– Осьдечки, любий Богданчику, підготувала її, свіженьким тютюнцем набила. Кури на здоров’ячко.
І подавала готову до куріння його улюблену люльку, з якої – мабуть тому що біля неї поралася дружина – так смачно курилося, і Богдан, попихкуючи, навіть безтурботно намугикував:
– А тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться…
І не тільки в дорозі. Трапиться вільна годинонька, козак одразу ж дістає кисет із тютюном, набиває люльку, викрешуючи вогню та слухаючи розповіді буваліших козаків, смокче люлечку. Люльки були в козаків коротенькі, звані носогрійками, або ще люльками-буруньками. Знавці козацького життя свідчать: люлька для козака була першою справою. Навіть на Великдень принесуть козаки з церкви паски, поставлять їх, а самі мерщій за люльки: «А ну те, братчики, беріться за люльки, нехай паска постоїть…». Люлька для запоріжця – сестра рідна, подруга люба. Навіть на коня сівши, козак одразу ж запалить люльку, і верству за верствою кінь біжить, а запоріжець усе смалить люлечку свою. У них крім того, що була в кожного своя, індивідуальна люлька, мали вони ще й «обчественну»: нею слугувала чимала люлечка, обцяцькована намистом і коштовним камінням, різними бляшками та написами на кшталт «козацька люлька – добра думка». З такої люльки, всівшись кружком, смоктало дим ціле товариство – почережно, коли щось там обмірковували чи коли готувалися до нового походу. (Були в них ще й нюхальні ріжки з тютюном.)
Ні з ким козаку так не думалось, як із люлечкою, коли він попихкує собі димком та міркує щось там…
А ось люлька, тільки тютюнцем її натрусить і вогню викреше, вмить розганяла його невеселі думки, і життя враз ставало веселішим та бадьорішим.
І вже безтурботність чи не через край хлюпає:
…А вірная дружинонька, Ганна Сомківна знай старається, добрий тютюнець у неї ніколи не вибуває та будь-якої миті дня чи ночі – це якщо чоловік не в поході, а дома, – подасть люлечку, викреше Богдан вогню, затягнеться і скаже:
– Нарешті і я козак!.. І люльку свою маю, і Ганнусю маю – жити мені й жити як у Бога за пазухою… Сам Господь мені таку жіночку послав. Га, Ганнусю? Тебе сам Бог мені послав?
– Бог, Бог, – погоджується Ганна. – Йди, каже, Ганно, до Богдана, кращого мужа за нього і в світі білому немає.
І прожили вони разом більше двадцяти років. Дітей народили шестеро (за іншими даними – семеро). Ганна виявилась не лише чудовою дружиною, а й такою ж господинею і матір’ю. І все в них і далі було б добре (сотник Богдан водив своїх козаків у походи – туди, куди йому наказували та посилали поляки), а жона терпляче чекала його на хуторі, доглядала дітей та вела господарство. Тож і діти були доглянуті, і господарство, і маєток під недремним оком пані сотниківни теж просто-таки процвітав. І все б і далі у них було до ладу, якби не ворожнеча (сотник Богдан тоді й не думав про долю підневільного свого народу, що стогнав під п’ятою окупантів, сиріч шляхти, та й служив він вірно тим окупантам, які знущалися з його народу) і все б у них і далі, кажемо, було добре й до ладу, якби не ворожнеча, що раптово спалахнула між Даніелем Чаплинським та Богданом Хмельницьким.
І ось через що все почалося. Як кажуть проникливі французи: шерше ля фам. Так, так, у всьому шукайте жінку. А втім, що її шукати, як вона сама з’явилася в Суботові. І ось із якої причини-рахуби. Дружина сотника Богдана Ганна Сомко (а втім, вона вже двадцять років як була Хмельницькою) стала без вини винуватою. Від народження Ганна вдалася хворобливою (справді, хіба це її вина?), хворіла вельми часто. Чи просто нездужала. Та й сімейне життя для неї, кволої, було все ж таки важкуватим. За двадцять років шлюбу народити шестеро (чи семеро) дітей – це майже все подружнє життя Ганні довелося проходити вагітною. Або доглядати – часом і ночей недосипаючи – дітей. Та ще на її слабеньких плечах (чоловік з одного походу йшов в інший) було чимале господарство. Особливо маєток, що за невгамовної Ганни просто-таки процвітав! (Але чого це коштувало бідній жінці!) А все це – маєток, господарство, діти – вимагало постійного нагляду – клопотів і здоров’я, А для Ганни, слабкої від народження, це було тяжким навантаженням.
