— Ви ж говорили, що людина не зможе побувати там, де вона не житиме у майбутньому фізично! — озвався Шум.
— Вона побуває там суб’єктивно. Перед нею розгорнеться запис можливих майбутніх подій, запис, як я вже сказав, її власної свідомості, її мозку, її організму. Людина не буде пасивним спостерігачем грядущого, а відчує себе одним з тих далеких нащадків. Вона навіть забуде про себе, а відчує себе суб’єктивно одним з них. Глибина часу, в який проникне індивід, залежить від його свідомості, від прагнення в майбутнє, від імпульсу психічної енергії. Чим сильніший імпульс, тим ширше розів’ється програма, тим яснішим, грандіознішим здасться майбутнє.
Завтра надвечір мої асистенти привезуть установку. Ночі дискусій минули. Тепер почнуться ночі таємниць і небачених чудес…
Вже давно розійшлися слухачі. Відпочиваючі заснули. А Іван ішов попід шатами дрімучого лісу, знову й знову згадуючи грандіозні ідеї Гримайла, ідею про суть Майбутнього. Батько Майбутнього — закон Причинності, закон причин і наслідків.
Як це здорово! Людина, нація, людство само творить свою долю. Що посієш — те й пожнеш! Той, хто йде дорогою світла, вдосконалення, героїзму, дає чудові плоди для майбутнього.
Нероб, гультяй, розпусник, брехун, деспот не можуть посіяти добрих зерен, а лише насіння чортополоху.
Так, тільки так. Можна деякий час приховувати від ока людей свої виразки, негативні сторони життя, але від еволюції, від майбутнього не приховаєш.
Накопичення негативного не переросте в позитивне. І навпаки. Конденсація позитивного ніколи не залишиться в невідомості, де б вона не відбувалася: в душі людини, в гущі народу, в цілому світі, — вона не зникне, а дасть у сучасному чи майбутньому чудові плоди.
Іван зупинився на високому березі, відчув подих Дніпра, замріявся. Радісна думка буяла в душі, розпирала груди.
Треба брати долю в свої руки, творити її творчим трудом, чесністю, любов’ю, дружбою, незламним прагненням до великого братерства між людьми, між розумними істотами Всесвіту…
З глибини часу
Надвечір до будинку відпочинку під’їхала машина з Києва. З неї обережно вивантажили дивний пристрій — напівпрозору сферу, кілька параболічних антен і багато всяких ящиків. Все це під наглядом Гримайла обережно перенесли на відкритий майданчик.
Заграва познайомився з асистентами Гримайла — Стьопою і Надею. Вони були мовчазними і якимись розгубленими. Може, давалися взнаки, як сказав про це Гримайло, довгі безсонні ночі останніх місяців. А може, вони хвилювалися перед випробуванням установки. Але, дізнавшись, що Іван космонавт, Стьопа трохи розтанув, дещо пояснив, розповів.
Антени призначалися для прийому і трансформування просторової енергії, вірніше, енергії вакууму. Внутрішня енергія піддослідної людини в машині часу вводилася в єдиний потік енергії світу, простору, Космосу. Все інше залежало від мозку, від свідомості, від якості і чистоти записів, які зберігалися в таємничих глибинах організму. Напрям часу — минуле чи майбутнє — теж залежав від індивіда, від його творчого імпульсу.
Багато що Іванові було незрозумілим. А Шум Ананій — той взагалі посміювався, скептично кривив губи, кидав іронічні репліки:
— Чарівний ліхтар для дітей… Фантасмагорія… Побачимо, побачимо… А все-таки, чи є у вас магнітофон? Чи ви покладаєтесь лише на суб’єктивний переказ піддослідного?
— Згодом будемо записувати видіння піддослідних на спеціальні плівки і кристали. Можна буде навіть створювати фільми. Як? Розшифровувати біоелектричні сигнали мозку, радіацію думки, переводити їх у світлові, акустичні сигнали. Це довга і складна справа, потім поговоримо…
— Виходить, поки що будемо тільки слухати те, що розповідатимуть піддослідні?
— Тільки.
— А якщо вони обманюватимуть? Або додадуть своє, суб’єктивне, те, чого насправді не відбулося?
Обличчя Гримайла потемніло. Але він стримався і сухо, коротко відповів:
— Я вірю людям. Брехуни є, але їх небагато. Сподіваюся, серед нас їх нема.
Ананій прикусив язика і більше не обзивався. Тільки американець все ходив з дружиною навколо установки, жартував:
— А що, коли в майбутньому побачимо не те, що вам подобається? Га? Як тоді подивитесь на проблеми подорожі в часі?
