А що гетьман вже був ніяк не першої молодості, то… Це з чиєї дзвіниці дивитися на цю проблему. Молодість, як співається в одній з популярних пісень, полюбляє задивлятись у дзеркало. І таке задивляння приносить їй стільки «радості, радості». Бо – «не бачить ще молодість старості, старості…» Тієї старості, яка вже починає виглядати з дзеркала. Але вона, молодість, уперто її не завбачає. І навіть дещо аж хвацько та відчайдушно її ігнорує. Вірячи, що від цього вона… вона щезне-пощезне.
У Богдана на той час, як іноді задивлявся в люстерко – голився чи вуса підкручував – вже почала з’являтися в тім люстерку вона, старість, од якої ніде не дінешся – відома істина. Але гетьман її вперто не помічав. Бо не хотів помічати. Бачив у дзеркалі лише свою молодість, якої вже там і не було, як і в житті. А тому не помічав старості, що кохав. Чи не з юнацьким запалом. А кохання і не таке з людьми витіває, і не в таку оману вводить. Воно і геть старому ще якийсь час приносить молодість, молодість, молодість…
Та й не хотів Богдан бачити свою старість – чи перші її вже зримі ознаки, бо, як уже мовилося, був закоханий по-юнацькому і жінку мав молоду. А з молодою жінкою і сам молодієш – незважаючи на свій справжній вік.
І розумів: щоби надовше зберегти свою молодість, треба кохати – всього лише. І самому бути коханим.
І гетьман кохав і був коханим. І нарадуватися не міг своїй Олені Прекрасній, такій незвичайній, з якою він тільки молодів, молодів, молодів… Це навіть оточення завбачало, надто як він по-юнацькому хвацько вихоплювався на коня, казало: «Наш гетьман чи не другу молодість свою розпочав… Що то значить молода дружинонька, а не постаріла карга, що тільки й пиляє тебе…»
Зовсім інакше почувалася молода Олена біля немолодого мужа свого, але істину до слушного часу – доти, доки вистачало в неї лицедійства, утаємничувала. Та й молодість, хоч як її не присилуй, а ніколи не полюбить старості – цього Богдан не врахував, а Олена вміла, як вправна лицедійка, вдавати з себе чи не безтямно закохану. Ще й на повному серйозі запевняла, що вона з таким молодим мужем, як гетьман Богдан, тільки молодіє – гм-гм…
Зустрічаючи його з походу, Олена завжди готувала свіжий медок – злегка хмільний напій, знаний ще з часів Київської Русі, що його вона так полюбляла. Та й гетьман ніколи не відмовлявся від чаші-другої медку. Та ще приготовленого руками й піклуванням любої жони.
Олена вміла варити меди, і вони в неї виходили просто чудові – і не п’янієш од них, але й не тверезий, як вип’єш. Олена посилала служників у навколишні ліси шукати меду диких бджіл, у нього вичавлювала сік малини, брусниці, чаклувала над ним. Як сік починав бродити, варила його на повільному огні, знову чаклувала над ним, і медок у неї такий виходив, що й чашу разом з ним ковтнеш.
– Медку зварила? – перше, що питав гетьман, повернувшись із походу.
– Тільки для тебе, любий мій, – і підносила йому чашу справді божественного напою. І він, п’ючи, не спускав з неї захопленого погляду, а вона посміхалась до нього так спрагло і так жагуче, що гетьман невідомо од чого хмелів – від медку, нею звареного, чи від її погляду й пристрасті, що в ній нуртувала…
Всі були певні (Богдан – передовсім): благословення самого патріарха зробить шлюб гетьмана і довгим, і щасливим. Бо як же інакше, сам патріарх благословив, намісник Господа на землі.
Так гадалося, та не так сталося. Хоча якийсь час вже постарілий гетьман з молодою жоною і справді був щасливий у шлюбі. І вірно та міцно кохав свою Олену Прекрасну-Прегарну, кохав, нічого не підозрюючи.
«Любов – високе моральне почуття, яке полягає у стійкій, самовідданій і свідомій прихильності людини до когось чи чогось, зумовлене визнанням позитивних якостей об’єкта любові або спільними переконаннями, життєвими цілями та інтересами людей.
Любов або кохання (у вужчому розумінні слова) – це стійка самовіддана і свідома прихильність до особи іншої статі. Проте і в статевій любові важливе не тільки і не стільки веління природи, а те, що веління природи перетворюється на духовне спілкування (єднання) людей різних статей, на їхнє взаємне моральне і розумове збагачення».
Це – з енциклопедичного видання до терміна «любов».
Олена Чаплинська, звісно, подібних пасажів в енциклопедіях не читала (невідомо, чи вона взагалі володіла хоч якоюсь грамотою). Та й подібні великомудрі словеса їй були байдужими. Як і поетичні. Про те, що кохання – це найкраще людське почуття, найвище щастя, світла доля, основа сімейної злагоди, що «любов – сильніша смерті», вона як перстень – не має кінця. Зрештою, вона робить людину людиною. Як і про те, що «чужий чоловік до часу, a свій – до смерті», що «чужого чоловіка полюбити – себе погубити» і т. д., і под.
