— Справді, чудовий краєвид.
Отже, на своє лихо, вона вчинила по-своєму, знехтувавши мудрі перестороги батька.
— Жюлі, тобі не хотілося б жити тут?
— Чи не однаково де жити, — байдуже відповіла вона.
— Тобі нездужається? — спитав полковник д'Еглемон.
— Та ні, — відповіла молода жінка з удаваною бадьорістю. Вона всміхнулася і, поглянувши на чоловіка, додала: — Просто спати хочеться.
Раптом почувся перестук кінських копит — хтось мчав галопом. Віктор д'Еглемон випустив руку дружини й подивився на дорогу, в той бік, де вона завертала. Як тільки полковник д'Еглемон відвернув погляд від Жюлі, вдавано веселий вираз зник з її блідого обличчя, наче із світла воно занурилося в тінь. Їй не хотілося дивитись на пейзаж, не хотілося знати, що то за вершник, чий кінь мчить таким шаленим чвалом, вона забилася в куток карети і бездумно, без ніяких почуттів, втупила погляд у коней. В неї був такий самий тупий вираз обличчя, як у бретонського селянина, коли той слухає проповідь свого кюре. А тим часом з тополевого гайка та кущів глоду з'явився молодик верхи на породистому коні.
— Це англієць, — сказав полковник.
— Правду кажете, ваше превосходительство, — мовив візник. — Він з тих самих хлопців, які хочуть зжерти Францію.
Незнайомець був одним з мандрівників, які жили на континенті, коли Наполеон звелів заарештувати всіх англійців; то була помста за порушення прав французів, якого припустився англійський уряд, коли перестав дотримуватися умов Ам'єнського договору{9}. Однак, за примхою імператора, не всі полонені залишилися в тих краях, де їх було затримано, чи там, де їм спочатку дозволили оселитися за власним вибором. Більшість англійців було переправлено з різних кінців імперії в Турень, бо перебування їх десь-інде нібито підривало інтереси континентальної політики. Молодий полонений, що того ранку намагався розвіяти свою нудьгу, був однією з жертв цієї бюрократичної сваволі. Два роки тому за розпорядженням міністерства зовнішніх взаємин, йому довелося попрощатися з м'яким кліматом Монпельє, куди він свого часу приїхав лікувати легені й де застав його розрив мирної угоди. Коли молодик упізнав у графові д'Еглемоні військового, він поквапно відвів погляд від карети, і, рвучко обернувшись, став дивитись на луки в долині Сізи.
— Ці англійці поводяться так нахабно, наче вся земна куля належить їм, — промурмотів полковник. — Але стривайте, скоро Сульт вас розколошматить.
Проїжджаючи повз карету, полонений заглянув у віконце. Хоч який миттєвий був його погляд, англієць устиг помітити вираз смутку на замисленому обличчі графині, що надавав йому незбагненного чару. Багатьох чоловіків глибоко зворушує страдницький вигляд жінки, їм здається, що смуток — запорука вірності в коханні. Жюлі сиділа, втупивши погляд у порожнє сидіння навпроти себе, і не звернула уваги ні на коня, ні на вершника. Візник швидко і вправно полагодив посторонку. Граф д'Еглемон сів у карету. Намагаючись надолужити згаяний час, візник пустив коней учвал по насипу, що тягнеться попід навислими скелями, поміж яких достигає виноград Вувре, де тулиться стільки гарненьких будиночків, а вдалині мріють руїни знаменитого абатства Мармутьє, притулку Святого Мартіна.
— Чого йому від нас треба, тому хирлявому лордові? — вигукнув полковник, обернувшись і помітивши, що вершник, який скакав за каретою від самого мосту через Сізу, — той самий молодий англієць.
