Нижче церкви серед садів була довга будівля, напевно, там була школа, а може, попівство. На попівствах завжди були великі сади і пасіки, відрада панотців, які мали змогу довідатись про секрети садівництва із книжок, і тому ретельно їх планували.
Коли я піднялась на ту гору, звідки відкривався вид на річкову долину і велике розкидане повсюди село, то побачила пустир, що поріс кропивою і будяками, і мені не сподобалась перспектива йти пару кілометрів через колючки. Напевно, якщо я вийду знову до річки, то знайду дорогу, якою мешканці Ступниці ходять чи навіть їздять до траси на Самбір чи Дрогобич. Проте я мислила логічно, а логіка тут була місцева. І катма людей, які могли мені розповісти. На городі зараз нема що робити, коло сіна — мокрувато. Це вже пізніше сонечко виглянуло.
У мене була ще одна причина для походу вздовж річки — давня, романтична історія про попівського сина і дівчину-сироту, яка трапилась у нас в Урожі перед Першою світовою війною. Хлопець і дівчина кохали одне одного, а священик, звали його Леонтович, був проти. Він послав сина вчитися до Львова, а це від нас 100 км, але той в теплу пору на ровері, а взимку на лижах через Самбір і Городище, а звідти до Ступниці щотижня приїжджав до своєї дівчини. Очевидно, він приїжджав до Самбора потягом, а звідти вже своїм ходом. Він стукав у вікно, дівчина вибігала, і молодята ховалися на Ласках. Попівство було в Горішньому кінці, під горою. Священик тоді силою віддав дівчину заміж, бо була вона сиротою. І молодий Леонтович начебто змирився. Але тут трапилася війна, чоловіка забрали до війська. Попович пішов по свою милу і забрав її з хати мужа. І привів до своїх батьків. Очевидно, він пригрозив, що накладе на себе руки. Але на цьому справа не скінчилась. Військо прийшло у ці краї разом з війною. Готуючись до битви, вирили окопи під Ласками. Серед тих австрійських вояків був і законний чоловік дівчини. Він прийшов на попівство з трьома вояками. Кажуть, що хлопець розіп’явся на одвірку та що руки в нього прикипіли, і четверо дужих чоловіків не могли відірвати їх. Однак дівчину все ж забрали. Через таку ганьбу Леонтовичі виїхали з Урожа, але після війни попович все-таки забрав свою кохану і виїхав з нею до Франції. Можливо, мені колись вдасться напасти на їхній слід, бо я надто часто думаю про цю чудову молоду пару. Але тепер мені було цікаво, як із села Городище дістатися до Урожа на лижах чи ровері. Тоді не було прямої дороги зі Ступниці до Урожа, вочевидь, вона з’явилась в 60—70-х роках XX ст., тоді ж коли і дорога з Урожа до Винник, і вела просто через села, уникаючи відкритого простору, і, можливо, я пройшла вже той відтинок дороги, коли увійшла до Ступниці стежкою вздовж ріки. Саме тому я вирішила не продиратись крізь будяки, а обігнути Городище і вийти до Бистриці. Там мусить бути якась стежка. Мене не зупинило навіть те, що не було проходу, і я вирішила продертися через кущі. Мене зупинили не вони, а кропива, бо після неї гарантована пекельна ніч. Я важко переношу опіки кропиви. Вгорі на валу була огорожа довкола церкви, під якою росла не лише малина, а й колюча ожина, потім я спускалася вниз, потім продиралася через ту саму кропиву у яру, і все мені здавалось, що лишилось зовсім небагато. Я була наче перед стіною. Одна падала, на її місце ставала інша. Якісь задні двори, смітники, нагромадження хмизу і напівтемрява. Нарешті мені вдалося потрапити на подвір’я старої хати. Двері були відчинені, на призьбі стояла миска, в якій мокла пара чоловічих шкарпеток. Тут мешкав, напевно, якийсь самотній чоловік, можливо, пияк, бо подвір’я було занедбане, хоч і гарне через зелений моріжок і старі яблуні. Я промайнула тим подвір’ям і помалу вийшла до ріки. Водою буде швидше, подумала, а там знову буде вихід на берег. Зрештою, остання хата впиралася у горб, що замикав півколо. Отже, Леонтович добирався дорогою, що була за рікою.
Я опинилася у зеленому тунелі, щось схоже на ріку в джунглях. Потім виявилось, що таки схоже і то дуже. Чалапала по воді, де бачила смужку берега, там виходила й підсихала. Це було дивовижне відчуття самоти на природі. Жодного звуку не долинало нізвідки, дно було видно, ріка текла повільно. Там, де течія зростала, очевидно, приймаючи в себе інші води, я шукала мілини, обходила ями. Потім взагалі йшла в купальнику. Ні комарів, ні мух, вода приємна. Тунель тягнувся і тягнувся. Високі, обгризені повінню береги з непролазними хащами угорі потрохи починали мене дратувати, до того ж вода подекуди була каламутною від намулу. Втопитись я, звісно, не могла, але коли вода стабільно стала вище пояса, я почала переживати за фотоапарат і мобільний телефон. Я не знаю, як перепливають ріку з вузлом одежі на голові, навряд чи мені вдасться зробити цей трюк. А вода все глибшала, і я була сама. І йшла досить довго. Іноді через те людей охоплює паніка, навіть таких самітників, як я. Треба вилазити на берег і продиратися крізь хащі.
І тоді почався жах. Скільки око сягає було видно заплаву ріки, вкриту будяками, кропивою і повзучою ожиною. За нормальних обставин тут могли бути луки, що давали б багато сіна, чи пасовисько. Але зараз там був сільський постапокаліпсис. Звісно, я не брала з собою чогось з довгими рукавами і була в штанцях за коліно, правда, в шкарпетках. Я вже була добряче подряпана й попечена, а тут навіть натяку на стежку не було, і довелось прориватися крізь плетиво торішньої трави, пагонів ожини, не відчуваючи землі. Сонце вже добряче припікало, я могла втрапити в яму й зламати ногу, ступити в гніздо ос, або мене могла вкусити гадюка. Від останнього вже рятунку не було б, хіба що могла б повідомити, де я, аби забрали моє бездиханне тіло і не вважали зниклою безвісти. У двох перших випадках я б доповзла. Здаватись я не збиралась. Власне, я полізла у просвіт між лозами, бо думала, що там стежка. Але то був, напевно, водопій для лисиць і зайців. Я заспокоїла себе тим, що кожен крок наближає мене до виходу і почала прориватися вздовж течії. Взагалі в таких ідіотських ситуаціях спрацьовує інстинкт. І якби таке трапилось зі мною в тайзі чи джунглях, я б ішла вперед день, два, місяць, і таки б кудись вийшла. Природа любить, коли ти віддаєшся під її ласку. Вона тебе помучить, але якщо ти не станеш скиглити, вбереже від лихого. Я почала шукати знову спуск у воду і перейшла на другий бік ріки. Там була якась подоба дороги і лука зберігала сліди людської діяльності. Я побачила сліди коліс вантажівки і подумала, що це, либонь, потаємна дорога контрабандистів. Такий собі синдром Робінзона Крузо, що побачив на піску слід людської ноги і зрозумів, що втрапив у халепу. Сліди були свіжі, вели до ріки і там зникали. По річці їхати, ясна річ, не їхалося б, там ями. На тому березі сліду не було.
Я й досі не бачила рятівної траси і вирішила триматися ріки. Знову йшла по воді. Не знаю, чи час уповільнився, чи звивиста річка додавала кілометражу. Мені знову трапилось глибоке місце, ріка там звужувалася й стало якось темно, непривітно. А за тим відтинком, який я могла лише плисти, була кладка. Під глинистим високим берегом було теж глибоко і я знову полізла нагору, знову ризикувала виколоти собі око сухою гіллякою, і таки долізла до тієї кладки, а коли вже майже дійшла, почула рев мотоцикла, і кладкою промчав якийсь хлопчина на великій швидкості.
Коли побачила цю кладку, то навіть я зрозуміла, що проскочити її можна тільки на великій швидкості, і бажано з заплющеними очима. Зроблена, напевно, з того, що принесла ріка, нерівна, з прогалинами, без перил, втім, я відчула блаженство, ступивши на теплі дошки. Якщо звалитись посередині, то впадеш у глибоку яму, схоже, вириту екскаватором зумисне, щоб вода не забрала кладку під час повені. Власне, такі кладки ще й мають на кінцях троси, щоб повінь не віднесла далеко. Не знаю, хто був з нас мудріший, я, що плуганилася по воді і продиралась крізь хащі, чи той юний каскадер, але я зрозуміла, що найважча частина дороги позаду. Переді мною була дорога-стежка, яка вела через поле до траси. І нею, напевно, ходили до Ступниці. Якби ж я знайшла цю дорогу спочатку, але вже нічого не вдієш.
Мені потрібно було пройти біля групи дерев. Лісок коло самої траси — недобре місце. Там можна знайти все, що завгодно, і кого завгодно. Он тепер стояла вантажівка, правда, досить далеко, однак я пішла якомога швидше. Я виросла у відносно безпечних лісах, ходжу туди сама й, інстинктивно відчувши присутність чужої людини, намагаюсь відійти подалі. А ліси довкола міст, чи так звані посадки, — вкрай небезпечне місце. Ти можеш стати свідком, жертвою, і ще невідомо, що гірше.
Я сяк-так розібралась з картою ще у Львові. Мені слід було йти трасою в бік Дрогобича, від села Городище, і десь там мала бути Велика Озимина. Я йшла дуже довго під супровід вихлопних газів від безлічі машин, час від часу переходячи в тінь. Може, я пройшла три, може, чотири кілометри, перш ніж якийсь старший чоловік на ровері сказав, що я можу піти до Малої Озимини, а звідти буде два кілометри до Великої. Я вирішила заодно подивитись обидві.
Мала Озимина була невеличким селом, не виглядала надто заможною, але привітною. Розпитавши, де дорога на Велику, я вирушила приємною незаасфальтованою дорогою, прямою, рівною, без жодних сюрпризів, і невдовзі переді мною постало дуже гарне і чисте село, через яке текла Бистриця, якась дуже маленька. Цю Бистрицю бачили Владислав Ягайло і Жільбер де Ланнуа, а на порослій лісом горі, що була не в селі, а за трасою, ловили ведмедів. Цікаво, де стояло шатро з зеленого гілля, що так приємно здивувало бургундського лицаря? Біля старої ферми була ціла площа, вкрита зеленим моріжком, далеко від центру села. Я уявила собі на ній зелене шатро, а поруч табір Владислава Ягайла. Вони ж не могли стояти в самому селі. Нехай тут. Гарне рівне місце, куди легко під’їхати обозом.
Одразу ж за майданом починалось інше село — Добряни. Гарна назва. Звідти й прізвище Добрянські. У нас в селі жила родина Добрянських. Я зайшла до крамниці й купила собі морозиво, а заодно спитала, де церква. Може, там є надгробки родичів Франка, хоча в недавно минулі сумні часи позносили всі надгробки коло церков. Таке я бачила і в Україні, і в Калінінградській області, й була до цього готова.
Ніщо так не свідчить про культуру села, як ставлення до могил. Цвинтар зберігся, всі пам’ятники були побілені, хоч не всі цілі, трава викошена, а поруч церкви кам’яна плита, поставлена, очевидно, руками самих мешканців, про те, що з Великої Озимини походить рід Івана Франка — прадід, дід і батько. Довкола плити вилися прив’ялі, трохи здичавілі ружі, і віяло від неї теплом вранішнього сонця. Мені сподобались дві Озимини, нічим не розчарували. Є подекуди такі села, де громада вміє про себе подбати. Не думаю, що їм легко було встановити цей пам’ятник, зберегти цвинтар коло церкви, в центрі села. Видно, здорова кров, яка не зіпсувалася від різних політичних інфекцій. На Народному домі в Малій Озимині я ще бачила меморіальну дошку, присвячену місцевому повстанцю, теж не казенну. І, певно, діти в школі знають щось про Жільбера де Ланнуа, бо я знайшла статтю про нього, написану місцевим краєзнавцем. В кожному разі, це не село Нагуєвичі, у якого відібрали Івана Франка і зробили його чужим. Я не чула, щоб там хтось щиро пишався своїм земляком. Радше питання: що ми будемо з цього мати.
Село маленьке, і невдовзі я опинилась на трасі, напружено вирішуючи, як мені вертатися: пішки чи автобусом. На зупинці стояли люди, чекали на автобус. Я доїду до Лішні, а там ловитиму щось до Урожа. Але я поїла морозива, посиділа трохи на цвинтарі і подумала собі: «Мені п’ятдесят п’ять років, я здоровіша за своїх ровесниць, які тихо занурюються в безнадійну сірятину старості. Чорт забирай, якщо зумію пройти ще 20 км назад, то я доведу сама собі, що здорова, сильна і смілива. І дурна також, як і в юності. Назад я піду через кладку, а там стежка доведе мене до Ступниці, отже, вперед. Ти молодець, Галю!»
І я погнала трасою до того місця, звідки можна вийти на кладку. Не шукала іншої дороги, наді мною нависала Ведмежа гора, вкрита лісом. Так мене знову занесе кудись. Я навіть не дивилась, котра година. Приблизно третя, плюс-мінус.
Не скажу, що приємно було йти загазованою трасою. Самоскиди пускали в мій бік клубки огидного диму, але врешті я побачила прогалину в лісосмузі і милу стежину між трав. Я подумала, що більше не матиму справи з рікою, і вирішила скупатися наостанок і перекусити. Під кладкою була добряча яма, однак невідомо, що в таких ямах сидить, раптом вчепить за ногу, і я не ризикнула, а скупалась трохи нижче.
Кладка була дуже довга, через усі лози, а за нею відкрився чудовий краєвид не то хутора, не то села на пагорбах, однак я вирішила триматися стежки, що вела до Ступниці, вздовж ріки, досить широка, для фіри чи легковика. Хто міг подумати, що вона урветься, і мені доведеться знову продиратися крізь хащі і лізти у воду. Я була страшенно зла на жителів Ступниці за те, що ті не чистили хащі, не косили траву і взагалі не з’являлись мені на очі, а тому я не мала змоги спитати про дорогу. Певно, з годину я борсалась то в колючках, то у воді, поки не потрапила до села і не пішла вже знайомою дорогою. Тепер мене хвилювало одне: чи витримають мої ноги ще 15 км, бо навряд чи хтось підвезе, тут машини їздять рідко.
Вперше в житті я зрозуміла, як це, коли ноги самі тебе ведуть, на автоматі. Якби я сіла десь на узбіччі, то вже й не встала б. Але це все пусте. Вечоріло, я сподівалась до темряви повернутись. Час від часу ковтала воду з пляшки.
У Винниках мене гукнула колишня однокласниця. Вигляд у мене був такий змордований, що вона спитала, що зі мною. Я сказала, що ходила до Ступниці, бо пишу книжку. Ця відповідь задовольняла всіх.
Я врешті дійшла до Урожа. Дуже хотіла пити. Впавши на ліжко, подумала, що забула підібрати камінь сили. Ех, втратила таку нагоду. Хоча, може, в Україні поради Кастанеди не дійсні.
Довкола Добромиля
Добромиль
Про Добромиль кілька років тому я знала дві речі: там чудова природа, але пускають туди лише по запрошеннях, бо це прикордонна зона. І що нашою родичкою була колись Емілія Добромильська, ключниця якоїсь графині. Усе.
Власне, з Добромиля почалися мої сентиментальні мандрівки Галичиною. Але до зустрічі з Мироном Іваником, уродженцем Тернави і редактором видавництва «Знання», я не могла уявити, що Добромиль стане місцем, де знаходиться моє серце. Чимало людей думають, що я родом з Добромиля. Отже, Мирон, який замовляв мені рецензії на підручники, запропонував мені написати роман, дія якого відбувається в Добромилі. Він взагалі людина нестандартна, справжній генератор ідей. Спочатку я стала дибки, бо досі єдиною реальністю, яку я створювала, були вигадані світи. Однак мені подобається робити те, що я ніколи не робила. Я позичила в Мирона книжку про Добромильщину і сказала, що подумаю. А потім поїхала туди. Це далеко від Львова, десь дві з половиною години. Я відразу відкинула всіх консультантів на місці, краєзнавців і гідів, вони б мені тільки заважали, і виїхала дуже рано. Якось так трапилось, що мені ніколи не вдавалося побачити стільки, скільки я побачила того дня. Час був напрочуд милосердний до мене. Якби я того дня не побачила стільки, то, можливо, не змогла б написати «Слугу з Добромиля». Втім, дещо я тоді не побачила, але воно не мало для мене суттєвого значення.
Усі мої подорожі до Добромиля нанесені на карту свідомості і сяють містичним сяйвом. Коли я була там з кимось, сяйво меркло або спалахувало. Для мене лише Уріж і Добромиль — персоніфіковані. З ними я можу вести бесіду як з людьми, я відчуваю їх настрій, а вони відчувають мій. Я знаю, що є романи про Дублін, Петербург, Рим, Єрусалим, але це задуми авторів, які тривалий час там мешкали. Я могла б не написати жодного рядка про Добромиль, однак контакт між нами завжди існував би тісний і містичний. Щодо Урожа, то тут усе зрозуміло, тут народилася моя душа. Але серце моє буде поховане саме в Добромилі.
Я знаю чому. Все, що пов’язане з творчістю, для творця набуває сакрального значення. Ясна річ, йдеться не про заробітчанство, коли виконуєш якесь замовлення, навіть соціальне, коли мер викликає чужорідного письменника і просить його написати роман про Львів чи Дрогобич, обіцяє за це щось, не конче гроші, але якісь привілеї. Я вже була в дорозі до Добромиля, місця забутого, занедбаного, чия колишня слава вже давно минула, і про неї пам’ятають лише диваки, що сидять як собака на сіні на зібраних матеріалах, а по їхній смерті це все спалюють. Добромиль чекав на особу, яку міг би причарувати, захопити, і вона з’явилась погідного сонячного ранку, коли ще вишні ледь починали рожевіти, а в горах вони доспівають пізніше, ніж у долах.