А що вірність у любові – це найсвятіше, а зрада – це найганебніше, ця премудрість була вище її розуміння. Зрештою, такі твердження у неї викликали лише насмішку. Звичаєвість українців високо підносила дівочу честь, водночас гостро засуджуючи зраду, розпусту, нерозважливість дівчини; козак завжди зіставлявся з місяцем, соколом, явором, а дівчина – з голубкою, ластівкою, горлицею, зіркою тощо.
Але – «цвіте терен, цвіте терен та й цвіт опадає, хто з любов’ю не знається, той горя не знає». Зазнав горя з Оленою і Богдан Хмельницький. І зазнав, і переконався, що символом любові є бджола. Та, що поєднує (як і любов) «солод меду і гіркоту жала».
Гетьману з Оленою дісталося і того – меду, – і того – жала з отрутою. I дісталося вдосталь.
А все тому, що в Олени, як уже мовилося, було своє розуміння любові. Вельми чи не екзотичне.
Та й слова про вірність для неї нічого не означали. Важило інше – вдало знайти багатого і знатного жениха та перетворити його у свого підданого. Та й гетьман уже тоді був (пхе!) дідом – шостий десяток розміняв. А хіба молода жінка буде любити (вдавати – то інша річ) старого діда і навіть – ха-ха! – зберігати йому вірність?! Забагато йому честі!
Мала за Богданом все (і навіть дещо над усе), але…
Але їй постійне хотілося-баглося ще більшого – над те, що отримувала. Невситимим було її бажання отримувати ще і ще. Зокрема і в любові.
Особливо в золоте надвечір’я, коли після смачного обіду і келиха доброї горілки гетьман полюбляв безтурботно подрімати.
А їй тоді хотілося-баглося любові. Бодай навіть із немолодим гетьманом.
Олена вертілася перед ним (як казали: то сідницями пишними, то цицьками не менш пишними), а вертячись, наче сама до себе, хоч насправді для мужа, аби не забував про свої святі обов’язки, намугикувала:
Натяк був аж надто прозорим, а Богдан…
Богдан подрімував, смокчучи свою нерозлучну люльку та окутуючись хмарками голубого димку, і Олена, тамуючи роздратування (глухий він, чи що?), знову наспівувала, але вже голосніше:
А йому хоч би хни! А ось коханцеві тільки натякни, так і згріб би її в обійми і хіба ж так би вдовольнив її хотіння, а Богдан…
Обважнілий од їжі й питва, курив люльку, закутуючись хмаркою голубого димку, і був щасливим у своїй дрімотливій безтурботності, коли все йому було лінь – навіть вдаватися до любові з молоденькою дружинонькою.
Олена вже сердилась і, підвищуючи голос, тягла своє:
Гетьман, докуривши люльку, вже тихо посопував і починав хропіти, сидячи в кріслі. Олені було до сліз образливо, що чоловік не звертає уваги на оте її «кохатись раденька».
Ех, був би оце коханець, його не доводилось би по двічі чи й по тричі просити. Згріб би її і таке б з нею витівав, таке… Що вона тільки б стогнала, щаслива та блаженна.
А чоловік виконував свої чоловічі обов’язки рідко і то якось поспіхом, наче квапився позбутися чогось набридливого. Але все одно її любив, лише без постільної любові. Вона поруч – і він щасливий. А їй цього було мало. Хотілося щовечора і щоночі кохатися з ним у постелі, товктися до солодкого крику, а він… Та й вік у нього почав брати своє. А вона вперто – все ще на щось сподіваючись, – наспівувала йому одну пісеньку, почуту нею в Суботові:
Ласкою біля нього припадала:
Кохання до неї він мав, але на заваді йому вже почав ставати вік. І це сьогодні, а що буде завтра-позавтра? А вона ж іще молода.
І тоді Олена сказала собі: бути гетьманшею – це більше, ніж злягатися в постелі, для злягання вона, залишаючись гетьманшею, знайде молодого.
І знаходила молодиків для забави. А потім зупинилася на одному, бо він, будучи ключником, завідував полковою скарбницею, з якої дещо і їй перепадало. І вона зупинила свій вибір на ньому. Спершу зі своїм гріхом ховалася, утаємничувала його, а далі, відчувши, що їй усе дозволено, почала кохатися з ним сміливіше й вільніше… І гетьманич Тиміш, який ненавидів її, свою мачуху, щось запідозрив.
Коханцеві вночі (гетьмана не було в Суботові) Олена поскаржилась:
– Тиміш, мабуть, здогадується, що ми любов крутимо. Треба щось робити.
– З ким?
