2
Щоразу, коли Нільс дивився вниз, йому здавалося, що вся земля подорожує разом із ним.
Поволі тяглися поля і луги.
Бігли річки — то спокійно розливаючись по долинах, то шумно перестрибуючи через кам'янисті пороги.
Дерева, упираючись корінням у землю, піднімалися по горах до самих вершин, а потім збігали по схилах — то поодинці, то густим лісом.
А сонце озирало всю землю й усіх підбадьорювало:
— Вперед! Вперед! Веселіше!
Але що далі Нільс летів на північ, то менше ставало у нього супутників. Першими попрощалися з Нільсом вишневі та яблуневі дерева. Вони кивали йому услід, нахиляючи голови в пишних білосніжних шапках, неначе хотіли сказати: «Далі нам не можна! Ти гадаєш, що це сніг на наших гілках? Ні, це цвіт. Ми хвилюємося, що його прихопить уранішнім морозом і він облетить завчасу. Тоді не буде врожаю ні вишень, ані яблук. Ні, ні, далі нам не можна!»
Потім залишилася позаду рілля, а з нею і села. Адже в селах живуть селяни. Як же їм бути без полів, на яких вони вирощують хліб!
Зелені луки, де паслися корови та коні, знехотя звернули убік, поступаючись дорогою грузьким мочарам.
А куди поділися ліси? Ще недавно Нільс летів над такими хащами, що за верхівками дерев і землі не було видно.
Але зараз дерева наче посварилися. Ростуть урозбрід, кожне само по собі. Буків давно уже й слід простиг.
Ось і дуб зупинився, наче задумався, — чи йти далі?
— Крокуй, крокуй! — крикнув йому згори Нільс. — Чого ти боїшся?
Дуб гойднувся вперед, знову задумався, та так і застиг на місці.
— Ну й стій собі, якщо ти такий упертий! — розсердився Нільс. — Он берізки і сосни хоробріші за тебе!
Але берези і сосни теж злякалися півночі. Вони скорчилися і пригнулися до самісінької землі, наче хотіли сховатися від холоду.
А сонце котилося по небу і невтомно світило.
— Не розумію, — сказав Мартін, — летимо, летимо, а вечір все ніяк не наступить. Так спати хочеться!
— І мені дуже хочеться! — сказала Марта. — Очі злипаються.
— І я б залюбки подрімав, — сказав Нільс. — Бачиш, Мартіне, он лелеки на болоті сплять. Тут, у Лапландії, все по-іншому. Може, тут замість місяця цілу ніч сонце світить? Давай і ми привал влаштуємо.
Так вони і порішили.
3
Наступного дня Нільс, Мартін і Марта побачили громаддя Сірих скель над Круглим озером.
— Ура! — закричав Нільс. — Прилетіли! Кидай якір, Мартіне! Вони опустилися на берег, порослий густим комишем.
— Ну що, Мартіне? Радий? — говорив Нільс. — Подобається тобі? Диви, тут і трава не проста, а лапландська, і комиш, напевне, лапландський, і вода в озері лапландська!
— Так, так, все просто чудово, — ґелґотав Мартін, а сам навіть не глянув ні на що.
Щиро кажучи, його зараз не цікавило, лапландська тут трава чи якась інша.
Мартін був чимось стурбований.
— Послухай, Нільсе, — тихенько сказав він, — як же нам бути з Мартою? Акка Кебнекайсе, звичайно, хороша птиця, але надто вже строга. Адже вона може Марту і не прийняти у зграю.
— Прийняти прийме… — сказав Нільс. — Тільки знаєш що, давай учинимо так: Марту поки що тут залишимо і з'явимося самі. Улучимо слушну мить і в усьому зізнаємося Ацці. А вже потім за Мартою злітаємо.
Вони заховали Марту в комишах, назбирали їй про запас водоростей, а самі пішли шукати свою зграю.
Вони поволі пробиралися по берегу, зазираючи за кожен кущик молодого верболозу, за кожну купину.
Скрізь кипіла робота — переселенці облаштовували нові помешкання. Хто тягнув у дзьобі гілочку, хто жмут трави, хто клаптик моху. У декого гнізда були вже готові, й сусіди із заздрістю поглядали на щасливих господарів, які відпочивали в нових домівках.
Але все це були чужі гуси. Нікого зі своїх Нільс і Мартін не знаходили.
— Може, ви знаєте, де зупинилася Акка Кебнекайсе? — питали вони кожного стрічного.
— Як не знати! Вона аж до скель полетіла. Облаштувалася під старим орлиним гніздом, — відповідали їм.
Нарешті вони побачили високу скелю і на ній гніздо — наче величезна корзина, вона приліпилася до кам'яної кручі.
— Ну, здається, прийшли, — сказав Нільс.
І справді, назустріч їм уже бігли і летіли друзі. Гуси обступили Мартіна та Нільса щільним гуртом і радісно ґелґотали:
— Нарешті! Прилетіли!
— Де це ви пропадали?
— Ви що, літати розучилися? — кричали їм зусібіч.
— Акко! Акко Кебнекайсе! Зустрічай гостей! Акка неквапом підійшла до них.
— Знайшли черевичок? — запитала вона.
— Атож знайшли, — весело відповів Нільс і притупнув каблучком. — Поки шукали, ледь голів не втратили. Зате разом із черевичком ми знайшли Мартінові наречену.
— Оце добре, — кивнула Акка. — Я й сама вже думала, що треба його одружити, а то йому самому нудно буде. Адже він молодий гусак. Ну, де ж ваша наречена?
— А вона тут, неподалік. Я миттю злітаю за нею, — зрадів Мартін і полетів за Мартою.
4
За кілька днів біля підніжжя Сірих скель виросло ціле гусяче місто.
Мартін із Мартою теж обзавелися власним житлом. Уперше в житті довелося їм жити своїм господарством. Спершу це було не дуже легко. Адже що там не кажи, а домашні гуси зманіжений народ. Звикли жити, нічим не переймаючись, — будинок для них завжди готовий, обід щодня в кориті подають. Тільки й діла — їж та гуляй! А тут і житло треба самим будувати, і про прожиток самим піклуватися.
Але все-таки домашні гуси — це гуси, і Мартін із Мартою чудово зажили в новому домі.
Нільсу теж спочатку доводилося важко. Гуси, звичайно, клопоталися про нього — всією зграєю змайстрували для нього тепле, красиве гніздо. Але Нільс не захотів у ньому жити — як-не-як він людина, а не птиця, і йому потрібен дах над головою.
Нільс вирішив побудувати собі справжній будинок.
Передусім на рівному місці він накреслив чотирикутник, — ось початок будови і закладено. Після цього Нільс забив по кутках довгі кілочки. Він сідав Мартінові на дзьоба, і Мартін, витягнувши шию, піднімав його якомога вище. Нільс установлював кілочок в самісінький кут і каменем вбивав у землю.
Тепер залишалося звести стіни. Мартіну і тут знайшлася робота. Він підносив у дзьобі палички-колоди, укладав їх одна на одну, а Нільс зв'язував їх травою. Потім ножиком вирізав у стіні двері та віконце й узявся за найголовніше — за дах.
Дах він сплів з тонесеньких гнучких гілочок, як у селі плетуть кошики. Він і вийшов, як кошик: увесь просвічував.
— Нічого, світліше буде, — утішав себе Нільс.
Коли будиночок був готовий, Нільс запросив до себе в гості Акку Кебнекайсе. До середини вона, звичайно, зайти не могла — через двері пролізала тільки її голова. Зате вона прискіпливо оглянула все зовні.
— Будиночок хороший, — сказала Акка, — а от дах ненадійний: ні від сонця під таким дахом не сховаєшся, ні від дощу. Але цьому лихові можна зарадити. Зараз майстрів тобі пришлю.
І вона кудись полетіла.
Повернулася вона з цілою зграєю ластівок. Ластівки закружляли, заметушилися над будовою: вони відлітали, прилітали і невтомно стукали дзьобами по даху і стінах. Не минуло й години, як будиночок був зусібіч обліплений товстим шаром глини.
— Краще за всяких штукатурів працюють! — весело закричав Нільс. — Молодці, ластівки!
Так потроху все й налагодилося.
А невдовзі з'явилися нові турботи: у кожному будинку запищали пташенята.
Тільки в гнізді Акки Кебнекайсе було як і раніше тихо. Хоча сама вона і не вивела жодного пташеняти, клопотів у неї було хоч відбавляй. Від ранку до вечора вона літала від гнізда до гнізда і показувала недосвідченим батькам, як слід годувати пташенят, як учити їх ходити, плавати й пірнати.
У Мартіна і Марти вивелося п'ятірко довгоногих гусенят. Батьки довго думали, як би назвати своїх первістків, та все не могли вибрати відповідних імен. Усі імена були негідні їхніх красенів.
То ім'я було дуже коротким, то вельми довгим, то надто простим, то геть мудрагельським, то подобалося Мартіну, але не подобалося Марті, то подобалося Марті, але не подобалося Мартіну.
Так, напевно, вони і сперечалися б ціле літо, якщо б у суперечку не втрутився Нільс. Він одразу придумав імена всім п'ятьом гусеняткам.
Імена були не довгі, не короткі й дуже красиві. Ось які: Юксі, Каксі, Кольме, Нельє, Війсі. Українською це означає: Перший, Другий, Третій, Четвертий, П'ятий. І хоча всі гусенятка побачили світ одночасно, Юксі раз у раз нагадував своїм братам, що він перший вилупився з яйця, і вимагав, щоб усі його слухалися.
