— Яка краса! — вигукнула вона. — Поставимо тут намет і житимемо в ньому. Вікторе! — крикнула вона. — Ідіть же сюди, скоріше!
Пан д'Еглемон озвався знизу вигуком, яким перегукуються в лісі мисливці, але ходу не прискорив. Він лише іноді поглядав на дружину, коли йому було видно її на поворотах стежки. Жюлі з насолодою вдихала повітря, піднявши обличчя вгору й кидаючи на Артура промовисті погляди, якими розумна жінка може висловити геть усе.
— О, я хотіла б лишитися тут назавжди! — провадила вона. — Хіба можна намилуватися цією чудовою долиною? Ви знаєте, як називається ота прегарна річка, мілорде?
— Сіза.
— Сіза, — повторила вона. — А що ото внизу, перед нами?
— Шерські пагорби, — відповів Артур.
— А праворуч? О, та це ж Тур! Погляньте, якими гарними видаються здалеку дзвіниці собору!
Вона замовкла й поклала на руку Артура свою руку, якою показувала на місто. Вони мовчки милувалися краєвидом, гармонійною красою природи. Плюскіт води, прозорість неба й повітря — усе це поєднувалося з думками, що переповнювали їхні молоді закохані серця.
— О Боже, як подобається мені цей край, — повторила Жюлі, умліваючи від глибокого, по-дитячому чистого захвату. — Ви довго тут жили? — спитала вона, помовчавши.
На ці слова лорд Гренвіль здригнувся.
— Отам, — сумно сказав він, показуючи на гайок горіхових дерев біля дороги, — отам я, полонений, уперше побачив вас…
— Тоді мені було дуже тоскно. Ця природа здавалася зовсім дикою, а тепер…
Вона замовкла. Лорд Гренвіль не наважився подивитись на неї.
— Цю втіху я вам завдячую, — сказала Жюлі після тривалої мовчанки. — Тільки живий може відчути радість життя, а я досі була мертвою. Ви дали мені більше, аніж здоров'я, ви навчили мене цінувати його…
Жінки володіють неперевершеним хистом висловлювати свої почуття без красивих фраз; їхня красномовність передусім у тоні голосу, жестах, у позі, в погляді. Лорд Гренвіль затулив обличчя долонями, бо в очах у нього заблищали сльози. Це вперше Жюлі подякувала йому, відтоді як вони виїхали з Парижа. Протягом року він самовіддано піклувався про неї. Разом з д'Еглемоном він супроводжував її на води в Екс, потім на морське узбережжя біля Ларошелі. Невідступно стежачи за тим, як завдяки його розумним і простим приписам у кволому організмі Жюлі відбуваються благодійні зміни, він плекав її, як плекає пристрасний садівник рідкісну квітку. А маркіза, здавалося, приймала вміле лікування Артура з егоїзмом парижанки, що звикла до поклоніння, або з безтурботністю куртизанки, яка не знає ні вартості речей, ні ціни людям і оцінює їх залежно від того, яку має з них користь.
Варто сказати кілька слів про те, як діють на людину краєвиди. Якщо на березі вод нас неминуче охоплює смуток, то згідно з другим законом вразливої людської душі, в горах наші почуття очищаються; пристрасть там стає менш палкою, зате глибшою. Вид неозорої долини Луари, мальовничий і високий пагорб, де сиділи закохані, мабуть, сприяли блаженному спокою, і вони вперше тішилися щастям, що приходить, коли ти відчуваєш, яка безмежна пристрасть ховається під нібито малозначущими словами. В ту мить, коли Жюлі доказувала фразу, яка так глибоко схвилювала лорда Гренвіля, лагідний вітерець сколихнув верхівки дерев і приніс річкову прохолоду; вервечка хмар затулила сонце, і легкі тіні надали краєвидові особливого чару. Жюлі відвернула обличчя, щоб приховати від молодого лорда сльози, які їй пощастило стримати, хоча Артурове розчулення зразу передалося і їй. Вона не зважувалася підвести очі, щоб він не прочитав у них, яка вона щаслива. Жіночий інстинкт підказав їй, що в цю небезпечну хвилину вона повинна зачаїти кохання на самому дні серця. Але й мовчанка могла призвести до лиха. Помітивши, що лорд Гренвіль неспроможний мовити й слова, Жюлі сказала ласкавим голосом:
— Ви зворушені моїми словами, мілорде. Душа у вас добра, чуйна, і для вас, певне, велика радість відмовитися від помилкової думки про людину. Ви, звичайно, вважали мене за невдячну, бачачи протягом усієї нашої подорожі, яка, на щастя, скоро закінчиться, що я холодна і стримана або насмішкувата і байдужа. Я була б негідна ваших турбот, якби не вміла їх оцінити. Я нічого не забула, мілорде. І — на жаль! — ніколи не забуду уваги, з якою ви доглядали мене, як мати доглядає своє дитя, а особливо, шляхетної відвертості наших дружніх розмов і вашої делікатності; проти таких спокус ми, жінки, безпорадні. Але винагородити вас я не спроможна…
З цими словами Жюлі поквапно відійшла, і лорд Гренвіль не зробив найменшої спроби її затримати. Маркіза зупинилася на скелястому уступі неподалік і стояла нерухомо; їхні почуття були таємницею для них самих; обоє вони мовчки проливали сльози; щебетання пташок, таке веселе, таке ніжне й виразне на заході сонця, мабуть, тільки підсилювало нестямне хвилювання, що змусило їх на мить усамітнитись: природа ніби захотіла сама сказати їм про кохання, про яке вони не сміли заговорити.