— Про що ви? — дивувався Гримайло, монтуючи сфери.
— Побачимо, — загадково казав Нойс. — Я сам спробую поглянути вперед. Якщо дозволите. Ви мені довіряєте?
— А чого ж, — охоче відповів Гримайло. — Залюбки. І дружину вашу можете захопити. Для точності. А то ви, кореспонденти, звикли до вільного трактування.
Американці сміялися. Нойс, понизивши голос, тихенько додав:
— А взагалі — небезпечна ця штука.
— Чому? — не розумів академік.
— Заглянути в майбутнє і побачити не те, на що сподіваєшся, — це болісно. І це дратує. Людина любить мріяти. А бачити крах своїх мрій — це страшно…
— Є мрії і мрії, — знизав плечима Гримайло. — Хто мріє по-справжньому, не злякається нічого. Навіть невдача для справжнього творця — палиця, на яку він може спертися, щоб піти далі… Побачимо. Потерпіть, вже недовго.
Після вечері весь майданчик знову був забитий слухачами. Біля стіни мерехтіли в сутінках дивні прилади, блищала велика сфера установки часу, а химерні антени націлювалися через веранду прямо в зоряну далечінь.
Стьопа і Надя метушилися біля установки часу, щось регулювали. І коли па маленьких зеленкуватих екранах затанцювали сліпучі голки електронних стрілок-променів, Стьопа сказав схвильовано:
— Трохиме Дадовичу! Енергія приймається, установка готова. Можна починати…
Над присутніми ніби пройшов грозовий розряд. Гримайло встав, оглянув присутніх, глухо сказав:
— Друзі. Це дуже незвичайно — експеримент серед народу. А може, так і краще. Майбутнє зростає не тільки в лабораторіях, а в гущі людей, серед вас. І минуле теж таїться у вас, бо воно формувало вас, ваші думи, діла і надії. Ми недавно сперечалися. Ми обговорювали безліч проблем. Ми намагалися розплутати окремі кінчики ниток, які ведуть у минуле, і відгадати майбутні зрушення, заглянути за таємничий покрив так званої долі. Давайте ж спробуємо поглянути в глибини часу…
Академік якусь хвилю помовчав, підбираючи слова. Потім, глибоко зітхнувши, підступив до машини часу і, ніби обрубуючи якісь думки, додав:
— Почнемо. Без довгих розмов. Хай говорить експеримент. Поясню ще раз. Установка часу працює в кількох режимах: погляд в записане природою, читання пам’яті природи і розгортання майбутнього з потенції, що прихована в нас. Ми спочатку випробуємо перший метод. Отже, в минуле…
Іван Заграва рвучко встав, схвильовано промовив:
— Ми сперечалися про прибульців. Я відстоював цю гіпотезу. Я відчуваю якийсь зв’язок з тими подіями. Може, мені пощастить щось побачити. Дозвольте мені першому.
— Не лише дозволяю, — радо відповів Гримайло, — а вимагаю цього. Звичайно, жартома. Але все-таки, щоб бути послідовним, — ідіть перший. Спробуйте довести свою правоту.
Сфера машини часу повільно розсунулася. Заграва зайшов Досередини, напівліг у глибоке крісло. Академік надів на його чоло темний шолом. Застрекотіло щось — і крісло опустилося вниз. Гримайло дав команду Стьопі. Сфера знову стала суцільною. Академік взяв до рук малесенький мікрофон, тихо сказав, звертаючись до Заграви:
— Іване! Повторюю: курс — минуле. Включаю установку. Ви з’єднані з простором!
На зеленому екрані з неймовірною швидкістю закрутився електронний промінь. Надя, схилившись над пультом, шепотіла:
— Тисяча років… Десять тисяч… Двадцять п’ять тисяч років… Сто тисяч… Півмільйона… Мільйон сто тисяч років… Три мільйони… Далі… Ще далі…
— Ого! — заспівала Маня. — Мамуню, як він далеко залетів!
— Тихо, донечко, тихо, — прошепотіла Таня Райдуга. — Не заважай йому подорожувати…
Стрілка на екрані згасла. Стьопа здивовано поглянув на академіка.
— Все. Він виключився. Повернувся назад.
— Відкрийте сферу, — розпорядився Гримайло. — Це нічого не значить. Хіба ви не знаєте, що за одну секунду можна пережити цілі роки?
Ось розійшлися мерехтливі півсфери. Академік звільнив Івана від шолома, допоміг вийти. Заграва нічого не бачив. Він мовчки дивився у простір. Його очі були сповнені безоднею віків.
— Ну що? — тихо запитав Гримайло. — Що ви бачили?..
