3. Палац.
Доктор Генрі Джекіл радий оголосити про довгоочікуваний початок випуску відомого всьому світові «Порошка Джекіла» для широкого вжитку! Відтепер не тільки для обраних. Відкрийте заново своє друге «Я»! Для внутрішньої і зовнішньої Гармонії! Надто багато людей, чоловіків і жінок, страждають від душевного запору! «Порошок Джекіла» принесе негайне і недороге полегшення! (Доступний з ванільним і оригінальним ментоловим смаком).
Консорт королеви, принц Альберт, виявився повним чоловіком із залисинами і вражаючими, закрученими вгору вусами. Беззаперечно і поза всяким сумнівом, він був людиною. Він зустрів нас у коридорі, кивнув моєму другові й мені, не спитавши наших імен і не подавши руки.
– Королева дуже засмучена, – сказав він з акцентом. Душе. Зазмучена. – Франц був одним з її улюбленців. У неї багато племінників, але він так її смішив. Ви знайдете тих, хто зробив це з ним.
– Я зроблю все, що від мене залежить, – сказав мій друг.
– Я читав ваші монографії, – сказав принц Альберт. – Саме я запропонував звернутися до вас по консультацію. Сподіваюсь, я не помилився.
– Я теж, – сказав мій друг.
А тоді парадні двері відчинились і нас запросили до темної зали, де на нас чекала королева.
Її звали Вікторією, бо вона перемогла нас у бою сімсот років тому, її звали Глоріаною, тобто славетною, і ще її звали королевою, тому що будова людського рота не дозволяла вимовити її справжнє ім‘я. Вона була величезна, більша, ніж я вважав це можливим. Лежачи на підлозі, вона дивилася на нас згори вниз і не рухалась.
– Зссправу потрібно розсскрити, – долинули до нас із тіні її слова.
– Так, мадам, – сказав мій друг.
Її кінцівка, звиваючись, вказала на мене.
– Зсступіть уперед.
Я хотів зробити крок, але ноги відмовили мені.
На допомогу прийшов мій друг. Він узяв мене за лікоть і підвів до її величності.
– Не бійзсся. Будежш коризссним. Будежш товарижшем.
Ось що вона мені сказала. В її вельми приємному контральто чулося легке дзижчання. Її кінцівка розвернулась, витяглась і торкнулась мого плеча. На секунду, лише на секунду, мене прошив біль сильніший і глибший, ніж я будь-коли відчував, а тоді мене наповнило відчуття легкості. Я відчув, як м‘язи плеча розслабляються, і, вперше після Афганістану, біль покинув мене.
Тоді уперед ступив мій друг. Вікторія звернулася до нього, але слів я не чув; я подумав, чи не передає вона їх зі свого мозку прямо в його? Певно, це була та сама Королівська Рада, про яку я читав у хроніках. Він відповів уголос:
– Звісно, мадам. Я стверджую, що у тій кімнаті в Шордічі з вашим племінником було ще двоє людей. Сліди, хоч і затоптані, не залишають місця сумнівам.
А потім:
– Так, я розумію. Думаю, що так… Так…
Коли ми вийшли з палацу, він мовчав і не зронив у кебі ані слова аж до самої Бейкер-стріт.
Було вже темно. Скільки ж часу ми провели в палаці?
Кіптявий туман вився під ногами й над головою.
Після нашого повернення на Бейкер-стріт, у дзеркалі в себе в кімнаті я побачив, що бліда шкіра на плечі стала рожевою. Я сподівався, що це мені не привиділося в оманливому місячному сяйві.
4. Вистава
Скаржитесь на печінку?! Розливається жовч?! Приступи неврастенії?! Тонзиліт?! Артрит?! Недугам немає кінця, але від усіх допоможе професійне кровопускання. У наші відділення оберемками приходять подяки і рекомендації, з якими можна ознайомитися коли завгодно. Не довіряйте здоров‘я аматорам! Ми займаємося цією справою вже дуже давно. В. Цепеш, професійні кровопускання (Увага! Наголос на перший склад – ЦЕ-пеш). Румунія, Париж, Лондон, Вітбі. Надія остання – кровопускання!
Те, що мій друг виявився майстром перевтілень, не мало б мене дивувати, але таки здивувало. Наступні десять днів до нашого будинку на Бейкер-стріт ходила на диво різноманітна публіка: підстаркуватий китаєць, молодий гуляка, гладка руда жінка, колишня професія котрої ні в кого не могла викликати сумніву, поважний дідуган з розпухлою, враженою подагрою перев‘язаною ногою. Усі вони заходили до кімнати мого друга, а потім звідти виходив він сам, перевдягнувшись зі швидкістю, що зробила б честь театральному актору, який грає кілька ролей.