Їдучи стежкою понад насипом, незнайомець не порушував правил пристойності, отож полковник тільки кинув погрозливий погляд на англійця і відхилився на спинку сидіння. Та попри свою підсвідому неприязнь, він не міг не відзначити, що кінь гарний, а вершник дуже вправний. Молодик належав до породи тих британців, чиї обличчя такі гладенькі й білі, а на щоках грає такий ніжний рум'янець, що іноді думаєш: «А чи це не личко якої-небудь тендітної дівчини?» Він був білявий, стрункий і високий. Його костюм відзначався вишуканістю й охайністю, як то властиво чепурунам церемонної Англії. Червонів він, дивлячись на графиню, мабуть, не так від утіхи, як від сором'язливості. А Жюлі підвела погляд на чужоземця один тільки раз; та й до цього її майже примусив чоловік, який хотів, щоб вона помилувалася чистокровним конем. Очі Жюлі зустрілися тоді з очима боязкого англійця. Від тієї миті вершник уже скакав не поряд з каретою, а на кілька кроків позаду. Графиня ледь чи й подивилася на незнайомця. Вона не звернула уваги ні на чудового коня, ні на спритність вершника, хоча чоловік говорив їй про це, і тільки злегка повела бровою, ніби погоджуючись, а тоді відкинулася на спинку сидіння. Полковник знову задрімав, і подружжя доїхало до Тура, не сказавши одне одному жодного слова, і жодного разу чудові краєвиди, що змінювалися за вікном, не привернули уваги Жюлі. Коли чоловік заснув, пані д'Еглемон довго вдивлялася в нього — і не раз. Коли вона поглянула на нього востаннє, карету підкинуло, медальйон, що висів у молодої жінки на шиї на чорній жалобній стрічечці, упав їй на коліна, і перед Жюлі раптом постало обличчя її батька. З очей у неї ринули сльози, так довго стримувані. Вітер їх висушив, але англієць, мабуть, помітив на блідих щоках графині блискучі сліди від крапель вологи.
Імператор послав полковника д'Еглемона з наказом до маршала Сульта{10}, що мав захистити Францію від вторгнення англійців, які висадилися в Беарні. Полковник скористався з цього доручення, щоб вивезти дружину з Парижа, якому тоді загрожувала небезпека, і вони добиралися тепер у Тур, до старої родички Віктора. Незабаром карета уже в'їхала до міста, покотила по мосту, далі — по бруківці Головної вулиці й зупинилася біля старовинного особняка, в якому мешкала колишня маркіза де Лістомер-Ландон.
Маркіза де Лістомер-Ландон була однією з тих гарних, блідолицих, сивоголових бабусь, які всміхаються тонкою усмішкою, носять на голові чепці, схожі на кошики, або капелюшки доісторичної моди. Ці старі дами — сімдесятирічні портрети доби Людовіка XV — завжди ласкаві, немовби їхнє серце досі здатне кохати, вони не так благочестиві, як побожні, й не такі побожні, як удають; від них завжди пахне пудрою «марешаль», вони чудово розповідають, чудово вміють підтримати бесіду і спогади смішать їх дужче, ніж який-небудь жарт. Сучасність їм не до вподоби.
Коли стара покоївка повідомила маркізі (а їй скоро мали повернути титул) про візит небожа, якого вона не бачила від початку іспанської війни, та поквапно скинула окуляри, згорнула «Галерею стародавнього двору», свою улюблену книжку і з дивовижною для її віку моторністю вибігла на ґанок саме в ту мить, коли подружжя д'Еглемонів підіймалося сходами.
Тітка й племінниця обмінялися швидкими поглядами.
— Добридень, люба тітонько, — вигукнув полковник, поривчасто обіймаючи й цілуючи стару графиню. — Я привіз вам одну молоду особу, щоб ви опікувалися нею. Довіряю вам свій скарб. Моя Жюлі не ревнива і не кокетка; вона лагідна, як янгол… Сподіваюся, що й тут вона не зіпсується, — несподівано заявив він.
— Ох, ти ж гульвіса! — відповіла маркіза, кинувши на нього лукавий погляд.
Вона перша з люб'язною грацією поцілувала Жюлі, яка й тепер була замисленою; її обличчя більше виражало збентеження, ніж цікавість.
— Що ж, давайте знайомитися, любонько, — сказала маркіза. — Не лякайтеся мене, з молодими людьми я намагаюся не завжди бути старою каргою.
Перш ніж запросити гостей до вітальні, маркіза, за провінційним звичаєм, звеліла приготувати для них сніданок. Але граф зупинив потік тітчиного красномовства, сказавши поважним тоном, що часу в нього обмаль — він може затриматися лише поки перепрягають коней на станції. Отож усі троє поквапилися до вітальні, й полковник ледь устиг розповісти своїй тітці, а точніше двоюрідній бабусі, про політичні та воєнні події, що змусили його шукати надійного притулку для молодої дружини. Поки він розповідав, тітка поглядала то на племінника, який говорив безугаву, то на племінницю і вирішила, що причина її смутку та блідості — вимушена розлука. Маркіза мала такий вигляд, ніби казала собі: «Еге, та ці молодята закохані одне в одного!»
