Томек натякнув, що ми не встигнемо на виставку орієнтального польського живопису, і я подумала, що якби йшлося про виставку українського живопису, навряд чи Лада і навіть я вважали б обов’язком її відвідати. І не дуже в ньому ми винні, бо колоніальне минуле — тяжкий спадок. Я працювала кілька років у Львівській ґалереї мистецтв і бачила, як поляки біжать до польських митців і не виявляють жодної цікавості до української культури, звичаїв, хоча Томек — інший. Він за кілька місяців вивчив українську мову, і на сході чи в Києві нікому й не спаде на думку, що він поляк. Бо хто, крім затятого українця, буде спілкуватись українською мовою.
Отож, міст перейдено, Рубікон подолало, і цього б мені вистачило, щоб сісти у метро й доїхати до вечірнього Гос-тепе з його скаженим вітром, дощем і гулом машин. Але вийшло по-іншому. Ми зупинились перед якоюсь скляною спорудою, не піднімаючи очей угору, бо почався знову дощ і вже стемніло. Ґалерея всередині була як бункер, треба було підійматися ліфтом. Не знаю, чи вірно ми втрапили, але експозиція була побудована трохи дивно: спершу коні й битви. Коні були штивні, як з картону, батальні сцени дуже картинні. Османська імперія була приязна до поляків, бо ті після тривалих воєн зуміли відновити з турками нормальні стосунки, і у XVIII—XIX століттях польські митці охоче мандрували до Константинополя, ще був живий сарматський дух, який не розуміла Західна Європа. То були справжні мандрівники на Схід, бо їх цікавило життя, звичаї, культура східних народів, а не політика чи комерція, чи, як тепер, пустопорожній ґламурний туризм зі «все включено». Холера, проказа, чума, дизентерія — все що завгодно можна було підчепити в теплих краях, але як приємно було зустріти полякові поляка в Богом забутих постоялих дворах. І ще розбійники, злодії, шахраї, релігійні фанатики. Жодних тобі фотоапаратів — всі ці мандрівники малювали те, що бачили: людей, тварин, дерева, мечеті… Вони принесли моду на Схід у Західну Європу, ясна річ, мода була як мода на все екзотичне, але замальовки, ескізи вартували більше, ніж розкішні полотна з одалісками і фонтанами. Вони дихали життям. Це все було поверхом нижче, після коней. Мене охопило відчуття батьківщини — ці художники були присутні у Львівській ґалереї мистецтв, тільки я не знала тоді, що частина їхнього життя була присвячена пізнанню Сходу. Експоновані картини були в основному з Варшавських музеїв, і на бронзових табличках можна було прочитати польські назви.
Я пригадала, як у Єрусалимі на концерті єврейської музики Лада розговорилась зі старесеньким чоловіком. Той похвалив її їдиш і сказав, що він із Кракова. І раптом спохопився: «А Краків ще у Польщі?» Очевидно, що він пережив Голокост і врятувався ще дитиною чи, може, підлітком, і всі ці роки намагався стерти з пам’яті Краків, доки не залишилась лише назва.
Треба було поїхати до Стамбула, щоб відчути спорідненість з польською культурою, з цими відважними мандрівниками, серед яких не всі були художниками, але я певна, що малював кожен, ілюструючи свій щоденник, бо існував певний рівень освіти. У нас натомість пишуть блоґи, додають світлини, це теж певний рівень освіти й культури. Бо та публіка, що їздить на шопінґ чи просто вилежатись на пляжі, ізольована від справжнього життя, від його чарівних деталей.
Я відчувала приплив щастя, дивлячись на Константинополь на акварелях чи рисунках сепією. Вони досі віддавали світло минулого, ділились теплом, якого мені так не вистачало. Крижана грудка розтопилась, я вже не позирала вовком, кликала Ладу й Томека подивитись ту чи іншу роботу, виявилось, я чудово пам’ятала картини з Львівської ґалереї і впізнавала манеру письма на цих. Минуло десять років, і раптом воно все в мені воскресло. Хіба не диво?
І раптом я зупинилась як вкопана перед невеликим овальним портретом. Ян Рустем — автопортрет. Ну, то й що? А для мене як грім з неба. Існує певний культурний код. Коли натрапляєш на нього, наче розкриваються небеса. Так було з шумерськими дверима, золотими підвісками з Трої. Побачиш — і тебе вже підхоплює потік асоціацій, ремінісценцій, почуттів. Якби я побачила автопортрет професора Яна Рустема в Україні, мене б це так не вразило, бо вчитель Шевченка з Вільно вже вписався у наш генетичний культурний код. Я ще пам’ятаю з дитячої книжки, як професор Рустем радив учням: «Шість років малюйте олівцем, перш ніж взятися за фарби». Здається, то були «Тарасові шляхи» Оксани Іваненко.
Професор Ян Рустем був уже старим чоловіком у 1830 році, коли його зустрів молоденький Тарас. Мав доньку Анну, помер на руках другої дружини. Заробляв начебто багато, але жив дуже скромно і помер у вбогості. Не в злиднях, а у «вбогості». Його вважали чудовим педагогом, і саме він заклав підвалини Шевченкової майстерності, а не Брюллов. До Брюллова молодий Шевченко вже мав досвід. Перший вчитель закладає основи, і тінь його лягає на всю долю митця.
Питання походження Яна Рустема досі не з’ясоване. Одні кажуть, що він був вірменином, інші — греком, ще інші — турком, навіть поляком. І що мати його була француженкою. Народився він у Константинополі, і нібито після смерті батька потрапив у рабство, звідки визволили його (чи купили) Чарторийські у віці дванадцять років і забрали до свого маєтку в Пулавах поблизу Любліна. Він був спершу служкою. Один час навіть жив у Львові. Хотілося б дізнатись більше про це. Опікуни хлопця дали йому чудову художню освіту в Західній Європі.
По суті, доля Яна Рустема і доля Шевченка дуже схожі: справжній талант проб’є собі дорогу. Дивлячись на автопортрет Янаса Рустемаса, як називали його литовці, бачиш зрілого худорлявого чоловіка у червоній шапочці, що нагадує турецьку феску, з орлиним великим носом і великою печаллю в очах. Так, він більше схожий на вірменина. Портрет 1813 року. Привезений з Варшави. Кругла форма, напівпрофіль. Дуже схоже на автопортрет молодого Шевченка, хоча Рустему вже під сорок.
От ми й зустрілися в Константинополі, в гарному товаристві, серед картин, що випромінюють те жовте світло, яке мені марилось. Світло самотності і повної свободи. Польські художники малювали Туреччину, а вже геть пізніше виникло турецьке малярство європейського зразка, вирвавшись з-під табу ісламу. Але старого міста вже не було.
Ян Рустем навряд чи побував у місті свого дитинства, в передмісті Пера, яке північніше Галати. Може, ми там і ходили сьогодні. Отакі випадки, як зустріч в музеї, ніколи не бувають випадковими і є Божим промислом.
Я не рвалася на могилу Роксолани, байдуже ковзала поглядом по біґбордах з рекламою нового роману Орхана Памука, «Пташка співоча» Гюнтекіна перетворилася для мене в керамічну фігурку. Але дух поета Зіхні, чий вірш на фасаді тієї барокової мечеті, яка так мене вразила, і тривожні очікування Шабтая Цві витали в повітрі над містом. По суті, один лиш Ян Рустем з його складним дитинством — єдиний, хто матеріалізувався для мене в загадковій жовтій і порожній кімнаті, яка стала рефреном моєї подорожі до Стамбула.
Посеред зали була вітрина — сарматський костюм шляхтича XVII століття, побляклий від старості, наче припорошений пилом. Кілька шарів одежі, що вкривали колись тіло якогось давно померлого шляхтича, може, він передавав його у спадок синові, а той міг подарувати з часом бідному родичеві чи слузі. І десь воно осіло в скрині, бо європейський костюм витіснив сарматський. Нащо вирізнятись серед більш «цивілізованих» людей… Тільки селяни тримались до Першої світової, або й до Другої, бо їхній світ був маленький і праця тримала їх коло землі. Одежа чомусь дуже змінює людину, не кажучи вже про сприйняття людей через одяг.
10
Як мені не хотілось виходити з музею на дощ і темряву… Знову пором, метро і той місток через автостраду, і скиглення жебраків у темряві під дощем. Інтернет уже є, але я помітила, що дуже важко зосередитись на листах, коли ти мандруєш і повертаєшся на ночівлю втомленою. Післязавтра ми повертаємось. Завтра ввечері я спакую речі. Хочу додому. Я не скажу, що поїздка могла бути кращою. Все у ній залежало тільки від мене, від мого душевного стану. Якби все було чудово, я б точно не мала підстав писати цю книгу. Сьогоднішній день був одним з найважчих в моєму житті, і було б неправильно це приховувати. Це як репетиція смерті, про яку вам ніхто не скаже, остерігаючись осуду близьких. Скажуть, емоційне вигорання чи ще щось. Медицина надто все спрощує.
…Наступний день видався погідним. Схоже, закінчувався сезон дощів. Мій добрий приятель з Ізраїлю Михайло Брук попереджав, що будуть дощі, що їхати зараз не варто, але їдеш тоді, коли є змога. Хоча тепер мені здається, що саме через дощ у мене з’явилась оця клаустрофобія. Я вельми незатишно почувала себе і в цій квартирі, і в метро, і в самому місті, що наче провокувало мене: зникни. Розчинися, як в оцті, у цьому тумані, вогкості, зараз найлегше піти, — шепотів мені Стамбул. Ти завжди хотіла жити біля великої води. Так, хотіла, але вже надто пізно.
Ми сіли на катер і попливли Босфором і Золотим рогом до електростанції XIX століття. Десь кілька років тому в мені прокинулась цікавість до старовинних механізмів, естетична, хоча я завжди розпитую, як воно працювало. Може, через есей Ламетрі «Люди-машини», може, через коротенький відеокурс Каббали, може, через стімпанк. Досить того, що я гаряче підтримала Томека, який теж має слабкість до покинутих заводів, бо Лада не виявила ні спротиву, ні ентузіазму. Ми вже їй набридли, і вона всю дорогу почитувала собі електронну книжку, поступово загрузаючи в інший світ.
Потяги мене страшенно втомлюють, автобуси дратують, але по воді час плине зі швидкістю плаваючого засобу. Я пливла б вічно. На верхній палубі мене ледь не скинуло вітром, але там був лише один пасажир, а може, рятувальник чергував чи поліцейський. Я навіть зняла коротеньке відео, як наближається пасажирське судно до нашого катера. У дитинстві я багато читала про подорожі. Тато викладав географію, виписував журнал «Вокруг света». Мені страшенно хотілось побачити море і попливти на кораблі. Натомість літаки мене зовсім не хвилюють, окрім моменту, коли ти пройшла вже всі процедури, сидиш у залі очікування і дивишся з вікна на літаки, які дуже нагадують птахів. Завтра, завтра будуть літаки, а тепер, вчепившись у лавку, я намагаюсь втриматись. Біль пронизує мою застуджену голову, кричать чайки, катер хитає, наче то шторм, я бачу заржавілі конструкції колишніх причалів, склади, колишню славу портового міста, і пагорби трохи далі, всіяні великими будівлями невідомого призначення. Стамбул більше не відкрите місто, куди тікали від революції російські дворяни, стаючи повіями і офіціантами. («Не нужен нам берег турецкий, чужая земля не нужна».) Константинополь був лише транзитним містом, тут не можна було жити респектабельно, статечно, і тут було тісно, бо решту Туреччини не хотіло змінюватись ради чужинців.
Береги тут закуті в бетон і метал, лиш подекуди можна зійти на берег, всипаний галькою, і торкнутись води. Для мене це як ритуал, бодай вмочити руки, але через вітер єдина нагода у той перший день була втрачена.
Ті сорок хвилин промайнули як чотири. Ми вийшли на берег, там теж були пагорби, але невисокі, ошатний тихий район з невеликими будинками на кілька сімей і однаковими мечетями. Влітку чи навесні тут, напевно, дуже гарно.
Ми йшли цілу годину. Томек казав, що то недалеко, але виявилось, що дуже далеко, і ще на відкритому просторі вітер дмухав просто в обличчя. Є такі вулиці, якими не ходять, а їздять. Єдине, на чому спинялося око, це якийсь різновид ландшафтного парку, де було всього кілька дерев, а решту займали фонтани і травники. Були і альтанки. А взагалі ми опинились у промисловій зоні, дуже естетичній і сучасній. І темна будівля електростанції видавалась на тлі пластикових обшивок і фарбованої металевої дахівки промисловою ґотикою. Восени я була у Бориславі і бачила, як безробітні виколупують цеглу на території алмазного заводу, де раніше була електростанція, що постачала колись енергію навіть до Львова. Бачила містки через брудні потоки, зроблені з клепаних чавунних котлів, заржавілий гудок, вивернуті нутрощі печей, два останні чавунні телеграфні ажурні стовпи фірми Сіменс. Бачила «цвинтар» (законсервовані свердловини), напівстерті написи німецькою, польською, їдишем. Минуле для нас, українців, — це завжди руїни, або зґвалтовані євроремонтом пам’ятки. А ця електростанція не просто врятована від мисливців за брухтом, а й вписана в структуру коледжу, який починається відразу, як тільки переступаєш поріг. Шляхетний темний метал, ледь торкнутий патиною іржі, і білий мармур холу. Величезні машини, які можна оглядати згори, і знизу, і збоку, наче звірів, що сплять. Вони не мертві. Кинути вугілля, і все запрацює. Тут усі гвинтики на місці. Ми з Томеком ходимо як зачаровані довкола, фотографуємо, гладимо чавун, вгадуємо, гуманітарії, що то може бути, як воно працює, натискаємо кнопки, потім озираємось, де ж Ладуся. А та стоїть нагорі, вткнула носика у книжку. Ну не відчуває вона краси турбін і мережива труб, втомилась від туристичного неробства. А туристи сюди приїжджають, є крамничка з сувенірами, кав’ярня. Ми знаходимо на першому поверсі всілякі інтерактивні забавки, пов’язані з електрикою, напевно, сюди привозять дітей. Якби я таке мала в дитинстві, я б збожеволіла від щастя і вивчилась би на інженера. Але я мала в своєму розпорядженні лише камінці на березі річки, і зносила їх до хати, хотіла стати геологом. І археологом.
Сюди б Іллю Бека, інженера з Ташкента. Він одержимий старими конструкціями, вони для нього як живі істоти. Птахи і механічні птахи, люди і механічні люди. Зазирни всередину і побачиш, хто є хто. I зрозумієш, що їх об’єднує — вони смертні. Не треба демонізувати машини — вони потребують також нашого піклування. Ілля називає роботів механоїдами і вважає, що у них є свій Бог. Я з ним згодна. Їхній Бог — це не людина, зовсім ні. Це — ідея, яка присутня в кожній машині, ідея реінкарнації.
На що пішов метал з наших заводів? Брухт же переплавляють і щось з нього роблять. У нас коло хати вкрали три металеві стовпи від огорожі, які простояли сорок років і простояли б ще більше. Маю підозру, що розпиляли трубу з якогось ще австрійського заводу, і мій тато десь роздобув ті стовпи. Що з ними зараз? Я ніколи не чула про завод, де переплавляють брухт. Не знаю, як він виглядає, як сортують добрий метал і неякісний. Коло мого Урожа є руді болота, де колись видобували руду і виплавляли з неї залізо. Ще у XVIII столітті.
У нас сорок років працювала пральна машина, перший радянський випуск. Вона жодного разу не зламалась і тепер крутить білизну десь у сусідів. Порвався шланг, що спускав воду, поламався валок, що відтискав білизну, але основну свою функцію машина виконувала.
Чи буде бунт машин коли-небудь? Коли машини протестуватимуть проти вкорочення їм віку. П’ять років роботи — тоді у сміття, хіба це справедливо? Але середній клас переконують, що так треба, і ось-ось з’явиться закон, за яким каратимуть тих, хто не захоче утилізувати холодильник чи електроплиту. Мовляв, це шкідливо для довкілля. Найшкідливіші для довкілля — гроші, точніше, лихоманка споживання, нав’язана країнами першого сорту. Вони не зацікавлені в тому, щоб речі служили довго, щоб їх ремонтували, доглядали, передавали у спадок. Так люди втрачають незалежність, пов’язані одним гріхом глобального марнотратства. Так легше знищити людство.
Я дивлюсь на нерухомі циферблати і думаю, що в разі чогось, якоїсь катастрофи, ця електростанція знову запрацює, бо її зберегли, і частина Стамбулу буде світитись вечорами.
Студенти тут у вільний час створюють абстрактні скульптури на подвір’ї, попід вікнами їдальні в дерев’яних коробках ростуть духмяні трави, які кожен може собі зірвати, а на постаменті між корпусами — старенький кораблик, якому просто віддали шану, а не розібрали і не переплавили.
11
У мене було відчуття, що з тієї миті, як ми вийшли з будови електростанції, цього шедевру інженерної думки, місця гідного вшанування енергії, працьовитості та ощадності, наче ми повертаємось, досягнувши якогось мису, за яким, можливо, і є незвідані землі, але нема на них часу. Життя обмежене часом — іноді це відчуваєш особливо болісно гостро. Ми сіли в напханий автобус і довго їхали стоячи, доки не приїхали в Галату і не зробили прощальне почесне коло. Музиканти вже повиходили, була неділя, надходив вечір. Добре було б застигнути отак під стіною і слухати музику, просто стояти і слухати музику. В одному місці я навіть почула джаз. Для Львова це звична річ — джаз на вулиці.