А ще ж забори – пасма диких гранітних скель, що розкидані по руслу ріки, особливо з правого берега, але які не перетинають ріку повністю з одного берега на інший, залишаючи вільний прохід для суден, всього їх 91, а шість із них просто-таки велетні. А ще ж то там, то там на Дніпрі стирчать поодинокі скелі. Найвідоміші з-поміж них – Богатир, Корабель, Гроза, Розбійник.
А ще ж плавні, озера, острови. По всьому Дніпру, в межах земель запорізьких козаків їх було 265 – великих і малих. І все це у тих краях було вкрите трав’янистою та деревною рослинністю. З усіх несходимих плавнів найзнаменитішим був Великий Луг, він починався біля лівого берега Дніпра, навпроти Хортиці, тягнувся 400 з лишком кілометрів і закінчувався на тому ж березі поблизу урочища Паліївщина, вище від Микитиного Рогу.
Але щоб там відстояти свою свободу і саме життя, і честь свою лицарську, козакові треба було міцно тримати в руках свою «чесну зброю».
І пробираючись на низ, до Січі Запорізької, славної-преславної, Богдан Хмельницький вряди-годи та й повторював, як присягу:
– Якщо маю шаблю в руці, то не все забрав у мене Чаплинський, не все! Жиє Бог і козацька ще не вмерла мати…
Частина друга
Прийшов, побачив, переміг…
Хто не чув цього – тепер знаменитого у віках – афористичного вже вислову (і не дивувався йому) Цезаря Гая Юлія?! Жив він – полководець, римський диктатор і по суті монарх – давним-давно (100 – 44 рр. до Р. Х.), а й досі оте – «Прийшов, побачив, переміг… згадують цитують, дивуються.
Це він так «сказонув», коли виступив – як завжди рішуче й стрімко-навально, не даючи супротивнику й отямитись – проти Мітридата з Понтійського царства та сина його Фарнака і в першій же битві римські легіони без зусиль розгромили різномасту, наспіх зібрану армію боспорського царя. Про цю вражаючу перемогу Цезар і написав у донесенні всього лише три слова (але які!): прийшов, побачив, переміг…
Так сталося і в Богдана Хмельницького, коли він, нікому до того не знаний, прибувши на Микитинську Січ 11 грудня 1647 р., вчинив точнісінько так, як раніше нього «утнув» Цезар. Різниця тільки в одному слові. У Цезаря: «Прийшов, побачив, переміг», у Хмельницького – «Прийшов, виступив, переміг».
А прийшов (власне, прибіг, гнаний і переслідуваний) на Січ сотником, виступив перед козаками і…
І повернувся в Україну вже гетьманом Війська Запорізького низового та всієї України, повернувся таким знаним, що тієї відомості йому вистачить на віки. І ще на віки вистачить. Шкода, що в подальшому він не завжди був таким рішучим, як Цезар, але то вже інша історія. А тоді справді так і було: прийшов, виступив, переміг… Це трапилося на самому початку його вражаючої діяльності. Перед цим Хмельницького тримали ув’язненим у селі Бужині Чигиринського повіту Київської губернії та за наказом коронного гетьмана Потоцького «мали стратити як людину, що напевне стоїть на чолі народного повстання проти польського уряду. Але тоді, коли в Бужин прийшов такий грізний наказ, страчувати вже було нікого: Хмельницький зі своїм сином Тимофієм утік у Запорізьку Січ…» А далі, як пише Дмитро Яворницький, чию цитату наведено, «Хмельницький скликав загальну козацьку раду й на раді виголосив зворушливу промову, що глибоко запала в серця запоріжців і підняла їх на високий подвиг визволення України від польського ярма: «Віра наша свята зневажена… Над проханнями нашими сейм глумиться. Немає нічого, що б не міг вдіяти нам шляхтич. Війська польські ходять селами й часто цілі містечка винищують дощенту, ніби задумали винищити рід наш!.. Дивіться на мене, писаря військового, старого козака, мене гноблять, переслідують лише тому, що так хочуть тирани. До вас приніс я душу й тіло, переховайте мене, старого товариша; захистіть самих себе: вам те саме загрожує».
І – прийшов, побачив, переміг.
Будучи гнаним сотником, повернувся в Україну гетьманом.
І вже заспівали кобзарі по всій Україні:
Це чомусь у нас так прийнято в деяких історичних працях починати відлік Січей з Томаківської, тоді ж коли першим центром – військовим, адміністративним і господарським Війська Запорізького низового була…
Так, так, Хортиця. Знаменита у віках, і таких, які не чули би про неї, у нас і немає.
Колись, давним-давно, во врем’я оно (а хто каже, ще за вікопомних козацьких часів, чи й ще за бозна-яких), так ось, тоді на тім острові хорти водилися. Се такі тонконогі, з видовженим тулубом і довгою гострою мордою, з прямою шерстю собаки (згодом їх приручать мисливці).
