— Ти хочеш піти в Музей дервішів? — питає Лада.
Переглядаючи недавно сайти, присвячені Стамбулу, я зрозуміла, що побачила лише крихітну частину величезного міста, яке висотало із провінцій все найефектніше. Палаци, фортеці, музейні комплекси, сади, парки — ми не відчули ні величі Другого Риму, ні величі Османської імперії. Ми наче підсвідомо уникали чогось пафосного, надмірного, офіційного, пливли супроти течії, бо хотіли насамперед відчути Стамбул, ритм життя, що триває вже три тисячі років.
Як велося дервішам, кожен з яких намагався дорівнятись до Меджнуна, у Стамбулі? Який танцював, розкинувши руки, кружляв, закручуючись, наче спіраль, під суфійську музику. Тут на кожному лотку з сувенірами фаянсові фігурки танцюючих дервішів, а кожного дня в музеї о 5 годині дня — танці дервішів. Вхід — 40 лір. У білих халатах з широкими полами вони танцюють для туристів, як болгари танцюють на жаринах. Популяризують культуру, що вже, напевно, не існує в чистому вигляді. А може, якби я поїхала в Узбекистан чи Таджикистан, чи в якусь арабську країну, то зустріла б справжніх дервішів, виснажених молитвами, з ногами, вкритими виразками, і повірила б, що вони шаленіють у певну пору року під небом, рясно всіяним зорями, витоптуючи пісок десь у пустелі. Одержимі небесно любов’ю. Андалузький поет Ібн Хазм (994—1064) у книзі «Намисто голубки» написав, що земна любов схожа на сніг у жмені: спершу він пече, як вогонь, а потім тане, перетворюючись на воду. Я колись написала есе «Сніг у жмені». Про те, що справжня любов понад мораллю, тому їй не місце серед людей. Кохання між чоловіком і жінкою — це як зблиск леза ножа при сяйві місяця не більше. Любов небезпечна, лиха, егоїстична на землі, але на небі вона благодатна. Такий парадокс. Навіть коли я дивлюсь танці дервішів на відео, то відчуваю, що сама ніби поринаю в транс і опиняюся в іншій реальності. Я вже нічого не прошу від життя, у мене все є.
Музей був порожній. Вздовж вузького проходу розташувалися зали-ніші, які не було чим наповнити, бо яке майно у дервішів: халат, шапка, миска, флейта. Існує така порода людей, які наче птахи. Але ніхто з них не прагне так возз’єднатися з Богом, як дервіші. «Убиті птахи завше падають Богові в руки», — написала я двадцять років тому.
Панувала мертва тиша. Наприкінці проходу за столом сидів огрядний охоронець, а за ним були замкнені двері, куди ж вони вели? Мене чогось це стривожило. Адже довкола були речі мертвих людей, які вже не грали на флейтах і бубнах, не танцювали. Так ніби вони залишили всі ці речі й такими, як породила їх мати, вийшли через ці двері. Мене тягнуло туди. Напевно, для того й посадили охоронця, щоб він не дозволив відчинити ці двері.
Я тихенько вийшла, щоб посидіти надворі. З одного боку був цвинтар — круглі стовпці, увінчані шапками, а з іншого круглий майданчик, там, певно, танцювали. Фонтан з водою для вмивання, в якому якийсь чоловік мив руки, не знаю, куди він потім подівся, бо я пішла до дерев, вкритих помаранчами, нереально красивими, але справжніми. Тут же крутилось кілька котів. Як добре, що не паде дощ, хоч і не дуже тепло. На одному надгробку сидів сірий котяра і вмивався, а поруч були дві усипальниці святих. Прийшло двоє молодих хлопців з торбами, я так і не могла второпати, хто вони, торговці чи прочани. Вони порились у своїх картатих торбах і пішли. Видно, були вже тут не вперше і їх пустили без квитків. Тут, серед тих вузьких вуличок, що збігають вниз, нема навіть де присісти, а хідники такі вузькі, що весь час доводиться переходити на проїжджу частину. І музей був гарним місцем, де можна було відгородитись на час від світу. Навіть взимку.
Ця біла одежа, не можу розпрощатися з дервішами, кольору жалоби, а шапка-стовпчик — надгробний камінь. Той самий танець смерті, що у середньовічній Європі, але яка глибока різниця! Суфійський танець — це звільнення від плоті, шлях до Бога, який кожен долає наодинці, а не процесія мерців, яких веде скелет, глузуючи над життям. Яке не є те життя, але воно схоже на квітку, що завше буде тягнутися до сонечка, і тому викликає зворушення у невинних своїх проявах.
