– Ну й апетит, нівроку! – сказав Червоний Олівець. – Чекай-но, зараз я тебе почастую!
Він узяв чистий аркуш паперу і намалював на ньому велике червоне коло.
– Це, напевне, буде цілий круг голландського сиру, – промовила Миша. – Пригадую, раз я таки попоїла його досхочу. На ньому була точнісінько така червона скоринка.
– Почекай, я ще не закінчив, – озвався олівець. Червоний намалював над великим колом ще одне, менше, довго домальовував якісь химерні значки й рисочки,
– Гм... дивно... – зауважила Миша. – Я ще ніколи не бачила голландського сиру з такими величезними дірками. Його, певне, гризла ціла мишача сім'я. Та відійдіть уже, будь ласка, – поспішала Миша.
– Ти що, не втерпиш? – насмішкувато озвався Червоний Олівець. – Адже бачиш: я тільки почав малювати і хочу почастувати тебе такою стравою, щоб ти все життя її пам'ятала.
І, малюючи далі, він причепив знизу до цієї химери щось схоже на хвіст, який видався Миші сосискою.
– О, ковбаска? Сосиска? Це непогано! Вже й не пам'ятаю, коли куштувала її востаннє. А може, я ніколи в житті й не їла сосиски, а тільки уявляю її з розповідей батька, що мешкав у ковбасному магазині. А тепер відійдіть, будь ласка, і дайте мені покуштувати цього сиру, бо ще захлинуся слиною, їй-право!..
– Зараз! Зараз закінчую! – пообіцяв Червоний Олівець і востаннє торкнувся аркуша...
Миша занепокоєно стежила за химерою, що прокинулася і поволі підводилася з аркуша паперу.
– Та це ж!..Ой, що за жарти!..Рятуйте! Мамо! Миша прожогом шмигнула в шпарку, та так, що аж
хвіст одлетів. А Червоний Олівець весело зареготав. Що ж він намалював таке? Червоного Кота, друзі мої, страшного Червоного Кота, який став облизуватися і дертися кігтями, як на дощ. Вражій Миші таки пощастило: Кіт був трохи ледачий і дуже довго потягався, а то б Мишу спіткало лихо. Кіт стиха нявкнув і почав лащитися, тертися спиною об руку Франко.
– Хоч би очі дав мені розмалювати! – не без докору промовив Зелений Олівець, що давно вже спеціалізувався на фарбуванні котячих очей.
Для Франко це була незабутня ніч. Олівці по черзі показували свій хист. Вони намалювали йому стільки прапорців, що уквітчали кімнату, мов на велике свято.
Намалювали триколірний зелено-біло-червоний прапор, а потім – червоний. Трошки посперечалися, бо кожен вважав прапор свого кольору найкращим, а згодом помирилися і всі разом намалювали один шестиколірний прапор.
– От тепер на прапорі є кольори кожного з нас, нікому нема переваги, і сподіваємося, що вже не будемо більше сваритися.
Потім Чорному сяйнула блискуча думка (що майже неймовірно для такого невеселого кольору). Але було саме так, тож я мушу розповісти про це.
Чорний Олівець намалював телефон. Маленький, мов іграшка, але з усіма частинами: з трубкою, з диском для чисел, з дротом та з дзвінком.
Коли його намалювали, він одразу ж зателенькав.
– Мерщій бери трубку і відповідай! – вигукнув Чорний Олівець.
– Але ж я не знаю, як відповідати, – промовив хлопець. – Я ніколи не розмовляв по телефону.
– Мерщій бери трубку, – наказав Чорний Олівець. – Ти повинен тільки сказати: «Слухаю! » А там почуєш.
Франко схопив трубку, приклав ЇЇ до вуха і промовив:
– Слухаю!
– Алло! – озвався, наче з-під землі, чийсь бас. – Хто говорить?
– Я, Франко! А ви хто?
– Я телефонний Маг. Можу тебе з'єднати з кожним, з ким ти бажаєш поговорити.
– В такий пізній час? Та зараз уже всі сплять, і якби я розбудив когось, щоб побазікати, мене б, напевне, вилаяли.
– Не всі ще сплять, любий Франко. Ти, наприклад, Ще не спиш...
Національний прапор Італії.
– Це так, але ж я не вечеряв...
– Гадаєш, ти один такий на світі? Ось на, послухай..
– Слухаю! – відповів чийсь тремтячий голос.
– Хто говорить? Я – Франко!
– Добрий вечір, Франко! З тобою розмовляє невідома тобі бабуся. Вона вже доживає віку.
– А чому ж ви не спите, бабуню?