Після двадцяти літ таких клопотів та щоденної невсипущої праці Ганна й геть злягла. Звідтоді дні її минали здебільшого в постелі (але, й лежачи в постелі, вона тримала маєток під своїм наглядом), ахами-охами, стогонами та скаргами на болячки.
Але що далі, то ставало гірше. Вона тепер рідко виходила зі спочивальні, але ж маєток-господарство, діти – все це потребувало нагляду, а про турботи годі було й казати. Ось тоді до Богдана нарешті дійшло: та чого це він не жаліє дружини, треба знайти їй помічницю по господарству.
Сказано – зроблено. І невдовзі на хуторі Суботів (а отже, і в сімействі пана сотника) з’явилася така помічниця – молода і звабна полька (за іншими даними – українка) на ймення Олена (деякий час її, щоправда, чомусь звали Мотроною). Прийшла прислуговувати жоні сотника. І перебрала на себе чи не всі її клопоти. Ганна полегшено зітхнула і навіть аж зраділа такій слухняній та роботящій помічниці, не підозрюючи, що разом із помічницею до неї прийшли й біди. І не тільки її, а, як час покаже, і всієї Речі Посполитої.
Олена (вона ж Єлена, вона ж Гелена, вона ж, зрештою, Мотрона) Чаплинська (рік народження невідомий, страчена 1652 р.) – шляхтянка, друга дружина Даніеля (сиріч Данила) Чаплинського і друга дружина Богдана Хмельницького. Існує кілька версій про походження Олени-Гелени. За однією з них, вона походила зі шляхетського православного роду з Брацлавщини і звалася Мотроною. Коли виходила заміж за Чаплинського, перейшла в католицтво і прибрала ім’я Гелена. Себто Олена-Єлена. Так, так, буцімто її ім’я при католицькому хрещенні було вибрано на честь Єлени Прекрасної зі Спарти.
За іншою версією, Гелена за походженням була польська шляхтянка, католичка, з роду Кемеровських, герба Корчак. (У деяких польських джерелах її названо «Гелена з Дикого поля».) Коли виходила заміж за Хмельницького, тоді нібито перейшла у православ’я і прибрала ім’я Мотрона. Але всі джерела одностайні в тому, що Гелена була шляхетського походження, рано осиротіла та прийшла в сім’ю Хмельницького як нянька для дітей Богдана та помічниця для його хворої дружини Ганни Сомко. В народі її прозивали «ляшкою», мабуть тому, що її батько походив із Речі Посполитої. Зоставшись сиротою, дівчина знайшла притулок у будинку Хмельницького, де клопоталася господарством, допомагала хворій дружині Богдана, наглядала за його та Ганниними дітьми.
А до Богдана нарешті прийшла любов.
Найбільша і найнезвичайніша.
Це коли ВОНА негадано з’явилася в Суботові.
Прекрасна і прегарна!
І це її головна ознака. A ще вона – чудова.
Спокусниця.
Чарівниця.
Принадниця.
Звабниця.
Гм… Чи не забагато величально-вишуканих епітетів для однієї жінки?
Для когось, може, й так, для неї – ні. Бо це – ВОНА.
Вам нічого не кажуть ці епітети, за якими вмирають всі жінки світу? Жаль. А для нього – тоді вже одруженого, батька шести чи семи дітей – вона стала сенсом його подальшого життя, сонцем, що засяяло для нього у другій, завершальній половині життя…
Кажуть, що жінки завжди мало. A все тому, що жінка, бодай і вродливиця, може бути ще і ще вродливішою та незвичайнішою. І хоч скільки кохай, а її чоловікові все здається мало.