Він не розповідав, що робив у такі дні, а натомість відпочивав, дивився в нікуди, зрідка роблячи помітки, в яких я, чесно кажучи, не зміг розібратися, на будь-якому шматку паперу, що був під рукою. Здавалось, що думки повністю поглинули його, він зосереджувався настільки сильно, що я почав хвилюватися за його здоров‘я. А тоді, якось надвечір, він повернувся не в чужій личині, а у власному одязі, і з легкою посмішкою спитав, чи подобається мені театр.
– Як і всім, – відповів я йому.
– Тоді шукайте свій бінокль, – сказав він. – Ми їдемо на Друрі-лейн.
Я думав, що ми дивитимемось оперету чи щось подібне, але натомість ми опинились, напевне, у найгіршому на Друрі-лейн театрі, хоч і називався він «Королівським двором». Якщо бути точним, то він навіть не зовсім на Друрі-лейн, бо стоїть у кінці вулиці з боку Шафтсбері-авеню, де та підходить до нетрів Сент-Джилс. За порадою свого друга я переклав гаманця до внутрішньої кишені й прихопив із собою міцного ціпка.
Коли ми розмістилися в партері (я купив апельсинового соку у миловидної дівчини, що розносила його глядачам, і саме пив, чекаючи початку вистави), мій друг тихо сказав:
– Вам неймовірно пощастило, що ви не супроводжували мене до лігов картярів чи борделів. Чи до божевільні – ще одного місця, яке принц Франц вшанував своїм візитом. Але він ніде не був двічі. Ніде, окрім…
Заграв оркестр, і куліси піднялись. Мій друг затих.
По-своєму, це була непогана вистава: зіграли три одноактові п‘єси, між якими співали комічні куплети. Провідний актор був високим і пластичним, мав хороший співочий голос; елегантна провідна актриса співала так, що її чудово чули по всьому театру; куплети комедіанту вдавалися блискуче.
Перша п‘єса була легкою комедією положень: провідний актор грав пару близнюків, які ніколи не бачилися, але низка кумедних непорозумінь призвела до того, що вони обидва заручилися з однією дівчиною, а та вважала, що заручилася з одним. Актор раз-по-раз перевтілювався, і двері декорацій грюкали безперестанку.
Друга п‘єса розповідала зворушливу історію сирітки, що продавала тепличні фіалки на вулиці, голодна і заметена снігом. Її бабуся нарешті впізнала її і заприсяглась, що саме цю дитину вкрали десять років тому розбійники, але було пізно - змерзле маленьке янголятко вже не дихало. Мушу зізнатися, що мені не раз довелося витирати очі льняною хусткою.
Вистава закінчилась вражаючою історичною постановкою: уся трупа грала жителів села, що сім віків тому стояло на березі моря. Вдалині вони побачили фігури, що виринали з води. Головний герой радісно оголосив селянам, що це, як сказано в пророцтві, Одвічні повертаються зі Р’льєху і з туманної Каркози, і з рівнин Ленга, де вони спали чи чекали, чи перебували час своєї смерті. Комедіант висловив думку, що усі селяни з‘їли забагато пирога і випили забагато елю, і що фігури їм увижаються. Огрядний джентльмен, який грав жерця римського Бога, сказав селянам, що це монстри і демони з глибин, і що їх треба знищити.
У кульмінації герой убив священика його власним розп‘яттям і приготувався привітати Їх. Героїня співала арію, яка надовго запала мені в пам‘ять, а тим часом на задньому плані чарівний ліхтар створював дивовижну ілюзію. Здавалося, що це Їхні тіні пролітають у небі: самої Королеви Альбіону, Чорного Володаря Єгипту (його обрис був майже людський), а тоді тінь Прадавнього Цапа, Батька Тисячі, Імператора Всього Китаю, Царя Незбагненного, Того, Хто Керує Новим Світом, Білої Пані Антарктичної Твердині та решти. Коли тіні пролітали над сценою, у публіки в залі виривалося таке могутнє «Ура!», від якого, здавалось, аж повітря тремтіло. На намальованому небі зійшов місяць, а тоді, в зеніті, знову завдяки театральній магії, він із блідо-жовтого, яким описують його старі легенди, став затишно-багряним, яким усі ми звикли бачити його сьогодні.
Актори кілька разів виходили на уклін під аплодисменти і сміх глядачів, а потім куліси опустились востаннє, і вистава закінчилась.
– Отож, – сказав мій друг. – Що ви думаєте?
– Дуже, дуже добре, – відповів я, відчуваючи, що руки мої болять від аплодисментів.
– Оце завзятий театрал! – посміхнувся він. – Ходімо за лаштунки.
Ми вийшли на вулицю, звернули до провулку і стали перед службовим входом, де сиділа жінка з жировиком на щоці і завзято в‘язала. Мій друг подав їй свою візитку, і жінка вказала нам дорогу до загальної гримерної кімнати сходами нагору.
Масляні лампи й свічки блимали перед заляпаними дзеркалами, чоловіки і жінки знімали грим і одяг, не переймаючись правилами пристойності. Я відвів очі, а мій друг залишився незворушним.
– Чи можу я бачити містера Верне? – гучно спитав він.
Дівчина, що грала подругу героїні в першій п‘єсі і зухвалу дочку господаря заїжджого двору в останній, показала у дальній кут кімнати.
– Шеррі! Шеррі Верне! – покликала вона.
На оклик підвівся худий молодий чоловік; по цей бік вогнів рампи він здавався не таким ставним. Він допитливо нас роздивлявся.
– Здається, ми не мали приємності…?
– Мене звуть Генрі Кемберлі, – сказав мій друг, трохи розтягуючи слова. – Ви, певно, чули про мене.
– Мушу зізнатися, що не мав такої честі, – сказав Верне.
Мій друг вручив актору гравіровану картку.
Чоловік прочитав її з живою цікавістю.
– Театральний агент? З Нового Світу? Отакої. А це...? – Він подивився на мене.
– Це мій друг, містер Себастіан. Він не належить до театрального кола.
Я потис акторові руку, пробурмотівши щось про те, як мені надзвичайно сподобалася вистава.
Мій друг сказав:
– Чи бували ви колись у Новому Світі?
– Не мав такої честі, – зізнався Верне, – хоча це моя давня заповітна мрія.
– Що ж, любий друже, – сказав мій друг із безпосередністю жителя Нового Світу, – можливо, ваше бажання здійсниться. Ця ваша остання п‘єса. Я ніколи не бачив подібного. Її написали ви?
– На жаль, ні. Автор п‘єси – мій хороший друг. Втім, я придумав механізм магічного ліхтаря для гри тіней. Кращого на нинішній сцені не знайти.
– Чи можете ви назвати ім‘я автора? Можливо, мені треба буде особисто говорити з вашим другом.
Верне похитав головою.
– Боюся, що це неможливо. Він дорожить своєю професійною репутацією і не бажає, щоб його зв‘язок із театральною сценою став загальновідомим.
– Я розумію. – Мій друг витяг люльку і підніс її до рота. Тоді він поплескав по кишенях.
– Перепрошую, – мовив він, – здається, я десь загубив свого кисета.
– Я палю міцну чорну махорку, – сказав актор, – але якщо ви не проти…
– Аж ніяк! – жваво відповів мій друг. – Я і сам люблю міцне зілля.
Він набив люльку тютюном актора і вони вдвох пускали дим, поки мій друг описував, якими він бачить гастролі містами Нового Світу, від Манхеттена до самого краєчка континенту далеко на півдні. Він запропонував, щоб першим актом стала остання п‘єса із тих, які ми щойно побачили. Решта вистави могла б розповісти про те, наскільки Одвічні вищі за людство і його богів, про те, яким варварським і темним був би світ, якби Королівські сім‘ї не наглядали за нами.
– Але автором п‘єси має бути ваш таємничий приятель, тож саме йому вирішувати про що йтиме мова, – зауважив мій друг. – Будемо грати за його сценарієм. Я ж, зі свого боку, гарантую вам, що глядачів наб’ється більше, ніж ви можете уявити, а також значну частку прибутку з квитків. Скажімо, п‘ятдесят відсотків!
– Приголомшлива пропозиція, – сказав Верне. – Я сподіваюся, що ми палимо звичайний тютюн, і мені це не ввижається!
– Ні, сер, усе насправді! – сказав мій друг, затягнувшись і усміхнувшись жарту. – Приходьте завтра до мене на Бейкер-стріт, скажімо, о десятій і приводьте свого приятеля-драматурга, а я підготую контракти.
За цими словами актор став на стілець і поплескав у долоні, просячи уваги.
– Пані та панове нашої трупи, я хочу зробити оголошення., – сказав він, і його голос пролунав на всю кімнату. – Цього джентльмена звуть Генрі Кемберлі, він театральний агент, який пропонує нам поїхати на той бік Атлантичного океану, назустріч славі й багатству.