Аж ось на старому подвір'ї, де між плитами бруківки пробивалися кущики трави, почулося ляскання батога. Віктор ще раз поцілував маркізу і швидко вийшов з вітальні.
— Прощай, люба! — сказав він, обіймаючи дружину, яка провела його до карети.
— О, Вікторе, дозволь мені провести тебе ще трохи, — сказала вона ніжним голосом, — мені так не хочеться розлучатись!
— Та ти при своєму розумі?
— Ну, тоді прощай, — відповіла Жюлі. — Хай буде по-твоєму.
Карета від'їхала.
— То ви дуже любите мого непутящого Віктора? — спитала маркіза, втупивши в племінницю мудрий погляд, яким старі жінки часто дивляться на молодих.
— Авжеж, ласкава пані, — відповіла Жюлі. — Хто ж виходить заміж без любові?
Останні слова Жюлі вимовила так наївно, що це явно свідчило або про чистоту її серця, або про якусь таємницю. І хіба подруга Дюкло{11} та маршала Рішельє{12} могла втриматися від спокуси спробувати проникнути в секрети молодого подружжя? Тітка й племінниця стояли біля воріт і дивились, як віддаляється карета. Погляд Жюлі не виражав кохання в тому значенні, в якому розуміла його маркіза. Статечна дама походила з Провансу, і її пристрасті були палкими.
— Як же ви потрапили в сіті мого гульвіси-небожа? — спитала вона у племінниці.
Жюлі мимоволі здригнулася, бо з тону й погляду старої кокетки вона зрозуміла, що маркіза чудово знає Вікторів характер, і, може, навіть краще, ніж вона сама. Отож пані д'Еглемон знітилась і не вельми вдало спробувала приховати свої почуття, як це властиво всім чистим душам у хвилину страждань. Пані де Лістомер задовольнилася відповіддю Жюлі, але з прихованою радістю подумала, що, можливо, дістане нагоду розважитись любовною таємницею, бо, як їй видалося, племінниця завела інтрижку — і, мабуть, вельми забавну. Коли пані д'Еглемон опинилась у великій вітальні, оббитій штофом, з позолоченим карнизом, коли сіла перед каміном, у якому яскраво палахкотів вогонь, за китайською ширмою, поставленою тут для захисту од віконних протягів, її смуток не розвіявся. Та й важко було відчути радість, дивлячись на стелю із старовинними ліпними прикрасами, на меблі, які простояли тут щонайменше сто років. Одначе молодій парижанці було приємно опинитися в цьому глухому закутні, де панувала строга провінційна тиша. Перекинувшись кількома словами з тіткою, — тією самою тіткою, що їй вона, як годиться, була написала після весілля листа, — Жюлі замовкла й сиділа так, ніби слухала оперу. Лише після двох годин мовчанки, гідної ченців-траппістів{13}, до неї дійшло, що вона поводиться нечемно, що на всі тітчині запитання вона відповідала сухо, коротко. Стара маркіза з природженого почуття тактовності, властивого людям минулої епохи, поблажливо поставилася до примхи племінниці й, щоб не бентежити гостю, заходилася плести. Кілька разів вона, правда, відлучалася наглянути за слугами, які розкладали речі в «зеленій кімнаті», призначеній для Жюлі. Але потім вона вмостилася із своїм рукоділлям у глибокому кріслі й нишком спостерігала за молодою жінкою. Жюлі стало ніяково, що вона заглибилась у свої роздуми, і вона спробувала заслужити прощення, пожартувавши з себе.
— Моя люба дівчинко, ми знаємо, що таке вдовина журба, — відповіла тітка.