– Сину мій! Старі люди сплять мало. Та, сказати правду, я оце встала пошукати що-небудь поїсти в миснику. Ти ж знаєш, у старих мало грошей...
– А знайшли що-небудь?
– Де там. Лежав десь шматочок сиру, та, мабуть, кіт поцупив, бо нема. Що ж, ляжу знову спати.
– А як не заснете?
– Що вдієш? У мене є про що думати: згадаю синів, що тиняються по світу, шукаючи роботу. Може, хто з них розбагатіє або заробить стільки, що й мені пришле якесь сольдо. Як ти гадаєш, га?
– Від щирого серця бажаю вам цього, бабуню!
– Дякую! На добраніч, Франко!
– На добраніч, бабуню!
Франко поклав трубку, але тут знову пролунав дзвінок.
– Ну як, чув?
Це був телефонний Маг.
– Так, чув. Дуже шкода мені цієї старенької бабусі!
– Тепер поговори ще з одною людиною.
– Слухаю! Хто говорить?
– Я, Франко...
– А, Франко? Я тебе не знаю. Та це байдуже. Я все одно не спав.
– У вас, може, якесь лихо скоїлося?
– Та ні, нічого не скоїлося. Я студент, і мені ніколи думати про лихо, бо треба вчитися.
– Значить, ви не спали, тому що готувалися до лекцій?
– Де там! Сказати правду, я нічого не робив. Щось усе зливається в книзі, і я навіть слів не можу розібрати. Вони танцюють перед очима, мов прудкі балерини. Це все через вечерю?
– Ви погано повечеряли?
– Та де там – я зовсім не вечеряв! Щоправда, хвилин п'ять тому я вставав з ліжка і заглядав до хазяйчиного буфета (я тут квартируюся). Знаю, що красти – злочин. Можеш цього мені й не нагадувати. Це давно всім відомо. Та я, власне, й шукав чого-небудь, щоб трохи підживитися. Шматочок хліба чи яблуко – все одно що, аби поїсти. Щоб не збудити хазяйки, я навіть світла в кухні не вмикав. Я давно вже вивчив, де стоять меблі, і тому міг легко обминути їх у пітьмі. Так я навпомацки підійшов до буфета, відчинив дверцята й обережно, щоб не перевернути нічого, просунув до середини руку. Пальці пірнули у якусь густу рідину. Що б це могло бути? Щось ніби схоже на мармелад. Я витяг руку і облизав пальця. Вгадай, що то було? Томат! Густий томатний соус. І от... випив я півбанки його, а зараз так палить, так хочеться пити, що просто помираю від спраги.
– А я не люблю томатного соусу, – відповів Франко.
– Любий друже, мені він теж не дуже до смаку. Мені зараз так пече від нього. Але нічого іншого там не було. Ну, до побачення! Подзвони ще завтра в цей час. Якщо не спатиму – побалакаємо трохи.
Франко ще довгенько відповідав на телефонні дзвінки і розмовляв. Скільки людей не могло заснути! Були серед них хворі, яким біль завдавав муки навіть уночі. Були діти, що, як і він, без вечері полягали спати. Були старі, що не могли заснути від сумних думок (а від них сон тікає з неймовірною швидкістю). Не спали ще й люди, які працювали вночі: робітники біля доменних печей, робітники на електростанціях та газових станціях, нічні сторожі, пекарі, які місять вночі тісто, щоб до ранку напекти свіжого хліба.
«А так здається, ніби місто вночі спить», – міркував собі Франко.
Олівці почіплялися до телефонного проводу, щоб підслухати розмови Франко, але швидко всі поснули. Франко обережно, щоб не побудити їх, поклав усіх у коробку 1 закрив. А щоб на них не натрапила Миша, якби вона все ж наважилася вилізти з нори, хлопець заховав коробку собі під подушку. Намальовані Олівцями різні фігурки одна по одній вернулися до своїх аркушів паперу, і в кімнаті стало зовсім тихо. Франко погасив світло і довго щ| лежав з розплющеними очима. Він нічогісінько не бачив проте йому весь час ввижалося, ніби в кімнаті повно людей Немов усі ті, з ким він розмовляв по телефону, посходилися тепер у кімнату, щоб він не нудьгував.
Нарешті сон здолав Франко, і він спокійно проспав щ світанку.
Коли мама вранці йшла до кухні, щоб зварити ячмінної кави (справжня кава була для них задорога), то побачила на столику аркуші паперу з чудесними малюнками Мама ніжно подивилася на них і всміхнулася. «Мій син буде художником, – подумала вона. – Не пошкодую нічого, щоб вивчити його. Занедбати такий талант – великий гріх».
