Шворку з кібця пізніше зняли і він жив на дереві. Ловив горобців, мишей, жуків, але курчат не займав. Прилетить і сяде на плече: чи не принесли йому мишу?
Так він жив, аж поки стало холодно. Тоді десь подався в теплі краї.
___________________________
Собака
Це було на Курщині. На березі річки. Учні мої вудили рибу, а я взяв рушницю і подався стріляти куликів. Потихеньку я скрадався берегом до якоїсь мілини. — «Пиї-віт!» — схоплювався куличок-пісочник і летів, немов креслив крейдою пряму лінію на дзеркалі ріки. Бумс! — стріляв я, — і куличок падав, як біла крапка на дзеркало. Я швидко роздягався і плив до кулика.
З нами була Леда — собака. Це була на диво ласкава й ніжна лягава. Коли полювали мої учні, я розважався, граючися з нею, і вона від мене не відходила. Але, вибираючись стріляти, я її з собою не брав, бо вона гасала попереду й зганяла куликів, а я не вмів нею командувати: тримати її при нозі.
Та варт їй було почути мій постріл, як вона летіла, перестрибуючи канави, мені на підмогу й послужливо розганяла геть усю куличву, так що мені не випадало й вистрелити більше.
Я повернувся назад і ліг на сонячній траві. Вона й собі лягла і враз заснула здоровим собачим сном, ледве повискуючи проти сонця.
Тоді я тихенько звівся, поволі-волі, та до річки, та аж до мілини. Зігнав куличка — бумс! — кулик упав на воду, наче розбив дзеркало. Я роздягся й поплив. Леда була вже тут і попливла за мною.
Довелося знову вернутись на те саме сонячне місце й лягти. Лягла й Леда, але поклала лапу мені на груди — мовляв, не втечеш тепер без мене. І враз заснула. Приснився їй, видно, той самий сон, бо знову вона взялася блаженно повискувати й скиглити, розкошуючи під сонцем.
Я тихенько зсунув її лапу з себе. В ту ж мить Леда прокинулася й повернула до мене голову. Вона дивилася на мене пильно ясними, зовсім не сонними очима. Але я не рухався, я хропів що мав сили, ніби не сталося нічого. Леда присунулася ближче, лизнула мене язиком у ніс і знову поклала лапу мені на груди. За секунду вона знов щасливо спала, тільки лапа трохи сіпалась мені по сорочці.
Так вона й не дозволила мені полювати без неї куликів. Уночі, коли я поклався на сіні, міркуючи уранці вибігти на болото, чи не пролетить якесь зайшле чиря, з хати з'явилася Леда. Вона довго борсалася коло мене в сіні, укладаючись так, щоб билля не лізло в ніс, чхала, качалась, вищала, нарешті притулилась і заснула. Перед тим, як заснути, вона знов поклала лапу мені на груди.
____________________________
Собака, що лазив на дерево
Я жив ціле літо в маленькому місті. Учителював і вчився сам. У мене була кімнатка, відділена від кухні дощаною перегородкою. На кухню часто ходив фокстер'єр Джек — маленький собачка, але дуже завзятий.
Ми познайомилися з ним на дворі, і він став ходити до мене в хату.
Я сиджу і читаю, а він спить біля столу. Бувало й так, що сам стомишся і заснеш, поклавши голову на стіл. Але більше спав Джек, а я читав.
— Джек! — кажу я тихо, наче це слово в книжці написано. Лежить — тільки вуха настобурчив. — Джек! — трохи голосніше. Устав і дивиться на мене, а я ніби то й не бачу, читаю. — Джек! —уже голосно, а сам дивлюся в словника. Стриб! І вже він на словнику. Ну, ходім, погуляймо.
Куди я, туди й він. Сховаєшся від нього — шукає, гавкає, а як довго нема, то й скавчить. Біжиш — і він біжить. Сядеш — він лягає спати.
