Собака старанно, з усіх боків обнюхував річ. Чорний вологий ніс йому тремтів, здригалися й губи, а хвіст нерухомо закляк. Нарешті, десь у глибині, на самому дні, він знайшов третій запах, слабий, але все ж виразний. Там пахло трохи тютюновим димом і іншою людиною, доброю й симпатичною. Людиною, од якої вже кілька разів Шарик одержував м'ясо, обережно беручи його зубами, звичайно, завжди з дозволу свого хазяїна. А певно, йдеться саме про того чоловіка, який часто гладив Шарика і при тому завжди відкладав неприємний предмет, що димів. До того чоловіка – далеко, але, якщо треба, то, йдучи по сліду їхнього дому на колесах…
Шарик махнув хвостом – раз і вдруге, потім лизнув свого хазяїна в обличчя. На язику в нього залишилась гірка й солона волога. Ну, гаразд, гаразд… Звичайно, він шукатиме і знайде, навіщо ж ці сльози? Пес хотів бігти негайно, але господар міцно тримав його руками.
– Готово, – сказав Янек.
Василь підійшов до капітана Баранова, смикнув його за плече, розбудив.
– Німці?
– Ні. Накажіть, щоб ваші не стріляли в собаку.
– Що таке?
– Щоб у собаку не стріляли.
– Ага, розумію. – Капітан аж тепер остаточно прокинувся і побачив Янека, що сидів на землі, тримаючи в обіймах вівчарку.
– Гвардійці, у собаку не стріляти! – гукнув командир. Клаптик землі, яким вони володіли, був такий маленький, що капітана мали почути всі, кого не зморив сон.
Шарик, відчуваючи, як слабщають Янекові обійми, лизнув господаря в руку, побіг по сліду гусениць і не забаром зник у темряві.
– Хмар не буде?
– Ні – відповів Василь.
– Жаль.
– Але місяць зійде ще не скоро. Баранов, витягнувшись на спині, знову спав.
– Ось тобі годинник, – сказав Василь. – Я трохи посплю, а ти почергуй. Тепер, я знаю, ти все одно заснеш. Розбудиш мене об одинадцятій.
Коли Семен пішов, з темряви виринув сибіряк, сів біля Коса й мовчки подав йому кисет з тютюном, пошитий з м'якої оленячої шкури.
– Спасибі. Я не курю. Снайпер одвів руку, зітхнув. Янекові стало жаль цього рослого чоловіка. Взяв у нього гвинтівку з оптичним прицілом, зважив у руці й сказав:
– Гарна штука. – Потім, торкнувшись пальцями приклада, знайшов на ньому невеличкі позначки з гострими, ще не стертими краями і запитав: – А це що, оці зарубки?
– Вони, – коротко пояснив снайпер і показав рукою в напрямі німецьких окопів.
Розділ XIV СОБАЧИЙ КІГОТЬ
Танк видавив у піску рівний глибокий слід, мов дві траншеї, порізані впоперек кільцями гусениць і схожі на залізничне полотно. Шарик біжить цим слідом, і траншеї до половини закривають його. Біжить рівно, плавно і невтомно.
Піднявши голову, він дивиться далеко вперед.
Принюхуватись не треба – запах, якого шукає Шарик, мав бути тільки десь там, де гостро пахне бензином, де колись він так весело гасав по траві. Собака пам'ятає, що чоловік з цим запахом, погладжуючи його, віддав комусь річ, яка неприємно диміла. Звичайно, Шарик не знає, як що називається, не знає, що означає «бензин» і «люлька». Його нюх поділяє речі на приємні й неприємні, на такі, до яких він байдужий, і на апетитні. Знає також, з якими формами пов'язується той чи інший запах. Світ такий багатий, різнобарвний, розмаїтий, до того ж у ньому є дружба і ворожнеча, любов і ненависть, втома і радісне відчуття сили.
Тепер собака втомлений, сердитий і голодний. Те, що він переживав у стальній, повній пилюки, диму і смороду коробці, яку так часто шарпали вибухи, було дуже не до вподоби йому. Але ж поряд був Янек, отже, і він, Шарик, мав бути там. Тепер йому так хочеться їсти, але не думає про це. В нього одне найголовніше прагнення – виконати наказ а чи прохання свого господаря. Тому він і біжить по сліду танкових гусениць, невтомно долаючи відстань.