Вона ніжно погладила голівку хлопця, який спросоння поворухнувся, і пішла в кухню.
Дуже шкодую, друзі, що не маю змоги розповісти про Франко все до кінця. Чи ж стане він художником? А чи може, працюватиме там, де йому не подобатиметься. аби тільки заробити на прожиття? Хтозна... Адже не всі роблять те, що їм хотілося б. Один мій знайомий працює підмітайлом, а прагнув бути музикантом.
«Я понад усе хотів навчитися грати на скрипці, – розповідав мені цей бідак, – та замість скрипки доводиться тримати в руках ось цей інструмент... »
І він показав мені довгу мітлу.
Побажаємо Франко всього найкращого в житті і ви рушимо далі за Голубою Стрілою. її подорож наближається до кінця.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Залізнична будка № 27
Голуба Стріла мчала до хлопця, чиє прізвище та адресу були відомі іграшкам. Була ще ніч. Начальник Поїзді і Начальник Вокзалу сиділи в кабіні Машиніста. У вагонах уже нікого не лишилося.
Нарешті сніг перестав сипати. Холодний вітер далеко порозгонив хмари, і на чистому, як дзеркало, чорному небі заблищали зорі. Вони світили вже зовсім блідо. Незабаром стало розвиднятися. Перші трамваї уже виповзали з трамвайних парків і повільно рухалися засніженими рейками. Машиністові треба було пильнувати, щоб ці величезні чудовиська не розчавили Голубу Стрілу.
– Найбезпечніше, звичайно, було б їхати тротуаром, – промовив Начальник Поїзда.
– Так, але ж це – порушення правил вуличного руху, – зауважив Начальник Вокзалу. – Жоден поїзд, який справді себе поважає, не поїде тротуаром.
– Знаєте, ми зможемо проїхати й між рейками, – заявив Машиніст. – Трамваї поїдуть над нами і не зачеплять. Я вже виміряв висоту...
І справді: трамваї гуркотіли над Голубою Стрілою, жодного разу не зачепивши поїзда. Нашим трьом залізничникам тоді здавалося, ніби вони їдуть довжелезним тунелем, що теж рухається вперед. У кожного з них спочатку хололо серце, ніде правди діти, але згодом усі троє призвичаїлися до цього.
Дім Роберто – останнього хлопчика, який ще не одержав подарунка, був розташований за містом, де вже починалися поля. Так принаймні було зазначено в списку адрес. А зараз ми самі побачимо, чи й справді це було так.
Дім Роберто – це, власне, був не справжній дім, а залізнична будка. Так, справжня залізнична будка за номером двадцять сім. Машиніст, Начальник Поїзда і Начальник Вокзалу не хотіли спочатку вірити своїм очам, коли Голуба Стріла підвезла їх прямісінько до справжньої залізниці. Ось і маленька будочка, а в ній світиться єдине віконце. Обхідник залізниці не спав. Він зустрічав кожен поїзд і сигналив йому, розмахуючи ліхтарем. Потім обтрушувався, обмітав на черевиках сніг і заходив у свою будку. Перед будкою ліворуч і праворуч бігли, мов сталеві гадюки, нескінченні рейки. А подивилися б ви, що то були за рейки! Залізничники Голубої Стріли навіть уві сні таких не бачили. А поїзди? Ще їх і не видно було, а земля вже стугоніла. Потім наближався страшенний гуркіт, і поїзд пролітав ураганом. Оглухнеш, якщо не затулиш вчасно вуха! Маленькі залізничники аж боялися за свої голови, щоб, бува, не луснули. Оце так справжній поїзд: великий, наче місто на колесах! Вагони такі завбільшки, як будинки, з сотнями освітлених вікон. Коли поїзд прогуркотів, іграшки стояли і не могли отямитися, хоч і позатикали собі вуха. Та це нічого не допомогло: скрегіт і гуркіт ще довго лунав у їхніх вухах! Довелося потім кожному стрибати на одній нозі й трясти головою, як це часто роблять після купання, коли вода заходить у вуха. Поглухлі, вони були змушені кричати один одному, боячися, що товариш не почує.
– Що ви скажете? – щосили кричав Начальник Поїзда, в очах якого блищали страх і захоплення. – Оце поїзд!
– Питаєш! – горлав у відповідь Машиніст.
– Нічого кращого досі не бачив!
– Нам пощастило, хлопці! – галасував і собі начальник Вокзалу. – Роберто, певне, син цього стрілочника. Оселимося тут, друзі, і будемо бачити щодня сотні таких поїздів.