Але брати і сестри не бажали його слухатися, й у гнізді Мартіна не припинялися суперечки і чвари.
«Весь у батька, — думав Нільс, спостерігаючи з Юксі. — Той теж завжди скандалив на пташиному дворі, нікому проходу не давав. Зате тепер який хороший гусак…»
Разів із десять на день Мартін і Марта запрошували Нільса на сімейний суд, і він залагоджував усі суперечки, карав винних, утішав скривджених.
Нільс був строгим суддею, й усе-таки гусенятка дуже його любили. Це й зрозуміло: він гуляв із ними, учив їх стрибати через паличку, водив з ними хороводи. Як же було його не любити!
— Та вже краще мені про свої подвиги не розповідати, — відповів Горго. — Ти мене не вельми за них похвалиш!
Нільс стояв осторонь, дивився, слухав і не йняв віри своїм очам, ні своїм вухам.
«Що за дива! — думав він. — Здається, цей Горго навіть побоюється Акки. Ніби Акка — орел, а він — звичайнісінький гусак».
І Нільс підійшов ближче, щоб трохи краще роздивитися цього дивовижного орла.
Горго теж втупився в Нільса.
— А це що за звір? — запитав він Акку. — Чи не людської він породи?
— Це Нільс, — сказала Акка. — Він справді людської породи, та понад те наш найкращий друг.
— Друзі Акки — мої друзі! — урочисто сказав орел Горго і злегка нахилив голову.
Потім він знову обернувся до старої гуски.
— Сподіваюся, вас тут без мене ніхто не кривдить? — запитав Горго. — Ви тільки подайте знак, і я з будь-ким поквитаюся!
— Ну, ну, не зазнавайся, — сказала Акка і злегенька стукнула орла дзьобом по голові.
— А що, хіба не так? Хіба сміє хто-небудь із пташиного народу суперечити мені? Щось я таких не знаю. Мабуть, тільки ти! — І орел ласкаво поплескав своїм величезним крилом по крилу гуски. — А зараз мені пора, — сказав він, зупинивши орлиний погляд на сонці. — Мої пташенята захрипнуть од крику, якщо я запізнюся з обідом. Адже вони всі — в мене!
— Ну, спасибі, що відвідав, — сказала Акка. — Я тобі завжди рада.
— До скорого побачення! — вигукнув орел.
Він змахнув крильми, і вітер зашумів над гуртом гусей.
Нільс довго стояв, задерши голову, і дивився на зникаючого в небі орла. Раптом із густих комишів пролунав боязкий голос Мартіна.
— Що, полетів? — пошепки запитав він, вилазячи на берег.
— Полетів, полетів, не хвилюйся, його й не видно вже! — сказав Нільс.
Мартін повернувся назад і закричав:
— Марто, діти, вилазьте! Він полетів! Із хащі визирнула стривожена Марта.
Марта огляділася довкола, потім подивилася на небо і лише тоді вийшла з комишів. Крила її були широко розправлені, а під ними тислися перелякані гусенята.
— Невже це був справжній орел? — запитала Марта.
— Справжнісінький, — сказав Нільс. — І страшний такий. Кінчиком дзьоба зачепить — до смерті приб'є. А поспілкуєшся з ним трохи — навіть і не скажеш, що це орел. З нашою Аккою, як із рідною матір'ю, розмовляє.
— А як іще йому зі мною розмовляти? — сказала Акка. — Я йому трохи не матір'ю й доводжуся.
Тут уже Нільс зовсім розкрив рота від здивування.
— Атож, Горго — мій прийомний син, — сказала Акка. — Нумо до гурту, я вам зараз усе розповім.
І Акка розповіла їм дивовижну історію.
2
Кілька років тому старе порожнє гніздо на Сірій скелі не було порожнім. У ньому жили орел із орлицею.
Усі гуси і качки, що прилітали на літо до Лапландії, облаштовувалися подалі від цієї страшної скелі. Тільки Акка Кебнекайсе щороку приводила сюди свою зграю.
Акка не випадково вибрала це місце. Орли були небезпечні сусіди, але й надійні стражі. Жоден хижак не насмілювався наблизитися до Сірих скель відтоді, як там оселились орли. Зграя Акки Кебнекайсе могла не боятися ні яструбів, ні шулік, ані кречетів, зате їй доводилося остерігатися самих стражів.
Щойно орли прокидались, як вилітали на полювання. Але ще раніше, ніж прокидалися орли, прокидалась Акка. Сховавшись у чагарях, вона стежила, куди вони полетять.
Якщо орли зникали за вершинами скель, зграя могла спокійно хлюпатися в озері і ловити водяних павуків. Якщо ж орли кружляли над долиною, усі відсиджувались у своїх гніздах.
Опівдні Акка знову виходила на розвідку — цієї пори орли поверталися з полювання. Навіть здалеку, за їх польотом, Акка вгадувала, вдалий чи невдалий був у них день.