– Гаразд! Якщо так, то не гай часу. Лети мерщій по своїх друзів! – сказав Старий Патріот.
За п'ятнадцять хвилин усі мандрівники (без Генерала та Канарки, звичайно) були вже біля підніжжя Пам'ятника, або, вірніше, – біля ніг коня, і нетерпляче стали чекати, що скаже Курдуплик. А собачка схвильовано бігав сюди й туди по східцях і так ретельно нюхав, неначе хотів повтягувати в ніс важкі мармурові плити. Насправді він уже давно нанюхав подерті підметки Франческо, але хотів ще й ще раз пересвідчитися.
«Нарешті ми знову натрапили на твій слід! »– тішився в душі Курдуплик.
– Ну? – нетерпляче вигукнув Капітан Півбороди.
– Його сліди! – заявив Курдуплик. – Франческо знайшовся.
– Ура! Тисяча трикутних китів! Ура!
Хтозна, де Капітан Півбороди бачив «трикутних китів», яких ніколи не було і не буде на земній кулі. Від захоплення він, бачите, просто вже не тямив, що кричав.
Старий Патріот теж був щасливий. Десь високо в темному нічному небі, серед танцюристих сніжинок, пролунав його сміх. Кінь аж здригнувся.
– Це добре, присягаюсь! – сказав Пам'ятник. – Простої, чудово!
Командир полку олов'яних солдатиків дав наказ Відзначити цю знаменну подію концертом полкового оркестру, ї тут трапилася ще одна нечувана й небачена річ. Тільки-но оркестр заграв один із своїх бадьорих полкових маршів, як кінь відірвав копита від п'єдесталу пам'ятника і затупав у такт музиці. А в Старого Патріота зразу ожило в грудях серце.
– Ура! – захоплено вигукнув він. – Геть з Італії, чужинці! [5] Ура! – захоплено вигукнув він. – Геть з Італії, чужинці!
Треба сказати правду – полковий оркестр вдихнув у нього життя. Старий Патріот стиснув шпорами коня, з'їхав з мармурового п'єдесталу і галопом обскакав площу.
Видовище так захопило пасажирів Голубої Стріли, що вони забули про холод та злигодні. А коли Машиніст дав свисток, то на площі й скрізь довкола стало ще радісніше і веселіше. Навіть сніг почав рідше трусити. Але Курдуплик не гаяв часу. Він усе міркував про Франческо.
– За мною! – гукнув песик своїм чудернацьким голосом. – Сюди! – І кинувся щодуху вперед, не відриваючи носа від сліду Франческо. Голуба Стріла вмить набрала швидкості й помчала за ним через площу. Курдуплик звернув у провулок і звідти вибіг на широкий бульвар. А далі, не зменшуючи швидкості, помчав прямо вперед і вперед, не відхиляючись ні на крок від сліду. Голуба Стріла ледве встигала за ним. Зате Старий Патріот на бронзовому коні легко встигав за Курдупликом.
«Як, невже й Пам'ятник? »– запитаєте ви.
Авжеж, з мандрівниками їхав і бронзовий вершник. Кінь Патріота біг ззаду по п'ятах за Курдупликом, що махав хвостиком, мов прапорцем серед закиданої снігом безкрайої вулиці.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Бронзовий Пам'ятник
– Тисяча китів-велосипедистів! – приголомшено /вигукнув Капітан Півбороди. – Я об'їздив на своєму /Вітрильнику всі моря й океани земної кулі, але такого, /щоб пам'ятник мчав на коні, мов на перегонах, – такого ще не бачив.
– Щось подібне таки рідко трапляється, – засміявся Старий Патріот. – Я й сам, звичайно, не можу їздити по вулицях, коли мені заманеться. Та оскільки про це вже зайшла мова, то запевняю вас, що не було ще такого дня, коли б мені не бажалося виїхати на прогулянку.
– Життя пам'ятника, певно, не таке вже й веселе...
– О, ні, ви помиляєтеся. У нас, пам'ятників, є свої радощі. Адже ми поважні особи в місті. Через це там, де ми стоїмо, має неодмінно бути площа, щонайменше троє-четверо дерев і принаймні дві лавки, на яких улітку старі люди могли б погрітися на сонечку, коли воно є, а взимку подихати свіжим повітрям. А ще ж нас, звичайно, ставлять на високі п'єдестали, викладають довкола східці. Там дітвора грається в розбійників, стрибає з східців або дереться на коня. Ми, як бачите, корисні, а тому й не нарікаємо на свою долю. Звичайно, іноді хочеться розім'яти ноги на гарній прогулянці. Мені таке щастя випадає тільки два рази на рік, і то лише тоді, коли на світі відбувається щось зовсім неймовірне, як-от гра духового оркестру олов'яних солдатиків цієї ночі. О, якби я не знав, що зроблений з бронзи, то міг би сказати, що сьогодні кров у моїх жилах заструменіла вдвічі швидше...
