Повість
Про книжку
Ця річ, яку я назвала повістю, може, й не заслуговує на це високе звання. Задля неї я перервала роботу над іншою книгою, і рада, що нарешті дописала її. Іноді важливо засвідчити пережите, доки воно для тебе не зблякло й не вивітрилось. Я могла б написати про Стамбул, якби навіть там не була. Уява може все. І отой, не відвіданий, Стамбул був би реальніший, ніж відвіданий. Майже тиждень дощу, невралгія, депресивний стан від усвідомлення того, що творчість під час війни — це як ходіння по тонкій порепаній кризі, і ще всього багато. Так багато, що плентаючись під дощем кривими вуличками міста, де не було ні сонця, ні троянд, ні тюльпанів, я вирішила написати про це і виставити на суд небагатьох своїх читачів. Я побачила себе в дзеркалі величезного міста, у якому не залишила жодного сліду, хіба що погладила кілька стамбульських котів, які цього потребували.
Мене вразили стриманість і спокій мешканців Стамбула, під якими тлів тихий відчай: могло би бути по-іншому. В очах українців я бачу натомість біль і надію. Я раптом зрозуміла, що іноді слід забути про самоцензуру і цензуру, якою можуть почати мене катувати люди, звиклі критикувати чужу життєву позицію, бо не мають власної.
Це просто історія боротьби інстинкту самозахисту і інстинкту самознищення. Кожна людина переживає такі моменти. Я побувала в найбільших містах світу, але лише Стамбул змусив мене боротись з чорною тінню смерті.
1
Це можна було б написати від третьої особи, щоб уникнути самоцензури, однак після деяких вагань я все ж вирішила розповідати від себе, про останні дні цього нестерпно важкого 2014 року, фатального, трагічного, бурхливого. Надто багато епітетів можна підібрати до нього. Бувають роки нічим не примітні, коли тільки й чекаєш, щоб вийти з них і забути відразу ж. Бувають роки, яких могло б і не бути, які хотілося б замінити іншими, більш багатими на події. Нехай гірше, аби інше. Але це доки не зазнаєш вдосталь лиха.
Десь за тиждень до поїздки мені приснилася мама. Ніби вона стоїть під хатою, спиною до вхідних дверей, закутана в чорне, ще менша ніж за життя, згорблена, і в її постаті стільки суму, ніби вона увібрала в себе весь сум світу, весь його розпач. Тому я й не наважилася підійти до неї, озватися. Вона відмежувалась від мене, не потребувала втішання. Не знаю, чому я подумала, що це моя мама. Може, то була якась із жінок мого роду? Або просто моя доля?
А за п’ять хвилин до того, як мало приїхати таксі, щоб відвезти нас з донькою в аеропорт, подзвонила сестра Оксана і сказала, що зруйновано мамин надгробок. Знову. Як і три роки тому, невідомими вандалами, яких ніхто навіть не пробував шукати, хоча мамин надгробок був один з багатьох, що їх порозбивали сатаністи. Теж напередодні Нового року. А я тоді перебувала сама між життям і смертю, і не могла приїхати.
Все скинули на вітер. Що то за вітер мусив бути, щоб вирвати і розбити гранітні плити на трускавецькому цвинтарі, не війнувши ні разу в місті? Але люди вірять ще й не такому. Цілий рік лилася брехня з телевізорів у Росії і так я втратила того єдиного романтичного друга, що у мене залишився. Не буде обіцянок приїхати, не буде вітань зі святами. Все й так давно припало пилюкою, нема чим журитись.
Несподівано вирвана з гіркого виру щоденних смертей і розчарувань, новин, які переглядала щогодини, я опиняюся в Стамбулі, і мама (чи хтось інший) тепер зі мною, хоча її трагічної постаті тут не повинно бути. Вона як тінь йде за мною, і дивно, що дочка, яка йде попереду зі своїм другом Томеком, весь час озираючись, її не бачить. Може, тому, що нема сонця, лиш дощ. І вітер без кінця.
Якщо ти не розмовляєш мовою міста, то загубишся в ньому. Воно розчинить тебе у собі, поглине і вкраде у тебе те, що ти не цінувала ніколи — твоє ім’я. Єдине місто, в якому б я хотіла загубитись, це Єрусалим. Він налаштований на всіх потребуючих, він приймає кожного. Це — як домівка мешканців Землі, хоча не кожен з них про це знає. Ніколи не забуду, як літак над Святою землею раптом осяяло сліпуче сонце, замерехтіли тіні, й усі відчули те, що відчувала я: захоплення, сходження благодаті. Наче довкола металевого літака кружляли ангели, зазирали в ілюмінатори, усміхались.
У Стамбулі, розцяцькованому тисячами різнобарвних вогнів, від темних вод затоки літак шугнув просто над будинками і за хвилю приземлився. То був останній теплий день 28 грудня 2014 року. Європа вступила в зону турбулентності, спричиненої агонією цього страшного року.
Якби п’ять днів підряд не падав дощ, я б не написала цієї повісті. Я пленталася позаду, і в мені визрівало невдоволення, бриніла тривога, і я хотіла повернутись назад, до Львова. Це означало одне: нема відчуження від цього велетенського міста. Я там запросто пропаду, загублюся, навіть згину, і мені буде все одно. Чомусь у Нью-Йорку чи Москві мені не було все одно. Не знаю чому. Мабуть, це магія Сходу. Твоє життя розчиняється, наче сіль у воді, стає несуттєвим, але натомість ти отримуєш щось інше. Що саме — це я вже намагаюсь вияснити з часу першої подорожі до Ізраїлю. Можливо, це те, що шукали мандрівники на Схід у Гессе. І його не передаси словами. Щось схоже на Нірвану. Ти йдеш під дощем чи під розпеченим сонцем, навіть не помічаючи цього. У тобі оселяється тиша, як у центрі торнадо.
Колись дуже давно я купила книжечку архітектора Ле Корбюзьє «Мандрівка на Схід», написану ще до Першої світової війни, а точніше в 1911 році, коли Стамбул ще був Константинополем, а Османська імперія доживала віку. Я ще раз її перечитала перед від’їздом, таку безхмарну, сонячну, сповнену чару молодості. Кожен їде на Схід за чимось, а не з чимось. Все, що я привезла до Стамбулу, то був мій смуток і якась дивовижна туга за Батьківщиною. В Ізраїлі я сумувала за тим, що не можу побути там довше, а тут хотіла повернутися вже наступного дня. Лічені дні, що залишались до Нового року, були сірою зоною безчасся. І в цьому тумані з дощем і вітром усі мої рани раптом почали кривавити, і я не могла цим поділитись з кимось, бо ніхто мене не зрозумів би. Ні Ле Корбюзьє, ні Бродський, які описували це велетенське місто як барвистий хаос, але не купалися в ньому. Їхні нариси були очікувані й не наблизили до мене Стамбул анітрішечки, бо я перебувала на іншій емоційній хвилі.
…Якийсь закуток, де горить лампа, стіл, стілець, вечір, жовтуваті стіни без вікон, стеля губиться в темряві — коли я чую слово «Стамбул», у мене вперто виринає саме цей образ. Не знаю, звідки, бо нічого такого я не бачила. Помешкання, де двері відчиняються просто у провулок, схожий на колодязь. Для поета чи, може, шевця, самотньої людини, що вечорами повертається додому і береться за свою справжню роботу. Одежа на кілку, жаровня, мінімум побуту. Важливі оте жовте світло і жовті стіни. Вони створюють особливу атмосферу вічного прихистку, останній плацдарм.
Цього я не могла знайти і в Орхана Памука, бо його побут міг би виглядати так сто років тому, не зараз. Модні письменники живуть відповідно до статусу. І у фільмі я такого не могла бачити. Я думаю, цей образ просто відповідає стану моєї душі. Три стіни тебе захищають, але четверта — це вхід для всього іншого, доброго чи поганого. Я закутуюсь у ковдру на якійсь подобизні ліжка з твердою пласкою подушкою, а на ранок прокидаюсь від холоду.
Цей образ доповнюють ще тіні на стінах. Вони оживають, коли я починаю рухатись, наче прикріплені до мене. Неприкріплена тінь від жарівки, що висить просто на дроті. Тінь, як сказала колись одна придворна дама з Країни вранішнього сонця, передає краще суть речі, ніж сама річ. Я думаю, що побут, зведений до мінімуму, найбільше відповідає моїй суті. Коли я помру, про мене будуть судити, як про людину, яка не здатна була зробити у своєму помешканні навіть пристойного ремонту. Моїм наступникам доведеться здирати фарбу зі стін і підлоги, класти плитку у ванній і на кухні. Навіть бідні люди схильні до перфекціонізму в наші часи. Вони мріють не про подорожі, а про ремонт, їхня мрія нічим не гірша, ніж моя: з кожної подорожі взяти щось для себе, якою б незначною вона не була. Я помру багатою людиною, а вони прийдуть на той світ з порожніми руками, ошукані релігією, що називається Стандарти життя, або Все як у людей.
Я повірила, що літак приземлився у Стамбулі, а не в Греції, наприклад. Було темно, світилися вивіски космополітичних крамниць. І так всю дорогу, майже годину. Потім ми вийшли. Господар, молодий хлопець, повів нас через якісь перехрестя, пішохідний міст, кудись угору, і це теж було довго. І довго було кожного дня, зважаючи на пориви вітру, дощ і холод. Будинок, в якому ми оселились, був стандартним всередині — з євроремонтом, гладенькими стінами, не такими живими, як в Єрусалимі, з опуклостями, сходами, двориком, де можна було сидіти посеред ночі й дивитись на зірки.
Таке помешкання часто зустрінеш у Львові чи Києві, геть позбавлене індивідуальності, призначене для того, щоб його орендувати на короткий час. По дорозі виявилося, що Томек збрехав, ніби Лада його сестра, щоб уникнути зайвих балачок. Нас зустріли батьки того хлопця, попередили, щоб ми визувались перед дверима, бо такий у них звичай. У нас теж такий звичай. Раніше до нашої сусідки приходили люди і визувались у спільному коридорі, і я наштовхувалась на чужі мешти. Але у нас так роблять, щоб не приносити реальний бруд з вулиці, а тут — ментальний. Різниця велика.
Господарі залишили нам ще теплий пиріг у духовці і тихо пішли. Мене охопило почуття туги за Львовом, де я встановлюю сама правила і дуже не люблю надмірної вихованості, якою мене тролять у гостях, через що так не люблю ходити до когось. Завтра ця капсула відчиниться, і я вирушу на пошуки справжнього Стамбула.
2
Сон розтинає світанок співом муедзина, що співає наче ангел. Я багато разів чула спів муедзинів у Єрусалимі, що долинав і в єврейські квартали. Люди часом живуть ціле життя і жодного разу не чують нічого подібного. Іноді цей голос схожий на жіночий, іноді в ньому бринять чоловічі нотки. Муедзин, що підіймається вузькими сходами на вершину вежі, не має статі. Він не є людиною, а Голосом. В моєму житті були моменти, коли я чула музику, але вона була або приглушеною, або як цілий симфонічний оркестр. Перша хотіла виманити мене у ніч, друга виманити у смерть. Був ще спів птаха серед ночі, після похорону тата, найстрашнішого похорону в моєму житті, посеред літа, в спеку. Я спала сама в кімнаті і чула, як співає птах серед ночі. Через кілька років в Дрогобичі я почула той самий спів від папуги у зоомагазині. Папуга повторював пісню духів, яку, мабуть, почув серед ночі. Той самий ритм — монотонний. Папуга, великий зелений ара, розгойдувався на перекладині, заплющивши очі. Крамниця ще була зачинена, люди йшли до роботи, і я разом з ними.
Чому в моєму житті так багато смерті, потойбічного? Мама казала, що у сім місяців я ледь не померла від запалення легень. Вона часто мені про це розповідала. То був найбільший стрес у її житті. Мене тоді дивом врятували, знайшовши ліки. Мабуть, частина моєї душі так і залишилась в тіні смерті, її прищемило дверима, і час від часу вона проситься, щоб ті двері відчинили. Проситься музикою — трагічною і нелюдською. Може, в моїй душі є частка мого старшого брата, який не народився, мама втратила його на п’ятому місяці? І то проситься він? Мені бракує брата. Він би захищав мене, я знаю.
Я ще засинаю на трохи. Взимку я прокидаюсь тоді, коли розвиднюється. Я дуже не люблю виходити в темряві з дому. Це неправильно — виходити з дому вночі. Ритм сільського життя, коли працюють цілий світловий день, взимку менше, влітку більше. Встають і лягають разом з сонцем, як птахи та інші істоти, окрім нічних. Бо в темряві так легко загубитись і не знайти дверей.
За вікном падає дощ. Дерева, яких я не знаю, здається, кипарис і сосна, ростуть у землі, що вузенькою облямівкою оточує будинок, бо попід фундамент — бетонна доріжка. На мокрій терасі пластиковий столик, на ньому складено крісла, а збоку — легкий човник. Коли я їхала сюди, то уявляла будинок на березі моря. Воно тут недалеко, але оскаженіла погода так і не дала змоги побачити море в цьому районі. Це — азіатська частина, Гос-тепе.
У нас нема парасоль. І купувати немає сенсу, бо пориви вітру миттю їх поламають на вулицях-коридорах, пішохідних мостах і пагорбах. Дощ, який падав чотири дні, майже безперервно, знищив запахи, змив кольори, ізолював мене від самого Стамбула, помістивши в неповоротку капсулу, яка існувала автономно, продовжуючи жити так, ніби не покидала Львова. Навіть якщо не було дощу, він все одно був. Люди купували одноразові парасолі з прозорого поліетилену, а потім, поламані, викидали в урни. Зі всіх урн стирчали поламані парасольки. Їх не носили в ремонт, не ремонтували самотужки, мабуть, не оплакували їхню смерть, і не забирали з собою до хати вітрила, що вже не напнуться, сховавши про всяк випадок, а раптом на щось згодиться. Цивілізований світ влаштовує смітники за домом, бідний світ — у себе в хаті. Але є ще інший світ, в якого нічого немає, нічогісінько, де споживають їжу раз у три дні. Я читала колись про одного африканця, який навіть не мав клаптика паперу, щоб написати листа, і написав його на листку з дерева. Лист в ООН. Я сама часом не мала грошей на конверт. Іноді втікачі роздягаються догола і йдуть, щоб ніхто не вбив їх за шматок тканини, намотаний на стегнах.
У метро намагаюся дивитися на стіну вагона, а не у темне скло. Не люблю свого відображення. Я наче живу в позиченому тілі й тому завжди хотіла його покинути якнайшвидше. Дзеркала, темні і світлі, кажуть мені: ти просто заблукала. Твоя душа несумісна з матеріальною оболонкою. Ти завжди це знала і ніколи не боялася смерті. Так, я пам’ятаю, що сьогодні 29 грудня, день маминої смерті. Під час агонії її руки хапали мої руки, вона не могла говорити, то був рефлекс, я знаю, але здавалось, що вона хоче забрати мене з собою, мене — найбільше. Я чомусь думаю, що мама розуміла, що мені не треба було з’являтись на цей світ тоді, може, згодом. Але це не можна пояснити словами. Навіть я, начебто досвідчена в мистецтві вираження думок через образи і слова, не змогла б цього зробити. Хоча б для себе, бо непомітно, але стрімко я віддаляюсь від того, що називають літературою. Хай керує доля, як їй заманеться, доки дощова вода не змиє згадку про мене у стоки.
Доля привела мене у Стамбул, десакралізований, спершу потурчений, а потім європеїзований. Власне, Європа вже перестала розвиватись. Тепер уже не присмерк, а пізній вечір, коли ще не сплять, але вже замкнули вхідні двері і ввімкнули сигналізацію. Але це легко змінити — господарі надто сподіваються на сигналізацію і замки. Вони абсолютно безпорадні перед нападниками, про що свідчать трилери і фільми жахів. Я б поводила себе по-іншому, не метушилась, не перебігала б з кімнати в кімнату, а вилізла б через вікно. Видно, ті люди, що стають жертвами у власному домі, просто цього не знають. Я розумію, що це вимоги жанру — опинитись у пастці, але подібні фільми свідчать про підсвідомий страх, що комфорт і статус пересічних європейців та американців створений коштом третіх країн. Бо матерії у світі не стає ні більше, ні менше, вона просто розподілена нерівно, що неминуче закінчується війною. Я вже рік живу в обнімку з ноутбуком й іноді заздрю мертвим. Старі цвинтарі викликають у мені почуття примирення. Але коли надто довго там блукаєш, то відчуваєш, як тебе кличуть до себе ті, хто не хотів помирати, але помер.
Лада сказала, що на другій гілці метро, куди ми пересіли, будемо їхати під Босфором. Якби не сказала, то я б і не знала. Тунелі, що під водою, що під землею виглядають однаково.
Айя-Софія, про яку мені розповідали з таким трепетом, як про Гріб Господній, виринула перед очима, як тільки ми вийшли з метро. Треба було тільки перетнути пагорб, спуститися з нього і вийти на колишній античний іподром. Оголена цегла стін, якесь кафе неподалік. Одне слово, туристичне серце Стамбула. Я бачила величезні черги іноземців до кас, а тоді — до входу. Якби я була сама, то без проблем подолала б туристичні стереотипи, що треба побачити те і те, але я не була сама. Втім, я не шкодую, що нам довелось пройти через черги, металеві детектори і контроль. Дощ ставав дедалі сильніший, все довкола було сіро-жовте. Я знаю, що мене врешті погубить — депресія. Як і мою маму, що досі, через п’ять років після смерті, не знайшла спокою.