— Я бачив, — дивним голосом сказав Іван. — Я чув… Там були люди іншого світу… Я був людиною Землі. І зустрічався з космонавтами. Зі мною трапилося таке, що важко повірити. Це довго розповідати.
— Не тягни, — вихопилось у Шума. — Давай одразу. А то потім нагородиш сім мішків гречаної вовни. Говори одразу, щоб без вигадки.
— Гаразд, — миролюбно сказав Заграва. — Дозвольте мені сісти. Я чомусь дуже втомився…
— Не дивно, — усміхнувся Сум. — Мандрівка за мільйони років. Незвично.
— Слухайте. Тільки пам’ятайте, що я був диким і неосвіченим. Те, що я сприймав, відбувалося в психіці далекого предка. Отож не чекайте від мене вичерпних пояснень.
Я — молодий і сильний. Я мисливець і воїн. Недавно відбулося полювання на гігантського зубра, і тепер ми повертаємось до стійбища. Ми — це я і ще багато моїх товаришів. У руках моїх палиця, спис, на стегнах — пов’язка з м’якої шкіри лисиці.
Я бачу вогні стійбища, юрби дітей і жінок. Вони танцюють, співають радісні пісні.
Тушу зубра кладуть біля вогнища. Чотири старі жінки, завиваючи від жадоби, кам’яними ножами розпорюють товсту шкіру здобичі.
Я відходжу вбік. Мені чомусь нецікаво біля вогнища, де готують смачну вечерю.
Недалеко гори. Поряд ліс. Наступає вечір. Наді мною темно-синє небо. Мене дивно хвилюють далекі вогні зірок. Я стаю під крислатим деревом і дивлюся на них.
До мене підходить дівчина. Вона висока і струнка. В неї чорне довге волосся, блискучі очі. її звати Сута. Я знаю, що люблю її. Я знаю, що вона буде моєю жінкою, матір’ю моїх дітей.
— Ходімо, Іну. Там ждуть, — каже вона.
Я заперечливо хитаю головою. Я дивлюся на зірки і не можу відвести погляду від їх тривожних вогнів.
— Поглянь, Сута, — кажу я, — які вони дивні — небесні жарини. Що то? Для чого вони? Хто поставив їх там?
Сута лякливо оглядається, пригортається до мене. її груди біля моїх грудей, це приємно лоскоче тіло, але мене дратує її благальний шепіт:
— Не треба. Не дивися па зірки. Му казав, що їм треба поклонятися, а не розглядати їх. Він казав, що ти великий грішник. Казав, що ти не поклоняєшся богам, а розглядаєш їх на небі. Іну, бережися. Я боюся за тебе. Краще ходімо їсти м’ясо. Ти ж полював. Ходімо, Іну. М’ясо дуже добре…
— Я не хочу їсти, — кажу я. — Я люблю дивитися на зірки. Ходімо в гори, Сута. Ходімо до моєї печери. Я покажу тобі свої малюнки. Я записую все, що бачу. Тобі сподобається. Чуєш, Сута? Ходімо.
Але дівчина оглядається з острахом.
— Ні, ні. Я боюся. Хтось побачить, скажуть Му.
Лють закипає в моїх грудях. Доки він буде страхати мисливців і жінок — старий Му? Він тримає в покорі все стійбище, бо мисливці вірять, що Му розмовляє з богами, що він служить їм і що боги допомагають мисливцям полювати па зубрів, коли він помолиться.
Мені жаль Сути, але я не знаю, як переконати її, що Му зовсім не сильний, що він — тільки злий і боягузливий дід. Я кажу, важко зітхнувши:
— Піду сам, коли ти не бажаєш.
Я йду вузькою стежиною. Вона веде мене все вище і вище. Зупиняюсь, дивлюся вниз. Сута тривожно махає рукою, зве. Ні, я не піду. Мені хочеться простору, гір, мені хочеться висоти і тиші.
Ось і печера. Чорний, захований між густими кущами вхід. Я викрешую з камінців огонь, запалюю смолоскип, іду покрученими переходами. Праворуч і ліворуч блискають, переливаються різними барвами дивовижні кам’яні стовбури.
Я зупиняюсь біля високої рівної стіни, ставлю смолоскип у дірку, видовбану в камені. Дивлюся на свої малюнки. На стіні біжать олені, зубри, важко йде мамонт, стрибає на здобич печерний лев. А трохи далі — воїни оточили зубрів, наміряються на них списами.
Мені приємно дивитися на малюнки. Адже це я сам намалював їх. Я мрію про те, що колись приведу сюди маленьких дітей, яких мені народить Сута, і покажу їм цю стіну. Я навчу їх малювати. Вони будуть не тільки полювати і їсти м’ясо. Вони будуть малювати і дивитись на зірки.
