Люди металися як божевільні. В очі кидалося відразу, що від страху вони втратили розум, що страх їх геть спаралізував. Параліч від страху, як оргазм без кохання. Убивця діяв напрочуд виважено, впевнено і ані на хвилину, видавалося, не втрачав контролю, напевне холоднокровно, але пристрасність, якась зовсім незрозуміла, позначилася скрізь. До передпокою він зайшов досить легко, навіть не задумався над тим — відчинять йому чи ні. Без дзвоника, — двері, з усього, були_ прочинені. Потім сам Іван Білозуб підтвердив, згадуючи цей палаючий пристрастями і сонцем день, з чорними мухами над рівними плесами синіх, мертвих, без риби озер, найсвітлішим часом свого одкровення. Смерть, як і кохання, зачакловує. Тому він зайшов до квартири впевнено, зовсім не вагаючись, бо був певний своєї правоти. І відразу, у передпокої, загнав у горлянку кухонного ножа працівникові. Це була перше і остання жертва, котру він убив відразу, не зволікаючи, а значить, що про потьмарення його розуму чи божевілля не могло бути й мови. Він провернув кілька разів лезо, відіпхнув труп, що вчепився скрюченими пальцями у штанину. Він швидко, наче робив все життя подібне, перерізав телефонний шнур, вдарив мертвого ще раз у потилицю і якусь хвилину ще стояв, ніжачись від прохолоди кондиціонерів: стояла неймовірна спека, а над доброю половиною міста, над пагорбами, широкими полотнами розвіювався дощ, і він відчував, як невимовна жага і пристрасть підступають до грудей. Він ступав з передпокою до вітальні, де працювали хазяїн і ще один працівник. Хазяїн тримав у руках дюбельний пістолет, заряджений, і діловито давав розпорядження робітникові, як ліпше пробивати діру у стіні, — він навіть не повернув голови, коли убивця підійшов, а продовжував діловито горлам, як у нього витягнули м'яко з рук дюбельний пістолет. Убивця вистрелив прямо у скроню, але потрапив у лобову кістку. Неквапливо перезарядив, хоча дюбельний пістолет заряджається досить довго і можна було втекти або покликати на допомогу, проте робітник кричав з переляку і бігав під стіною. Іван довго водив його на прицілі попід стіною, нарешті, з млосним притоком млівоти, вистрелив у груди, але потрапив у шию. Захльобуючись кров'ю, працівник напівсвідомо вже побіг до кімнати, звідки Іван почув жіночий крик, що від нього у самого похолола спина та ноги. Жіночий голос говорив, якщо це можна назвати людською мовою: «Господи! Нас усіх уб'ють!» Тоді він швидко повернувся до передпокою, взяв ніж, перерізав вени на руках ще живим: господарю і робітникові; але працівник пручався, хрипів кров'ю, нівроку дужий і затятий, — тоді Іван взяв ломик, яким розбирали ящики, і перебив чоловікові руки та ноги. Господар мовчав: чи він надумав симулювати мертвого, якщо це було можливим у такій ситуації, чи внаправду помирав, що швидше подібне на правду, хоча Іван на допитах запевнив, що хазяїн був живий живішого. Коли Іван підвів голову, то побачив жінку. Жінка стояла у проході, притиснувши до грудей руки, і не мала сили з переляку закричати. Тільки тоді вона побігла, — коли він подивився на неї з плеча. Нічого гарнішого у своєму житті Іван не бачив. Його розбирало як від випитого, навіть більше. Повагом, відкинувши лома, він подався за нею. Жінка бігала, ментеляючи русявими косами, з кімнати в кімнату, жбурляючи під ноги всілякі речі, доки він не наздогнав її у спальні. Після її крику він вдруге почув її стогони, — від жінки приємно пахло вхоженим тілом, парфумами і ледь-ледь потом. Від неї, навіть зараз, линуло холодною неприступністю, вишуканістю і гонором. Такі жінки викликали