Найпрекраснішим з усіх був дядечко Леон. Він перший вискочив з човна, незважаючи на «глибочінь», яка розкривалася перед ним. Шубовснув у воду аж по пахи, але що то для варвара, котрий ще здалеку чує запах крові та вина!
Отож він пирхнув раз, другий, руками розгорнув хвилю і перший видерся на скелю. Зловісно закричавши, підняв меч, був уже готовий сіяти навколо себе жах і руйнацію,— аж тут оператор перестав знімати.
Скінчилася ця сцена. Ба сказали навіть, що все було марно, бо в розпалі бою один вояк не зауважив, як йому зсунулася перука, і, замість левової гриви, на плівку зняли наймоднішу зачіску з косим проділом.
І ось настала найважливіша мить. Мали знімати окремий епізод, у якому грав тільки дядечко. Спочатку режисер італійською мовою пояснив становище. А воно було таке. Дядечко, вбиваючи і грабуючи, забігає в глухий завулок містечка. Раптом з одного дому вискакує жінка. Очі дядечкові наливаються кров’ю, і він кидається на жінку...
— У мене є ідея! — вигукнула Геля.— Я читала, що люди, які зазнали морської катастрофи, пускають світляні ракети.
— Ну й пусти,— глузливо засміявся Марко.
Свен теж хотів щось сказати, але не сказав, бо все одно ми його не зрозуміли б.
Гарне становище, нічого не скажеш! І все через Гелю, якій засвербіло покупатись у чистому морі! А втім, лихо його знає, через кого! Тепер це байдуже. Замість побачити пустельника на острові, ми пливли невідомо куди — нас односила морська течія.
Незабаром сонце сховалося за обрієм, море потьмяніло, застигло. Зробилося похмуро і грізно.