Я знову беру охру і старанно вимальовую жіночу постать. Це Сута.
Смолоскип догорає. Я залишаю малюнок і йду назад. Знову гірські стежки, густі нетрі. А над головою — іскри далеких зірок.
Біля стійбища мене зустрічає худий високий дід. Це старий чарівник Му. Він суворо дивиться на мене, запитує:
— Де був, Іну?
— Що тобі до того, Му? — зловтішно кажу я.
— Бійся богів, — грізно промовляє Му. — Вони карають за непослух. Покайся!
Я мовчки йду геть. Хай Му говорить старим жінкам і дітям. Я знаю, що він боягуз і брехун. Хай потрясає кулаками і блискає очима. Жодна зірка не впаде з неба від його заклинань.
Я не йду спати в печеру, а лягаю надворі, на камені. Підклавши руки під голову, дивлюся в безмежну зоряну далечінь. Дрімота насувається на очі, заколисує. В імлі бовваніють вартові біля печер. Рикають звірі у темряві. Тліють вогнища. Глухо шумлять ліси.
В небі спалахує світляна пляма. Здається, ніби хтось раптово викресав з каменя вогонь і розпалює хмиз. Вартовий тривожно кричить. Я встаю з каменя, дивлюся вгору. Вогнище в небі збільшується, росте, яскравішає. Ось воно вже перетворилося на яскраве багаття.
З печер вибігають жінки, мисливці, діти. їх обличчя нажахані. Чути лемент і плач. У небі гримить. Той гуркіт сильніший від грози.
— Бог Сонця розгнівався! — хрипко кричить Му. — Біда, мисливці!
Сліпучий стовп вогню опускається над лісом, недалеко від стійбища.
Всі падають на коліна. Тільки я один стою на плоскому камені. Мені хочеться дізнатися, що впало за лісом. Відблиски дивного вогню освітлюють скелі біля стійбища.
Му поглядає на мене. Побачивши, що я стою, він розлючено кричить:
— Вклонися богам! Хіба не бачиш — боги розгнівалися?!
— Вклонися! — з благанням повторюють люди. Але я не хочу кланятися. Я не розумію, для чого кланятися.
Над лісом спалахує заграва. Довжелезні язики полум’я здіймаються в небо. Дрижить земля.
Горять, ніби смолоскипи, дерева. Жінки і діти лементують. Тривожно перемовляються між собою мисливці.
Мимо стійбища мчать звірі. Все змішалося разом: леви, сарни, носороги, гади, страуси, леопарди, — все мчить у гори, далі від палаючого лісу.
Му дивиться на мене і тремтить від ненависті й страху. Він кістлявим пальцем показує на мене.
— Лихо впало на стійбище, люди! Винен у цьому Іну. Це він дивився щоночі на зірки. Це він не поклонявся їм і Сонцю. Це він зневажав звичаї стійбища. Небо посилає кару за його гріхи. Небо вимагає жертви. Чуєте, мисливці?
Ніби зграя шакалів, кидаються на мене мисливці. Вони згуртовані страхом і гнівом. Вони бояться битися зі мною один на один. Я сильний і молодий. Навіть тепер я розкидаю їх, немов диких котів. Але Му б’є мене підступно ззаду палицею по голові. Я падаю непритомний.
Коли я отямився, на сході вже пломеніла зірниця. Я був зв’язаний і лежав на майдані, де стійбище приносило жертви богам. Мисливці, жінки з ненавистю дивилися на мене. Тільки діти злякано виглядали з-за спин дорослих, не розуміючи, в чому справа.
Пожежа над лісом вщухала. Тільки чорні пасма диму котилися до обрію. Я поворушився, відчув сильний біль в руках, у спині. Я не міг встати. Руки мої були зв’язані за спиною. Я лежав на чомусь твердому, колючому.
Біля мене стояв Му. Він підіймав руки до сходу, з піною біля рота кричав:
— Зараз зійде ясний бог! Ми принесемо йому в жертву великого грішника. Хай відійде лихо від нашого стійбища! Хай більше ніколи небо не посилає на землю палючий вогонь!
Що він говорить, хитрий і підлий дід? Вони бажають спалити мене? За що? Чим я завинив?
Я бачу недалеко від себе Суту. Вона стоїть серед жінок і гірко плаче. Мисливці дивляться тупо і боязко. Му дістає з-за брудної пов’язки довгий кам’яний ніж і череп’яну чашу. Він ходить навколо хмизу, де лежу я, і бурмоче страшні заклинання.