Було на дворі старе, товсте похиле дерево. Якось я вибрався на те дерево з книжкою і взявся читати. Джек бігав, бігав навколо дерева, просився, плакав, коли як стрибне на дерево! — пробіг трохи вгору й зірвався.
Я сиджу тихо — чи не злізе сам на похилий стовбур?
Ще раз розігнався і вибрався на перше коліно дерева. Подививсь угору і — до мене.
Та там скільки не п'явся — вище злізти не зміг.
Другого дня пішли ми знову у двір. Довго старався Джек, разів зо три покотивсь униз, та всеж вибрався з розгону на другу розвилку дерева.
Отак щодня лазили ми з ним на дерево. Сказати правильно — я лазив, а він збігав. Якось пішли купатися, я зліз на вербу стрибати, а він за мною. Я стрибнув у воду і він теж.
Під осінь я виїхав, а перед тим познайомив Джека з хлопчиком Ванюшею. Через місяць Ванюша написав мені листа.
«Навчився Джек вибиратись на всяке дерево, аби було товсте і щоб кора не гладенька була. Усі сусідські коти повтікали з двору —ніде їм рятунку не було. З дерева Джек на паркан, з паркану на дах і там ганяє котів.
Не тільки коти, а й перехожі люди лякались. Ідуть увечері повз садок, коли старе дерево — гррр! — гарикає, як собака. То Джек сидить на дереві і гризе кістку».
_____________________________
Собака і ворони
Чи може одна ворона подолати собаку? Ясно, що не може.
Скільки ж треба тих ворон, щоб собака перелякався і втік?
Я був думав раніше, що й цілий табун ворон не подужає собаки — де ж їм! собака як гавкне, як клацне — так і нема ворони.
Так я гадав, аж поки не занесло мене на берег Каспійського моря. Там довелося мені щось побачити.
Ворона там така, як і в нас: сіра з чорними крильми. Та як і в нас ворони люблять сидіти при воді. Сидять на березі моря і ждуть.
Може якусь рибку напівздохлу викине хвиля.
Може якийсь невеличкий краб вилізе спід каменя.
Може якийсь морський червак забариться на неглибокому місці.
Сидять ворони і ждуть. Сидять, а сами озираються, чи не йде хтось великий та страшний, скажемо, людина, чи кіт, чи собака. Як хто підійде, так ворона зараз: «карр!» — і полетіла.
Облетить кругом, обдивиться, хто це йде, ще раз крикне «карр!» і сяде недалеко.
Як вечір, то всі ворони збиваються докупи і так табуном летять ночувати у виноградні садки, на дерева. Там сплять до ранку, а вранці знову: «карр!» і летять на берег моря.
Рано, ще вдосвіта, я вийшов повз залізничне депо, де сплять паровози, на море. Перед тим увечері я підбив качку і не знайшов, бо було поночі. Думав: знайду вранці.
Та коли я прийшов, то побачив: уже знайдено мою качку, і знайшов її собака.
То був нічий собака. Скуйовджений він був, брудний і жив сам по собі. Ніхто його не годував, а їв він, що знайдеться. Безпритульний собака.
Видно, шукаючи дохлої риби, нанюхав він мою вчорашню качку. Отож він ліг, забрав качку між передні лапи і налагодився снідати.
Я вже налагодився йти до нього і забирати качку, коли чую вгорі: «карр!» — прилетіли дві ворони і посідали коло собаки.
Ну, думаю, це він ще й ворон ловитиме. Цікаво подивитися. І справді, ходить ворона перед самим собачим носом, націляє на качку.
Собака лежав, лежав, коли як кинеться до ворони. Вона собі: «карр!», підлетіла трохи, знову сіла. Собака до неї, а друга ворона вже сіла на качку, довбає тим часом.
Собака добрав, що його обдурено, і назад до качки. Ворона качку покинула і підлетіла.