Пролунало кілька схвальних вигуків, а комедіант сказав:
– Ой ні, це ж доведеться їсти ще щось, крім оселедця і квашеної капусти? – і всі засміялись.
Коли ми виходили з театру в туман вулиці, вони проводжали нас посмішками.
– Мій любий друже, – сказав я. – Чим би не…
– Ані слова, – сказав мій друг. – Місто має багато вух.
Ми мовчали аж поки не сіли в кеб, що повіз нас у бік Черінг-Кросс-роуд.
І навіть тоді, перш ніж сказати слово, мій друг витяг з рота люльку і вибив залишки тютюну в невеличку коробку. Він щільно закрив її кришкою і поклав у кишеню.
– Отак, – сказав він. – Провалитися мені, якщо ми не знайшли Високого. Тепер нам залишається лише сподіватися, що Кульгавий доктор має достатньо жадібності й цікавості, щоб завтра до нас прийти.
– Кульгавий доктор?
Мій друг пирхнув.
– Так я його називаю. Зі слідів його взуття і ще багато з чого, що ми бачили навколо принцового тіла, ясно видно, що тієї ночі в кімнаті було двоє людей: високий, котрого, якщо я не помиляюсь, ми щойно зустріли, і нижчий за нього, трохи кульгавий. Він професійно розітнув принца, що свідчить про медичну освіту.
– Доктор?
– Саме так. Не хотілось би казати таке, але мій досвід свідчить, що доктор, який стає на злочинну стежку, підступніший і зліший за найвідчайдушнішого зарізяку. Візьмемо, наприклад, Хастона і його ванни з кислотою чи Кемпбела, який влаштував прокрустове ложе в Ілінгу... – і він згадував подібні історії до кінця поїздки.
Кеб під‘їхав до тротуару.
– Шилінг і десять пенсів, – сказав візник.
Мій друг кинув йому флорін, тйо спіймав монету й поклав у свій зношений капелюх.
– Дуже вдячний вам обом, – гукнув він, коли його кінь вже цокав копитами в тумані.
Ми підійшли до дверей. Поки я їх відмикав, мій друг сказав:
– Дивно. Наш візник не звернув уваги того чоловіка на розі.
– В кінці зміни таке буває, – нагадав я.
– Справді, буває, – сказав мій друг.
Тієї ночі мені снилися тіні, могутні тіні, що застилали сонце. Я відчайдушно кликав їх, але вони не слухали.
5. Шкірка і кістка.
Цієї весни додайте пружності вашій ході! Черевики і туфлі від Джека. Ваше серце рвоне у п‘яти! Ми спеціалізуємось на підборах. Лавка Джека. Завітайте також у наш магазин одягу і аксесуарів в Іст-Енді, де на вас чекає одяг на будь-який смак: капелюхи, галантерея, тростини (зі шпагами чи без) і ще безліч усього. Лавка Джека на Піккаділлі. Пружність ходи понад усе!
Першим прибув інспектор Лестрейд.
– Ви поставили своїх людей на вулиці? – спитав мій друг.
– Так, – сказав Лестрейд. – З чітким наказом впускати всіх всередину і арештовувати тих, хто намагатиметься вийти.
– Наручники у вас при собі?
Замість відповіді Лестрейд рішуче опустив руку в кишеню і бряцнув парою наручників.
- А зараз, сер, – сказав він, – у цю хвилину очікування, чому б вам не розповісти, на що, власне, ми чекаємо?
Мій друг витяг із кишені люльку. Він не взяв її до рота, а поклав на стіл перед собою. Тоді він витяг учорашню коробку і скляну баночку, яку я запам‘ятав з поїздки в Шордіч.
– Ось, – показав він. – Думаю, це стане останнім цвяхом у домовину містера Верне. – Він зробив паузу, а тоді витягнув годинника і обережно поклав його на стіл. – У нас є кілька хвилин, перш ніж вони прибудуть. – Він повернувся до мене. – Чи знаєте ви щось про рестораціоністів?
– Не маю про них жодного уявлення, – відповів я йому.
Лестрейд кахикнув.
– Якщо ви говорите про те, що я думаю, – сказав він, – то нам, мабуть, краще на цьому зупинитися. Досить.
– Вже пізно, – сказав мій друг. – Тому що є такі, що не визнають прихід Одвічних благом, яким ми звикли його вважати. Всі як один анархісти, вони воліли б відродити старі часи, коли людство керувало своєю долею власноруч, якщо можна так сказати.