— Отже, мілорде, — провадила Жюлі, ставши перед ним у позі, сповненій гідності, що дозволило їй узяти Артура за руку, — я прошу вас залишити в чистоті й непорочності життя, до якого ви мене повернули. Сьогодні ми розлучимося. Я знаю, — додала вона, побачивши, як зблід лорд Гренвіль, — що замість нагороди за вашу відданість я вимагаю від вас жертви, вищої навіть за ті, за які я повинна була б віддячити вам… Але так треба… Ви покинете Францію. Звеліти вам це — хіба не означає дарувати вам права, які будуть для вас священними? — сказала вона, притиснувши руку молодого лорда до свого тремтячого серця.
— Звичайно, — сказав Артур, підводячись.
І він показав на д'Еглемона, який у цю мить з'явився з донькою на руках по той бік улоговини, в якій петляла дорога, на балюстраді замку. Він видерся туди, бо маленька Елена хотіла там побігати й пострибати.
— Жюлі, я не говоритиму вам про своє кохання, наші душі розуміють одна одну й без слів. Хоч якими глибокими, хоч якими таємними були втіхи мого серця, ви поділяли їх. Я це відчуваю, я знаю, я бачу. І ось ви дали мені чудовий доказ незмінного і взаємного потягу наших сердець, але я втікаю… Бо не раз уже я будував хитромудрі плани, як би позбутися отого чоловіка, і навряд чи я втримаюся від спокуси, якщо залишуся біля вас.
— І мені спадало це саме на думку, — сказала Жюлі, і на її схвильованому обличчі з'явився вираз болісного подиву.
Але в тоні й у жестах Жюлі було стільки доброчесності, стільки впевненості в собі, стільки торжества перемоги, таємно здобутої над коханням, що лорд Гренвіль завмер у благоговійному захваті. Навіть тінь злочину не затьмарила цієї чистої душі. Релігійне почуття, що освітлювало прекрасне чоло Жюлі, завжди відганяло від неї мимовільні гріховні помисли, які породжує наша недосконала природа і які показують, скільки шляхетного і водночас скільки згубного таїться в нашій долі.
— Тоді я накликала б на себе вашу зневагу, — сказала Жюлі. — І врятувалася б, — додала вона, опустивши очі. — Адже смерть для мене порятунок, а втратити вашу повагу — це те саме, що вмерти!
І закохані ще хвилину постояли мовчки, героїчно намагаючись подолати розпач: добрими чи лихими були їхні думки, вони завжди збігались, й обоє розуміли одне одного, як у своїх таємничих радощах, так і в прихованому горі.
— Я не повинна нарікати на долю, я сама винна в своєму нещасті, — сказала Жюлі, звівши до неба затьмарений слізьми погляд.
— Мілорде, — закричав генерал із свого місця, махаючи рукою. — А ми тут із вами вперше зустрілися! Отам біля тополь — та ви, мабуть, не пам'ятаєте!
Англієць відповів йому кивком голови.
— Мені судилося вмерти молодою й нещасливою, — вела далі Жюлі. — Атож, не думайте, що я житиму. Горе буде для мене смертельним — і не менше, ніж тяжка недуга, від якої ви вилікували мене. Я не вважаю себе винною. Ні, моє почуття до вас неподоланне, вічне і не залежить від моєї волі, але я хочу лишитися доброчесною. Тоді я водночас буду вірна подружньому та материнському обов'язку і велінням серця. Знайте ж, — сказала вона зміненим голосом, — я ніколи більше не належатиму йому, ніколи! — І з неприхованою огидою Жюлі показала рукою на свого чоловіка. — Закони світу, — провадила вона, — вимагають, щоб я дбала про його щастя, і я скоряюся їм; я буду його служницею, моя відданість йому не похитнеться, але віднині я — вдова. Та я не хочу бути продажною не тільки у своїх очах, а й у очах світу; якщо я не належатиму д'Еглемонові, то не належатиму й нікому іншому. Ви домоглися від мене признання, але більшого ви не доб'єтесь. Ось вирок, який я сама собі винесла, — сказала вона, гордо глянувши на Артура. — Він не підлягає оскарженню, мілорде. Знайте, що коли ви піддастеся злочинній спокусі, вдова пана д'Еглемона піде в монастир — в Італії або в Іспанії. Лиха доля захотіла, щоб ми заговорили про наше кохання. Ці признання були, мабуть, неминучими; наші серця нестямно калатають сьогодні — але хай це буде востаннє. Завтра ви нібито отримаєте листа, який вас покличе до Англії, і ми розлучимося навіки.