Літають обидві, крутяться над самою собачою головою.
Тепер собака, видно, вирішив плюнути на ворон, бо всеодно не впіймаєш, і взявся знов до качки. Зараз же обидві ворони посідали і ходять навколо.
Коли одна як довбоне собаку в хвіст. Загарчав собака і до ворони, а друга тим часом качку довбе.
Стало собаці жарко. Тут не те, щоб упіймати, а мабуть не дадуть прокляті ворони й поснідати як слід. Треба тікати. Собака підхопив качку і подався підтюпцем геть від моря.
Але й воронам сподобалося качине м'ясо. Вони — за собакою. Одна над головою крутиться, зазирає в очі — от-от виклюне око! А друга сяде на спину собаці, довбоне і одлетить. Собака кричить, повертається до неї, тоді перша ворона його ззаду б'є. І спереду лихо і ззаду біда. Присів собака, хвоста підібгав, гарчить, зубами клацає.
А ворони насміліли, уже й сидячого довбають. То одна, то друга.
Коли собака високо-високо заскавчав, покинув качку і втік. Ще трохи провели його ворони, на прощання ще разів зо два довбонули, щоб не забував, і повернулися до качки.
Так дві ворони подужали одного собаку.
_____________________________
Кіт Чудило
До нас приблудилося кошеня, і ми взялися його вчити. Хто його зна, як треба вчити котів, — то ми й стали його вчити по-собачому.
—Ляж! — і котик лягає і дивиться на нас, що ми йому дамо за це.
—Вперед! — і котик біг уперед, що мав сили. Назад! — і-котик вертався до нас. Тоді ми давали йому трішки сиру, або риб'ячу голову.
Так ми й вивчили його по-собачому.
Зробили йому нашийничок із старого ремінця — і став він зватися: «Чудило». Так і бігав за нами кіт Чудило, немов собачка, тільки не скрізь. У річку не ходив. Ми купаємося, а він сидить на березі, чекає. Ми — до човна, а він не хоче, нявчить, бігає берегом, а до нас не пливе. Не люблять коти мокрого!
Одного разу поїхали ми човном удити рибу. Дійшов з нами до берега кіт Чудило, а в човен не поліз, не схотів. Вибрався на дошку, що коло неї перуть білизну, і сидить на цій дошці над водою, а під дошкою гуляють маленькі рибки — верховодки. Дивиться на них згори кіт Чудило, мабуть смачні рибки, та в мокрому місці плавають. Дививсь, дививсь та й заснув на сонечку.
Наловили ми багато верховодок. Був у нас здоровий, синій глек, той, що воду ставлять коло вмивальника. Зачерпнули ми тим глеком води, і напустили туди верховодок повно. І попливли човном додому.
Прокинувся кіт Чудило, протер лапками очі, і дивиться, чи не принесли йому чогось смачненького. Полазив у нас по плечах, по кишенях, нема нічого, тоді як глянув у наш глек, так і закам'янів: рибок у глеку так рясно, що води між ними не видно. Плавають, плавають, одна на одну налазять, аж чорно в глеку.
Ми поставили глек на землю і трошки одсунулися, дивимось, що робитиме кіт Чудило. Він вибравсь на верхній край глека, умостився на покришці, сидить. Сидить, дивиться вниз на рибку, дивиться, дивиться, нахиляється, нижче та нижче, уже звисає над водою, уже й передні лапки в глеку, тоді — шубовсть! і вскочив у воду.
Заметушився, заборсався, забився у воді, аж глек ходором ходить. І не вистрибує.
Ну, — думаємо, — пропав кіт Чудило. — Утоп, напився води, упавши догори ногами в глек. Уже хотіли його рятувати, коли вилазить! Мокрий сердега, плохий, нечепурний, ніби цілу ніч під дощем був, але рибка в зубах. Виліз, рибку поклав долі, обтерся, облизався, і почав їсти.
