Чоловік розповів, що у 80-х роках на горі проводились розкопки вченими з Ленінграда, але всі знахідки вони забрали з собою. За правом старшого брата.
…Стежка на гору була крута, дерева величезні, у дощ, напевно, важко йти, але зараз був лише початок вересня, майже літо. Біля підніжжя власне гори знаходився невеликий майданчик, може, там була брама, бо дитинець мав бути на вершині. Я йшла між травами, з яких стриміли груші дички і трохи здичавілі яблуні, пахло нагрітим зіллям, все освітлювалось сонцем, а на самім версі навіть стояв стіл з лавою під крислатою грушею. Там, можливо, була вежа, з якої князь Лев споглядав справді прегарні краєвиди, але я бачила лише вершки гір і небо за височезними ялицями. Якби можна було піднятись трохи вище…
Замок був не для оборони, а для релаксації. Я чула, що князь Лев любив оточувати себе красивими речами і мав душу естета. І хотів натішитися всім цим після кривавої боротьби за Галицьке королівство. Може, й сам запримітив це місце, вибрав гору. Історики не певні, чи то був його замок, чи він прийняв постриг, чи дійсно похований у Лаврові, але для мене це ніколи не мало значення. Певно, після смерті князя дерев’яний замок проіснував недовго.
Це місце, де я ніжилась під променями сонця, щедро всіяне квітами, дуже добре діяло на мене. Я забула про всі свої клопоти, про те, що мушу вертатись, бо треба ще побачити Чортів камінь, хоч я була певна, він мені не знадобиться. Історію каменя я читала в книжці. Нібито чорт летів з величезною каменюкою, яку хотів скинути на Лаврівський монастир, але втрутився чернець, що знав чари, і чорт скинув камінь поблизу Бусовиськ. Мені пощастило, бо закінчились уроки і вервечка дітей з учителькою попрямувала саме туди, і я пішла за ними. Рання осінь в Україні барвами нагадує рай, тому я найбільше люблю оту синювату прозорість, лагідність і стримані прохолодні вечори. Мене вразило у селі Спаса русло струмка, що впадав у Дністер, викладене кам’яними плитками, дно було вузьке і розширювалося вгорі. Можливо, це придумали ченці, можливо, ні, але виглядало все дуже цивілізовано й охайно. А хатини потопали в садках, що збігали з горбочків: темно-брунатне дерево, синювате вапно, червонувато-сіра стара черепиця. До кожної хати треба було продиратися крізь густе гілля, високі жоржини, дерев’яні хвіртки, а подвір’я вкрито зеленим моріжком.
Чортів камінь був атракцією для туристів і любителів пікніків, і потрапляли вони туди просто з траси. Однак мій шлях був хоч і довший, але набагато приємніший — село, поле, ліс, де вже стояли навіть вказівники.
Не уявляю, звідки взявся той камінь між складками лісистих гір, але був він шорсткуватий, теплий на дотик, і ніщо не росло на ньому. Природня дивовижа, без слідів обробки. Часом у таких скелях видовбували печери самітники, але тут ні. Мабуть, репутація каменя не підходила святим отцям. Хоча тут було дуже приємно. Можна було навіть полежати на пласкому боці. Камінь виріс із землі, наче якась рослина, як іноді вилазять в наших лісах білі трюфелі, що в нас називають «земляне серце».
Я ще не раз була у Спаса, але вже не сама. Коли я згадую Замкову гору як місце, де припливають сили, то одночасно згадую стрімке провалля, що починається з північного боку, завжди темне і якесь зловісне. Наче інший бік Місяця. Звідти й виникла, мабуть, колискова, яку грав на сопілці отрок — Слуга з Добромиля, коли його залишили самого в невикінченому підземному переході від монастиря Спаса до замку Лева. Та колискова присипляла смерть і страх. Я знаю цю мелодію. Я чула її двічі в житті, спершу дитиною, потім дорослою. Але тільки Слуга з Добромиля міг її зіграти.
А в Дністер, що тече попри село, ворожбит з Бусовиськ укинув на очах Слуги відрізану голову Купця з Добромиля. Я можу вказати навіть місце, де стояла хижка ворожбита.
Лаврів
Дорога до Лаврова — одна з найгарніших, що я бачила. Вона така, що нею не хочеться їхати, лише йти пішки, милуючись свіжими зеленими пагорбами по одному боці й невеликою річкою, огорнутою верболозом, по іншому. Не треба сходити на перевал і спускатися з нього, просто йти всі 10 кілометрів. Я мусила бодай раз це зробити. Цією дорогою тікав Слуга з Добромиля з монастиря, нею йшов, власне, теж тікав отець Антоній з «Урізької ґотики», і я теж йшла — з монастиря, а не до нього. Трапилось це восени, але трава все одно була зелена. То були не перші мої відвідини Лаврова, а, либонь, треті. Вперше я навіть не потрапила до церкви з фресками XV ст., вона була зачинена. Не наважилась зайти в монастир, гарну триповерхову будівлю, зазирнула за старовинний мур і врешті потрапила у великий яблуневий сад зі старими яблунями, прозорий і тихий. А потім пішла на цвинтар, де колись стояла каплиця Йоана Хрестителя. За Австрії з крипти повиносили домовини молдовських господарів Басарабів, отців церкви й перепоховали на цьому цвинтарі, схожому на добромильський, де людей ховали упродовж сотень років. Тут поховали затятого борця проти унії, авантурника з Урожа, єпископа перемишльського та митрополита київського Антонія Винницького, і власне, я знайшла рештки надгробка з його іменем. Втім, для більшості людей це ім’я невідоме, але я знала про Антонія Винницького дуже багато, написала про нього нарис, і ніколи не думала, що побачу колись його могилу. Дуже складний був чоловік, що змінив шляхетський кунтуш на чернечу рясу, але не випустив шаблю з руки. І навіть загнаний у білоруські болота, огризався до останньої хвилі життя.
З цвинтаря було видно гори і дорогу, що вела до Польщі. А коло монастиря — колишні свинарники. Якось один патріот свого краю жалівся мені, що лаврівська громада не дозволила йому побудувати там же свиноферму, і ніякі улещування не допомогли. Досить з них було вже одної. Й інтернату для неповносправних дітей у монастирі. Правда, через дорогу була ще лікарня для не буйних психічнохворих, здебільшого алкоголіків, але того першого разу я просто вивчала краєвид, і цього досить.
А потім, уже на третій раз, я зайшла в лікарню і потрапила до дуже привітної пані, яка розповіла мені про отця Тимотея, чия молитва дуже помічна, і до нього звідусіль приїжджають люди. Він дуже багато знає про історію монастиря, тільки, попередила мене лікарка, «трохи дивний». Мені дуже захотілось побачити цього ченця і я зважилась увійти в монастир, мені відчинила молода жінка, певно, економка, і впустила без зайвих слів. Я піднялась на другий поверх, де на всіх дверях висіли кольорові картки, прикрашені квіточками, і на них було написано «Рай», «Гетсиманський сад», «Вифлеєм», всього не пам’ятаю. Такого я ще не бачила і не розуміла, як це у василіянському монастирі таке собі дозволяють. Я навіть підійшла туди, де було горище, правда, зачинене. А потім простір коридору заповнила велетенська постать ченця в сутані з білим комірцем, за яким дріботіли дві огрядні жіночки, я їх бачила перед тим: вони приїхали на машині. Я пробурмотіла, що хотіла би побачити отця Тимотея, бо пишу книжку, і чернець махнув рукою:
— Ходіть зі мною!
Він штовхнув двері до кімнати, що мала бути каплицею, бо монастир лише відновлювався, наказав вклякнути і почав молитися.
Я виглядала ідіоткою у своїх обрізаних джинсах, з наплічником, розпатланим волоссям, яке стягнула у хвіст, мені було смішно. Він, певно, знав, що я не стану церемонитись, якщо він посміє сказати мені щось різке, а просто встану і піду. Зрештою, я не за помічною молитвою прийшла. Молитва не тривала довго, чернець повів нас надвір і сказав до мене:
— Почекайте мене, поки я з людьми попрощаюсь.
Я сіла на лавці перед монастирем, незабаром отець Тимотей повернувся, сів коло мене. Я коротко розповіла йому, що хочу писати роман, дія якого буде відбуватись у Добромилі, але, можливо, і в Лаврові, і в Спасі також.
Наша розмова досі здається мені сном. Я все життя хотіла порозмовляти зі священиком, але справжнім священиком, якому можна сказати все й почути від нього нестандартну відповідь.
Мене тривожили і тоді, й зараз невиразні питання, які не можна висловити, але вони вкрай важливі, значно важливіші, ніж той пакет стандартних запитань, які нам вручають у соціумі. Я ніколи не могла інтегруватись у соціум, на чолі в мене був хрест з попелу, як у романі Маркеса «Сто років самотності», і, ймовірно, питання було про моє призначення.
На згадку про Добромиль отець Тимотей здригнувся і сказав палко:
— Я повернуся у Добромиль. Через рік!
З того, що він мені розповів уривками, я зрозуміла, що раніше отець служив у Добромильському монастирі, але оскільки там мав видіння, його забрали до Лаврова. Мав він шістдесят років, був фізиком-ядерником за фахом, але після якоїсь фізичної травми подався у ченці. Я помітила, що він час від часу відганяв від себе щось невидиме, навіть бурмотів. Мене б засмутило, якби він виявив те невидиме з мого боку. Отець Тимотей розповів, що бачив у Добромильському монастирі «світляну істоту» космічних розмірів, він навіть навів їх у цифрах. І вона з ним розмовляла.
А ще він сказав, що у Львові під землею стоять якісь апарати, які впливають на психіку людей. Те саме я чула від одного хлопчини, що випадково зайшов до центру допомоги біженцям, і я, певно, єдина не вважала його ненормальним. Я завжди маю сумнів: а раптом щось таке є. Зі мною траплялись дивовижні випадки, однак я не вмію зациклюватись на чомусь.
Щоб відволікти отця Тимотея, я заговорила про князя Лева, його могилу, і він сказав:
— Я знаю, де його могила, але ще не прийшов час їй відкритися.
Отець згадав про свої душпастирські обов’язки і спитав, чи я коли-небудь в житті сповідалась. Я чесно сказала, що ні.
— Якщо будете готові, то прийдете до мене на сповідь?
— Добре, — відказала я цілком щиро, бо такому священику варто сповідатись.
Того дня вирішила піти пішки до Старого Самбора, тобто до перехрестя. До автобуса залишалось ще дві години, і мені не хотілося блукати по лісі.
Я йшла і думала про те, що чернець одержимий Добромилем, і я, мабуть, теж незабаром стану одержимою ним. Я ще не знала, що Ян Щасний Гербурт також бачив світлу істоту в Добромильському монастирі і був одержимий цим місцем. Через рік я побувала в тому монастирі й спитала, чи є там отець Тимотей. Його не було.
Коли я знову побувала у Лаврові через два роки, то спитала настоятеля отця Миколая, чи є тут отець Тимотей. Він поквапно відповів, що такого немає, ніби його ніколи тут не було.
То була неділя, я приїхала з екскурсією, де було багато підлітків, і всі вони бігали під дощем і обіймали дуб XIII ст., а потім сховались у церкві, то отець Миколай, молодий, років тридцяти п’яти, вийшов до нас і раптом почав розповідати, як йому було двадцять три роки, і він написав записку батькам і пішов з дому, щоб стати ченцем, хоч мав дівчину. Як він три роки стояв у церкві, витримуючи послух, повернутий спиною до віруючих, бо не мав права обернутись. І не бачив ні батьків, ні сестер, хоч знав, що вони там. І з тридцяти послушників тільки троє витримали послух.
— Чого це я раптом вам розповідаю про це? — враз отямився отець Миколай і посміхнувся дитячою посмішкою.
Там, у Лаврові, я зустріла реставратора вітражів, який розповів, що двадцять два роки реставрував вітражі у Львівській катедрі. Двадцять два роки, страшно подумати. Терпіння властиве не лише духовним особам. Отець Тимотей був наче буря, його віра перевертала все його єство, а ці двоє — настоятель і вітражист — вони були цілковитою його протилежністю, але такі самі сильні духом.
Якби не отець Тимотей, я б не почала свій роман з Лаврова, і вітер не вирвав би з рук червоноармійця шматок паперу з записаною колисковою смерті і не відніс би його до рук Слуги з Добромиля, який стояв, обпершись на старезний дуб. З вікон би не визирали бліді обличчя ченців, яких незабаром повезуть до в’язниці, а потім розстріляють. Не було б осені 1939 року, не було б саме такої книги, яка пов’язала мою долю з Добромилем не кров’ю, але духом.
Саліна
Коли я написала роман, там була присутня Саліна — соляний завод під Добромилем, де в червні 1941 року було по-звірячому закатовано майже чотири тисячі людей. Енкаведистами. Їх вбивали молотами для трамбування солі, дітей просто вкидали у соляні криниці. Найбільша ганьба Добромиля, який у ті дні тихо плакав за зачиненими вікнами і дверима. Але сама я ще там не була. Я потрапила туди геть пізніше, бо весь час мені муляло, що Саліна випала з топографічної карти мого Добромиля. Не можна в один день відвідати замок Гербурта, монастир і після цього чи перед тим — Саліну. Не тому, що це фізично важко, а тому, що це різні світи — світ, який існує в площині людських та Божих законів, і світ, де нема ні законів, ні кари, ні розплати за злочини. У романі я лише черкнула чорним пером птаха смерті, бо знала, що мені все одно не уникнути Саліни, доведеться її пройти. Двічі я там була не сама, чула, як на молебні над другою криницею в лісі люди співають «Боже великий, єдиний». Я не бачила цих людей і через те мені було особливо моторошно. Я прочитала й випитала все, що можна було відшукати й почути, написала статтю, на яку були найобразливіші відгуки не лише з Росії, але й з України. Досі трагедія Саліни не виходила за межі обласної газети, тепер про неї могли дізнатись у всьому світі, хоч це нічого й не змінювало, начебто. Але змінилась я сама.
Одного дня, 23 червня, я зібралась і поїхала туди сама. Коли нікого немає, перед жалобним молебнем, що відбувається щороку останньої неділі червня. Я знала, що мені буде тяжко, але щось випихало мене з хати. Я всі ці роки намагалась зрозуміти природу безсилля і жорстокості, природу жертви та її ката, хоча завдяки книзі в’язня Бухенвальду Бруно Беттельґайма «Освічене серце» і нарису Станіслава Лема «Провокація» вже дещо збагнула. Але я мусила це пережити у своєму серці — оплакати тих, кого не було кому оплакати, найперше тридцять дітей із Перемишльського сиротинця, яких привели сюди з дорослими в’язнями.
Я піднялась дорогою повз Добромильський цвинтар і довго йшла, а потім біля покинутої ферми в селі Солянуватка звернула до Саліни. Люди показали мені дорогу, бо раніше я ходила іншою, коротшою, повз нові пишні будинки добромильських багатіїв. Ось цією дорогою, думала я, вели колону в’язнів, які думали, що їх ведуть на роботу. Бо навіщо вести таку колону аж із самого Перемишля, аби вбити на сільзаводі. Навіть мені самій це дивно. Зло, мабуть, ігнорує логіку, або в нього вона цілком інша. Ось ці хати пам’ятають той спекотний день, і ці старі жінки, що визирають з подвір’я, могли б бодай щось знати. У дітей краща пам’ять, а тоді вони всі були дітьми чи навіть підлітками, яким довелося мовчати майже сімдесять років. Мені здавалось, що вони несуть покуту за своє мовчання. Вони знали, куди і навіщо я йду. Все в мені стислось, затерпло, я почувала себе такою самотньою і наляканою, ніби йшла на смерть. Перед брамою Саліни я раптом повернула вбік на порослу травою ґрунтову дорогу, несподівано для себе, яка огинала територію Саліни і вела до лісу. Коли я пройшла кількадесят метрів догори, побачила зруйновані будівлі солеварні внизу, я вже здогадувалась, куди веде ця дорога. Потім був яр, освітлене сонцем поле, я занурилась у ліс і пішла широкою стежкою, хоч їх було кілька, але я звернула саме на цю. У завжди вологому, темному лісі з вивернутим корінням й покрученими стовбурами дерев стежка привела мене просто до зацементованої соляної криниці і братської високої могили поруч. Там поховали тих, кого змогли витягти німці, коли прийшли сюди, на зачищену територію. Точніше, не німці, а місцеві євреї, яких змусили витягувати напіврозкладені тіла жертв. На самому верху лежала жінка, притискаючи до себе шестимісячне немовля. Потім усіх євреїв розстріляли.
Цей простий хрест, забетоноване цямриння з викладеними лампадками, напівтемрява, що поглинає звуки, й відчуття, що земля ворушиться під ногами.
Нижня шахта прикрита каплицею-пам’ятником, стоїть на галявині, довкола якої яблуневий сад. Тут скошено, а нижче, де рештки заводу, який проіснував від XVIII ст. до 50-х років XX ст., ще косили. По одному боці — завод, по іншому — будинки, де мешкав персонал — інженери, писарі, бухгалтери, майстри. Костелу, де мордували жінок з садистською втіхою і де розіп’яли живу людину над вівтарем, немає. Тут, тільки подумати, був після війни дитячий санаторій. І діти нічого не знали. Бо хрест на могилі постійно знімали, але люди його знову ставили. А історію злочину описала в 90-х роках поетеса Марія Прокопець, пробиваючи цю тему крізь нетрі забуття, байдужості і все ще страху. Якби не її книжка про Саліну, я, можливо б, не стояла зараз тут з таким гострим відчуттям гніву і розпачу від того, що ніхто не покараний, немає списку жертв, немає списку катів, і цю землю вже викупив хтось з Донецька і планує знову побудувати санаторій.