у нього радісний і водночас заздрісний прилив відчаю, що супроводжувався кількаденною депресією. І це спочатку розлютило його, потім розмлоїло, зробило очі вологими, — такі погляди бувають або у фанатичних людей, або у закоханих, або у відчайдухів, що все втратили у своєму житті. Він наказав їй роздягнутися, а потім запитав, як краще задовольняв її чоловік. Він так і сказав «задовольняв». Іван ніколи не допускався грубощів. Жінка зняла сукню, ліфчик, труси і почала проситися. Чим більше вона просилася, тим більше розпалювала його; йому хотілося, але він сам не знав чого. Жінка була внаправду дуже гарною. У неї випещене, чудових форм, навіть рідкісних, тіло; таке тіло буває тільки у тих жінок, що виросли у багатих сім'ях, жінок, що добре виховувалися і не бовталися з тринадцяти років під'їздами, лигаючись з шантрапою. Іван від задоволення тільки сопів, проте вийшов швидко з кімнати і скоро повернувся з головою її чоловіка. Жінка зомліла, але він хутко привів її до тями, виливши графин холодної води. Іван розщібнув штани і спробував її взяти. Він кінчив їй між ноги. Тоді розлютився і вдарив, але попав пальцями об бильце, і від болю зіскулився, на очах проступили сльози, і він з образою дивився на жінку крізь сльози. Потім він зізнався, що хотів ударити її зовсім не боляче, так, аби провчити. «Я зголоднів. Я хочу їсти. Ходім на кухню, ти мені приготуєш». — Вони пішли разом на кухню. Перед цим він попросив одягнути жінку нову, найгарнішу сукню. Він сидів, слухаючи, як шурхотить матерія, торохкотять тремпельки, пахне прибитим запахом нафталіну, парфумів, і це навівало на нього найпотаємніші думки та мрії; коли йому видалося, що жінка надто бариться, а може, справді порожнеча голоду кинула його у хвилю тоскного отупіння, він став жінці навіть допомагати в підборі плаття. Жінка геть очманіла і взагалі нічого не говорила, — вона сиділа на велетенському, з фіолетовими стьобаними ковдрами, сімейному ліжкові, стиснувши ноги у колінах, розкинувши литки, а тому прибрала, сама того не розуміючи, найпривабливішу позу. Іван особисто вибирав сукню, звішував у руці, як якийсь товар, запитував, заходив до спальні, іноді торкаючи плече. Іноді, в хвилину найвищої насолоди, він сідав проти неї, зазираючи у гарне, витончене обличчя, з туманіючим яшмовим поглядом, з копицею розібраного волосся, і це йому підозріло, до банального противно, зовсім не романтично, щось нагадувало. Тоді він поспішав, невідомо куди, закусував губу. Нарешті, коли сукня вибрана, він справді відчув звірячий голод, що аж гумою і тальком відригувалося з тельбухів. Дорогою до кухні він випив каву, яку сподівалися випити хазяїн з працівниками, а можливо, і вона.
Тут він підвів голову, зовсім як звір, — його знудило, потім тіло взялося якоюсь сверблячкою, і він не знав, куди подітися, наче це назавжди, наче це страх перед висотою, немислимою, догори, а не донизу: початком йому зробилося навіть легко, затим він почув, чисто фізично, оглушливий лязкіт у протоках вушних раковин, що віддавав у глибинах мозкових завитків, що заповнював навколишній простір, що виростав до неймовірного шквалу, наче велетенські лопасті і крила гелікоптера розбивали, накручували густі потоки повітря, просяклі свіжою кров'ю, як патокою, його спермою, екскрементами, жіночими білями, пацючими послідами, торжеством відкритої таємниці, страхом велетенського і незрозумілого світу, що палахкотів поруч. І тоді він нетвердо, мов з чужої волі, звів догори обличчя, до високої білої стелі, такої білої, наче в прохолодному зеленому дитинстві, з пінястими