіцяла поклопотати у Раді Старійшин… Нам дадуть енергію для експерименту з багатомірності.
Очі учнів заблищали. Космослав підняв руку. Сонцезір попередив його.
— Я знаю, що вам не терпиться від цікавості, — промовив Учитель. — Але зачекайте кілька хвилин. Я все поясню. Спочатку зустріч із Зірницею.
Загорівся великий екран Зв’язку. Сонцезір пригасив денне світло, опустивши матові голубі штори на віконниці.
Учні завмерли, дивлячись на об’ємне зображення кімнати, знайомої всім вихованцям Вищих Шкіл. Ось почувся шелест кроків, і перед учнями з’явилася постать Великої Матері.
Вона була у фіолетовій сукні, з широкою бузковою накидкою на вузьких плечах. її тонкі руки простяглися до дітей, глибокий, невимовно ніжний і рідний погляд Матері проник у серця учнів.
— Шлю вам своє серце, діти мої, — пролунав її голос.
Сяйво очей і радісні бурхливі слова любові були відповіддю. Вона почекала трохи, поки в аудиторії запанувала тиша, потім звернулась до Ясноцвіта:
— Сину Ясноцвіте. Вітаю тебе з повноліттям. Тепер ти, як твої товариші, незабаром підеш на самостійні дороги життя…
Ясноцвіт аж хитнувся вперед, щоб сказати слова подяки Зірниці, але вона ласкаво попередила його, вказавши жестом помовчати.
— Вашій групі належить незабаром пройти Іспит. Яким він буде — це визначимо ми з вашим Учителем після останньої зустрічі з вами. Але, щоб пройти його, необхідна повна гармонійність групи. Ви, напевне, знаєте, що ця гармонійність включає в себе і рівновагу Начал. У кожного з вас є друг. Так була створена ваша група. Троє дівчат і троє юнаків. Це не лише механічне поєднання, а й дружба сердець. Сподіваюсь, я не помилилась?
Цнотливі і радісні усмішки були відповіддю.
— Любов — основа Буття, — вела далі Зірниця. — Тільки велика любов може бути основою творчості, труда, подвигу. Лише любов має Космічне Право дати життя новій істоті. Раніше було далеко не так. Насилля, обман, розпуста і легковажність панували в храмі любові. І це позначалось на житті всієї планети. Приниження жінки дало гіркі наслідки — світ був конгломератом лицемірства і рабства, сваволі і ненависті. І тільки Комуністична Ера рішуче ліквідувала ганебне порушення Космічного Права, встановила рівновагу Начал, піднесла значення Любові до Основи Буття.
Ось чому я звертаюсь сьогодні до тебе, Ясноцвіте, і запитую: чи є в тебе подруга, з якою ти хочеш пройти шлях подвигу?
— Нема, — поспішно сказав юнак, густо почервонівши. — Я про це не думав, Велика Матір…
Учні засміялися. Зірниця теж посміхнулася.
— Це не дивно, — сказала вона. — Але я гадала, що ти з кимсь дружиш?
Ясноцвіт мовчав, зовсім присоромлений. Зірниця перезирнулася з Учителем, м’яко додала:
— Гаразд, сину Ясноцвіте. Ми покінчимо з цією розмовою. Але пам’ятай — я не даремно розпочала ЇЇ. Ти зрозумів?
— Я запам’ятаю, Велика Матір, — прошепотів хлопець. — Я зрозумів.
— От і чудесно. А тепер — до праці. Бажаю успіхів, любі мої сини і дочки. Сонцезоре, Енерговузол дає енергію.
Зірниця піднесла руки в привітанні. Екран потьмарився, згас.
Сонцезір зійшов па підвищення. Натиснув кнопку на пульті. Знову піднялися штори на вікнах і золотисте проміння Сонця заповнило аудиторію.
— Твоє повноліття, Ясноцвіте, — сказав Учитель, — буде відзначено чудовим і рідкісним експериментом. Енерговузол Землі дає енергію для проникнення в інші виміри часу-простору. Цим займаються, як ви знаєте, лише визначні вчені Землі, бо подорож в іншу структуру Буття таїть у собі небезпеки і несподіванки. Для нас зроблено виняток. Сьогодні — лекція па цю тему. Після неї — десятихвилинний експеримент, який наочно продемонструє вам реальність глибинних світів.
Бачу, що ви палко бажаєте одразу ж почати експеримент. Зачекайте. Спочатку побесідуємо на цю тему.
Я нічого нового вам не скажу. Або майже нічого нового. Просто ми разом з вами пройдемо стародавніми шляхами пізнання, щоб прослідкувати шукання Розуму, який невтомно, крок за кроком створював гігантську мозаїчну картину Істини від сивої давнини аж до сьогоднішнього часу. Та мозаїка — то не заслуга однієї людини. Навіть не якоїсь групи людей. То — результат тяжких подвигів мільйонів борців за Світло, за Прогрес. Кожен вогник тієї мозаїки Земної Науки є вогником відважних, самовідданих сердець, які не шкодували ні життя, ні сил своїх в ім’я еволюції…