Писар скрипів пером, не зводячи голови. Він був молодий, білявий і худий. Вочевидь, пригнічений чимось.
— «… Я насмілився запросити означену дівчину Яну до замку Оскол з візитом, де і маю намір насолоджуватися її товариством приблизно три тижні… Звісно, ані здоров’я, ані цнота вашої дочки не постраждають. Залишаюся вічно ваш шанобливий ворог, Яр Сіґґі Оскол. Писано від весняного рівнодення чотирнадцятого дня». Крапка…
Перо спіткнулося. Дряпнуло, прориваючи папір, квапливо пірнуло в чорнильницю і повернулося до справи знову — але вже за мить писар завмер, дивлячися на аспидну ляпку, що розпливалася з-під руки. Пауза виявилась такою довгою, що навіть дівчина, яка нерухомо сиділа у кріслі, наважилася підняти голову.
— Хутко перепиши… Сьогодні я добрий.
Писар працював, звіряючись із зіпсованим аркушем. Цвіркун зі щілини під вікном викликав на змагання скрип пера.
— Навіщо я вам?
Дівчина таки не втрималася, заговорила. Слова її падали, мов тала вода — холодно і гордовито, інша річ, що на брудному блідому обличчі з невтертими слізьми погрозливий вираз був скоріш жалюгідним, аніж зверхнім.