візерунками, що нагадували цукерки, які багато років уряд варили бабусині сестри, вдовиці, з вигрубілими селянськими обличчями, що йому аж злипалося у роті, коли він бавився у соняшничинні, — і тоді під стелею побачив легеньку хмаринку, наче дим, наче подих чогось невиданого, чогось такого, що заворожило його погляд, його тіло, котрим він так пишався, налило бридкою і тяжкою кров'ю, зовсім не його. Далі хмара набрала форму обруча чи кола і поволі почала спускатися донизу. І в часі, як коло опускалося нижче, то він відчував себе маленьким та нікчемним, розплюснутим, і та могутня сила, що увійшла до нього з відвідинами Ангела, кудись звітрилася. Він перестав пити каву, духмяну, з приємним для нього і дразливим пощипуванням носових пазух запахом, замішаному на нудному духові крові, — Іван виплюнув її на підлогу, завертів оскаженіло очима: жінка на кухні Смажила м'ясо; вона стояла боком, у профіль, одягнена в агатового кольору сукню, проти вікна, і він встигнув подумати, що вона, аби захотіла, могла вистрибнути з вікна, принаймні закричати, дарма, що сьомий поверх, і навіть вприкінці думки побажав того сам, скулячись від солодкого внутрішнього жалю. Жінка робила все покірно, майже механічно, скоряючись наглій звичці домогосподині: сукня приємно шурхотіла, вивітрюючи запахи, відтіняючи бліде, з тонкими і благородними рисами обличчя. Але Іван почув страшний удар, саме удар, такий, наче об воду ударили велетенським крилом, зачепивши повністю широке плесо озера, збуривши хвилі. Так для нього сколиснулося повітря. І він взагалі перестав чути. Він оглух: тільки металевий лязкіт крил, мертві свинцеві від спеки сфери заколисалися як хвилі, неправдоподібно нерухоме небо зарухалося, зависло у широкому вікні живим желатиновим згустком, а мухи масними чорними плямами зупинилися; встояне на крові повітря вмент просякло аміаком, — очі у вбивці вирячилися, він почув, як вони вискакують з орбіт, а з ніздрів потекли тоненькі струмочки сукроватиці. Іван захникав, висолопивши розпухлого, обкладеного білим язика, і ось його погляд натрапив на тоненьку чорну книжечку, яка була нічим іншим, як баптистською Біблією. Його як хто стусонув у живіт, в саме сонячне сплетіння, розкидавши тріщини болю всим тілом, що спліталися в один вузол, викручуючи зуби: на чотирьох, пускаючи липку слину, соплі, сукроватицю, він заповз до кухні. Жінка стояла на колінах і молилася. На столі сходило сизим паром м'ясо. Він відхаркався, швидко приходячи до тями, продовжуючи стояти на чотирьох, потім сів, подивився здивовано на одну руку, потім на іншу і вдарив жінку, наказавши їй роздягнутися. Жінка зняла через голову сукню, і він з насолодою втягнув солодкий запах пещеного тіла, тремтячого і мокрого від страху та збудження. Іван подивився на неї протяжним водянистим поглядом, перехопив її жалібний, близький зараз йому, майже відповідно ніжний. Вона вимовила, досить спокійно, але з надією: «Пожалій мене. Я все зроблю. Навіть більше, навіть чоловік не робив зі мною такого…» — вона затнулася на слові «робив», що тяжко і лиховісно зависло у повітрі: він дивився на її гарне тіло, пругке і білосніжне, і здивовано, майже по-дитячому, з пустотливим виразом, торкнувся пальцем її грудей, провів нігтем збудженими від страху сосками, вкотре смакуючи податливість тіла; у нього зіпріло чоло, але він нічого не міг сказати, вихопивши тільки таке недоречне, що для нього прозвучало страшніше, ніж будь-що: «У тебе дуже ніжне тіло. Як у червоної риби. Ти дуже багата і гарна». І він швидко заковтав слину, його відсутній погляд