— А ти звідки це знаєш? — запитав Фумле-Друмле, й очі у нього заблищали від образи, що не він перший відкрив цю таємницю Нільсові.
— Мені орел Горго сказав, — відповів Нільс. — Та що з того що знаю? Все одно мені нікому заспівати цю чаклунську пісеньку.
— Твій Гор-р-го дур-рень, — каркнув Фумле-Друмле. — А ось я тобі по-справжньому допоможу. Я вже р-р-розшукав того, хто р-р-радий із тобою помінятися.
— Правда, Фумле-Друмле? Невже правда? — вигукнув Нільс. — Хто ж це? Хто?
— Не тр-р-реба поспішати. Дізнаєшся, але не до пор-р-ри, — сказав Фумле-Друмле. — Забир-р-райся на мене.
І Фумле-Друмле підставив Нільсові своє крило. Нільс, як по містках, вибіг на спину Фумле-Друмле, і вони полетіли.
— Мартіне! Мартіне! Акко! Почекайте мене! Я повернуся! — встиг попередити Нільс.
Усі гуси здивовано дивилися йому услід, але Нільс уже був далеко.
Скоро він побачив гостроверхі криті дахи старовинного міста Упсала.
Розділ сімнадцятий
Удома
1
Й ось нарешті Нільс побачив рідне село.
— Дивися, дивися, — вигукнув він Мартіну, — он вулиця наша! Ген наш дім! Попросимо Акку спуститися.
Але Акку не треба було просити. Адже вона була розумною гускою і сама розуміла, як хочеться Нільсові побачити рідний дім.
Вона запримітила за селом занедбаний ставок і наказала зграї спускатися.
Нільсу кортіло негайно побігти додому. Але він боявся зустрітися з кимось на вулиці й вирішив почекати до вечора.
Коли вже зовсім стемніло, він вирушив у село.
Мартін зі своїм сімейством теж пішов з ним. Він хотів показати дружині і дітям пташник, у якому провів свою молодість.
— Ми тільки глянемо разок і повернемося, — сказав Нільс старій гусці.
На щастя, вони нікого не зустріли, поки йшли селом.
Ось і знайомий двір. Вони обережно прошмигнули через хвіртку.
У дворі було тихо. Всі кури і гуси давно вже спали. Тільки з будинку долинали неясні голоси. Двері були прочинені, і звідти вузькою смужкою пробивалося світло.
Нільс зазирнув у щілину.
У кімнаті все було як і раніше: біля вікна — стіл, біля печі — скриня, і навіть сачок на старому місці, між вікном і шафою.
Мати з батьком сиділи за столом біля лампи. Мати щось плела, а батько штопав рибальську сітку. Під столом, згорнувшись калачиком, лежав кіт і тихенько муркотав.
— Де ж зараз наш синочок? — важко зітхала мати. — Мабуть, голодує та мерзне, поневіряючись по дорогах… А може, хворий лежить. Чи довго дитині захворіти!..
Батько нічого не сказав. Він тільки спохмурнів і ще нижче схилився над сіткою.
— А може, його і на світі вже немає, — знову забідкалася мати і крадькома витерла очі кінцем свого плетива.
«Та я живий! Я тут!» — ледь не вигукнув Нільс і сам витер рукавом сльози.
— Ти вже таке вигадаєш! — сердито одказав батько. — Почекай, повернеться наш синочок! Ми ще з ним порибалимо.
Але мати тільки схлипнула у відповідь.
— Де там повернеться! Якщо і живий, все одно додому не прийде… — говорила вона крізь сльози. — Скільки разів тебе просила: не карай ти його. Адже малий він та упертий — що з нього візьмеш? А ти, ледь що, відразу за ременя. От він і втік.
— Отакої, а сама ти його хіба мало лаяла?
— Та я легесенько, з любові…
— А я що, не з любові? Тільки ось одне невтямки — невже він Мартіна із собою узяв? Коли б собаку — це ще зрозуміло. Собака — друг людини. А тут гусак якийсь! Гусак людині не товариш.
— Як це не товариш? Ще й який товариш! — вигукнув Нільс і швидко затулив долонею рота.
— Хто це там пищить? — сказала мати, озираючись. — Миші, чи що? Прямо біда з ними, все зерно в підвалі перепсують. Ну ж бо, котище! Годі тобі маніжитися, рушай на лови!
Кіт позіхнув, потягнувся і ліниво почеберяв до дверей. Він повів носом управо, потім уліво. Ні! Мишачим духом не пахне.