1
Початок
Першого серпня 1989 року надійшло повідомлення: забито у нелюдський спосіб четверо людей. Але команда на виїзд барилася. Тоді за годину потелефонував сам Генерал, назвав ментів засранцями, байстрюками, виблядками. І тільки тоді команда виїхала, нашвидкуруч прихопивши все необхідне. Для такої експедиції.
їх виїхало четверо, вже після обіду, коли пантачитися не було ніякого сенсу, принаймні так видавалося, але складалося зовсім по-іншому, не як хотілося. Загалом, як гадав і думав капітан Ракша, оповитий післяполудневим спокоєм, тихою і ситою втомою. Проте коли вони, четверо, виїхали, то ніхто наперед не знав, що може трапитися саме така оказія. Капітан Ракша мирно і сито, мармеладово похитувався у солодких випарах вчорашньої ночі, хитро позиркуючи на фотографа і медексперта Зісельмана, що смердів ще вчорашнім, на ніч з'їденим молодим часником, виваливши червоні, налиті кров'ю баньки, на широкі, випорожнілі вулиці, раз по раз ловлячи розкосим хазарським розрізом вайлувату фігуру головного слідчого на прізвище Бондаренко. Через багато років Ракша не зможе пригадати насправді його прізвище, ім'я і таке інше, наївно дивуючись, згадуючи потім, виловлюючи з пам'яті залишки того дня, що цілих двадцять років уряд, капітан Бондаренко носив чотири маленькі зірочки і вже навіть не помишляв про підвищення у чині та званні. Капітана ж, Ракшу, влаштували до міліцейської школи за протекцією Генерала, однокурсника і однокласника матері. Генерал мав голомозий, обтягнутий пергаментною шкірою, зі слідами пігментації череп, синій мундир, оздоблений великими золотими ґудзиками, що нагадували очиська китайських акваріумних рибок, а в очах якого світилася доброта і влада, ситість і паразитично викохана втома, де вміщалася ще і нахабна самовпевненість, тому там не знаходилося місця для страху, бо сам чин його, державного мужа, потребував жертви. Навіть через багато років мати Ракші була від Генерала в захваті. А ще більше: він прилаштував до міліцейської школи безтолкового Вітьку Ракшу, котрому невдовзі горіла десятка років тюремного ув'язнення за хуліганство, антирадянську агітацію, бо якось п'яний Вітька повибивав вікна у райкомі, а товариші з його, підпилої до чортиків, ватаги повитирали гузна червоними прапорами. Але це до історії мало тільки дотичний, ледь вловимий штрих, тобто, щоб трохи згадати самого Ракшу і пролити характерну тінь на слідчу команду. Сам Ракша був з неблагонадійної, у всіх відношеннях, сім'ї. Водієм служив колишній армійський офіцер, бабій, чоловік тонкої психологічної конституції^ витончений естет, не педераст, а людина, яка ніколи не ставила під сумнів те, що існує якась вища сила, що рухає і його, і самого Ракшу, і фотографа Зісельмана, а то цавіть і драбкуватого і придуркуватого капітана Бондаренка; а ще він, не так давно, працював у спортивній газеті, і ось нині, на превелику досаду і лють капітана Бондаренка, збирався вибратися і жити за кордоном.