повернувся, і він розумів та пишався, що в такі хвилини у нього сумний та прекрасний погляд, як у кіноактора, зовсім не відчужений, а теплий, з спалахами, іскрами злого лукавства, навіть — хо-хо — веселенький. Жінка сама спробувала усміхнутися, блиснувши гарними, порцелянового кольора зубами. Проте його погляд поволі воложнів, убираючи чи то темряву, чи страх. Потім навала звуків, що розламували його істоту зусібіч, а не тільки з нутра, і почув тільки легеньке надоїдливе лящання, але вже чітке, зрозуміле, близьке, таке, що він міг осмислювати звуки жіночих слів, і попріч усьому, чим жінка більше просилася, тим більше це його дратувало, викручувало у паху, і йому хотілося робити з нею все заборонене для нього, невимовно чарівне, гибле, чого не робив ніхто більше; і чим настирніше лунали крики її прохання, чим більше лилися сльози, тим лютіше, аж до власного ридання, він робився навіженим, захопленим, як хлопчисько: спогади роїлися в голові, з якоюсь чаруючою мелодією, що тремтіла молодими жіночими грудьми, змішана з ворожбливою мелодією, що колисала, витягаючи з пам'яті запахи, наповнювала рота смаком черешень, мигдалю, суниць, а тому жінка на цьому тлі робилася нікчемною лялькою, з смердючого м'яса, з лахміттям, що нічим не вирізнялося від її чоловіка, від робітників, котрі лежали в калюжах крові, підпливали велетенськими сомами. І врода не рятувала більше її, ні, вона ніколи не рятувала її, вона злила, сердила Івана. Він глянув на робітника, важко повертаючи голову, так повільно, коли німіє від довгого сидіння шия: робітник лежав перевернутий навзнак і ворушив покусаними губами, пузирячись сукроватицею. Іван таємниче усміхнувся, в себе, мовби виконував шкільне завдання, а сам тихцем підзирав у вікно напроти, де роздягалася дівчина. І ударив жінку в живіт ножем. Навалився, взяв її, вірніше спробував, але вона завалилася на бік, довго і сильно билася та виривалася, покриваючи тишу несамовитим монотонним вереском, а він намагався закрити долонею їй рота, так, щоб не покусала пальці. Жінка перетворилася на великого червоного від крові черв'яка. Але він все ж таки надушив її, взяв у крові, як розпанахану рибину. Коли закінчив, то жінка була ще живою.
Коли все осіло, а за вікнами почало темніти чорними дощовими хмарами, ядуха сперла горлянку та груди, він здичавіло повів по-бичому очима навколо, тобто не повертаючи ані голови, ані шиї, наче велика задоволена жмутом, хапкою трави скотина, задоволено замурчавши, а потім несподівано заревів, як ревуть дебіли, коли не отримують очікуваного задоволення, або як тварина, впольована, але ще жива, під ножем мисливця. Він ревів, відкривши червону горлянку до неба, наче бажав викричати рештки щастя, що застрягли в його здавленій спазмами горлянці і не хотіли звідти виходити. Та ось жінка заплакала, а він несподівано, здивований, стих, вилупився на неї привороженим поглядом, намагаючись пронести свій скаламучений невтамованою радістю мозок крізь темряву таємниць. Він звівся, глянув на робітника, на те місце, де пив каву, з якимось диким переляком, заступав підлогою, як би то вона розпечена, а стеля відразу упаде на нього. Одним махом, чітко, впевнено, повторюючи удари кілька разів, з завченим за короткий час досвідом, відтяв голову робітникові, потримав її в руках, кинув на підлогу, як дитина жбурляє від себе рогатого жука або жабу. Та за хвилину повернувся, зупинився біля самих дверей кухні, швидко підняв її і поклав на журнальний столик. Жінка спробувала закричати, а може, попросити чогось, востаннє допомоги, але сили у неї забракло: удар ножа пройшовся м'якими тканинами, не задів нутрощів, і вона спробувала будь-що боротися за життя. І втратила свідомість.
