— Ну як? — з надією запитав Віора. Ясноцвіт розвів мовчазно руками.
— У нас теж нічого нема.
— Ви нічого не бачили? — суворо запитав Ясноцвіт.
— Ні. А що?
— Негайно до космольота. Я не хочу говорити. Хай краще я помилився!
— В чому справа? — захвилювалася Мирослава. — Чому ти говориш загадками?
— Не треба, Мирославо, — сумно відповів Ясноцвіт. — Наші нещастя ще не закінчились.
Всюдиходи мчали, порушуючи всякі норми обережності. За кільканадцять хвилин вони минули гряду скель і вискочили на знайоме плато. Сонце заливало світлом всю рівнину, але космольота на ній не було.
— Що таке? — скрикнув Віора. — Ясноцвіте! Я не сплю? Не бачу корабля!
— Ні, ти не спиш, — почувся голос Ясноцвіта. — Я ж попереджав — готуйтесь до найгіршого!
— Може, ми заблукали? — глухо запитала Мирослава. — Ясноцвіте, що ж трапилось? Де корабель? Де Космослав? Адже пеленг працює!
— Зачекай ще хвилину…
Всюдиходи підскочили до того місця, де недавно стояв корабель. Там тепер виднілася купа якихось приладів та ящиків, прикрита темно-зеленою органічною тканиною. Поряд блищав невеликою антеною пеленгатор. Він безшумно повертав своєю химерною голівкою в різні боки, невтомно посилаючи у простір сигнали.
Учні вискочили з всюдиходів, з’юрмилися навколо покриття. Оглянулися.
Поверхня рівнини була обпалена вибухами реакторів. Стало ясно, що корабель стартував у Космос. На рівнині лежали прилади і ящики, виходить, Космослав залишив їх для товаришів.
Мирослава не витримала, кинулася до накриття, зірвала його. Судорожно шукала чогось між балонами, ящиками. Там не було нічого: ні записки, ні знаку.
Ясноцвіт і Віора мовчки підійшли до залишеного, переглянули.
— Кисень, їжа, всі необхідні побутові прилади, — сказав Віора. — Він все залишив нам.
— А сам? Куди полетів сам? — болісно запитала Горлиця. — Чому нічого не сказав?
— Невже злякався? — прошепотів Віора, обережно поглянувши на Мирославу.
Всі мовчали.
Мирослава дивилася в зоряну далечінь, і її ясні очі поволі наповнювалися сльозами. Вона хотіла стримати їх, втишити відчай, що рвався з душі, але не змогла. Глухі ридання потрясли ЇЇ тіло, і дівчина впала на скелі. Зоря кинулася до неї, взяла за руку, намагалася підвести. А Мирослава ридала ще сильніше, ніби виливала весь свій біль, розчарування, гіркоту підступу.
— Зрадник… Зрадник, — лунали у просторі судорожні слова. — Який зрадник!
— Не треба, подруго… Не треба, — шепотіла Зоря. — Треба все витерпіти.
Мирослава замовкла так же раптово, як і заплакала. Єдиним ударом волі вона опанувала себе, перемогла слабість. Вдячно поглянула на Зорю, звелася на ноги і тихо пішла геть.
— Куди вона? — прошепотіла Хвиля. — Віоро, затримай її.
— Не треба, — застережливо підняв руку вгору Ясноцвіт. — Не слід цього робити. Поважайте чуже горе. Нам треба розібратися в тому, що сталося.
— Обговорити вчинок Космослава, — заявила Хвиля.
— Ні, — рішуче сказав Ясноцвіт. — Ми не знаємо всіх його мотивів. Ми не знаємо, що спонукало його на такий вчинок. І взагалі нічого не знаємо.
— Що ж ми будемо робити? — розпачливо сказала Горлиця. — Одні-єдині серед Космосу, на пустельній планетці.
— Тихо, — махнув рукою Віора.
Вони прислухалися. В ефірі чути було шепіт, болісні зітхання. Вони впізнали голос Мирослави, яка тінню сиділа на далекому виступі. Дівчина пристрасно, жалібно, докірливо зверталася до втраченого коханого:
— Космославе! Друже мій! Що ти наробив? Для чого? Хіба так ми мріяли пройти з тобою простори? Що сталося з тобою? Що штовхнуло тебе на такий підступ? Де ти, серце моє? Космославе!
— Він зрадник! — болісно сказала Горлиця. — Хіба можна інакше розцінити такий вчинок. Залишив товаришів у пустелі, тим більше, що невідома й доля Учителя. Залишив напризволяще подругу… Зрадник, зрадник!
— Стій, зупинись! — суворо обірвав її Пломінь. — Не посилай у простір осуду, який, може, не заслужила людина. Чи ти забула уроки Учителя?
— Друзі, — м’яко сказав Ясноцвіт. — Заспокойтесь. Тільки спокійний розум може вирішувати правильно і рішуче. Покладіться на своє серце. Зоре!
— Що, друже.
— Твоє серце підозрює Космослава у зраді?
— Ні, не підозрює, — щиро озвалася Зоря. — Я не вірю в це.
— А твоє, Віоро?
— Ні, Ясноцвіте.
— А ваші, Пломеню, Горлице, Хвиле?
— Ні! Ні!
Горлиця крізь сльози всміхнулася, торкнулася рукою плеча Ясноцвіта.
— Ні, Ясноцвіте. Моє серце не вірить у зраду Космослава.
— То й чудово, — сказав юнак з радісною посмішкою. — Вірте серцю. А розумом вирішимо потім, що спонукало його на такий вчинок. Час покаже.
— Дякую вам, друзі, — пролунав тихий голос Мирослави. — Дякую за все.
Дівчина нечутно підійшла ззаду і вже стояла поряд з друзями — вольова, ясна і спокійна, як завжди. Ясноцвіт мовчки кивнув їй і впевнено заявив:
— У нас є кисень і їжа. У нас є прилади і енергія. Попереду ще багато годин дії і творчості. Чого сумувати? Будемо шукати Учителя і працювати. Ми — воїни труда. Так нас учив Сонцезір.
— І ми не самотні, — підхопила Мирослава — Земля не покине нас у біді. Земля знає і прийде на поміч, хай навіть в останній момент.
— Зорі дивляться на нас, — радісно додала Горлиця. — То не зорі, а очі далеких Братів. Соромно сумувати, коли потоки розуму ллються на нас з усіх боків. Нас оточує безмежне зоряне братство. Видиме і невидиме. Вони з нами, вони навколо нас. Так нас учив Сонцезір.
— У нас є руки і воля, — твердо сказав Віора. — Є планета, яка не пристосована для життя. Але ми пристосуємо її. Такими нас хотів бачити Сонцезір.
— Тоді до праці, товариші мої, — сказав Ясноцвіт. — Хай живе радість. Віднині ми проголошуємо братство радості, труда і вірності на цій непривітній планетці. Зоре! Як ми назвемо наше братство?
— Так, як сказала Горлиця, — впевнено промовила Зоря. — Краще не скажеш. Зоряне Братство!
Хто він?
Все було наче у сні.
Нереально. Несподівано.
Задум зрів у глибині душі, і навіть Мирослава не знала про нього.
Чи мав право Космослав діяти так? Чи могло його серце виправдати рішучий вчинок?
Він одганяв, сумніви, не бажав аналізувати і синтезувати. Він просто діяв.
«Райдуга» стартувала з Ганімеда і стрілою помчала в простір. Космослав не дивився вниз, в оптичні отвори, щоб не бачити випадково всюдиходів, на яких товариші шукали Учителя. Ніщо не повинно ставати йому на заваді. Ніякі умовності, ніякі сентиментальні почуття. Вперед, вперед!
Ганімед залишився далеко внизу, він перетворився на жовтувато-сіру кулю. Збоку мерехтів величний Юпітер, спереду виростали зелені та білі диски інших супутників. «Райдуга» летіла до одного з них.
Над ним сліпучо блищав покрив густих хмар. Супутник поволі обертався.
Європа. Дивна планетка. На ній відкрито життя. Є киснева атмосфера, рослини, тварини. Є мілководні моря, озера, ріки. Температура така, як на помірних широтах Землі. Там можна знайти їжу і притулок. Там можна переждати, поки не прийде допомога з Землі.
Допомога! А чи буде вона?
Треба перш за все покладатися на власні сили. На себе! Не обтяжувати інших. Взяти найбільший вантаж. Тільки таким уявляв собі Космослав справжню людину. Тільки тоді можна дивитися з гордістю в лице товаришам, людям, Учителю.
Учителю? Що з ним? Чи знайдуть його друзі?
А втім, невідомо, чи вважають його тепер другом? Навіть Мирослава. Що вони думають про нього?
Скорботне обличчя подруги виникло в уяві Космослава. Вона дивилася в глибину серця його суворим поглядом. Не треба, Мирославо! Не дивись так! Я не міг інакше. Чуєш?
Силою волі відігнав Космослав видіння. Хай що буде!
Наближається Європа, блискавично мчить корабель, входить у спіраль посадки.
Ось він пробиває густі хмари, поринає в їх непрозору глибінь. Космослав вмикає інфрачервоні та гравітаційні очі «Райдуги». На екранах — поверхня супутника.
Пливуть гад кораблем широкі мілководні моря, звиви гір, рівнини.
Корабель повертається дюзами вниз, повільно падає на берег моря.
Погляд Космослава падає на пульт. Він хутко проглядає дані приладів. Робоча рідина майже закінчилась. Навіть для старту з Європи її не вистачить.
Острах війнув над його серцем. А що, коли нічого не вийде з його задуму? І він залишиться навіки самотнім серед предковічної чужої природи, далеко від Землі. Адже ніхто не знає, куди він полетів. Друзів ще зможуть врятувати, а його — ніколи.
Але Космослав одмахнувся від таких думок, ніби від настирливих комах: «Геть, атавістичне породження! Я не боюся смерті, бо її нема! Є лише вічна заміна старого новим! А якщо гине молода, нова клітина, то, значить, вона порушила якийсь закон Буття».
«Райдуга» різко вдарилася об поверхню планетки, посунулася по схилу до води. Знялася густа жовта курява. Затамувавши подих, Космослав чекав.
Настала тиша. Корабель завмер. Отже, все гаразд.
Він стояв біля самої води. Вона блищала в присмерковому освітленні, по ній котилися невеличкі хвилі. Задушлива пара здіймалася вгору, зливалася над кораблем з кудлатими свинцевими хмарами.
Космослав надів біомаску. Дихати можна було. Кисню Європи вистачало.
Він оглянувся. В тумані бовваніли густі джунглі. Звідти долинали якісь клекочучі звуки, свист, верещання.
Космослав пересунув наперед високочастотний розрядник. На всяк випадок. Космонавти розповідали, що на Європі можна зустріти справжніх драконів. Сімдесят років тому від легковажності загинув тут англійський космонавт. Летюча потвора занесла його невідомо куди, і більше його не бачили.
Але досить роздумів. Треба діяти. Жодної хвилини не гаяти.
Він знову піднявся до каюти. Трохи відпочив.
Потім довго готував систему, призначену для накачування робочої рідини в баки в умовах інших планет. Вода буде підходящою заміною. Трохи інший режим, але конструкція розрахована для цього. Все буде добре. Аби ніхто не завадив. Хто зна, які тварюки можуть з’явитися біля корабля.
Космослав увімкнув зовнішні насоси. Вони почали всмоктувати повітря Європи, очищаючи його і нагнітаючи в балони. Треба відновити повний запас.
Через кілька годин Космослав був знову біля корабля. Він тягнув до води широкий розтруб з фільтром. Йому допомагав невеликий універсальний робот.
Разом вони впоралися з важким шлангом. Розтруб плюхнувся в воду. Геть від берега метнулося змієподібне страховище, здіймаючи хмари бризок.
Над головою з свистом промчала довгокрила тварина. Вона хижо закричала огидним голосом, кинулася на Космослава.
Він встиг відсахнутися, провів розрядником, натиснувши кнопку. Блискавиця розряду рубонула потвору. Вона розпалася пополам. Оглушливе ревіння потрясло простір. Чорна злива густих тягучих бризок розлетілася в усі боки, кілька краплин попало на окуляри юнака. Він огидливо витер їх рукавом скафандра.
Страховище упало в «море». Висока хвиля ринула на берег. Космослав відскочив до корабля. За ним поспішив робот.
Яка страшна планета! Ні, тут треба весь час бути насторожі! Треба поспішати.
Він піднявся ще раз до керівної каюти, ввімкнув систему накачування. Вода пішла в баки.
Космослав роздягнувся. Все тіло було мокре від напруження. Він обтерся освіжаючим еліксиром. Ще раз перевірив режим системи накачування. І кинувся в постіль, ніби провалившись в яму небуття. Спав без сновидінь, без проблиску свідомості.
Розбудив його дзвінок хронометра. Космослав схопився з ліжка — свіжий, бадьорий. Хутко одягнувся, перевірив прилади. Баки вже були заповнені. Автомат сам вимкнув систему.
Він спустився вниз. Знову почав тягти важкий розтруб до люка. Робот старанно і смішно допомагав.
Космослав сторожко озирався, раз по раз припиняючи роботу. Розрядник був напоготові.