Треба було мати принаймні сорок років, щоб розгадати іронію, яка ховалася за словами старої дами. Назавтра Жюлі почула себе значно краще, стала говіркішою. Пані де Лістомер уже не сумнівалася, що приручить молоду родичку, яка спочатку видалася їй створінням відлюдкуватим і обмеженим; вона розважала її розмовами про місцеве оточення, про бали, про людей, яких тут можна відвідувати. Всі запитання, що їх маркіза поставила протягом того дня, були власне, пастками, які вона, за звичкою, властивою старим придворним, налаштовувала, щоб розгадати характер племінниці. Жюлі так і не погодилася поїхати куди-небудь розважитись, хоча тітка умовляла її кілька днів. Отож старій дамі довелося відмовитися від наміру вивезти свою гостю в світ, хоч як їй кортіло похвалитися там вродливою небогою. Свій смуток і прагнення до самоти Жюлі пояснювала горем: смертю батька, по якому вона ще носила жалобу. Через тиждень стара дама вже захоплювалася ангельською лагідністю, скромною грацією та поступливою вдачею Жюлі, і її ще дужче стала мучити думка, що ж за таємна журба підточує це юне серце. Жюлі належала до жінок, які народжуються на світ для того, щоб їх любили; вони обдаровують щастям. Її товариство стало таким приємним, таким дорогим для пані де Лістомер, що вона без тями полюбила свою небогу і вже мріяла ніколи не розлучатися з нею. Вистачило місяця, щоб між ними виникла дружба навіки. Не без подиву стара дама помітила, як змінилася пані д'Еглемон. Рум'янець, що палахкотів на її щоках, якось непомітно згас, і обличчя стало матово-блідим. Але разом з тим і смуток її ніби трохи розвіявся. Іноді старій вдові щастило розвеселити юну родичку, і тоді Жюлі сміялася веселим сміхом, але його зразу ж уривала яка-небудь гнітюча думка. Стара дама здогадалася, що невтішна туга, яка затьмарювала життя племінниці, спричинена не спогадом про батька і не розлукою з Віктором; у неї виникло чимало всяких підозр, але, звичайно, їй важко було з'ясувати справжню причину недуги, бо істину ми, як правило, відкриваємо чисто випадково. І ось одного дня Жюлі начебто зовсім забула, що вона заміжня жінка й розвеселилася, мов безтурботна дівчина, вразивши тітку наївністю своїх думок, дитячою пустотливістю, витонченою дотепністю і водночас глибоким розумом — сполученням, властивим для юних француженок. Тоді пані де Лістомер вирішила випитати таємницю цієї душі, дивовижна безпосередність якої вживалася з непроникною замкнутістю. Сутеніло, обидві дами сиділи біля вікна, яке виходило на вулицю. Жюлі знову поринула в роздуми. Вулицею проїхав вершник.
— Ось одна з ваших жертв, — сказала стара дама.
Пані д'Еглемон подивилася на тітку з подивом і тривогою.
— Це молодий англієць, дворянин, шляхетний Артур Ормонд, старший син лорда Гренвіля. Його історія вельми цікава. Тисяча вісімсот другого року за порадою лікарів він приїхав до Монпельє, сподіваючись, що повітря тих країв зцілить його від тяжкої грудної хвороби — він був майже при смерті. А потім почалася війна, і Бонапарт — а той нелюд, як відомо, не може жити, щоб з кимось не воювати, — звелів заарештувати Артура, як і всіх його співвітчизників. З нудьги молодий англієць став вивчати свою хворобу, яку вважали невиліковною. Поступово він захопився анатомією, медициною та іншими подібними науками, що досить дивно для людини з вельможного роду; а втім, цікавився ж Регент{14} хімією! Одне слово, пан Артур досяг дивовижних успіхів і здивував навіть професорів у Монпельє. Заняття науками скрасили йому життя в полоні, а крім того, він зовсім вилікувався. Розповідають, ніби він два роки ні з ким не розмовляв, дихав розмірено, спав у хліві, пив молоко від корови, привезеної з Швейцарії і харчувався тільки крес-салатою. Потім він оселився в Турі, але ніде тут не буває. Він гордий, як павич, та ви, безперечно, здобули над ним перемогу, бо не заради мене ж він щодня двічі проїздить під нашими вікнами, відколи ви тут оселилися. Нема сумніву, він закохався у вас.
Ці слова справили на Жюлі якесь дивне враження. Вона стенула плечима, і її посмішка приголомшила вдову. Нічого схожого на ту мимовільну втіху, яку відчуває навіть жінка найсуворіших правил, коли довідується, що хтось страждає з кохання до неї, не відбилося у спохмурнілому погляді Жюлі. На її обличчі з'явився вираз огиди, майже жаху. Не так відкидає будь-яке поклоніння жінка заради одного, коханого; тоді вона здатна сміятись і жартувати; а Жюлі в цю мить скидалася на людину, яка мучиться згадкою про недавно пережиту небезпеку. Тітка, яка вже здогадалася, що Жюлі не любить племінника, була вражена, відкривши, що вона не любить нікого. Стара дама здригнулася, коли зрозуміла, що серце Жюлі розчароване, що їй вистачило одного дня, а може, однієї ночі, щоб збагнути усю нікчемність Віктора.