Такою і була Олена-Гелена, вона ж Мотрона в Суботові. Принаймні такою її сприймав Богдан – йому хотілося ще більше й більше Олени, але… Він хоч і закрутив з нею напропале, та… Самі розумієте – за живої жінки. Ось це дещо й дратувало, даруйте, Богдана. Що жінка його все ще – прости, Господи, – жива. Лежить чи не при смерті, а все їдно не залишає цього суєтного світу – і що вона в ньому такого… гм-гм… знайшла? Поховавши її, Богдан став би жити відкрито з Оленою, а так… Доводилось утаємничувати свою любов.
Один із авторів про цю пригоду так писатиме (1894 р., журнал «Киевская старина»): «Дружина Хмельницького хворіла і потребувала помічниці. Гелена зуміла зайняти місце і в серці її чоловіка. Але законна супруга була жива, все ще жива, тож доводилось чекати, і Богдан чекав терпеливо, тішачись надією на більш-менш швидку розв’язку… Перспектива чекати, поки помре жона Богдана, не подобалась Гелені». Ось чому вона й прийме пропозицію удівця Чаплинського і піде з ним під вінець…».
Але це буде потім, а тоді… А тоді Гелена ще чекала смерті господарки Суботова – з останніх сил терпіла й чекала…
І це все вона – Олена-Гелена.
Гелена (польською Helena) – фонетичний варіант імені Олена. Геленка, Гелюся, Гелюська, Гелюнька, Гелюсенька…
Це він її так називав і навіть – а вже гетьманом був, піввіку розміняв, а бач, пісеньку – особливо після їхнього зближення, – наспівував:
(Можливо, Гелена – від hele – сонячне світло. Або helene – смолоскип.) Boна й була для нього сонячним світлом, весняним сонечком, що на схилі літ нарешті заглянуло в його віконечко і зігрівало його довгі роки. І він, як метелик темної ночі, летів до своєї Оленки. І для нього вона була Оленонька, Оленочка, Оленуся, Оленця, – чи й Лена, Леночка, Ленуся, Єля, Ляля. А вона однаково радісно відгукувалася на обоє імен – Олена і Гелена.
І це була вона, вона, ВОНА – Олена-Гелена Чаплинська, його чарівниця, його звабниця, принадниця-спокусниця і сонце весняне у другій половині його життя. Вже на схилі віку.
Де вона взялася в Суботові, на хуторі його, з яких країв вигулькнула, чийого роду-народу – того ніхто гаразд не знав. І він теж. Вигулькнула, ніби нізвідки. A він вже й не сподівався на якусь любов – двадцять літ подружнього життя мав, звик до жінки і мовби її й не помічав. Яка там любов. Аж тут Олена-Гелена. І він так і не дізнався, хоч і розвідку мав, із яких вона країв, не знав і не захотів дізнаватися, бо надто кохав її.
Спершу все було ніби гаразд. Ганні Хмельницькій, коли з’явилася на хуторі така дієва помічниця, стало, безперечно, легше. Олена, молода і здорова, здається, не знала, що таке втома. Зранку й до ночі вертілася невгамовна дівчина в господі та по господарству, і все у неї виходило, і все ладналося, як вона з’являлася. Слухняна, привітна, доброзичлива. І все з пісеньками, жартами – від неї в Суботові стало веселіше. І Ганна Хмельницька ожила. Про таку помічницю раніше вона й не мріяла – наївна!
Бідна жінка навіть і не підозрювала, який удар (з появою в Суботові Олени-Гелени, яку ще іноді звали Мотроною) на неї чекає. Той удар, що буде коштувати життя і їй, і одному з її синів…
І де вона взялася, Олена-Гелена, вона ж іще й Мотрона, звідки вигулькнула в Суботові? Чи з неба прилетіла? Що вона вродливиця, і вродливиця аж надто, Ганна звернула увагу і навіть якийсь час ревнувала її – до кого? Тоді й не думала про зраду єдиного. А згодом почала заспокоюватися. Поталанило дівці з вродою, важливішим було інше, а саме: те, що вона така слухняна й така роботяща. Але вряди-годи, та пані сотниківна подумки цікавилась: звідки вона, чийого роду-народу?…
Як свідчать деякі історики, Олена була дівчиною шляхетського походження, але – сиротою. Де вона народилася і жила до того, як з’явилася в Суботові, так і залишилося для історії нез’ясованим. Більш відомим стало те, що лучилося після того, як вона з’явилася в Суботові в сім’ї сотника Богдана. (Хто її Хмельницьким порадив, бог його знає.) A далі лучилося те, що й мало лучитися. Пан сотник, вдатний із себе козарлюга, ще при силі і на вид нічого, хоч і розміняв уже піввіку, а жіночим плем’ям іще цікавився. Не чернець-бо. Та й дружина вже давно зів’яла, передчасно постаріла, тож більше не вабила, як раніше, пана сотника. Вона хворіла собі, стогнала та скаржилась на болячки (це пана сотника вже дратувати почало), а тут цілий день крутиться перед ним молода і здорова дівка, звабна і при тілі, весела завжди, і язичок мала для дотепів і шпильок гостренький. Як поведе оком і звабним станом, у пана сотника щось і починає, вже забуте, пробуджуватися – чоловік же він, врешті-решт, козак ого-го!