Іван дійсно зголоднів, принаймні він так гадав: незадоволення почуття завжди пробуджують скажений голод. Чи він справді не хотів убивати жінку, чи просто таке слово, як смерть, найменше жило в його сірих звивинах. Він пішов до ванної, помив руки, вмився, голосно фиркаючи, плямкаючи губами та розпускаючи соплі, розкидаючи на кахельні розводи мильну піну. З усього його хвилювала сусідня кімната, з синьо-жовтим або сірим колом, після появи котрого Івана паралізувало жахом. Він продовжував думати про нього, умисне голосно пускаючи воду, намагаючись логічно осмислити той химерний обідок. Оглянувши ретельно себе від кінчиків пальців аж до черевиків, він почав уважно, скрупульозно розглядати більма очей, з такою дотошністю, з якою розглядають хворих лікарі. Одягом своїм він був зовсім незадовлений, хоча пропередньо одягнувся у брудні лахи. Ненормальність і некерованість у цій ситуації були повністю виключені: людина діяла з ясною головою, логічно осмислила свої дії, піддаючи їх критичному і структурованому аналізу. Одне тільки, — зі своєї дзвінниці. Не повертаючи голови, так, як, видно, звик зі своїми жінками, він запитав, де лежить одежана щітка, але в останню хвилину щось заставило змінити попереднє рішення. Зовсім несподівано він заметався кімнатами, шукаючи якогось опертя, наче втратив щось головне, наче шукаючи ще щось таке, котре змогло вгамувати нестерпну сверблячку, що розлазилася кошлатими павуками усим тілом; він блукав кімнатою, зовсім тобі вередлива дитина, перечіпаючись через розкидані речі, іноді послизаючись у велетенських калюжах потемнілої крові, і ось жінка почула, лежачи на животі у кухні, ніжну музику Сен-Санса. І тоді вона побачила його, що торжественно йшов, весь висвіжілий з виду, повертався до неї з просвітленим обличчям. Він зайшов на кухню, підняв жінку за руку, ледь живу від переляку, а не від втрати крові, і чудуючись її маленькій, наче виліпленій з гіпсу голівці, з яшмовими очима, зараз трагічним поглядом нещасливого кохання в тих очах, як йому хотілося думати, і повів до ванної кімнати. Він викупав її, дбайливо, як то роблять з дітьми, заліпив рану пластирем, одягнув у пухнастий, рожевого кольору халат; так вони разом повернулися назад; він чвалав мов приспаний, чуманіючи від запаху парфумів, йоду, окису водню, Сен-Санса. Смаженя була ще тепла. Він смачно попоїв, рвучи м'ясо міцними білими зубами, потім поставив чайник і звернувся до жінки, що дрімала, звісивши по-курячому голову на тендітній шиї: «Піди принеси…» — «Що?» — «Чоловіка принеси… Та не всього, — він добродушно сміється. — Тільки голову…» — і він знову заливається осяйною білозубою усмішкою. Жінка кричить. Кричала вона так голосно, що навіть Іван почав лякатися, спостерігаючи, як у кількох метрах, на будівництві, мужики на просмоленому дахові п'ють кефір, поклавши перед собою оранжеві пластикові шоломи. Він ухопив жінку за руку і підвів до журнального столика. Жінка зомліла, — понюшка нашатирю привела її до тями. Але він повільно, направляючи її руку, заставив торкнутися пальцями холодного чола чоловіка. Жінка оправилася під себе. Іван наказав зняти халат і підтертися, що вона і виконала без найменшого супротиву, все щоправда повторюючи «пожалій мене пожалій мене пожалій мене». Іван сказав: «Я хочу кави. Пішли на кухню. Ти мені приготуєш кави». — Зовсім нехотя він відригнув з'їдене, досить сито і смачно, а тому засоромився, бо був людиною вихованою, чемною і