Вони починають танець з того, що виходять у чорній одежі й скидають її, щоб постати у білій. Колись у найчорнішу ніч в моєму житті я побачила коло свого ліжка ангела в білій одежі, тобто сам край його одежі. Вона була важка, з твердими складками, і тріпотіла, хоч в кімнаті не було вітру. А той білий мур із золотими дверима, що вели до Притулку… Так прокладався мій шлях на Схід через чудесні видіння, у світ, де можна сидіти цілий день на порозі вбогої хатини і ніколи не нудитись, де цінують прості речі — воду і хліб, де культура розвивається зовсім не в той бік, що культура західного світу, від якої я намагаюсь втекти. Власне, більше від західної цивілізації, ніж від культури. Я розумію тепер Германа Гессе і Селінджера, хоч вони жили у ще менш-більш стерпному світі, якщо порівняти його теперішнім.
7
Десь в тих крутезних вуличках, схожих на гірські стежини, що уривались над прірвою, або закінчувались глухим кутом, був Музей сефардів у колишній синагозі, і ми його довго не могли знайти. Тобто Томек з Ладою, бо я витріщалась на вулицю з електротоварами, що спокійно сусідила собі з туристичною Галатою. Вулиця нагадувала темно-сіру ущелину, куди не зазирає сонце, і весь товар — кабелі, інструменти, — був напоказ, і до болю знайомий, бо я таке купую собі на господарку. Ми зійшли вниз, потім піднялись вгору і нарешті знайшли синагогу, затиснуту між будинками, перед якою був справжній блокпост. У нас взяли паспорти, просканували, лише тоді дозволили купити квитки. Фактично, за годину мав початися шабат, тож ми ледве встигли. Сефарди, хто не знає, це євреї, що втекли від переслідувань ще в XV столітті з Португалії та Іспанії. То був дивний музей, дуже світський. Такі робили колись по наших церквах, називаючи їх краєзнавчими. У нас в селі теж такий був. На першому поверсі були костюми й побут, а потім власне сама синагога з ґалереєю угорі. Стенди, як по наших музеях, — копії світлин, все якесь заполітизоване з реверансами у бік турецької влади. Я згадала собі Цфат, синє місто у Галилеї, з такими самими крутими вуличками й синагогами, вмонтованими між будинками, з яких лише одна не була відновлена і лежала в руїнах — Львівська. Ми дуже довго її шукали, нарешті Лада спитала якогось рабина. І той ґранат над прірвою, де був єврейський цвинтар, з потрісканими від спеки плодами, що наче показували зуби. І повно мистецьких ґалерей, розрахованих на туристів. Містика Цфату була надійно схована в плодах ґраната, в сліпучих краєвидах пустелі, блакитних стінах. В нігунах, що так нагадують суфійські співи, бо це все — Схід. І цей європеїзований музей — не для людей з вулиці, а спосіб заповнити безлюдність синагоги. У Стамбулі чимало синагог.
Тепер я згадала нещасного лже-месію Шабтая Цві, чиї справжні нещастя почались у Стамбулі, де він був фактично в ув’язненні. Можливо, він бував у цій синагозі, чи проходив поряд, бо коли він прийняв іслам, то євреї його зненавиділи. Тільки найбільш ревні його послідовники вважали, що іслам прийняла його тінь, а сам він пішов на небо. Власне, їхав Шабтай на зустріч з турецьким султаном, а потрапив до в’язниці. І їхав він у Стамбул через Цфат. Султан під тиском змусив його прийняти іслам, і це навернення не є істинним чи щирим. До того ж, змушені перемінити віру, євреї все одно сповідували батьківську потай, вели подвійний спосіб життя. Трапилось це 1666 року, не дивно, що Шабтай Цві так усіх налякав: і християн, і мусульман, і юдеїв.
Я народилась, як і Шабтай Цві, 9 ава, в найстрашніший день єврейського календаря — Судний день. Єрусалим, Цфат, Стамбул. Доля привела мене до них саме у тій послідовності, що й Шабтая Цві. Коли я милувалась із ґалереї побляклими розписами синагоги, у моїй свідомості укладались вже візерунки. Дозволяти, щоб речі на тебе діяли, — це велика втіха. Ти не мусиш нічого робити. Примус до пізнання — це як насильницьке потурчення чи охристиянення. Душу не навчиш вірі, віра осягається, коли ти дозволяєш їй проникати в себе світлом, візерунком, музикою. Коли я слухаю нігун, я відчуваю чар юдаїзму, суфійська музика входить у моє серце так само, як у серце мусульманина, вірменські духовні пісні я відчуваю як вірменка, а «Реве та стогне Дніпр широкий» для мене є сакральним співом. Слова не мають значення, вони вторинні, музика — первинна, бо вона відроджує в душі гармонію Всесвіту. Музика здатна подолати хаос. Так сурми колись змусили впасти мури Єрихону.