Коли вони виїхали на Печерськ, то над дахами комуналок пряжила спека. Повітря нагадувало слоєний пиріг, а будинки не похмеленому капітану Бондаренку видавалися химерними кораблями або вавилонськими спорудами, — за освітою він був недовченим лікарем-психіатром. І вже коли новенька чорна «Волга» підтягувалася до сірого хвоста масиву, загуцикавши колесами по роздовбаній трасі, викидаючи рештки снів, суму і минулої печалі з четвірки людей, Бондаренко з відчаєм сказав: «Ет, стій, повертай, бо не доїду…» — і заковтав швидко гірку похмільну слину, то всі четверо несподівано відчули, як несправедливість і тяжбина усього світу навалилася на плечі. І дорогою, через міст, коли колеса заспівали тривогою дня, вони знову повернули на плоскодахий Печерськ, таким робом накинувши лишнє коло, бо Бондаренко вирішив-таки похмелитися, заїхати до своєї коханки, настрій геть вилетів з голів слідчих, оповивши ледве не ореолом мучеників. Перед четвіркою, перед їхнім зором лежав Печерськ, овіяний золотим, гіркуватим та гидкуватим сопухом щастя, що тобі, наче старе та діряве адміральське корито, куди водили, попріч уставу, вже не тільки курв, а і добропорядних жінок, з тим засмальцьованим лоском сухотного щастя, яке вже нікому непотрібне, і навряд чи воно ото і є щастя. Рештки команди, чмихаючи крізь ніздрі сизим цигарковим димом, стовбичили добру годину під червоним цегляним будинком, з темними глибокими вікнами, чекаючи на капітана, що неквапом, недбало таки зійшов східцями, як людина, що вирішила найголовнішу проблему у своєму житті. І вони подалися на виклик, бо рація продовжувала кавчати, посилаючи періодично матюччя, прохання і даремні накази. Спека спускалася згори все нижче і нижче, розплутуючись як павутина. Капітан Бондаренко почав відгикувати і нездорова ситість, з брезклим наливом, проступала на обличчі разом із зеленою злобою вічного невдахи. Хитре хазарське око Зісельмана не давало йому покою. Тендітна відреченість його алкогольної, тобто в стані сп'яніння, душі теж не могла знайти спокою та відпочинку, як вона не хотіла, скажімо, визнавати синтаксиси, суфікси і префікси, а тому, з усього і по всьому, його стягувало у провалля: мар'яжила спека за рікном машини, вони викочували на розплилий, як велетенська жаба, підтоплений у маслі спеки, у роїщі гнойових, м'ясних запахів масив, з бурими будинками, обснованими чорним гаддям кабелів, старим і перетертим мотуззям для сушіння білизни, що інколи на тому мотуззі благочестиві патріархи сімейств закінчували безталанне і нудне життя. Нарешті рація кавкнула і заглохла. Оперативникам в трясця осточортіло, урвався терпець або, як властиво для наших людей, вирішили, що справу вони свою зробили і нехай хоч земля западеться під ногами у клятих столичних ментів. Снобізм, знамо, діло розповсюджене, що прямо вказувало на його пролетарське походження. Водія, його думки вголос чомусь довго ніхто не брав до уваги, хоча він сказав першим: «Щось не подобаються мені такі діла. Ага. Вони що там у своїй районці роблять…» Знову запала тиша, попливла за вікнами тендітна відреченість світу, що вбирала у себе спеку, темні коробки будинків, з порожниною неба над дахами, мурашвою люду, котра губилася в дюнах, білих та чистих, з собаками, помислами і таким іншим. «Хе-хе-хе, — несподівано для всіх обізвався капітан Ракша. — Мудрість задницю не того… Хе-хе…» Він напевне очікував, що його підтримають, але решта промовчала, сходячи мовчанкою, як потом, таким робом заклавши між Ракшою і командою гігантський простір, багатозначну мовчанку, що там би помістилося зразу чотири Ракші і чотири міліцейських відділки.