Тоді їх – хортищ – багато водилося на острові. Кажуть, вони й стерегли скарби. Злюками були ті хортища, просто скажені, лише бісів і слухалися. Хто, бувало, поткнеться тоді на острів, аби скарб чи бодай який скарбець знайти, швидше всього знайде… Але – свій кінець. Від тих хортів, які стерегли той острів зі скарбами.
І була серед тих хортищ одна хортимця, владарка їхня. Люта твар була, навіть самі хортові собаки її боялися, а про людей годі й казати. Ніхто й поткнутися тоді на острів до скарбів не смів – власне життя дорожче.
Ось від тієї хортимці, владарки хортових псів, і зветься острів Хортицею.
Сьогодні про неї можна прочитати в будь-якій енциклопедії чи довіднику десь приблизно таке: острів на Дніпрі, нижче Дніпрових порогів. Входить у міську смугу сучасного Запоріжжя. Вперше згадується під назвою о. Святий Григорій у праці візантійського імператора Константина VII Багрянородного «Про управління імперією». Згодом Хортиця відігравала роль важливого стратегічно-опорного пункту Запорізької Січі. До 1775 р. (з перервами) входила до складу володінь Запорізької Січі…
У Дмитра Яворницького, в його знаменитій тритомній «Історії запорізьких козаків» можна прочитати:
«Острів Хортиця – найбільший і найвеличніший з усіх островів на всьому Дніпрі…»
І далі історик зазначає, що наші предки, слов’яни-язичники, зупиняючись на острові нижче порогів під час плавання по Дніпру на шляху «Із варяг у Царград», могли приносити жертву своїм богам. «Пройшовши Карійський перевіз (тепер переправа Кічкас, вище о. Велика Хортиця. – В. Ч.), вони – руси – пристають до острова, котрий зветься іменем Св. Григорія. На цьому острові вони приносять свої пожертви: там стоїть великий дуб. Вони приносять у жертву живих птахів; навколо встромляють також свої стріли, а інші кладуть шматки хліба й м’яса, і що в кого є, за своїм звичаєм. Тут вони кидають жереб – убивати птахів і їсти (зокрема чорних півнів. – В. Ч.) чи залишати в живих…» У руських літописах назва Хортиця уперше згадується під 1103 р., коли великий князь Святополк Ізяславич у союзі з іншими князями йшов походом проти половців…
Але мине ще 400 років, перш ніж Хортиця стане на віки вічні знаменитою, дякуючи козакам. А найперше одному князеві, тепер відомому під козацьким ім’ям Байда.
А втім, про це вставна новела.
Князь Вишневецький, або як на Хортиці виникла не знана до того Січ
Є на Тернопільщині містечко (селище міського типу, смт) – Вишнівець, розташований на лівому березі Горині (правій притоці Прип’яті) з населенням, що 2000 р. складало близько чотирьох тисяч осіб.
Герб містечка, ймовірно, походить із середини XVI ст. Ним був родовий знак князів Вишневецьких – «Корибут» (на червоному тлі золотий хрест із перехрещеними кінцями, поставлений на перекинутому рогами догори півмісяці, під яким шестикутна зірка). Перша писемна згадка датується 1395 р., коли Вишнівець був власністю князя Корибута Ольгердовича. Згодом цей рід прибрав прізвище Вишневецьких, від назви їхнього містечка. До цього роду належить і князь Дмитро Вишневецький, з ім’ям якого й пов’язують заснування Запорізької Січі. У 1925 р. в головному корпусі палацу князів Вишневецьких відкрито музей. Сам замок Вишневецьких було спалено, але згодом, у 1962–1970 роках заново відбудовано. Крім замку, збереглися палац і парк князів Вишневецьких.
Це був знатний рід, який, своєю чергою, брав початок від найзнатніших удільних волинських князів Гедиміновичів, а ті вели свій родовід од династії турово-пінських Рюриковичів. От і виходить, що за своїм генеалогічним древом Дмитро Вишневецький міг претендувати не лише на титул великого князя київського, а й на престол короля України. А натомість він подався в козацькі вожді.
Ординці постійно торували шлях в Україну і спустошували її так, що вона не встигала залюднюватися. Будучи черкаським і канівським старостою – південне пограниччя України, – Дмитро Вишневецький, невгамовний і непосидючий лицар України, вирішив нарешті перепинити татарам шлях, яким вони набігали в Україну, себто спорудити на острові Хортиці, в пониззі Дніпра, що було за порогами, потужне укріплення й поставити там надійний та постійний гарнізон, залогу з воїнів-професіоналів, для яких захист кордонів України став би справою всього їхнього життя. І князь Дмитро Вишневецький вирішив створити військове товариство, лицарський козацький орден на границях України. Продовжуючи справу, благородно-самовіддану та, безперечно, лицарську, що її розпочали попередники, козацькі ватажки Богдан Глинський, Костянтин Острозький, Михайло Глинський, Предслав Лянцкоронський, Ocтафій Дашкевич (усі вони були козацькими гетьманами), Дмитро Вишневецький, зібравши на півдні України відчайдухів, готових заради захисту рідного краю на все, повів їх на низ Дніпра, за пороги, і на острові Хортиця почав будувати спершу дерев’яно-земляну січ із вежами для гармат і казармами для залоги, з наміром згодом збудувати там кам’яну фортецю Січі козацької (оскільки це було за порогами, то й Січ за традицією зватиметься Запорізькою, а козаки – Військом Запорізьким низовим). Це були збройні сили новонародженої Козацької республіки. Ті збройні сили, які, захищаючи Україну, вестимуть кількасторічну героїчну боротьбу проти турецько-татарської навали.