Рибку з'їв, помурчав, витягнув ноги, ще раз облизався і знову поліз на глек. Дуже довго сидів, дивився, коли знову — шубовсть! і вистрибнув з рибкою в зубах. І цю з'їв. Тоді ми забрали глека й посмажили верховодок на сковорідці. Поклав на хліб і їж! І кісток не треба вибирати, так і хрумтять на зубах, як хрящ. Чудилові ж повіддавали хвостики й голівки.
Отак і привчився кіт Чудило до мокрого — іде за нами до річки, сам стрибає в човен, як мисливський собака, і зараз же до глека. Ми вудимо рибу, а він на глеку сидить, чекає. Як накидаємо у глек верховодок, тоді й він починає ловити рибу. Отакий у нас був кіт — кіт Чудило.
____________________________
Жук-водолюб і таргани
По дорозі повз жук. Великий та чорний. Іван глянув і сказав:
— Це жук-водолюб. Він любить воду. Це він залетів сюди з Комишуватого озера. Подивлюсь, як він буде жити у мене в хаті.
Іван забрав жука. Жук був, немов чорна ложка, гладкий і блискучий. Вуса він сховав, бо злякався, чи не смикне його Іван за ті вуса. На череві в нього був гострий такий шпичак, як голка.
Іван приніс жука, налив води в банку, вкинув туди пару камінців — буде йому хата, і пустив жука. Жук трохи посидів і ринув на дно. Там він заповз під камінь і причаївся. Сидить і стриже вусами — що воно далі буде.
Цей жук трави не їсть. Йому треба м'яса. Може, йому згодиться тарганяче м'ясо?
Іван піймав таргана і вкинув у банку. Одразу тарганові стало мокро і він швиденько узявся плавати, щоб випливти на сухе. Купався він, купався, та нікуди податись — навкруги скло, ще й слизьке.
Тимчасом жук, прудивши вусом, побачив, що вгорі вода гуляє і щось нагнало хвилю. Треба глянути, хто каламутить воду. Отже, водолюб виплив, ухопив таргана і поволік його до себе під камінь.
Довго не видно було нічого, аж ось випливло. Виринула тарганяча шкура. Значить жук з'їв таргана, а шкурку пустив.
Іван наловив ще тарганів і понапускав їх у банку. Жук поїв їх з троє, і більше не виринав. Сидів під каменем.
Коли стемніло і всі вже полягали спати, щось як загуде. Ж-ж-ж-цок! Тоді знову тихо. Ж-ж-ж-цок! То жук вилетів з банки й літав по хаті. Зачепиться об щось і впаде. Літав, літав, озера не знайшов і знов повернувся в банку. Там ще повечеряв парою тарганів і затих.
Так він жив в Івана днів зо три. Але однієї ночі надибав він на відчинене вікно і подався геть, на Комишувате озеро.
_______________________________
Соми
Ті рибалки, що ловлять рибу сітями в морях, постачають нам оселедців, камсу, судака і дуже допомагають робітництву харчами. Це рибалки-робітники.
Але є рибалки, що вудять рибу вудкою у вихідний день, для розваги. Вудкою впіймати рибу нелегко, отже вудлярі найчастіше вертаються додому без риби. Рибу вони їдять більше ту, що її продають у кооперативі.
Та буває й так, що вудлярам пощастить щось упіймати. Так було з двома зміївськими хлопцями на Дінці.
Вони сиділи проти лісу і вудили в'язів. В'язя теж піймати не просте діло. Тому, коли піймався на горох в'язик у півкілограма вагою, хлопці зраділи дуже. Роздивлялися, обмацували, гладили того в'язя, та кінець-кінцем треба було його пристроїти, щоб не пропав на сонці. Отже пропустили йому поза жабрами шворку і на шворці пустили в річку. Другий кінець добре прив'язали до дерева, щоб не втік. І сіли знову вудити.