культурною. Його привчили, що такого робити не можна. Тому йому зробилося дуже ніяково. Несподівано він поставив жінку на коліна, перегнув і спробував її взяти іззаду, але нічого не вийшло, хоча з жінками у нього останнім часом виходило все: ця упертюха мовчала, звісивши волосся, туге і гарне від дорогого шампуню, добре від природи, пахуче, як і у кожної молодої жінки, чудесного золотавого відливу; ця стерво замітала волоссям чорні калюжі крові, що на кінчиках, це чудесне волосся, збилося клубками. Вона скинулася, оголила красиву шию. Івану зробилося ніяково. Тоді він ударив — найбільшим — ножем по шиї, по самих хребцях, але промахнувся, не попав, ударив слабо, і напевне саме з-за того, що зніяковів перед вродою жінки. Кров з розрубаної артерії зафуркала на підлогу. Іван засопів, збудився: наскочив іззаду, а жінка хропіла, бульботіла слиною, але Іван міцно, широкою долонею притискав її до табуретки, ніжачись об тепло спини, об пружкість шкіри, що вигравала округлими м'язами під тендітним жиром. Він побачив її відображення в люстрі і закричав з переляку, потім завищав. Він відскочив, упав на спину, якусь хвилину видавалося, що пекуча жага нарешті вгамована; він притих, дихаючи важко, обтрушуючи великі краплини поту у калюжі юшки; жінка продовжувала конвульсійно битися, викручуючись живучим красивим тілом. За якусь хвилину Іван знову відчув неспокій. Облизуючи губи, він засунув їй тесака в анус, і з приємністю, з нечуваною насолодою слухав пронизливе, наче осінній вітер, верещання. Він притримував її межи лопаток, то за шию, вганяючи ножа, прокручуючи раз по раз лезо. Нарешті все закінчилося. Жінка втратила свідомість. Все закінчилося, але його не полишало роздратування, шарпаючи тупо низ живота, мошонку, судомлячи ноги. Голоси дзижчали у вушних раковинах здоровенними металевими мухами. Він, похитуючись, став у повен зріст, подивився згори, навіть з ніжністю і відчаєм, куди домішувалася відраза, і тут, як вибух феєрверку на карнавальному святі, жінка захрипіла, спробувала звестися на лікті, викидаючи з прямої кишки шматки, згустки крові та калу: це видалося Івану неестетичним, навіть жахливим. Він ухопив сокирку для м'яса і одним махом стяв їй голову: не здивувався, що таке легко вийшло. Голова ще довго намагалася жити без решти: ворушила ротом, кліпала очима, швидко, наче лічильник на таксі. Так він потім розповідав. А він дивився на голову жінки і відчував нечувану насолоду, більшу за всі насолоди, навіть статевий акт не викликав у нього таких почуттів, тим більше після трахання він поринав у порожнечу і прострацію. А зараз його переповнювало щастя, ніжне і легке, що ні до чого не зобов'язувало, наче порвалася невидима перепона, і всі невидимі світи відкрилися для нього, для Івана Білозуба. Він опустився на підлогу, тамуючи, ледь втримуючи трем у ногах: притиснувся щокою, тілом усим до холодної стіни і заплакав від щастя. Плакав він довго, дивлячись у сині неприступні сфери, бутів від щастя і втоми, аж доки не побачив Ангела, що стрімко летів до нього, торкаючись кінчиками пальців і оборками туніки чорних калюж крові, з розпущеним волоссям, викинувши золотого кольору кучері, відкриваючи лик, витончений, ніжний і жіночий, з великими темними очима. Ангел роздягнений до пояса, білий, як слонова кістка, як дитячі солодощі, як перший сніг, підступив до Івана і поцілував агатовими устами у щоку. Після цього Ангел зник, лишивши у повітрі легкий пахучий серпанок, заставивши тремтіти ніздрі, серце, і він тільки чув його голос, збираючи відрубані голови на журнальний столик: