Ні, ми все-таки потрапили до лікарні того дня. Не можна було розбивати серце Юлі, якій так важко вирватись до Львова з Орла. Замок стояв біля самого Дністра, води в якому колись було незмірно більше. Збереглися вали, на яких росли старі дерева, і трохи далі яблуні. Я спитала чоловіка з торбиною, чи це тут був замок, але він люто глипнув на мене, махнув рукою і пішов. Тоді я спитала хлопчиків, що вертались зі школи, але ті втекли. Наче ми питали якісь недозволені речі. Це теж був знак чогось. Я тепер подумала, що в Самборі є своя культурна еліта, яка береже таємниці Самбора, сидить на них, як собака на сіні, й не лише випадкові перехожі не сприймуть мене тут, а й вони теж будуть відгороджуватися стіною. Пані Роксоляна тому й з’явилась як антипод цьому добірному товариству знавців Самбора. Якби воно було відкрите й готове до співпраці, директор музею був би непомітним і не таким яскравим. Хоча пані Роксоляна навіть словом про це не обмовилась, але мене не одуриш.
Жодних слідів, окрім валів та ровів. Смутна провінційна лікарня із заклопотаними родичами, що бігають з ліками, їжею. Я це пережила в Дрогобичі, коли місяць пробула коло мами, ночуючи то в коридорі, то на вільному ліжку в палаті. Деякі корпуси були на старих фундаментах, і можливо, збереглись старі пивниці, однак ми вже були надто втомлені, щоб зайти всередину, і сонце хилилось на захід. Зрештою, тепер я могла уявити, як блищать позолочені дахи на королівській резиденції…
Самбір, попри всю свою вузловість і значущість, не став привабливим для іноземних туристів, як, наприклад, Жовква чи Дрогобич. Він не вимитий до блиску, не ґалантний, дуже пасивний. Його наповнюють юрби людей з села, які приїжджають на закупи, і студентів місцевого університету, зліпленого на основі педагогічного училища. Я все це чудово розумію. Але мені доведеться поїхати ще раз, поблукати єврейським передмістям Бліх, придивитись до напівзруйнованої єзуїтської колегії, щоб позбутися того прикрого образу, який у мене виникає, коли я думаю про Самбір — старомодна кімната, в якій стоїть задушливий запах лілій, така собі естетична евтаназія. Це так само важко пояснити, як і той холод і паніку, що спіткали мене в костелі святого Станіслава.
Прикордоння
Це тепер Судова Вишня, Городок, Мостиська — прикордонні містечка, у які легко потрапити, бо через них веде дорога у Шегині, популярний маршрут. Тільки подорожуючі до Польщі не виходять у цих населених пунктах, бо воно їм ні до чого, але тутешні мешканці живуть з кордону, для них звична річ їздити до Польщі за товаром чи харчами для родини. По ідеї, вони б могли навчитися в європейців дбати про свої міста й села, але дбають лише про свої оселі й родини. Все, що за межами подвір’я, їх не хвилює. Хіба що церкви. Церкви бодай об’єднують громаду. Громада вирішує, скільки скинутися на ремонт, де побудувати каплицю, кому доручити вишити коругви… У витратах на церкву ніхто не рахується з грошима. Зрештою, понад сорок років церква животіла: нові храми не будували, старі зачинялись, руйнувались, терпіла свавілля комуністичного режиму, греко-католицька конфесія взагалі перебувала у підпіллі. І колись це буяння розкоші припиниться, і влада грошей послабшає. Не знаю, чи я до цього доживу.
Ті люди, що перетинають з цигарками і горілкою пішохідний перехід в Шегинях, чи закуповуються у супермаркетах Перемишля, чи їдуть на сезонні роботи, не ходять по музеях чи виставках, не милуються пам’ятниками чи відреставрованими замками. Їхня суть від перетину кордону не змінюється. Але вони знають, що поляки цікавляться їхніми костелами, віллами, відчувають відповідальність перед могилами рідних, а тому поблажливо дозволяють про все це піклуватись — «не мають куди гроші подіти».
Судова Вишня
Судова Вишня була першою на моєму шляху, ближче до Львова. Мені з Сихова їхати на вокзал майже годину, тому йде чимало часу на дорогу. Один-єдиний раз я їхала в напрямку Шегинь, коли ми в Городку проводили тренінг для прикордонників. Зрештою, й цього разу нічого цікавого дорогою я не бачила. Назви сіл не промовляли до мене, і було дуже спекотно, хоча ще не відцвів бузок. Але весна цього року була пізня. Я висіла просто посеред запилюженого роздоріжжя. Справа стояв пам’ятник великому полемісту Івану Вишенському, який народився в містечку, а поруч нього будка зупинки, де сидів гурт сільських жінок, що вертались з базарювання та закупів. А переді мною, наче хмара, височіли пагорби. Це звідти починалась Вишня, ще в княжі часи. А потім у XVIII ст. до неї причепили «Судова», бо то було місце, де кілька століть проводились сеймики. І в мене був до тих сеймиків приватний інтерес. Площа була досить велика, охайна, з квітами, лавочками і навіщось хлібним кіоском біля клумби. Я зразу побачила Народний дім. Виявилось, що там був музей. Я вагалась, коли мені туди йти, до чи після. Але зайшла про всяк випадок і в бібліотеці мені сказали, що музей відчинять трохи пізніше. На вулиці, що йшла вниз від площі, вишикувались однакові старенькі будиночки з мансардою нагорі, все, либонь, що залишилось від історичної забудови. На розі площі — пишна крамниця зі штучними квітами і великий сучасний гастроном. Місто не могло бути бідним, тільки багатство йшло не туди, куди треба. Я з роззявленим ротом дивилась на золоту церкву, що стояла навскоси від крамниці. Там був навіть дах позолочений! Видно, що грошей вистачило лише на саму церкву, бо ні фонтанів, ні каплиць, ні огорожі ще не було. Я не знаю, чи є ще десь в Україні подібне диво. Від спеки я й так була роздратована, а тут ще блиск разив очі. Якби не ті темні пагорби, на яких виднілись куполи іншої церкви, і вершки монастиря, тут справді можна було впасти в депресію. А щодо присутності духів Івана Вишенського, який таврував золотолюбне духовенство, чи Івана Франка, що написав поему «Іван Вишенський», то в музеї точно вони є.
Музей був відчинений, видно, що гроші на нього виділили, і мені навіть подарували маленьку книжечку про Судову Вишню, а статті про містечко я перефотографувала. Приємне місце, відчувалось, що сюди приходять і приїжджають. Але найбільше мене зворушили макети будиночків з мансардами. Напевно, і в інших містах були правила забудови, але тут вони відразу впадали в око. Хочеш мешкати у центрі — не затуляй очі своїм багатством.
Я не раз думаю, що хотіла би бути директором отакого маленького музею, як би я його облаштувала, щоб він став унікальним. Для цього треба поїздити по світі, подивитись, як за браком цінних експонатів можна перетворити глину в золото. Я б повісила у музеї панно із фотографіями всіх мешканців, всіх до одного, я б показала ті квіти й дерева, що ростуть в садках, так щоб це був міський музей, а не гібрид радянського з етнографічним. Я б записала шум дощу і відправу в церкві, відеоспогади мешканців. Творче мислення потрібне всюди в музейній справі, і місцева влада могла б вивчити за свої гроші когось, хто б подавав ідеї облаштування міста, і потім відповідав би за його привабливість. Люди б хотіли мешкати в такому місці, над яким тремтять, про яке дбають. Зробити в ньому хоча б гарний парк із квітниками й альтанками, де можна було б спокійно почувати себе і вдень, і ввечері. Відкрити кав’ярню, де роблять справжню каву, де подають морозиво, і де не тхне пивом. Коли отак приїжджаєш, то збоку краще видно, чого не вистачає місту.
З тим, про що довідалась, я пішла на першу гору. На одній горі мешкали колись русини, на другій поляки. Оскільки місто мало колись велику політичну вагу, то все там мусило бути чітко регламентоване. У автобіографічному «Геркулесі Слов’янському» Ян Щасний пише, що як тільки він зіп’явся на ноги, батько йому подарував «ягідку», тобто староство вишенське. На давньому гербі вишневе дерево проростало між чотирьох веж. Один з найгарніших галицьких гербів.
Чим вище я підіймалась на гору Преображення, де церква 1910 року виглядала доречно і велично, на відміну від тієї, що внизу, тим легше мені ставало дихати. З гори, де був і цвинтар, відкривався вид на все місто. Он вежа костелу, де, певно, проходили сеймики. Правда, спершу він був дерев’яний, і в часи Гербурта мурований ще тільки будували. І займався цим Анджей Соліковський, що згодом став ворогом Гербурта і власне підбурив шляхту проти нього. Можливо, там було і середмістя, поруч ріки Вишні, а можливо, й ні. Це залежало, напевно, від стосунків русинів та поляків. У кожному разі, з гори виглядало, що руська і польська дільниці були собі окремо, а середмістя належало всім, тільки все це було розкидане, не так щільно, як в інших містах, навіть у тому самому Львові, й мусило узгоджуватися з ландшафтом.
Біля церкви не було нікого, і я посиділа трохи довше, а потім вирушила до монастиря реформатів францисканців. Побудували його у XVIII ст. У музеї мені довелось розповідати про Гербурта, старосту вишенського, бо там про нього і не чули. На жаль, з Інтернетом там не всі приятелюють, але я записала, як шукати.
Наскільки русинська дільниця була облаштована і цивілізована, настільки польський бік їжачився запустінням, наче огризався до мене. На крутих схилах росли величезні напівмертві дерева, було темно й моторошно. І такою самою темною дорогою, повз понівечений католицький цвинтар, правда, обгороджений, я йшла до колишнього монастиря, в якому був тепер психодиспансер, і попереду були мури, шлагбаум, сторожова будка, втім, кращі часи цього притулку теж минули. На посту ніхто не чергував. А ще далі попереду відкривався сонячний простір, бо вхід до монастиря був збоку. Брама, очевидно, зачинялась на ніч, і на подвір’ї було багато людей. Якісь дві жіночки, можливо, підопічні, стояли з мотиками й отримували останні інструкції. Був час підгортати картоплю. Виднівся занедбаний костел, але не встигла я клацнути фотоапаратом, як мене зупинила якась пані й сказала, що тут заборонено перебувати. Зазвичай такого ніколи не кажуть, можливо, я скидалась на журналістку, а не на родичку хворих. Тут було неприємно. Я б порівняла цей заклад з режимним об’єктом чи навіть військовою частиною. Звідси виходять тільки на цвинтар. Навіть коли сприймаєш необхідність подібних закладів, то невже останній притулок мусить бути понурим, обшарпаним, викликати такий жах у здорової людини, і добивати хвору? Чому сиротинці, інтернати нагадують казарми і відколи Радянський Союз почив у бозі — стали ще моторошнішими? Я часом ставлю себе на місце тих «підопічних», у яких відібране будь-яке право на приватність, право голосу, хоч єдиний їхній злочин — це беззахисність і слабкість. Це — все продукт епохи, яка продовжується вже не ідеологічно, а морально.
Я вийшла з брами і піднялась трохи вище, де зеленіли поля. Дві жінки в хустинках йшли до рядків картоплі, що тягнулись у безкінечність. Усього дві…
Зразу ж на горі, біля іржавих баків починався той старий і розлогий цвинтар, де, напевно, від XVIII ст. ховали всіх поляків, тільки надгробків вціліло дуже мало. Але скраєчку був маленький цвинтар для мешканців інтернату. Чомусь, я вже давно це помітила, могилки таких людей дуже маленькі, і хрестики маленькі. Наче це не зовсім люди, і це потрібно підкреслити. Але тут могилки хоч і маленькі, але уквітчані, обкладені плиточкою, наче бавились діти, і сонечко так гарно світить, і лампадки стоять біля кожної — ні про кого не забули. Так зворушливо. Це означає, що тут є хтось, кому не байдуже, хто визнає безсмертя душі тих, хто так тяжко відпокутував своє існування.
А внизу на липах кричали ворони, не знаю, що їх так стривожило. Траву тут косили, але ще не настав час сінокосу. Надгробки обвивав плющ, в усіх фігурах повідбивано голови. Мабуть, директором інтернату був якийсь чекіст, якого дратував цвинтар через дорогу, бо тут добре «попрацювали» комуністичні вандали. Восени, коли падає листя, цвинтар виглядає ще більш ґотичним.
Я вилізла через дірку в плоті, перейшла через яр і невдовзі опинилась на тихій вулиці з невеликими скромними будинками, що потопали в квітах, і йшла так дуже довго, аж доки не помітила, що віддаляюсь від центру міста. І від костелу, який ще хотіла побачити наостанок, хоча навіть здалеку було видно його євроремонт. Врешті, я знайшла провулок, якась жінка пояснила мені, що через річку буде кладка і я вийду просто до костелу.
Знаєте, що нагадав мені костел? Наче старий глечик занурили в поливу, щоб видати за новий. Бо тепер ним опікувалися ті самі отці францисканці, що покинули монастир у 1945 році й от знову повернулися. Вони не залишили навіть клаптика цегли на старих стінах, навіть згадки, що це костел XVII ст. Вони просто знищили його своєю любов’ю.
Городок
Що можна сказати про Городок? Він — ВЕЛИЧНИЙ. Монументальний і діловий. Дуже багато людей, машин, крамниць. Тут є все, що належиться галицькому місту — ратуша, замок, костел, церкви, вілли, пам’ятники. І як мені здалось, повно пройдисвітів, які миттю помічають нову особу, й через те почуваєш себе не надто в безпеці.
Я висіла в центрі й побачила кав’ярню, хай не львівську, але принаймні каву там робили справжню й обслуговувала офіціантка. Не тому, що мені забаглося кави, а тому, що випити її можна було на терасі з видом на велику водойму, став, що виявився для мене несподіванкою, бо я знала лише про ріку Верещицю. Став був дуже великий, навіть з причалом, хоча жодного човна я не помітила. Зазвичай удень в такі заклади ходять ділові молодики, щоб випити кави з коньяком або пива, і при цьому розмовляють про авто, ремонт, намагаючись справити одне на одного враження. Втім, я недовго сиділа, і раптом почався дощ. Дурниці, подумала я. Покропить і перестане. Але дощ виявився затятим, я була вже мокра як хлющ, і кинулась купувати парасолю. Мусять тут бути дешеві польські парасолі. Вдома у мене вже було їх п’ять, і я, почувши про ціну, вирішила пошукати дощовик, знайшовши його в одній з яток, що тягнулись догори вулицею. Дощ, купа машин, людей, либонь, то був базарний день, різкі звуки вулиці, я ніяк не могла від них втекти, і полегшено пірнула у сквер, збоку якого стояла велична і дуже гарна ратуша сірого кольору, а в самому сквері стояв чудернацький пам’ятник Шевченку, невеликий, але багатий. Я бачила редакцію газети, музей, куди можна було зайти, але мій поліетиленовий плащ синього кольору, під яким тлумилася мокра одежа, і наповнені водою кросівки не спонукали мене до знайомства з місцевою елітою, тим більше, що мій прикид викликав подив у перехожих з парасолями. Зрештою, це не Львів, тут є певний дрескод, як і в інших містечках. Мабуть, я занадто сфокусувалася на власній персоні, але якесь невиразне почуття небезпеки мене переслідувало від самого початку. Я губилася в цьому місті й дощ заважав побачити його цілісним. Треба було перечекати принаймні дощ, постояти під деревом.
Величезний костел Вознесіння Чесного Хреста виявився зовсім близько. Його історія починалася з XIII ст. і тягнулася до XIX. Спершу був дерев’яний, тоді невеликий кам’яний, тоді його перебудували на більший, потім реставрували. Я бачила кірхи у Східній Прусії — вижили ті, що були міцно збудовані і найбільші, які не можна було приховати. Певно, поляки їздять сюди часто, адже тут поховане серце князя литовського і короля польського Владислава Яґайла, про що свідчить таблиця зовні. Насправді Яґайло, той, з ким бургундський лицар Жільбер де Ланнуа ловив у Озимині ведмедів, заповів поховати серце у стіні францисканського монастиря, а вже потім його перенесли в престижніше місце, коли монастир почав руйнуватись. І тут, в Городку, Яґайло помер. Тому це місто особливе для литовців і поляків, і для українців, бо Яґайло був хорошим королем і справжнім воїном. На жаль, до костелу я не змогла потрапити, тільки подивилася через решітку. Сюди треба їхати в неділю чи натрапити на екскурсію й послухати гіда. Навіть сонце з’явилось, але коли я йшла дорогою до місця, де колись був королівський замок, знову почався дощ. На округлому узвишші, звідки видно було все місто, ріс старий парк, не те, щоб геть занедбаний, але понурий і недоглянутий. Сюди приходять місцеві пияки, щоб розпити пляшку, а не мами з дітьми і не закохані пари. Місце наче попереджало: не ходи тут сама. І хоч досі нічого не трапилось, я озиралась, поки обходила парк, і на хвилю затрималась, коли між дерев відкрилась панорама на став, а потім якоюсь підозрілою стежкою вибралась на вулицю. І побачила вкрай занедбаний облізлий кінотеатр, де ще навіть показували дітям мультики. Один вигляд цієї будівлі, довкола якої стриміли склади, гаражі чи просто купи глини, викликав у мене депресію. Хоча став і костел були позитивними моментами.
І те, що дощ знову перестав і небо було радісне — блакитне з білими хмарами. І з гори було до нього ближче. Таке небо наче огортає тебе з усіх боків.