A дівка вертиться і вертиться перед паном сотником – то звабними грудьми (казали – цицьками), то такими ж сідницями – гм-гм… І до гріха було ближче, ніж рукою подати.
І гріх швидко лучився, як дівка Олена-Гелена, доки у своїй спочивальні пані Ганна стогнала та скаржилася на болячки, так ось дівка негадано як опинилася в постелі з паном сотником.
І не один раз – таким звабним ділом одним разом відбутися ще нікому не таланило. І всі вже знали в Суботові, де ночує служниця Олена, тільки сама пані Ганна того ще не відала. А про дівку Хмельницьких дізнався і навіть хтивим оком на неї накинув сусіда – пан Чаплинський. І, як і всі, хто здибувався з Оленою-Геленою, звабою і спокусницею, захопився нею. До всього ж він був удівцем і постійно нудьгував за жіночими пестощами. Вільних жінок у тих краях було не густо, а то і взагалі їх не було, а тут така зваба в сусідів Хмельницьких з’явилася – гріх упустити.
І помічник старости Даніель Чаплинський вирішив перехопити в сусіда його дівку.
Староством називалася адміністративно-територіальна і господарська одиниця в державних володіннях у феодальній Польщі, Великому князівстві Литовському та на загарбаних ними українських та білоруських землях. До складу староства входили одне та більше міст і містечок та кілька сіл. Староства надавали вищим урядовцям за службу.
На території староства у феодальній Польщі та Литві адміністративно-судові та інші функції в XIV–XVIII ст. здійснював староста, представник монарха.
Олену-Єлену, вона ж Гелена, всі, хто писав про неї, називали надзвичайно вродливою. Гм… Така вона була насправді, чи це перебільшення? А втім, навколо Чигирина, на степовому кордоні біля самісінького Дикого поля не так уже й багато було вродливих панянок, тож ні в Чигирині, ні в Суботові Олену не було з ким порівняти – наречених там був стійкий дефіцит, тож і просто вродлива, приємної зовнішності Олена здавалася красунею вищого ґатунку. А через згадуваний дефіцит наречених у Богдана Хмельницького швидко з’явився дуже небезпечний суперник – теж удівець і теж у літах, литовський шляхтич Даніель Чаплинський, бувалий воїн, чигиринський підстароста і довірена особа польського хорунжого Конєцпольського.
Підстароста, помічник старости.
І що захопило більше Чаплинського та більшу викликало заздрість – чи то молода красуня, коханка сотника, чи його гарно доглянутий маєток у Суботові. А втім, здається, що впливовий урядовець Речі Посполитої вирішив, скориставшися своєю владою та заступництвом магната Конєцпольського, відібрати у Хмельницького і його красуню-коханку, вродливицю Олену Прекрасну, і не менш прекрасний маєток сотника в Суботові.
Для початку вирішив трусонути його добряче. Та так, щоб він і з хутора Суботів вилетів. Ач який – безрідний сотник! Не таких ламали і зі світу зживали. І пан підстароста, користуючись владою, для початку зажадав у Богдана Хмельницького документальні акти, які давали б останньому право володіти хутором Суботів.
Як і слід було чекати, таких документів у Хмельницького не виявилося. Чаплинський зрадів, аж руки задоволено потер одна об одну, а пан Хмельницький страшенно подивувався: чого це в нього немає документів на право володіння хутором Суботів – куди батько дивився?