Змучена душевною напругою, Жюлі раптом відчула, що в неї підгинаються ноги і смертельний холод опанував її; подумавши про те, як би не впасти в обійми Артура — а так подумала б кожна жінка, — вона сіла на камінь.
— Жюлі! — вигукнув лорд Гренвіль.
Цей розпачливий крик пролунав, як удар грому. Цей зойк душі виразив усе, чого закоханий, який досі мовчав, не міг виразити словами.
— Що сталося? Що з нею таке? — спитав генерал.
Почувши крик, він прискорив ходу й несподівано постав перед закоханими.
— Пусте, — відповіла Жюлі з тією дивовижною холоднокровністю, яку завдяки своєму природженому лукавству жінки часто виявляють у скрутні хвилини життя. — Під цим горіхом так вогко і холодно, що я мало не знепритомніла, а мій лікар, природно, злякався. Адже я для нього наче недовершене творіння мистецтва, і він, мабуть, здригнувся на думку, що воно може розбитися…
Вона всміхнулася чоловікові і сміливо взяла лорда Гренвіля під руку; перш ніж покинути вершину пагорба, вона окинула поглядом краєвид і рушила в долину, ведучи за собою супутника своїх мандрів.
— Це найгарніший краєвид з усіх, які ми досі бачили, — сказала Жюлі. — Я ніколи його не забуду. Гляньте, Вікторе, яка далечінь, який простір і яке розмаїття! Тут я починаю розуміти, що таке кохання.
Щоб одурити чоловіка, вона засміялася майже конвульсивним сміхом, весело стрибнула на дорогу і побігла вниз.
— Невже так скоро? — сказала вона, коли д'Еглемон уже не міг їх чути. — Невже, мій друже, через мить ми не зможемо бути й ніколи вже не будемо самими собою? Невже життя закінчено?
— Ходімо повільніше, — відповів лорд Гренвіль, — до екіпажів ще далеко. Ми йтимемо поруч, і серця наші проживуть на якусь хвилину довше — адже ми зможемо розмовляти й поглядами.
Освітлені останніми променями призахідного сонця, пройшлися вони по насипу, понад річкою, — майже мовчки, зроняючи якісь незв'язні слова; лагідні, мов плюскіт Луари, вони, проте, зворушували душу. Перш ніж сховатися за обрієм, сонце — сумний образ їхнього фатального кохання — осяяло їх червоним відблиском. Стривожений тим, що не побачив своєї карети там, де її залишив, генерал то йшов позаду, то випереджав закоханих, не втручаючись у їхню розмову. Шляхетність і делікатність, які лорд Гренвіль проявив під час подорожі, розвіяли підозри маркіза і від якогось часу він надав дружині цілковиту свободу, покладаючись на вдавану некорисливість лорда-лікаря. Артур і Жюлі усе йшли, і їхні змучені серця билися в сумній і болісній злагоді. Ще недавно, підіймаючись крутосхилами Монконтура, вони плекали невиразну надію, відчували якусь тривожну радість, хоч і не зважувалися усвідомити її. Але, спускаючись по насипу, вони зруйнували хистку будівлю, яку спорудили в своїй уяві й на яку боялися навіть дихнути, немов діти, котрі знають, що їхній іграшковий картковий будиночок ось-ось розвалиться. Вони втратили надію. Того ж таки вечора лорд Гренвіль поїхав. Останній погляд, який він кинув на Жюлі, на лихо, підтвердив, що він мав слушність, не покладаючись більше на себе від тієї миті, коли взаємний потяг відкрив закоханим силу їхньої пристрасті.
