– Що за дивина! – тремтячи від страху, шепотіла Фея.
– Тут нікого нема, синьйоро баронесо, – промовила служниця, цокотячи зубами і тримаючись обіруч за спідницю господині.
– Сама бачу. І нема чого так тремтіти...
– Я не тремчу, синьйоро баронесо. Це, мабуть, десь землетрус трясе.
– Голуба Стріла зникла, – сумно промимрила крізь сльози Фея. – Зникла, і сліду не стало.
Та залишмо цих бідних бабусь, хай вони ще раз обнишпорять усі закутки в коморі, а самі ходімо за нашими друзями. Вони, певне, ще й гадки не мають про те, які пригоди чекають на них. Я ж усі ті пригоди знаю від, початку й до кінця. Є серед них веселі, та є й страшні. Отож слухайте, що було далі.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Жовтий Ведмедик виходить на першій зупинці
Пригоди почалися зразу ж після того, як наші друзі опинилися по той бік стіни. Перший зняв тривогу Генерал. Він, як ви вже помітили, був запальний, завжди з усіма заводився та встрявав у всякі суперечки.
– Мої гармати, – голосно почав він, підкручуючи свої вуса, – мої гармати заіржавіли. Щоб їх прочистити, треба невеличкої війни. Хай поганенької, аби війни, щоб погуркати з гармат хоч хвилин п'ятнадцять...
Від цього бажання він не відступався, воно сиділо в його голові, мов цвях у тину. Тільки-но наш Генерал ступив по той бік стіни, як раптом вихопив шпагу, закрутив нею над головою і крикнув мов навіжений:
– До зброї! Тривога!
– В чім річ? Що сталося? – перепитували один одного солдати, що не помітили ніякої небезпеки.
– Онде ворог, хіба не бачите! Всі до зброї! Зарядіть гармати! Приготуватися до бою!..
Зчинилася небачена метушня. Артилеристи ставили в бойовий порядок гармати, солдати заряджали гвинтівки, офіцери громовими голосами вигукували команди і, наслідуючи Генерала, також підкручували собі вуса.
– Тисяча глухонімих китів! – гримнув Капітан Півбороди з палуби свого Вітрильника. – Накажіть негайно поставити кілька гармат на борт мого корабля, а то мене пустять на дно...
Машиніст Голубої Стріли скинув берет і почухав потилицю.
– Не тямлю, як це можна піти на дно. Я ж добре бачу, тут вода є тільки у мисочці, а під Вітрильником – кам'яна долівка.
Начальник Вокзалу суворо поглянув на Машиніста.
– Раз синьйор Генерал каже, що з'явився ворог, – значить, так воно і є. Тож замовкніть. Генерал краще знає, що треба робити...
– Я бачу, я також бачу! – крикнув згори Сидячий Пілот, кружляючи на своєму літаку поперед усіх.
– Що ти там побачив?
– Кажу ж – ворога. На власні очі бачу його!
Всі Ляльки з переляку поховалися у вагони Голубої Стріли. А Лялька Роза залементувала:
– Ой синьйори, зараз почнеться війна, а я ж тільки-но зробила собі нову зачіску на півроку. Що ж тепер буде з моїми кучерями?..
Генерал наказав горністу сурмити тривогу.
– Всім мовчати! – скомандував він. – А то не чути моїх наказів...
І тільки роззявив рота, щоб крикнути «Вогонь! », як раптом пролунав химерний Курдупликів голос:
– Зупиніться! Благаю, припиніть усе це!..
– Хто там ходить? У... чорт! Відколи це собаки стали командувати військом? Р-розстріляти його! ! – загорланив несамовито Генерал.
Та Курдуплик ніби й не чув цього.
– Прошу вас, дайте команду припинити ці витівки. Запевняю вас, що цей «ворог» нам зовсім не ворог, – наполягав собачка.
– Гм... Що ж це за дивина! – бовкнув злісно Генерал. – «Не ворог», це все ж таки – «ворог», а тому його треба безжально знищити!
– Та ви придивіться, будь ласка, краще, – благав Курдуплик. – Адже я бігав туди, щоб подивитися зблизька. Знаєте, хто там? Зовсім не ворог, а дитина, і вона спить...
– Дитина, кажеш? – не вгамовувався Генерал. – А що їй, дитині, робити на полі бою?