– А коли востаннє ви ходили на прогулянку за власним бажанням? – запитав Капітан Півбороди.
Оскільки різниця у зрості Пам'ятника й Капітана Півбороди була надзвичайно велика, то й розмовляти їм було дуже важко. Тому, щоб Старий Патріот усе чув, Капітану Півбороди довелося вилізти на самісінький вершечок щогли свого Вітрильника. Звідти Пам'ятник чув трошки краще. Зате яка небезпека там загрожувала Капітану Півбороди: адже він щомиті міг упасти і розбитись об палубу.
Пам'ятник чомусь барився з відповіддю. А може, він уже й не пригадував, коли саме сходив з п'єдесталу?
Бачите, ніхто не знає, про що і як думають пам'ятники.
– Це трапилося, – промовив нарешті Старий Патріот, – місяців шість тому. Була, пригадую, неділя. На площу насходилася сила-силенна людей.
– І всі бачили, як ви їздили верхи? – перепитав Півбороди.
– Ні, прогулюватися я пішов згодом. Послухайте, як це все трапилося. Як я вже говорив, людей зійшлося хтозна-скільки, і всі вони чогось вимагали. Спочатку я не міг ніяк зрозуміти, чого вони хочуть. Але потім я виразно почув їхні слова і зрозумів усе. Серце моє закалатало. «Геть з Італії! – вигукували вони. – Геть з Італії, чужинці! » – «Чорт забирай, – подумав я, – та це ж мій бойовий переможний клич! » Мені здалося, ніби я опинився серед тих людей і відчув, що от-от не втримаюсь і гукну разом з ними: «Геть, чужинці! Геть, чужинці! » Он як воно було.
– І на цьому все кінчилося?
– Ні, зовсім ні. Найголовніше відбулося потім. На той галас з'явилися карабінери. Я, звичайно, не злякався їх. А люди почали розбігатися хто куди. Тільки один чоловік і не думав тікати. Він вибіг на східці п'єдесталу, видерся на шию мого коня і сів поперед мене. Вмостившись на коні, він почав вигукувати: «Геть, чужинці! » «Оце молодець! – подумав я. – Видно, що переді мною справжній патріот. Його неодмінно нагородять медаллю», – вирішив я.
– Ну, і дали йому медаль? – запитав Півбороди.
– Що?
– Медаль...
– Де там! Цього чоловіка посадили в тюрму. Я перш не вірив своїм бронзовим очам. Його закували в кайдани і кинули в тюрму. Мене охопив страшенний гнів, і я так обурився, що вже й не тямив, що зі мною скоїлося. Я з'їхав з п'єдесталу і галопом помчав вулицею. Вже біля самої тюрми я нарешті отямився.
– І ви бачили вашого товариша?
– Так, бачив. Він виглядав з віконця на третьому поверсі. Те віконечко було таке маленьке, що я побачив тільки ніс та очі друга. Проте я зразу впізнав відважний погляд і голос мого знайомого, коли той озвався до мене... Знаєте, друзі, мені сяйнула одна думка, – раптом сказав Пам'ятник. – А що, коли він і досі там?..
– Але ж минуло вже шість місяців відтоді. Його вже, напевне, давно випустили.
– А все ж давайте заїдемо в тюрму. Вона зовсім близько, якихось пару кроків звідси. Он там, у кінці бульвару, бачите? Ото зрадіє та здивується сердешний чоловік. Я вас довго не затримаю. Потім я повернуся на свій п'єдестал, а ви підете собі далі.
Начальник Голубої Стріли став, певна річ, заперечувати.
– Ми вже й так забарилися, – промовив він, поглядаючи на свій годинник.
Сидячий Пілот, який весь час кружляв без упину на висоті бороди Старого Патріота і не пропустив жодного слова з його розповіді, втрутився в розмову:
– Послухайте, адже тільки завдяки Старому Патріоту нам пощастило відшукати слід, – сказав він. – Давайте й ми його потішимо, власне, йдеться лише про якихось десять хвилин.
– Для вас десять хвилин, може, й дрібниця, – заперечив Начальник Вокзалу, – а для поїзда – це багато. Це майже година... без п'ятдесяти хвилин!
Але Машиніст, не спитавши дозволу Начальника Вокзалу, вже повернув Голубу Стрілу на повній швидкості до тюрми. Незабаром ця споруда ніби виповзла з пітьми – величезна, сіра, з сотнями маленьких чорних дірок замість вікон.