Їм наказало виїхати високостольне начальство, а тому дурнуваті балачки зовсім не бралися до уваги, ігнорувалися від самого виїзду. І тому вони недоумкувато лупили очі один на одного, коли машина зупинилася напроти сірого будинку, щоправда найновішої архітектурної конструкції, але в найупослідженішому районі столиці. Ракшу, як глибокого і переконаного провінціала, це образило. Капітан Бондаренко тільки сопів, випасаючи поглядом щось стороннє, всією своєю сутністю прагнучи дати чосу до якоїсь пивної буди, а тому вид у нього був набагато глибокодумнішим, серйозним, що аж не личили капітанські погони. Нарешті їм назустріч вибігла перелякана пара. Він, у просторій сорочці, з простодушною, невиразною фізіономією робітника, що в часі перевтілився, перелицювався і перейшов у зовсім інший табір, тяжким потом здобувши освіту. Вона — висока блондинка, з гнучкою талією, тендітною випещеною шкірою, м'яким зеленим поглядом, що випасав і оцінював кожного мужчину. Батьки довго переконували, що вони не пара, але так не добритися свого, проте таткове виховання і мамине далося взнаки, і жінка все життя, останні спалахи молодості, буде настирно шукати собі пару, навіть на смертному одрі, а одного разу подивується неприємно, коли забачить в ногах своїх смерть, їх, тобто четвірку оперативників, ведуть на четвертий поверх і показують злякане створіння: дівчинка Настя, а тут мешкає їхня тітка Люся, вони не можуть привести до себе, ремонт, самі розумієте, але якщо слідству буде необхідно, то вони обов'язково підуть йому, тобто слідству, назустріч. У дівчинки Насті вже на повну силу випирають принади, напевне її давлять хлопці по роздягальнях, задирають спідницю, іноді, а може й ні, вона в гарячці віддається у бур'янах, поблизу рідного дому, пацану з гітарою, патлатому і немитому, з біломориною в зубах, котрий п'є дешевий портвейн і веде, тобто «базлає» на говірці того району, звідки його в скорому часі етапують на зону в Черкасах, а мо' подалі, за крадіжку шматка мила або розбите скло у телефонній буді жовто-червоного кольору. Але Настя ще продовжуватиме кілька років уряд грати ляльками, ліпитиме вирізки з солоденькими піснями до грубого зошита, листуватиметься з піонерами Болгарії. У неї вже не пушок на лобку, а жорстке волосся, що говорить про повну статеву зрілість, — так вирішив капітан Бондаренко, сходячи похмільним потом. Ракша та Зісельман мовчки оглянули оніміле створіння, що в майбутньому, зовсім недалекому, погрожувало вирости у красуню — ґоловний біль однокласників та хлопців з під'їзду. Але всі вирішили: вийде таке ж стерво, як і її мати, і подумали про холодне пиво. Хоча це інший, паралельний світ, що нічого не має спільного з нашою історією, тому повернемося до слідчої праці. А діло було так: вона бавилася на шостому поверсі, з ким невідомо, але батьки були певні, що саме вона бавилася одна. Потім батьки побачили її, як вона спускається зовсім не по-людському, неправдоподібно, неприродно викидаючи ноги, а потім у повній мовчанці простягнула до них руки. Долоні були у чомусь липкому, подібному на червону фарбу. І батьки в один голос сказали: «Кров!».
Настя нічого не могла сказати, вона тільки вертіла очиськами, стиснувши німо губи, аж до білого, до безкровного прикусу. її розбив параліч мови, так принаймні констатував лікар, що обстежив, підняв коротеньку спідничку, підозріло щось помацав під трусиками, а батьки уважно і благочестиво, з надією спостерігали за маніпуляціями доктора з-під вижовклого фікуса. Там, аж в тому кутку, під портретом Дарвіна, посадили Ракшу. Стояла спека, серпень місяць, зависла полуднева олив'яна тиша, з піском за коміром, з піском на зубах: хотілося пива, води. Мухи висіли фантастичними створіннями над кашкетами дільничих міліціонерів, що тягнули на прив'язях велетенських і дурних, що розбризкували слиною, слідчих вівчарок. Так воно почалося. Як і кожен порядний початок, все ознаменовує кінець, а кінець відкриває справу початку, віддаючи на поталу вогню, що летить десь із неба, може з невідомості, може з таємниць, забутих у вишніх. Невідомо чого і про що. Такий початок.