Але я все ще в ув’язненні. Іноді мені здається, що від повної свободи відділяє лише тоненька плівка, як у мильній бульбашці, але виявляється, що то куленепробивне скло. Поки на туристичній вулиці Галати музиканти готувались до вечірнього концерту, ми зійшли на набережну, схожу на кримську. Я сіла на лавку, і до мене прибігла триколірна кицька з вуличного кафе посидіти на колінах. Мені так шкода її було. Вона не голодує, але хоче ласки. Були б ми у Львові, я взяла б її до себе. Мені сумно, коли бачу тварин на вулицях у погану погоду. Бо погода хоч і трохи виправилась, але дув холодний вітер і час від часу сипав дощ.
Томек хотів знайти колишній портовий склад, де зробили виставковий зал, і ми швидко покинули ґламурну набережну і пішли довжелезною вулицею, по якій страшенно гуркотіли машини і яку не навідували туристи. Будинки високі, сучасні, але якісь занедбані. Схоже на Тель-Авів. Корбюзьє того всього не бачив, цього ще на початку XX століття не існувало. Тут могли рости сади, а в садах — дерев’яні будиночки з різьбленими балконами, повитими виноградом.
Ця вулиця нагадувала нотний стан. Ре, мабуть, була вірменська церква, дуже велика, сіра, з боку моря. Щоб побачити її, потрібно було перейти через кілька транспортних смуг. Вірменські храми всюди виглядають сиротами, бо вірмени покинули давно насиджені місця і подались в інші, успішніші чи безпечніші краї. Нема кому ходити в ці прегарні храми, які ніколи не переплутаєш з католицькими чи православними. Те саме з костелами по селах. Колись у нас мешкали українці, поляки, євреї, німці, і одного разу вони зникли. Залишились самі українці, автохтони, бо в них не було іншої батьківщини, їм не було куди тікати від окупанта. Тільки в гори й ліси.
До — будинок, весь закутаний у чорну плівку, напевно, його реставрували. Оскільки він мав дев’ять поверхів, вражала сама кількість плівки, я таку купувала, щоб закривати меблі під час побілки. Але якби я жила сто років тому, то напевно б відчула жах. Все одно, навіть зараз будинок видавався чимось лихим, дивитись нього було неприємно.
Мі — потріскані сходи, пофарбовані в кольори веселки, що ніби ведуть з моря в небо. Старший чоловік годує котів, приніс їм гостинці. Він розмовляє з ними як давній приятель.
Фа — у дворі, де на колишньому складі сатирична виставка «24 години з життя бюрократа» — антисемітський плакат, щось про Палестину.
Царство «лівих».
Ми повертаємось, щоб піти по тих чарівних сходах все вгору і вгору, й опиняємося на головній площі Тахрір, де повно туристів. Для тих, хто вийшов із совка, лівий рух — щось абсолютно ідентичне з комсомольською ідеологією. Мене це, принаймні, страшенно дратує. Площа нагадує райцентр, тільки що сріблястих ялинок бракує. Та й Лада з Томеком байдужі до лівизни, майже байдужі. У країні, де сто років не було війни, молоді хочеться чогось такого помірковано-радикального. Тому Орхан Памук для них ідол. Можна піти в Музей невинності, але це дорого, і дивитись на 50 недопалків героїні за 40 лір, ну його. Наші зірки укрсучліту залюбки поробили б собі такі персональні музеї, але в них немає грошей і на Нобелівську премію вони не тягнуть.
Ми купуємо якісь булочки з начинкою і, затиснувши в руці, пливемо рікою туристів і просто молоді. Мене знову хапає біль, і я кладу недоїдену булочку в сумку. Вдома вона перетворюється вже на сухар. Недовгий вік у турецької випічки. У нас теж такого повно — їсти треба, поки тепле.
Вулиця була для променаду, хоча спершу ми бачили знамениті червоно-жовті трамваї Стамбула, але потім усе якось витіснила музика. Вуличні музиканти повиходили то групами, то поодинці на вечірні концерти. Східні мелодії настільки прекрасні, що я б могла стояти і слухати до кінця світу. Мене може часом зачарувати вуличний джаз, але йому далеко до цієї магії, адже витоками цієї вуличної музики були танці дервішів, як витоками поезії — суфійська поетика. Світ можна втримати від розпаду за допомогою гармонії. Злидні, смерть, хвороби, розпач перемагає музика. У людей, що живуть тут, — музика в крові. Вони звільнюються від скутості, нав’язаної їм почуттям історичної провини і стандартами європейської цивілізації. Вони танцюють.
І євреї танцюють. Я колись бачила, як вони танцювали на площі під Стіною Плачу, ставши в коло. Чоловіки. Самі чоловіки. Я пам’ятаю, як прокинулась вранці в Єрусалимі в суботу зранку і почула, як хтось по сусідству виводить нігун. Вперше почула нігун наживо, не в записі. Небо ще було бліде, заспане, квіти на перилах і балконі спали…
А далі був Макдональдс, Лада пішла купити собі кави, тієї гидкої макдональдівської кави, а я стояла на хіднику й роздивлялася якусь адміністративну будівлю, і слухала, як шумить вулиця. Вже сутеніло, і то добряче. Біль вхопив мене і повільно відпустив. Якось витерплю. Треба просто завмерти, прислухатись до пульсування болю, знайти його ритм. В мені теж живе музика. Її ніхто ніколи не почує, на відміну від моєї мови. Кант не міг слухати музики. Вона завдавала йому болю. Її було повно всюди, як приправи до світського спілкування. Я ніколи не любила музики як тла для чогось, я не налаштована псувати нею свій внутрішній ритм, але коли наші ритми співпадають, у цій моїй пустелі зволожується пісок і проростають квіти. Або коли я незахищена: забрало підняте, кольчуга скинута.
Католицький костел святого Антонія в готичному стилі теж був на цій вулиці, гостинний, з різдвяною шопкою, наче листівка, вклеєна у Стамбул. Тут було гамірно, людно, повна ілюмінація. Тоді як вірменська церква біля моря, напевно, тонула в темряві, і той чорний будинок нагадував священний камінь Кааби. Ось на що він був схожий.
Клаптик Різдва, до якого злетілися, як мухи, італійці. Я навіть посиділа трохи на лаві. Я не сумувала за Різдвом і за Новим роком. Я могла обійтися без них, але костел святого Антонія, дивака, який проповідував рибам, зворушив мене. Я могла б тут відтанути, може, навіть згадати ритуали дитинства, коли я знаходила час, аби посидіти під ялинкою й помріяти. Мрії були невиразні в сенсі реальності, але я мріяла про диво — зустріч з кимось незвичайним — чарівником, мудрецем, що навчив би мене змінювати світ. Але найбільше я хотіла, щоб мене забрали кудись, викрали. Я б навіть не озирнулась назад. Я б за ніким і нічим не шкодувала. І зараз я цього хочу, тільки той, хто прийде за мною, буде мовчазний і без обличчя.
Коли ми йшли до метро, там огрядні жінки голосно продавали квіти, обтріпані білі хризантеми, а далі молоді чоловіки зібрались у коло і танцювали під магнітофон. Може, то були курди, може, араби-заробітчани. Вони збирались щовечора, після роботи, щоб потанцювати. Схід — прекрасний.
8
Я й зараз озираюсь на цей гурт танцюючих у напівтемряві людей, яких підтримують їхні подруги й приятелі. Вони тяжко заробляють собі на хліб, вони мешкають у халупах чи бараках, але танець струшує з них пил буденності. Вони мріють, що танцюватимуть на весіллі одне в одного, де ж повчитись, якщо не на вулиці, там просторо, там ніхто їм не забороняє, бо танець і музика священні для Сходу. Тут Європу і Азію розділяє така вузька смужка води, що не можна зафіксувати моменту переходу. Можливо, Босфор поділений на дві частини, а можливо, він нейтральний. Географія і політика — це різні речі, я тоді якось над цим не замислювалась.
І після обов’язкового метро нас знову зустріли справжні господарі Гос-тепе: дощ, вітер, і шум, і тоскне відчуття повернення в безликий притулок. Музика дерла з мене шкіру і посипала сіллю.
Тому це й сталось. Люди дивляться одне на одного й не помічають, що хтось зараз — як відкрита рана. Що стан ейфорії переходить у повну протилежність. Надто було прикро повертатись у дощ і холод після такого щедрого світлого дня. Надто швидко прийшла темрява. І тієї ночі, і зранку, і в обід мамина тінь заповнила мене по вінця. Ота чорна постать, що я бачила уві сні, —давила мені серце і тримала, хоч я корчилась, борсалась, пручалась, але розум і здоровий глузд тут безсилий. Давній товариш, який пережив смерть брата і матері, два роки теж так боровся, доки не віддався у руки лікарям. І тепер начебто здоровий, але коли я дивлюсь па нього, то відчуваю в його енергійності щось штучне. Ліки треба знайти у собі.