Наступного дня д'Еглемон з дружиною сиділи в кареті — уже без свого супутника — і мчали тією самою дорогою, якою Жюлі їхала в 1814 році, ще не знаючи тоді пристрасті й готова майже проклинати нав'язливу постійність кохання. Тепер їй пригадалися безліч забутих вражень. У серця своя пам'ять. Іноді жінка забуває про найважливіші події, зате все життя вона пам'ятає про те, що торкнулося її почуттів. Так і в пам'яті Жюлі закарбувалися навіть незначні подробиці. Вона з радістю пригадала все, що відбувалося з нею під час тієї першої подорожі, пригадала навіть думки, які спадали їй у тому чи в тому місці дороги. Віктор, що знову запалився пристрастю до дружини, відтоді як до неї повернулися свіжість молодості й краса, горнувся до неї, наче юний закоханий. Та коли він хотів обняти її, вона злегка відхилилась і знайшла якийсь привід, щоб уникнути цієї невинної ласки. Потім їй стало неприємно навіть торкатися до Віктора, а вони сиділи так близько, що їй передавалося тепло його тіла. Отож вона висловила бажання пересісти на переднє сидіння, але чоловік виявив люб'язність і залишив її саму в глибині карети. Вона подякувала йому за увагу зітханням, яке він неправильно зрозумів. Колишній гарнізонний звабник витлумачив смуток дружини на свою користь, отож надвечір вона мусила поговорити з ним відверто, і її рішучість справила на нього сильне враження.
— Мій друже, ви вже мало не спровадили мене в могилу — і ви це знаєте. Якби я залишилася недосвідченою дівчиною, я могла б знову пожертвувати заради вас життям. Але я мати, я повинна виховати дочку і усвідомлюю свій обов'язок щодо неї не менше, ніж щодо вас. Отож скорімося лихій долі, яка спостигла нас обох. У вас менше підстав нарікати на неї, ніж у мене. Адже ви знайшли собі втіху там, де моє почуття обов'язку, наша спільна честь і — головне — моя душа забороняють мені шукати її. Ось візьміть, — додала вона, — ви-бо у своїй легковажності забули в одній з шухляд три листи від пані де Серізі. Я довго мовчала, і це доводить, що в мені ви маєте дружину вельми поблажливу — адже я не вимагаю від вас тих жертв, на які закон прирікає мене. Я багато думала і зрозуміла, що наші долі неоднакові, що тільки жінці судилася лиха доля. Моя доброчесність спирається на незрушні підвалини. Я житиму бездоганно — але дайте мені жити!
Маркіз поступився, приголомшений логікою, осягнути яку жінкам допомагає світло кохання, і вражений гідністю, властивою жінці в рішучі хвилини життя. Інстинктивна відраза Жюлі до всього, що ображало її любов і жадання серця, — одна з найчудовіших якостей жінки і походить від її природженої доброчесності, яку не заглушать ні закони, ні цивілізація. Чи зважиться хто-небудь осуджувати таких жінок? Адже в протилежному випадку — коли вони змушують замовкнути високе почуття, яке не дозволяє їм належати двом чоловікам водночас — хіба не стають вони схожі на священика, котрий утратив віру? І все ж таки деякі суворі уми, думаю, осудять своєрідну угоду, що її Жюлі уклала між обов'язком і коханням, а душі пристрасні взагалі вважатимуть таку угоду за злочин. Це загальне несхвалення свідчить і про те, як небезпечно кидати виклик звичаям, і про те, наскільки хисткі засади, на яких стоїть європейське суспільство.
Минуло два роки. Подружжя д'Еглемонів жили світським життям, цілком незалежні одне від одного, і частіше зустрічалися в чужих вітальнях, аніж у себе вдома. То був вишуканий розрив, яким нерідко закінчуються великосвітські шлюби. Одного вечора, всупереч звичаю, подружжя д'Еглемонів усе-таки зустрілися у власній вітальні. Маркіза запросила на обід одну свою подругу. Генерал, який завжди обідав у місті, цього дня залишився вдома.
— Зараз ви дуже зрадієте, маркізо, — сказав пан д'Еглемон, поставивши на стіл чашку, з якої щойно допив каву.
Він кинув на гостю, пані де Вімфен, напівлукавий, напівжурливий погляд і пояснив:
— Я їду на полювання з обер-єгермейстером, і надовго. Принаймні на тиждень ви, маркізо, залишитеся вдовою в повному розумінні, а цього, думаю, вам дуже хочеться… Гійоме, веліть запрягати, — звернувся він до лакея, що прийшов прибрати зі столу.
Пані де Вімфен була тією самою Луїзою, яку маркіза д'Еглемон колись хотіла остерегти від заміжжя. Жінки перекинулися промовистим поглядом, і це свідчило, що Жюлі знайшла в подрузі повірницю своїх печалей, повірницю неоціненну і чуйну, бо пані де Вімфен була дуже щаслива в шлюбі; отож доля їхня склалася по-різному і, може, саме тому щастя однієї служило запорукою того, що вона зберігатиме вірність подрузі у її нещасті. В подібних випадках несхожість доль тільки зміцнює дружбу.
— Хіба тепер сезон для полювання? — спитала Жюлі, скинувши на чоловіка байдужим поглядом.
Був кінець березня.
— Обер-єгермейстер, шановна маркізо, полює коли йому заманеться і де заманеться. Ми вирушаємо у королівський ліс на диких кабанів.
— Не ризикуйте даремно життям, бережіть себе…