– То що ж, може, зайдемо? – запитав Машиніст, лаштуючись завести локомотив.
– Зачекаймо ще трохи надворі! – запропонував Начальник Вокзалу. – Може, ще якийсь поїзд проїде.
За будкою стояв невеличкий тин – всього кілька метрів завдовжки. Під ним і поставили наші друзі Голубу Стрілу. Самі ж відшукали гілочку, обтрусили з неї сніг, посідали і стали знову чекати поїзда. Не минуло й кількох хвилин, як здалеку долинув якийсь шум: спочатку глухий, невиразний, він наростав і дужчав, мов морська хвиля; все ближче, все гучніше, і, нарешті, щось, наче грім, прогуркотіло і стихло.
– Це був не поїзд! – крикнув Начальник Вокзалу.
Раптом двері відчинилися, і з будки вийшов стрілочник. Він підняв ліхтаря і пильно подивився довкола. Здавалося, він був чимось стурбований, навіть наляканий.
– Роберто! – гукнув стрілочник. – Гей, Роберто!
В ту ж мить у віконечко виткнулося сонне хлоп'яче обличчя.
– Мерщій одягайся! Щось, певно, скоїлося! Це, мабуть, зсув або обвал.
– Зараз іду! – долинуло з будки.
Стукнуло, зачиняючись, віконце. Потім з дверей вискочив Роберто, застібаючи свою одежину і тримаючи в руці такого самого ліхтаря, як і в батька.
– Візьми прапорця з собою, – наказав батько, – і біжи оглянь колію з того боку, а я піду перевірю там. Тільки що-небудь помітиш – біжи притьмом до мене. Хутчіш, а то залишилося десять хвилин до експреса!
Батько пішов праворуч. А Роберто, схопивши червоного прапорця, що стояв біля дверей, бігцем рушив у протилежний бік. Він по коліна груз у снігу, але зовсім не звертав на це уваги.
– Треба оглянути якнайшвидше колію, бо через десять хвилин буде швидкий поїзд, – шепотів собі Роберто. – І лишенько нам, як трапиться що-небудь...
Пройшовши, може, метрів сто, Роберто раптом натрапив на величезну купу снігу й каміння, що звалилися з крутої гори, яка височіла над самісінькою колією. Тепер тут не проїхати. Якби на цю купу налетів поїзд, то, безперечно, сталась би катастрофа. Роберто відчув, як від цієї думки в нього затрусилися руки й ноги. Адже йому було тільки одинадцять років! Хлопцю вже здалося, ніби він чує гуркіт експреса. Роберто зразу ж уявив, як залізний велетень налітає на перепону. Розбризкуються вікна... Лунають зойки та крики поранених з охоплених полум'ям вагонів...
Хлопчина аж здригнувся і щодуху кинувся назад, до будки, гарячково щось вигукуючи. Він загрузав у снігу, падав, знову схоплювався і знову падав. Та ось Роберто посковзнувся і вдарився коліном об рейку. Скрикнувши від нестерпного болю, хлопець не втримався на ногах і сів на сніг. Він спробував був знову схопитися, та марно. Тоді Роберто став щосили гукати батька, але той не міг почути хлопця, бо звідти мчав, гуркочучи, швидкий поїзд. Все ближче, все гучніше сопіння двигуна і гуркіт коліс.
Сили покинули Роберто... А поїзд уже не більш як за двісті метрів од нього. Останнім зусиллям хлопець підняв руку і відчайдушно замахав червоним прапорцем, якого він усе ж не випустив з рук.
– Стій! Зупинись! – кричав щосили Роберто. Але ніхто не почув кволого голосу хлопця.
Блискучі фари насувалися все ближче і ближче, протинаючи темряву. Залишалося сто, п'ятдесят метрів..І раптом пронизливо заскрипіли гальма. Колеса заскреготали на рейках: Увесь поїзд здригнувся і зупинився за кілька кроків од Роберто. Машиніст вистрибнув з кабіни
– Що таке? Що сталося? – запитав він, підбігши до Роберто.
– Обвал... – через силу мовив хлопець. – Он там завалило...
Тільки хлопець устиг це промовити, як одразу знепритомнів. Роберто здалося, ніби він занурюється в м'який: сніг, який був чомусь мокрий і гарячий. А трохи згодом, хлопець прийшов до тями у своєму ліжку.
– Обвал... – прошепотів він, – обвал...
– Нічого! Нічого! – лагідно озвався до нього якийсь незнайомий голос. – Небезпеки вже немає.