Тож того дня, поранні, але не дуже, першого серпня 1989 року, до Івана Білозуба прийшов Ангел. Іван якраз вмостився у зручному кріслі, з гнутими ніжками, під червоне дерево, оббитому зеленим оксамитом, з вензелями польських графів, і спробував слухати музику з програвача, що підпливала хоралами десь в узвишші, в нагорних сферах. Напевне тому і прийшов Ангел. А трохи нижче, теж, щоправда, згори, сусід крушив стінку; панель не давалася сусіду кілька днів уряд, тому він затявся ще більше та дужче, проявляючи небувалу, непотрібну, для Івана, наполегливість. Може, тому, що сусід ходив штурманом далекого плавання на торговельному пароплаві, цей факт вкурвлював і злив Івана неабияк. Іноді, в моменти апогею, коли лють накопичувалася в Івана до неможливого терпцю, він намагався дати логічну і переконливу раду своєму гніву, але все це захолоняло десь вище, наче та лють, наче та гнівливість була наслана і її походження не потребує його, Івана Білозуба, втручання. Що потім і потвердилося, на його подив і радість. Сусід крушив стіну навіть у вихідні, а тому і цей факт немало дратував Івана, що мріяв про відпочинок. Тому, коли він намагався вслухатися в улюблену мелодію, то тільки чув протяжне вищання гойдалок, верещання дітей, ґвалт робітників, котрі повзали павуками в іржавому остюччі арматури, і почував себе не досить комфортно, навіть лякливо, наче хто його лишив без води у пустелі, чи отам у дюнах, де цятка від собаки та дитини віддалялася в перспективу все далі та далі. Загалом, останніми днями йому снилися паскудні сни. З голими бабами, здоровенними і в тілі, і попами, що пили сивуху і пускалися гарцювати в дикому тубільному танці навколо вогнища. І наприкінці тижня, коли гуркіт доріс максимальних частот, затряс могутніми ударами децибелів, вибиваючи з його голови, Івана, найдорожчі і найсокровенніші думки, до нього підступився Ангел. Гість був дуже гарним з лиця. Іван спочатку дуже перелякався, хоча з ним вже траплялися подібні оказії, але такого гарного, справді неземного створіння Іван ще не бачив. З перших хвилин він навіть припустився крамольної мислі, що до нього прийшло щось більше, але облишив, споглядаючи прибульця з солодким жахом вибраної людини. Цей солодкуватий і приторний острах потягнув ізнизу, захоплюючи якось несподівано, поселяючи в тіло знову високу і неповторну радість дитинства або перше алкогольне сп'яніння. Принаймні спочатку було так, і він, Іван Білозуб, відчув тривожну тремку втіху, потім спокій, але не полегкість. Все перестало боліти, як заніміло. Ангел видавався жіночим з лиця, але що він не жінка, то Білозуб чомусь знав напевне. Ангел пройшовся у своїх білосніжних шатах кімнатою, зашамротівши повітрям, і туніка спала з плеча, оголивши жіночу ніжність і округлість, навіть непристойність руки. Витончена кисть: біломармурові пальці, що рожево просвічувалися, як вуха новонароджених або дівочі вушка, порослі золотавим пушком, лягли на облузане підвіконня, а сам зін, затемнений притоками сонця і спеки, — чорний грифельний малюнок проти синього порцелянового неба, з ватою збитих до купи поодиноких хмар, що текли і впадали у великі пазухи піщаних дюн. Тож Ангел холодно поклав свій зір у сизу безлюдь, але від цього видався Івану найчарівнішим створінням у світі. Сама думка, що небожитель завітав до нього, струсонула Івана гордістю, а потім страхом, наче по нього прийшла сама смерть. Щось і внаправду у ньому було жіноче, м'яке, навіть приторне до похітливого: з таким усміхом відкидаються на спину дівчата, коли солодко і безвільно розкидають коліна, дозволяючи знімати трусики. Видавалося, Ангел навіть не помічав Івана, а можливо, просто чекав, що той з криком упаде на коліна, а може ще щось. Тому Іван отетеревеніло, уперто продовжував мовчати, злякано вилупивши очі, намагаючись перевести погляд кудись подалі, хоча б на чорно-білий екран телевізора. Нарешті Ангел сказав:
— Я прийшов. Ти давно цього чекав. Що чекаєш, те завжди приходить. Іноді воно приходить зовсім не до часу, коли непотрібно. Тобі поталанило, що я прийшов тоді, коли потрібно. Я прийшов вчасно.
Від цього глухого голосу Іван зніяковів, наче його спіймали на чомусь сороміцькому і стидному. Губи його побіліли, втратили життя. Йому видалося, що дірка в голові розкрилася, впускаючи через череп, до нутрощів, купи думок. Як клубки кусючих комах.
— Я тебе розумію, але не зовсім, — відказав Іван, продовжуючи дивитися на гостя, звикаючи до нього не тільки поглядом, а наповнюючись дедалі захопленням, ляком і любов'ю. Іван почав задихатися, спазми давили горло, кошлаті великі павуки перебралися до грудей. Потім до нього здалеку, наче удари дзвону у сільській церковці, донеслися ритмічні удари сусіди. Купи думок ворушилися під тім'ям, розколупуючи дитячий страх ночі. Думки гризли тім'я. Тоді Ангел звівся, туніка спала з плечей, оголивши його до пояса. Іван зажмурив очі, затулив їх рукою. Ангел засміявся, холодно і жорстоко. Іван зачарований безоднею його очей, де тисячі відтінків зникали, з'являлися, знову поринали, наповнюючи світ навколо запахами, звуками, далекими від гуркоту і чорноти сусіда. Івана кидало з однієї теплої прірви у іншу, і, коли Іван раз від разу приходив до тями, то чув, як тріщать наперебій, заливаючись, папуги у клітці, жіночі голоси. Папуги зелені, з яскравими червоними хохликами. Вони навіть намагаються розмовляти, — подумав він. Ангел сміявся, відходячи у холодну безодню всього навколишнього, і тільки тоді Іван побачив перед собою всю бридоту, гидь навколишнього світу. Смерділо від смітника, де спалювали сміття, старий одяг, трупи тварин. Падаль, одним словом. Там, недалеко за піщаними дюнами. І він дивився на Ангела, спостерігаючи, як запалюються на рампі, що нагадувала форму велетенської гільйотини, вибалушкуваті зіньки ліхтарів, по черзі, по одному. Тоді він почав з полегшенням дивитися на білі піски, що долонями вилягалися від домів, з червоними капелюшками, череп'яними, німецького чи австрійського штибу. І дітвора, що у граючих воланах спеки ганяла шолудивого пса, заскакувала на гойдалку, радіючи невідомо чому: сусідський гуркіт, як від водоспаду, падав на всю тендітність, витонченість його слуху, давив почуття і задоволення. Іван колись бачив Ніагару. Але це було гірше від того, що він бачив і чув. Тоді, щоб повернутися у реальний світ, він з великим зусиллям, наче рука наливалася свинцем, нездоровою кров'ю, підняв її і торкнувся пальцем вижовклої, тонкої, як цигарковий папір, шкіри. Він торкнувся пальцем, самим нігтем, проковтнувши липку, згірклу слину, і порух його, майже дитячий, викликав знову сміх, кабацький і чисто людський регіт у гостя, так, що Іван на якусь секунду чи її долю, задумався, а тому як він не брав на сумнів власних уподобань, помилок, бажань, то це лишилося тільки чарівною загадкою, що розтікалася проти широкого вікна, де воланами грала спека, сфери і таке інше.
— Болить? — запитав Ангел.
Іван не відповів, а стояв скам'яніло, притискаючи пучки пальців до скронь, слухаючи/ як ударами, могутніми відливами відбивають у венах токи крові, ділячи світ на миттєвості, наповнені жахом, і він зараз був готовим на все, щоб зупинити навалу смердючого і непотрібного життя. Сонце щедро заливало виїмки, і він подумав, що як мертвяку, а тому дуже злякався, пробравшись холодним потом і жахом. Потім повільно, вивільняючись з цієї сонячної напасті, виборсуючись з порожнечі, з тріском сонячного щастя, де присутній терпкий запах жінки, її поту, домішуючи туди свій страх та лють, відчай та дитячу образу, пропускаючи перед зором великі світи свого життя, він видихнув і сказав: