Джон Уїндем
Фантастичне оповідання
З англійської переклав Володимир Черненко
– Глянь-но, – вдоволено сказав Стівен, – якщо вставити стрічку ось так, можна буде послухати, як я вимовляю слова з кінця наперед.
Ділі відклала книжку й подивилась на чоловіка. На столі веред ним стояв магнітофон, підсилювач та всяке інше радіопричандалля. Дротяне мереживо з’єднувало прилади один з одним, з батареями, з величезним гучномовцем, що стояв у кутку, та з навушниками. На підлозі валялися обрізки магнітофонної стрічки.
– Ще один тріумф науки, – холодно відказала Ділі. – Наскільки я розумію, ти хотів скомпонувати запис, щоб ми могли надіслати його Мірі. Я цілком певна, що їй приємніше буде слухати запис із початку, а не з кінця.
– Так, але ця думка тільки щойно у мене виникла...
– І який тут безлад! Кімната має такий вигляд, наче ми влаштовували прийом телеграфістів. Що це?
Стівен подивився на мотки та обрізки стрічок.
– О, то уривки, де всі розмовляють водночас, зовсім не смішний анекдот, який розповів Чарлі, та всякі непристойності.
Ділі підвелася, ще раз подивилась на розгардіяш і сказала:
– Мабуть, вечірка була непристойніша, ніж це здавалося вчора. Ну, гаразд, ти прибери тут трохи, поки я приготую чай.
– Та ти послухай! – не вгавав Стівен.
Ділі зупинилася в дверях.
– Поясни мені, – сказала вона. – Поясни мені лише одне: чому це я повинна слухати твої балачки з кінця наперед?
Коли вона пішла, Стівен і не подумав прибирати. Він натис кнопку і з цікавістю почав дослухатися до безглуздого бурмотіння, на яке перетворилася його мова, прокручена з кінця наперед. Потім зняв навушники і перемкнув магнітофон на гучномовець. Його зацікавило те, що крізь нерозбірливий хаос звуків голос усе-таки звучав по-європейському. Стівен зменшив швидкість наполовину і підвищив гучність. Тепер голос зазвучав октавою нижче. Стівен відкинувся на спинку стільця і, похитуючи головою, став прислухатися до химерного бубоніння, що відлунювало в кімнаті. Раптом виник якийсь сторонній шум, схожий на приглушене сичання паровоза, що випускає пару. Одночасно подмух теплого повітря нагадав про топку...
Усе сталося так зненацька, що Стівен аж підскочив, мало не перекинувши стільця. Прийшовши до тями, він потягся до столу і почав безладно натискати кнопки та крутити ручки. Голос у гучномовці пропав. Стівен заклопотано оглянув прилади – чи немає де іскор або диму. Нічого такого не було. Він уже хотів зітхнути з полегкістю, коли до нього дійшло, що в кімнаті хтось є. Обернувшись, він аж рота роззявив з подиву і майже впав на стілець: за чотири кроки від нього стовбичила чиясь постать.
Незнайомець стояв виструнчившись. Він мав близько шести футів на зріст і здавався ще вищим завдяки капелюхові з вузькими крисами та дуже високим циліндричним наголовком. На ньому була біла накрохмалена сорочка із стоячим комірцем, сірий шовковий шарф та чорний фрак з лискучими вилогами. 3під сіро-фіолетових штанів виглядали носаки лакованих черевиків.
Стівен мусив трохи задерти голову, щоб роздивитися засмагле гарне обличчя з великими темними очима, яке своїми рисами нагадувало ассірійські скульптури. Розкішні вуса тяглися до довгих баків; підборіддя й нижня частина щік були ретельно виголені.
Навіть у перші хвилини подиву Стівен не міг не відзначити, що незнайомець мав дуже елегантний вигляд, хоч його вбрання та зовнішність і не пасували ні до місця, ні до обставин.
Аж ось губи його заворушилися.
– Я прийшов, – урочисто промовив він.
– Е-е-е... Авжеж... Я... е-е-е... бачу... але я не зовсім...
– Ви мене викликали, і я з’явився, – сказав незнайомець із таким виглядом, ніби все було зрозуміло само собою.
– Та я ж нічого не казав, – заперечив Стівен, геть розгубившись. – Лише сидів тут і...
– Не хвилюйтесь. Запевняю вас, ви не пошкодуєте, – сказав незнайомець.
– А я й не хвилююся, – відказав Стівен. – Просто я не розумію...
Урочистий вираз на обличчі прибульця змінився виразом нетерпіння:
– Хіба це не ви збудували Залізну Пентаграму? – запитав він, показуючи вказівним пальцем униз. – Хіба не ви промовили закляття?
Стівен подивився туди, куди вказував палець, і помітив, що обрізки стрічки справді утворили на підлозі ніби геометричну фігуру, схожу на п’ятикутник. Але до чого тут залізо?.. Ага, фероксидна плівка... Гм, хто б міг подумати...
Закляття? Цілком імовірно, що в мові, прокрученій з кінця наперед, можна почути що завгодно, в тім числі й закляття...
– Давайте краще вважати, – сказав він, – що сталася помилка, рідкісний збіг обставин...
– Дивний збіг, – скептично зауважив незнайомець.
– На те він і збіг, – мовив Стівен.
– Я ніколи раніше не чув, що таке трапляється. Ніколи. Завжди, коли мене або моїх колег викликали у такий спосіб, це робилося в інтересах певної справи, яку ми завжди укладали...
– Справи? – перепитав Стівен.
– Авжеж, – підтвердив прибулець. – Ви маєте потреби, які ми можемо задовольнити. А ви володієте об’єктом, який ми хотіли б додати до нашої колекції. Необхідно лише домовитись. Після цього ви підписуєте угоду, певна річ, вашою кров’ю.
Слово «угода» поставило все на свої місця. Стівен згадав тепер, що кімнату хвилину тому наповнив слабкий дух сірки.
– А-а, я починаю розуміти, – сказав він. – Це – спокуса... Ви хочете сказати, що ви Лукавий...
– Мене звуть Батруель. Я один з повноважних представників нашого хазяїна, наділений правом укладати угоди. А тепер, якщо ви будете такі ласкаві й зруйнуєте цей п’ятикутник, в якому я почуваю себе досить незручно, ми обговоримо статті угоди в зручніших умовах.
Стівен з хвилину уважно дивився на прибульця, а тоді похитав головою.
– Ха-ха! – засміявся він. – Ха-ха!
Незнайомець вирячив очі. Здавалося, він образився.
– Я вас не розумію!
– Мабуть, мені слід вибачитися за те, що я несамохіть викликав вас сюди. Але давайте зразу поставимо всі крапки над «і»: якщо ви й укладете свою угоду, то, в усякому разі, не зі мною.
Батруель замислено подивився на Стівена, трохи підвів голову й роздув ніздрі.
– Дивно, – зауважив він. – Святістю тут і не пахне.
– Не в цьому річ, – сказав Стівен. – Просто на цей час багато ваших діянь ретельно задокументовано, і ще не було так, щоб друга договірна сторона не шкодувала за сподіяним.
– Облиште. Ви тільки послухайте, що я вам запропоную...
Стівен зупинив його, похитавши головою.
– Не марнуйте зусиль, – порадив він. – Я щодня маю справу з найсучаснішими вельми настирливими ділками.
Батруель кинув на нього засмучений погляд.
– А я звик мати справу з настирливими клієнтами. Ну, коли ви цілком певні, що сталася помилка, то, мабуть, відпустіть мене, щоб я мав змогу повернутися до себе й скласти звіт. Ну гаразд. До побачення. О, даруйте, що я кажу! Я мав на увазі – прощайте. Я готовий!
Він напружився, його обличчя наче задерев’яніло. Та нічого не подіялося.
Батруель знову розслабився.
– Ну, кажіть те, що слід! – вигукнув він нетерпляче.
– А що казати? – запитав Стівен
– Ще одне закляття – Відпуст!
– Та я ж не знаю його. Я нічогісінько не знаю про закляття, – заперечив Стівен.
Брови в Батруеля посунулися вниз і зійшлися докупи.
– Ви хочете сказати, що не знаєте, як вирядити мене назад?
– Якщо для цього потрібні закляття, то не знаю, – сказав Стівен.
На обличчі Батруеля з’явився вираз страху.
– Та це ж нечувано... Що я робитиму? Я повинен мати або підписану угоду, або закляття Відпусту.
– Ну гаразд, скажіть мені формулу закляття, і я промовлю його, – запропонував Стівен.
– Я не знаю її, – сказав Батруель. – Я ніколи цього закляття не чув. Кожен, хто викликав мене раніше, турбувався лише про те, щоб зробити своє діло й підписати угоду, – він помовчав. – Справа значно спростилася б, якби ви.. Ні? О шановний, це дуже кепсько. Я справді не бачу іншого ви ходу...
За дверима почулися кроки, а потім два удари в двері ногою. Це Ділі давала знати, що в руках у неї таця. Стівен підійшов і прочинив двері
– У нас гість, – застеріг він.
Йому зовсім не хотілося, щоб Ділі від несподіванки впустила тацю на підлогу.
– Як це він... – почала вона, та коли Стівен відчинив двері ширше, замовкла, і таця мало не вислизнула в неї з рук.
Стівен підхопив тацю і обережно поставив на стіл. Ділі стала як укопана, приголомшено вдивляючись у незнайомця.
– Люба, це містер Батруель... Моя дружина, – сказав Стівен.
Батруель, який усе ще стояв, напружено виструнчившись, здавалося, зніяковів. Він повернув голову до Ділі й легенько кивнув.
– Я дуже радий, мем! – сказав він. – Прошу мене пробачити за незграбність, але мої рухи обмежені. Якщо ваш чоловік буде такий люб’язний і зруйнує п’ятикутник...
Ділі дивилась на Батруеля зачудованим поглядом, немов оцінюючи його вбрання.
– Боюсь, я не зовсім розумію... – пробелькотіла вона.
Стівен спробував розтлумачити їй, про що йдеться, і кінець кінцем сказав:
– Ну, нічого не вдієш... Нам слід подумати, що робити далі. Становище досить-таки складне. Він же не просто переміщена особа.
Ділі ще раз скинула на Батруеля замисленим поглядом і промовила:
– Стівене, якщо тобі вдалося переконати його, що ми нічого не підпишемо, то чом тобі не звільнити його з п’ятикутника? Йому ж там незручно.
– Дякую, мем. Мені тут справді незручно, – сказав Батруель.
Стівен, поміркувавши, погодився з нею, нахилився й розсунув обрізки стрічки.
– Ну, коли він уже тут, а ми твердо знаємо, чого хочемо, то, гадаю, небезпеки в цьому нема.
Батруель вийшов із зруйнованого п’ятикутника, зняв правою рукою капелюха, лівою поправив шарф і низько вклонився Ділі, притуливши капелюха до грудей і ніби поклавши ліву руку на ефес шпаги, якої в нього не було.
– До ваших послуг, мем.
Він повторив свою вправу, обернувшись до Стівена.
– Ваш слуга покірний, сер.
Стівен теж уклонився, хоча добре розумів, що його уклін зовсім не відповідає стилю Батруеля.
Запала мовчанка. Порушила її Ділі:
– Може, я принесу ще одну чашку?
Вона вийшла, швидко повернулась і зразу ж узяла ініціативу в свої руки.
– Ви... е-е-е... давно не відвідували Англію, містере Батруель? – спитала вона приязним світським тоном.
Батруель, трохи здивований, у свою чергу запитав:
– А ви чому так гадаєте, місіс Треймон?
– О, я просто подумала... – туманно відповіла Ділі.
– Моя дружина звернула увагу на ваше вбрання, – пояснив Стівен. – Ви мені, звісно, пробачте, але ви змішали стилі різних епох. Вашу манеру вклонятись і моду вашого вбрання розділяв вік майже двох поколінь.
Батруель здавався збитим з пантелику. Він огледів себе і розчаровано промовив:
– Коли я тут був останнього разу, то особливу увагу звернув на моди.
– Ет, не слухайте його, містере Батруель, – утрутилася Ділі. – Ваш костюм чудовий. А яка тканина!
– Чудовий, але не зовсім сучасний, – відрубав Стівен.
– Так, не зовсім, – погодилася Ділі. – Гадаю там, де ви... мешкаєте... важко бути в курсі...
– Та мабуть, – погодився Батруель. – Більшість угод у цих краях ми укладали в сімнадцятому й вісімнадцятому століттях. У дев’ятнадцятому справи погіршали. А нині їх зовсім мало, і нам випадають виклики в різні райони. Тому побувати тут у дев’ятнадцятому столітті мені поталанило лише один раз. Ви можете уявити собі, з якою радістю я прийняв виклик вашого чоловіка. Я з’явився з надією на взаємовигідну домовленість...
– Ну, ну! Про це – годі... – урвав його Стівен.
– О так, звичайно. Даруйте мені. Старий бойовий кінь знай нюшить, звідки пахне порохом.
Запала мовчанка. Ділі замислено дивилась на Батруеля. Для тих, хто знав її так добре, як чоловік, це свідчило, що в її душі точиться боротьба, а цікавість переходить усі межі. Нарешті вона сказала:
– Я сподіваюся, ваші англійські відрядження не завжди були такі невдалі, містере Батруель?
– О, аж ніяк, мем. У мене дуже приємні спогади про візити до вашої країни. Я пам’ятаю виклик до одного чоловіка, що жив поблизу Вінчестера, – це було десь у середині шістнадцятого століття. Він забажав маєтків, гарної дружини з вельможного роду. Нам пощастило знайти йому чудовий палац біля Рочестера. Мабуть, його нащадки живуть там і досі. Був ще один, зовсім молодий хлопець – той хотів мати тверді прибутки та дружину з придворних кіл. Ми його запити задовольнили, і нині його кров тече в жилах вельми високих осіб. Через кілька років інший молодик з дуже скромними здібностями захотів стати видатним драматургом і дотепником. Цей випадок був складніший, та нам пощастило й тут. Я не здивуюся, якщо його ім’я згадують і тепер. Це був...
– Усе це дуже приємно, – урвав його Стівен, – а надто для нащадків. Та що сталося з головними дійовими особами?
Батруель злегка знизав плечима:
– Бізнес є бізнес. Контракт людина підписує добровільно, – сказав він докірливим тоном і провадив: – Пізніше я тут не бував, проте знаю від своїх друзів, що потреби, хоч і змінилися в деталях, по суті своїй залишилися такими, як і колись. Титули досі в ціні, особливо в дружин наших клієнтів, так само як і доступ у вищі кола. Будинок у провінції ми тепер забезпечуємо з усіма вигодами. Замість добрих коней ми тепер пропонуємо «бент-ролслі» або навіть приватний літак…
Стівен відчув, що час втрутитися.
– Так-так, «бент-ролслі», – глузливо повторив він. – Наступного разу уважніше читайте ваш довідник попиту. А тепер я буду вам вельми вдячний, якщо ви перестанете спокушати мою дружину. Однаково вона не зможе з вами розрахуватися.
– Не зможе, – погодився Батруель. – Це особливість жінки. Їй завжди треба за щось платити, та чим більше вона отримує, тим менше це їй коштує. Але зважте: ваша дружина матиме легке життя, слуг...
– Будь ласка, облиште! – сказав Стівен. – Хіба вам не очевидно, що ваші маневри застаріли? Ми давно розкусили ваші обіцянки, і вони втратили свою привабливість.
Батруель, здавалося, йому не повірив.
– Згідно з нашими бюлетенями, світ і нині не те місце, де процвітає праведне життя, – заперечив він.
– Запевняю, що на ваші старомодні умови не пристануть навіть найнеправедніші з тих, хто живе в сьогоденному світі. Кожен тепер прагне дістати якомога більше, причому за мізерну плату, а то й задарма.
– Не дуже етично, – пробурмотів Батруель. – Повинні ж існувати моральні засади...
– Можливо. Але так воно є. Крім того, тепер ми тут дуже тісно зв’язані між собою. Як я можу здобути титул, обминувши видавців «Дебретта», одержати кругленьку суму без відома податкового інспектора або стати власником будинку без згоди архітектурного управління? Треба дивитися правді у вічі.
– О, я думаю, це легко можна влаштувати, – зауважив Батруель.
– Але так не буде. Сьогодні існує дише один спосіб законно й швидко забагатіти. Це, чорт забери...
Стівен раптом замовк і замислився.
Батруель звернувся до Ділі:
– Як шкода, що ваш чоловік не цінує себе. У нього чудові здібності. Це видно з першого погляду. Йому потрібен певний капітал – і перед ним відкриються широкі можливості. А світ і нині може чимало запропонувати багатієві і, звичайно, його дружині – повагу, владу, морську яхту... Я певен, вашого чоловіка завжди мучитиме відчуття, що він випустив з рук нагоду...
Ділі подивилась на замисленого Стівена.
– Ви теж такої думки про нього? Я не раз міркувала про те, що його ділові якості недооцінюють...