– Але ж, синьйоре Генерале, ми не на полі бою, в тому й річ. Адже ми в підвалі, хіба ви цього не бачите? – переконував Курдуплик. – Синьйори і синьйорини, прошу рухатися обережно. Ми перебуваємо зараз, як я вже вам говорив, у колишньому винному льоху, звідки легко вийти надвір. Одного тільки я не знав, – вів далі розумний ганчір'яний собачка, – я не знав, що в підвалі мешкають люди. Он там, у кутку, де блимає світло, стоїть розкладне ліжко, а в тому ліжку спить хлопчик. Може, вам закортіло збудити його гарматами?
Тут не втерпів і Срібна Пір'їна, що досі спокійно попахкував своєю довгою люлькою.
– Собака слушно каже. Я теж бачу дитину і не бачу ворога...
– Та що ви! Тут, безсумнівно, криється хитрість підступного ворога, – правив своє (тільки вже не так завзято) Генерал, переконавшись, що сподівання на війну марні. – Ворог, бачите, прикидається невинним дитятком...
Але Генерала вже ніхто не слухав. Навіть боязкі Ляльки і ті повилазили зі своїх схованок і, примруживши очі, розглядали темний підвал.
– Таки й справді – дитина, – промовила одна.
– Еге ж, білявенька, я теж бачу, – сказала друга.
– Це якась невихована дитина, – осудливо кинула третя. – Бачте, спить і пальця тримає в роті.
В підвалі, безперечно, мешкала бідна родина. Про це свідчили старі, обшарпані меблі. На долівці був простелений сінник для спання, біля холодної груби, в старому ліжку, спала дитина, а на долівці лежала погнута миска для вмивання. Батьки, напевне, були на роботі, а може, й жебракувати пішли, залишивши малюка самого в хаті. Дитина лягла спати і не погасила каганця, що блимав поруч на табуретці. Дуже ймовірно, що малюк боявся спати в темряві, а може, йому подобалися величезні тіні від миготливого каганця, що плигали на стінах і стелі. Дитина й заснула, напевне, спостерігаючи оті танці тіней.
Наш Генерал, якому ніколи не бракувало фантазії, прийняв гасовий каганець за вогні ворожого табору і знову зняв був тривогу.
– Тисяча китів-близнюків! – вилаявся Капітан Пів-бороди, нервово поскубуючи свою бороду. – Ви мене хотіли переконати, що на обрії – піратський корабель. Цей хлопчина, як придивитися до нього в підзорну трубу, анітрохи не скидається на пірата. У його руках я не бачу абордажного списа, на очах зовсім нема чорної пов'язки, і потім: де ж у цього хлопця чорний прапор із білим черепом і кістками – емблемою піратів? Мені здається – це мирна бригантина, що плаває в океані снів...
Проте Сидячий Пілот, щоб остаточно пересвідчитися в усьому, вирішив провести глибоку розвідку в районі розташування ліжка. Він зробив два чи три круги над самісінькою головою хлопчика, який махнув спросоння рукою, неначе відганяючи муху. Повернувшись до своїх, Пілот доповів:
– Ніякої небезпеки, синьйоре Генерале! Ворог, пробачте... я хотів сказати: дитина міцно спить...
– Тим краще, тоді захопимо його зненацька в полон! – заявив Генерал.
Але цього разу обурилися ковбої:
– Полонити дитину? Хіба наші ласо зроблені для цього? Ми накидаємо наші аркани тільки на шиї диких коней та биків у преріях, а не на дітей! Тому хай кожен собі затямить, що ми повісимо на першому ж кактусі того, хто посміє хоч пальцем зачепити сонного хлопчину!
З цими словами вони пустили коней навскач і оточили Генерала, тримаючи напоготові свої аркани, щоб зашморгнути їх, у разі потреби, на Генераловій шиї.
– Я це сказав так собі, – промимрив Генерал, – просто так собі. Навіть пожартувати вже не можна. Авжеж, ви не розумієте жартів, хлопці!..
Втікачі підійшли впритул до ліжка. Не скажу, іщ>б їхні серця після пережитого переполоху билися спокійно: кожна лялька ще тремтіла від переляку. Через це вони й ховалися за спину Жовтого Ведмедика, який так і не второпав нічогісінько з усього того, що тут коїлося. У нього, бачте, в голові була тирса, це я знаю напевно. Тому цей Ведмедик міркував надзвичайно повільно – був справжнім тугодумом! Він ще міг якось добрати одну річ, та й то коли йому розтлумачиш, а коли треба було зрозуміти самому якусь складнішу думку, в нього починала страшенно боліти голова. Зате зір у Жовтого Ведмедика був напрочуд гострий. Це ж він зразу побачив, що в ліжку спить не ворог, а дитина. Тому він і не злякався. Навпаки, йому негайно закортіло стрибнути до хлопця в ліжко і побавитися з ним (адже Ведмедикові важко було зрозуміти, що сонні діти не граються навіть з іграшковими ведмедиками).
Підійшовши до ліжка, втікачі побачили в ньому білявенького хлопчика. Хотіли б дізнатись, які в нього очі – блакитні чи карі, – але дитина спала. На ослінчику біля гасового каганчика лежав згорнутий учетверо аркуш паперу. На ньому з одного боку була написана великими нерівними літерами адреса.
– Запевняю вас, це – шифроване донесення, – висловив свій здогад Генерал, який уже встиг запідозрити дитину в шпигунстві на користь ворога.
– Цілком можливо, – погодився Начальник Вокзалу. – Та навіть якщо й так, прочитати його ми все одно не зможемо. Не нам воно адресоване. Ось бачите? Тут написано: «Синьйорі Феї».
– Дуже цікаво, – промовив Генерал. – Листівка адресована синьйорі Феї, тобто нашій хазяйці. Чого доброго, він ще міг її сповістити про нас, як ви гадаєте? А якщо він вів спостереження за нами, га? Ми мусимо будь-що дізнатися про зміст цього листа.
– Все одно не сміємо! – наполягав на своєму Начальник Вокзалу. – Адже це порушення конституційної гарантії таємниці листування.
Цього разу (дивна річ) Срібна Пір'їна цілком підтримав Генерала.
– Прочитайте! – тільки й сказав вождь індіанців і знову встромив люльку в рот. Але й цього було досить. Генерал миттю, як кіт, видряпався на табуретку, розгорнув аркуш, кашлянув для рішучості, наче мав прочитати оголошення війни, і почав читати:
«Синьйоро Феє!
Я почув про вас цього року вперше. Досі я ще ніколи в житті не одержував ні від кого подарунків. Сьогодні зовсім не буду гасити світла – чекатиму на вас. Коли прийдете, я скажу, які подарунки бажав би одержати. Однак я боюся, що засну, тому залишаю вам оцей лист. Дуже прошу, синьйоро Феє, виконайте моє бажання. Всі знають, що я хлопець слухняний. Та я обіцяю стати ще кращим, якщо ви принесете мені подарунка. А то для чого мені бути слухняним і зразковим хлопцем?
Ваш Джампаоло».
Генерал читав листа, і голос його поступово ставав жалісливим. Не будемо приховувати – старий солдат розчулився.
Всі іграшки затамували подих. Лише одна Лялька так тяжко зітхнула, що всі аж обернулися і подивилися на неї. Сердешна Лялька зніяковіла.
– Тисяча залитих сиропом китів! – пробубнів знову Капітан Півбороди. – Мені здається, наша стара господиня вчинила несправедливо. Через неї цей хлопчик може стати поганим.
– Я не розумію, що означає «стати поганим»? – запитала Лялька Роза. Проте їй ніхто не відповів, а інші Ляльки смикнули її ззаду за спідничку, щоб мовчала.
– Треба щось придумати, – сказав Начальник Вокзалу.
– Може, серед нас знайдеться доброволець? – натякнув Полковник олов'яних солдатів.
Курдуплик, який ще зразу вискочив на ліжко до хлопця і ліг калачиком біля самої подушки, почервонів як рак. Всі зразу догадалися, що він має сказати щось важливе.
– Я хотів би залишитися біля хлопчини, – промовив Курдуплик. – Думаю, що коло нього буду щасливий. Він поводитиметься зі мною добре, і нам веселіше буде вдвох, коли батьки покинуть його дома самого, як цієї ночі.
– Можна було б залишити й тебе, – заперечив Капітан Півбороди, – але хто нас поведе до Франческо? Якщо не помиляюся, ми саме задля нього і втекли з вітрини.
– У мене хоч і добрий носяка, – пожартував Машиніст, – але нюхом водити поїзд я нездатний. Коли переді мною нема рейок – я сліпий, як кріт. Отож без провідника я не поведу поїзда.
– Ні, Курдуплика ніяк не можна залишити! – заявив Генерал.
В цю мить почулось якесь несміливе покашлювання. Так завжди робить той, хто хоче щось сказати, але ніяк не наважується.
– Ну, кажи швидше! – пролунав голос Сидячого Пілота, що згори завжди швидше за інших помічав усе, що робиться на землі.
– От що, – промовив Жовтий Ведмедик, кахикаючи, щоб приховати своє збентеження, – правду кажучи, я не люблю довгих подорожей. Я вже стомився, блукаючи по світах, і бажав би зробити зупинку. Як ви гадаєте, чи не можна було б мені залишитися тут?