– Щось нікого не видно, – промовив Старий Патріот, уважно обдивившись усі поверхи.
– Ану дозвольте мені заглянути, – шепнув йому на вухо Сидячий Пілот. Не встигли всі оком змигнути, як він літав уже попід дахом і заглядав то в одне, то в друге віконце, не залітаючи, проте, в камери, де було темно, хоч в око стрель.
У камерах було повно в'язнів, але Сидячий Пілот жодного з них не знав, а тому й не міг покликати. На щастя, допоміг Пам'ятників кінь, який дзвінко заіржав.
– Браво! – вигукнув Пам'ятник. – Бачу, ти також згадав нашого друга...
Цього разу в одному заґратованому віконці третього поверху з'явилося худе обличчя з гордими, палючими очима.
– Привіт! – гукнув Пам'ятник, упізнавши в'язня.
– О, здрастуйте! А я вже думав, що ви більше не прийдете до мене! – озвався в'язень. – Я подумав, що це мені ввижається наша перша зустріч.
– Як бачиш, не ввижається! Це справді я, шкода тільки, що бронзовий. Та це нічого. Принаймні це не заважає мені бути справжнім патріотом. А вас ще не звільнили?
– Та де там. Тут у нас, як у книжці про Піноккіо [6], пам'ятаєте? Злодіїв випускають, а патріотів – ні. Та я не впадаю в розпач. Тільки жаль родини, бо не можу зустрічати новорічну ніч укупі з ними. Мій синок, певно, чекає подарунка від Феї, але що я можу йому послати? Тут же нема іграшок.
– А ми – що, не іграшки? – вигукнув тоді Сидячий Пілот.
В'язень примружив очі і побачив малесенького літачка, який пурхав, наче метелик, перед самісіньким вікном. Літак був такий малесенький та гарненький, а в кабіні сидів такий відважний пілот, що чоловік не міг стримати усмішки. Потім він глянув на землю і побачив там Голубу Стрілу, ковбоїв, які гарцювали на кониках, індіанців та інші іграшки, що з висоти третього поверху здавалися не більшими за мишенят.
– Ех, якби тут був. мій синок! – зітхнув в'язень.
– А що б йому тут найкраще сподобалося, як ви гадаєте? – запитав у в'язня Курдуплик, який уже безперечно щось надумав.
«Врешті, – міркував собі Курдуплик, не обов'язково йти всім до Франческо, бо тоді багато дітей зовсім залишаться без подарунків. По-моєму, ліпше було б розподілити іграшки так, щоб удовольнити якнайбільше дітей».
– Не знаю, – збентежився в'язень. – Коли я ще був дома, мій син дуже хотів паперового змія.
– Тоді йому, напевне, сподобається змій без нитки, – сказав Сидячий Пілот.
– Що це за змій без нитки, не розумію?
– Я хочу сказати, що коли ви дасте мені адресу, я полечу до вашого сина і сяду йому просто на подушку, не гірше, ніж на найкращий аеродром світу.
Цього разу Сидячий Пілот перевершив своєю добротою і запопадливістю навіть Курдуплика.
Несподівано Пам'ятник зареготав з такою силою, що аж луна пішла вулицями.
– Оце так штука! – прогримів Пам'ятник. – Мене підвищили. Мені зробили честь! Досі я був тільки Пам'ятником, а тепер ще став Феєю-чарівницею, що розносить дітям подарунки. Та для вас я залюбки стану навіть Феєю.
– Отже, ви даєте мені адресу? – вигукнув Пілот.
– Я?..Та звичайно, звичайно! – квапливо відповів в'язень. – Летіть аж до кінця бульвару, потім поверніть праворуч і прямо до самої гірки. Як вилетите на гірку, побачите будиночок з трьома димарями. Найнижчий димар і є наш. А там ви, сподіваюся, вже якось знайдете мою родину.
Сидячий Пілот, щоб пересвідчитися, чи правильно він зрозумів адресу, повторив її ще раз. Потім попрощався з усіма і приготувався відлітати.
Лялька Нера, правду сказати, дуже засмутилася. Дорогою вона весь час позирала на Сидячого Пілота, а він і не помічав цього. Тепер він полетить, і їй більш ніколи не бачити Пілота. Сльози виступили на очах у Ляльки, але вона набралася мужності і голосно крикнула:
– Синьйоре в'язню, а чи нема часом у вас донечки?
– Є, та вона дуже маленька і не розуміє, що таке подарунки.
– Але ж вона виросте! І виросте без подарунків. Гарний батько – зовсім не вболіває за свою доню.
Срібна Пір'їна витяг люльку з рота і вперше за своє життя засміявся.
– Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! – реготав він. – Ха-ха-ха!
Це було диво з див. Тому всі обернулися і глянули на вождя індіанців. Він ще ніколи не сміявся. Адже всім відомо, що червоношкірі взагалі не сміються.
– Лялька Нера каже неправду. Вона хоче» піти з Сидячим Пілотом.
Почувши це, чорна, як смола, Нера зашарілася від сорому. Вона почервоніла, проте тільки під шкірою, а зверху так і лишилася чорна, мов негритянка.
Сидячий Пілот зареготав, швидко підлетів до Нери і спритно посадив її в кабіну.
– Ось лялька для вашої доні! – крикнув Пілот. – Вона їй сподобається, коли дівчинка підросте.
І полетів собі над широким бульваром.
Так ми розлучилися з цим дуже симпатичним героєм. Розлучимося зараз і з в'язнем, бо підійшов наглядач і заборонив йому розмовляти. Розлучаємося також і з Старим Патріотом на бронзовому коні, який, провівши трохи наших друзів, повернувся на своє місце.
Стільки прощань! Мабуть, нас залишиться зовсім мало, коли прийдемо до порога будинку, де живе Франческо.
І ось ми знову в дорозі. Вже Курдуплик нанюхав слід, і Голуба Стріла рушила. Але хто це там лиховісно сміється в гіллі дерев? Хто висліджує наших друзів?
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Перемога Срібної Пір'їни
– Синьйоро баронесо, це вони!
– Тихіше, Терезо, тихіше, а то ще почують і втечуть.
– Боже мій, цього тільки бракувало, ми й так уже стільки настраждались, поки їх відшукали.
– Замовкни, кажу, а то зменшу платню!
Стара служниця враз . як води в рот набрала, бо знала, що коли Фея обіцяє збільшити платню, то цього можна й не чекати, зате коли вже погрожує зменшити її, то цьому можна вірити. З усіх арифметичних дій Фея найбільше любила множення (коли їй платили) і ділення (коли вона виплачувала). Вона стверджувала, що додавання і множення – заняття для багатих, а віднімання і ділення – то справа бідаків. Фея та служниця пронишпорили цілу ніч, як навіжені, ризикуючи поламати свою мітлу. І саме тоді, коли вони майже зовсім вибилися з сил і хотіли вже кинути пошуки, гострі Феїні очі розгледіли Голубу Стрілу крізь хуртовину. Поїзд їхав із погашеними фарами по трамвайній колії, що вела на околицю.
– Он вони! – сказала Фея.
– Це таки й справді вони, синьйоро баронесо, – підтакнула служниця.
– Замовкни, Терезо, а то ще почують і втечуть! – гримнула Фея. – Це вже я й сама бачу, і не треба мені повторювати.
Обидві старенькі перелітали з дерева на дерево, мов ті сороки, ховаючись у гілках.
А наші мандрівники нічого й не підозрювали. Навпаки, настрій у них був піднесений.
– Сліди зовсім свіжі, – сказав Курдуплик. – Ми вже, певно, близько від Франческо.
– А ти певний, що це його сліди?
– Я не міг помилитися. Запах слідів цього, бідного хлопчика я б розпізнав і серед тисячі.
І всі затамували подих, боячись збити Курдуплика зі сліду.
Раптом Срібна Пір'їна вихопив люльку з рота, немов хотів щось сказати. Але він мовчав, хоч усі бачили, як його вуха рухаються, мов у вовка, – то в один, то в інший бік. Усі червоношкірі приклали долоні до вух. Що вони почули? Один ковбой, що добре знав червоношкірих, миттю "помчав до Начальника Вокзалу.
– Червоношкірі щось почули! – доповів ковбой.
– Ну й що? На те вони й вуха мають, щоб чути.
– Срібна Пір'їна чимось стурбований. Хоч би не нанюхав якоїсь небезпеки...
– Диви, то й він уже нюхає? Оце так поїзд! Замість того, щоб їхати по рейках, їдемо нюхом! Хай уже Курдуплик нюхає – він робить це кілька годин, а то тепер ще й цей старий дід узявся нюхати... Дайте мені спокій і пам'ятайте: хоч би яка там була причина, я Голубої Стріли ніколи не зупиню! – гнівно відповів Начальник Вокзалу. Інколи наш Начальник Вокзалу бував дуже впертий. Однак він був змушений цього разу спинити Голубу Стрілу, бо вождь Срібна Пір'їна і всі його індіанці почали на ходу зістрибувати з поїзда, хоч вони могли потрощити собі кості й ребра та скрутити в'язи. Позіскакувавши, вони зайняли позиції навколо Голубої Стріли і приготували до бою свої томагавки.