В тиші почулися голоси. Юнак здивовано і тривожно прислухався. Що таке? Чи йому здалося, чи ні? Саме людські голоси!
Крики… Напружені, схвильовані, дивні! Звідки тут люди? А може, це не люди, тутешні тварини?
Він вже був біля люка. Робот швиденько потягнув змотаний шланг і розтруб до корабля. Космослав ще раз прислухався. Крики прозвучали ближче.
Люк зовсім недалеко. Коли що — можна одразу заховатися.
З туману з’явилися вертикальні постаті. Космослав здригнувся.
Справді, схожі па людей. Хто ж вони?
Постаті махають руками, чи передніми кінцівками.
Вони сміливо наближаються до корабля. Невже тут є розумні істоти? Але які вони? Якщо на дикунському ступені розвитку, то можна ждати всяких несподіванок.
Космослав ще ступив крок до люка і нерішуче поклав руку на кобуру розрядника.
Космічна легенда
Не загинули друзі на пустельному Ганімеді.
Зоряне Братство почало роботу.
Віора з Хвилею знайшли в скелях велику печеру. Туди друзі перенесли всі балони, прилади, продукти.
Ясноцвіт без упину обходив разом з Зорею і Мирославою околиці, шукав Учителя. Вони все ще сподівалися знайти його, хоч знали, що вже давно в балонах Сонцезора закінчився кисень. Але вони не бажали навіть думати про це. Мовчки оглядали ущелини, прірви і йшли далі, далі.
З своїх мандрів вони принесли багато цінних відомостей. Зовсім близько були поклади льоду. В деяких глибоких щілинах біля виходу газів тулилися примітивні мохи чи щось схоже на них. Ті утвори були пружні, насичені вологою і життям. Отже, вони могли придатися для споживання. Ясноцвіт захопив кілька зразків, щоб перевірити їх у печері.
А Віора намагався зробити все, що можна було зробити. Він використав високочастотний розрядник, щоб створити притулок з герметичним входом. Потужний струмінь енергії розтоплював скелі, надавав їм прямокутної форми. Незабаром вхід до печери точно відповідав величині контейнера для продуктів.
Віора з допомогою Хвилі переклав банки з продуктами в інші ящики, а контейнер примостив до входу. Розтопити породу по краях і сплавити її з контейнером було вже не важко. Тепер печера була повністю ізольована від поверхні Ганімеда. Дверцята контейнера не пропускали повітря. Треба було тільки добути зайвий кисень і наповнити ним печеру.
Ясноцвіт і Пломінь взялися за це. Вони на всюдиходах вирушили до покладів льоду і навезли його цілу купу. Віора використав портативний пристрій для електролізу. Воду розділили на водень і кисень. Киснем наповнювали печеру, а водень конденсували в балонах.
— Згодом використаємо, — обіцяв Віора. — Пригодиться для опалення.
Таким же чином здобули азот з порід. Через деякий час повітря в печері по складу і тиску відповідало земному. Друзі могли роздягнутися, відпочити без важких скафандрів.
Виходили з печери обережно, користуючись саморобним шлюзом. Берегли кожну краплину повітря.
Говорили мало. Більше думали, обмінювалися поглядами. Розуміли, що надії на рятунок мало, але серцем ждали. Ждали Учителя. Ждали Космослава, дій якого вони не могли збагнути. Не могли втратити віри в Життя, не могли схилити свідомості своєї перед привидом неіснуючої смерті. Ряди давніх і нових сміливців повставали перед їх уявою, коли сум схоплював серця кігтистими лапами, і тоді ставало легше. Вони оживали — давно неіснуючі герої — і заспокоювали юних, самотніх дітей Землі. Вони вказували їм на безконечну Дорогу, дружньо стверджували, що жертви на тій Дорозі такі ж закономірні, як закономірне саме Життя…
Так пливли години, дні. Все було умовним, бо сам ритм часу змінився.
Вони працювали самовіддано, напружено, щоб не допустити ні розчарування, ні песимізму. Вони хотіли зробити все, що дозволяли їх сили і вміння, щоб залишити людям, які прийдуть сюди, свідчення своєї волі і прагнення до перемоги.
Через кілька днів за земним часом друзі зібралися всі разом у печері. Їм треба було відпочити і порадитися.
Печеру освітлювала яскрава газосвітна лампочка. Посередині стояв саморобний стіл — ящик. На ньому Хвиля розіклала кілька банок з консервованими фруктами і сухариками.