Бідний Жовтий Ведмедик! Тільки заради того, щоб залишитися з хлопцем і не виказати своєї доброти, він вирішив навіть назвати себе ледачим. Хтозна-чому, але всі, хто має чуйне серце, завжди намагаються приховати це від інших. Погляди всіх звернулися до Жовтого Ведмедика. Всім стало жаль його.
– Не дивіться на мене так, – промовив Жовтий Ведмедик, – а то я зовсім зашаріюся і ще стану червоним. Мені здається, на цьому ліжечку можна буде ще гарно виспатися, доки розвидниться. А ви таким холодом знову підете шукати Франческо?..
– Гаразд, – заявив Капітан Півбороди. – Залишайся тут. Діти й ведмедики завжди порозуміються, бо принаймні одне у них спільне: і ті й інші дуже охочі бавитися...
Всі погодилися з Капітаном. Настав час прощатися. Кожному хотілося потиснути лапку Жовтому Ведмедикові, побажати йому багато щастя. Та в цю мить пролунав довгий і пронизливий гудок. Це Машиніст Голубої Стріли попереджав про від'їзд. Начальник Вокзалу свиснув своїм свисточком, і Начальник Поїзда став підганяти пасажирів:
– Хутчій, синьйори, сідайте! Від'їжджаємо! По вагонах! – кричав він.
Ляльки, переполошившись, що не сядуть у поїзд, з'юрмилися біля дверей. Поїзд повільно рушив. Обабіч його їхала надійна кінна охорона – ковбої та індіанці. Вгорі на вагонах несли вахту стрільці. Вітрильник із Капітаном Півбороди їхав на останній платформі.
Двері з підвальної кімнати вели прямісінько у глухий і тісний провулок. Туди й рушив поїзд із нашими мандрівниками. Лежачи на подушці поруч білявенької голівки Джампаоло, Жовтий Ведмедик сумним поглядом провів своїх товаришів. Йому стало жаль їх, і Ведмедик так зітхнув, що волосся на голові у хлопчини заколихалося, мов од подиху вітру.
– Тихше, тихше, друже мій! – промовив сам до себе Жовтий Ведмедик. – Так і розбудити можна хлопця.
Хлопчик не прокинувся, лише по його губах пробігла ледь помітна усмішка.
«Присягаюся, – подумав собі Жовтий Ведмедик, – хлопчику зараз сниться сон. Йому сниться, ніби біля нього промайнула Фея, поклала подарунок на стілець і своєю широкою спідницею зняла вітер, який скуйовдив йому чуб. Слово честі, йому снилось саме це! От тільки який же подарунок приснився Джампаоло? Ото б дізнатися!..»
Жовтий Ведмедик нахилився до хлопчика і зазирнув йому в очі, але вони були заплющені, тому відгадати, що ж дитина бачила уві сні, було зовсім неможливо. Тоді Жовтий Ведмедик удався до хитрощів, до яких ви ніколи в житті не додумалися б: він нахилився над самим вушком хлопчини і тихесенько, але виразно, прошепотів йому слово за словом:
– Приходила Фея і подарувала тобі волохатого Жовтого Ведмедика. Такий гарненький ведмедик, щоб ти знав! Повір мені, я бачив цього ведмедика не раз у дзеркалі. На спині в нього є ключик, яким заводиться пружинка. Заведи його – і твій ведмедик танцюватиме, як танцюють ведмеді на ярмарках і в цирках. Ось глянь як...
Добре намучився Жовтий Ведмедик, поки дістав лапою ключик у себе на спині і гарно накрутив пружину. І одразу він відчув щось неймовірне: спочатку вся спина здригнулася і затрусилася, мов у лихоманці, а потім йому нестримно закортіло веселитися. Вмить дрож з грудей і спини перебігла йому в ноги, і Ведмедик почав швидко-швидко танцювати.
Він ще ніколи не танцював так завзято. Хлопчина спросоння засміявся і прокинувся. Кліпнувши кілька разів очима – його сліпило світло – він раптом побачив перед собою на подушці Жовтого Ведмедика і вмить збагнув, що сон здійснився. Танцюючи, Ведмедик підморгнув до хлопця: мовляв, будемо друзями, побачиш!
І вперше в своєму житті Джампаоло відчув себе щасливим.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Головний Інженер будує міст
Провулок ішов круто вгору, але Голуба Стріла легко подолала крутизну і вилетіла прямо на широку площу якраз перед крамницею Феї. Машиніст висунувся у віконце:
– Ну, в який бік тепер? – запитав він, оглядаючись на вагони.