І через віки Січові стрільці Української Народної Республіки, незмінним командиром яких із січня 1918 р. був полковник Євген Коновалець, співали на маршах:
…Це вже потім про князя Вишневецького, який у народній пам’яті на віки вічні залишиться козаком Байдою – убитим, але безсмертним, – кобзарі співатимуть:
У князя Вишневецького джура був і справді молодесеньким. З ним і з козаками князь вперше прибув на Хортицю, славний острів, якому судитиметься стати першою Січчю на Дніпрі за порогами…
І прибув, як уже мовилося, з козаками-паливодами та з джурою молодесеньким…
А треба вам сказати, що той, хто вперше, вирішивши стати козаком, військовим товаришем, прибував на Січ іще зеленим юначком, без військового та без житейського досвіду, то мав якийсь час побути на становищі «молодика», або «джури», аби набратися військово-козацького досвіду. Під керівництвом звичайно ж старшого запорожця. (Чи не в кожного бувалого січовика таких молодиків, яких він учив «на козака», бувало й по кілька.)
Джурами також називали зброєносців козацької старшини. Це були своєрідні ад’ютанти для різних доручень в офіцерів.
А вже як молодик із роками набирався військового досвіду, показував свою кмету, звитягу та мужність, і надто, коли з козаками витримував з честю морський похід, тоді вже й ставав повноправним козаком…
І князь Дмитро Вишневецький прибув на Хортицю облаштовувати там Січ разом зі своїм джурою. Спершу козаки на княжого джуру й уваги не звернули, джура як джура, кожний старшина козацький неодмінно мав свого джуру – зброєносця і помічника. Княжий джура вдався на вроду: карі очі, чорні брови, біле личко… Стрункенький такий, тільки голосок у нього був мовби не чоловічий, а ніби дівочий – тоненький та дзвінкий… Придивилися козаки – і з подиву аж свиснули: дак це ж дівчина у князя, а не якийсь там джура! Дівчина, хоч і вбрана в козацький одяг. І спить вона разом із князем, і дехто чув, ночами у них таке відбувається, таке… Аж стогне той джура в козацькому вбранні.
І ясно стало козакам: любов у них. У князя з джурою, в ролі якого виступає кралечка, тільки й того, що вбрана в козацький одяг.
І почали козаки ремствувати: у князя любка-голубка, а вони вже й забувати почали, що таке жінка та як з нею любощами займаються… Почали бурчати: нам би теж кожному по такому джурі. Чому це князь має коханку, звабу юну, а їм зась… І чоловіче товариство Січі, зголодніле до жінок, почало в князя вимагати дозволити і їм завести по любці-голубці… На Січі всі рівні – хоч князь, хоч простий козак. То чому князеві можна, а козакам – зась?
Князь Вишневецький про таку забаганку козаків спершу і слухати не хотів.
– Козак мусить воювати, – казав, – а не біля дівки-жінки ніжитись…
– А сам ніжишся з дівкою, хоч і вбрав її, аби відвести нам очі, в козацьке вбрання та за джуру свою любку-голубку видаєш…
Козаки не вгамовувались, і князь збагнув: так і до чварів-розбратів на Січі недалеко. І причиною тому стане його любка-голубка, з якою він ночами і справді, любов крутив…
І, кажуть, велів князь свою любку-голубку, аби розбрату не було, кинути зі скелі у Дніпро… Так воно було насправді чи не так, але подейкують, що таки й так… А вчинивши таке, князь Вишневецький як шаблею рубонув:
– Віднині і довіку не бувати на Січі жінкам! Козаки мусять воювати, а не біля жінок пропадати! А хто з козаків не послухається і заведе собі на Січі жінку, любку-голубку, того велю теж скинути зі скелі у Дніпро!
Може, це байка… Але звідтоді жінкам на Січ і потикатися заборонено. Звідтоді на Січі жили тільки нежонаті козаки, і це вони, на відміну від жонатих козаків по запорізьких зимівниках і хуторах, називали себе лицарями й товаришами. А тих, хто жив на хуторах, у зимівниках і жінку мав, називали сиднями та гніздюками. Відтоді, Боже борони, щоби жінки не лише на Січі були, а й побіля Січі. І відтоді Військо Запорізьке низове переділилося на січовиків, справжніх лицарів, і зимівних козаків. Перші й були квітом козацтва.