– Та кажу ж, із Тимошем. Бо розкаже гетьману про свої підозріння, а той у гніві своєму крутий…
– Гаразд, тре подумати, покумекати. Хоча Тимошеві рота не заткнеш. Гоноровий гетьманич.
– Якщо він здогадується, а мені здається, що се так, то виведе нас на світло денне. Та ще як перевірить, чи все гаразд у полковій скарбниці, від якої ти, мій любчику, маєш ключики.
Він наче злякався.
– То що нам робити?
Вона відповіла чомусь вже роздратовано:
– Ти ще мене питаєш? Це твоя турбота. Думай, думай, а тілько з Тимошем щось треба робити, доки нас не виказав гетьману.
– Я щось придумаю…
Але коханець не встигне «щось придумати», і Тиміш випередить коханців.
Молодика звали Любимом. І для Олени він був любимим, тож звала його Любчиком-голубчиком. І якось забувшись – чи задумавшись – привселюдно назвала його Любчиком. Спохопилася – та пізно, слово, як відомо, не горобець…
Переказували, буцімто Тиміш зловтішно буркнув:
– Стане їй той любчик кісткою в горлі.
Кохаючи Любчика, Олена не забувала й гетьмана Богдана. Відвідуючи церкву, незмінно ставила свічку.
– За здравіє, – голосно починала, – гетьмана нашого славного і мужа мого. – Але закінчувала тихо, самими лише губами (Небеса все одно почують, глухих там немає): – І за здравіє Любчика, голубчика мого.
І не кривила при цьому душею, бо обидва їй були потрібні і обом вона була щиро вдячна: гетьману за те, що її, якусь там служницю, зробив гетьманшею, а Любиму – за любов його, що нею він її ощасливлював. Дай Боже, їм обом здоровля та віку довгого.
І вірила, що так і буде, і завжди вони в неї будуть: гетьман, муж її, і Любим – коханець її.
За гетьмана Олена не з любові йшла. Для неї важило інше: багатство його, влада чи не короля, велич і слава, у промінні яких і вона буде купатися і, ставши гетьманшею (майже царицею!), стане першою жінкою України.
Ось заради цього і йдуть за вождів, бодай і старих. А Олена, крім вроди й спокусливості, іншими чеснотами ніколи не володіла. І навіть не бажала їх мати. І вона пішла. За славетного – щоб і самій такою стати – гетьмана. А для любові – природа вимагає свого – завжди знайдеться молодий козак – скільки їх! І шукати не треба – тільки моргни, пальчиком примани – і вони вже біля твоїх ніг. І красені, і до любові зело здатні! І молодші за тебе. І крути з такими любов, насолоджуйся нею, а з старим гетьманом живи, щоби мати значне становище в суспільстві.
На Україні це (старий чи просто в добрих літах чоловік бере молоду фіфочку, а потім має з нею клопіт, не знаючи, як утримати її біля себе та ще й змусити її любити його), так ось, на Україні це з давніх-давен чи не типове явище. Принаймні не рідкісне. Настільки звичне, що дотепники навіть в’їдливу пісеньку про таких старих женихайлів склали. Пригадуєте?
А далі… Далі співається, що вона «і просилася, і молилася»:
А він їй, як отой собака, даруйте, на сіні:
І що їй тільки не обіцяє, аби втримати юну звабу біля себе, ще й мати од неї оте саме, любов:
А вона? Спокусилась багатством? Де там!
Ось так, а не інак. Шкода, що «старії кості», які забагли «молодості», цього не розуміють. І силкуються ощасливити своїми старими костями (та ще садком, млинком, сіножаттю чи хатою) чиюсь молодість…
Шкода – навіть, ой жаль, жаль, – що Олена так жодного разу й не попросила його взяти її у похід – їх у нього було багато, тож вони завжди були б удвох. Принаймні частіше, як нині, коли він із військом мандрує, а вона в Суботові гульки влаштовує… А він так за нею в походах нудьгує! Тож якось і запропонував:
– Коханнячко моє ненагляднеє, може поїдеш зі мною, га? Коня тобі дам найліпшого і найвірнішого. Не кінь, а Змій Горинич. Найкраще козацьке вбрання одягнеш і будеш у походах завжди при мені… Вдень і на людях, як джура, а вночі… Вночі, – тягнув замріяно і якось аж захоплено, – вночі будеш мені коханою. Любкою-голубкою моєю вірною! То як? Гайнімо в похід – на чолі козацького війська, га? Га??? І тоді обтяжливі походи будуть мені в радість.
– Оце тільки і мріяла з твоїми козаками тинятися, як у вас кажуть, позауманню!.. – пирхнула Олена. – Та й що я там не бачила, у твоїх походах? Війни, смерть… Ні, я не вояка, я, як ти мене називаєш, любка-голубка. І мені у палаці добре. Я вже всього набачилася, коли по смерті батька по світу тинялася, аж доки до тебе в Суботів не прибилася. Тож досить. Набігалась по зав’язку!..