Попереду щось блиснуло, чути свист, гук пострілу. Шарик не боїться. Ще зовсім маленьким він звик до гуркоту рушниці. Гвинтівка стріляє навіть спокійніше, не так різко. Крім того, собака відчуває, що з обох боків його закривають піщані стіни. Гірше, що спереду, звідти, куди він біжить, доноситься щоразу гостріший запах чужих людей. Зовсім чужих, не таких, як ті, котрих він пізнав за час свого перебування в бригаді. Пахне інше сукно, інша їжа, інша шкіра – все чуже.
Пес біжить повільніше, плавно переносячи тіло з ноги на ногу. Ось він уже йде, потім, дедалі дужче згинаючи лапи, починає повзти, притуляючись животом до піску. Запах доходить знизу, немовби з-під землі. Вже видно насип, над яким пересуваються людські голови у стальних касках.
Шарик завмер. Деякий час він терпляче жде, поки зникнуть голови, віддаляться людські голоси. Тоді зривається з місця, біжить все швидше й швидше і, раптом кидаючись уперед, перестрибує окоп.
За кілька секунд він чує окрик, металічне клацання затвора. Але рядом уже перші кущі ялівцю. Добігши до них, Шарик змінює напрям. Жене його гуркіт пострілу, різкий свист проноситься збоку, біля лівого вуха. Собака довгими стрибками мчить уперед, повертає то ліворуч, то праворуч, щоб бути ближче до ялівцевих кущів.
Знову бахкають два постріли, свистять кулі, й настає тиша. Пісок шелестить під лапами, розлітається в боки, земля стає щоразу твердіша, поросла травою. Вже недалеко до темної стіни лісу, який шумить на вітрі. Трошки стишивши біг, Шарик кидається в кущі. Листя гладить йому боки, дрібні гілки чіпляють за шию.
Гусеничний слід тут мілкіший, бігти ним важко, бо вдавлені в землю ліщина та берізки трошки піднялись і стирчать, наїжені проти нього. Тому Шарик звертає й біжить поруч із слідом. Перестрибує одну воронку від снаряда, потім другу, і раптом йому під саму морду попадає клубок шерсті, яка різко пахне їжею.
Цього було забагато. Пахощі такі сильні, що Шарик забуває про свого господаря й друга, про його прохання. Один стрибок – і він хапає зубами до нестями переляканого зайця. Той мить тріпочеться, і ось уже з-під іклів собаці спливає на язик свіжа тепла кров. Шарик відходить під густий кущ, сідає і жадібно їсть, трощачи кістки. Вгамовує голод. По м'язах, по всьому тілу розпливається приємне відчуття ситості, никне роздратування, од якого йому їжилася шерсть. Але в той же час появляється якийсь неспокій. Пес на мить завмирає, потім знову їсть, догризаючи останні шматки. Клапті шерсті Прилипли йому до писка, лоскочуть ніздрі. Він витирає морду об траву, допомагаючи собі лапами. І в ту мить йому повертається пам'ять, а з нею – сором. Адже він мав бігти й шукати.
Шарик прищулює вуха, опускає хвіст. Його проймають невиразні почуття. Кидається бігти далі, але одразу ж різко уповільнює біг.
Собака знову чує лиховісний запах людини і сукна, чужий запах – він уже чув його, коли стрибав через окоп, з якого у нього стріляли. Обережно крадеться, перебігаючи з тіні в тінь, висовує морду з листя і дивиться. Біля покинутого, покрученого заліза, вдавленого в землю, біля гарматного дула, що стирчить навскоси вгору, нерухомо лежить долілиць людина, і від неї пахне смертю. З глибини горлянки в Шарика виривається скигління, але він одразу ж придушує його – ніхто з його братів, сибірських вівчарок, не виказує себе, йдучи по сліду.
Мов дивовижний нічний птах, свистить у важкому польоті міна. Собака знає цей звук і припадає до землі. Вибух шарпає повітря, сполохана луна сліпо б'ється об стовбури дерев. Великий осколок, захуркотівши, зрізує кілька листків і падає, впиваючись у землю біля самої Шарикової лапи. Собака відчуває його тепло й нерухому лють. Відкидає осколок кігтями, а потім підводиться і, задкуючи, відходить далі в лісову гущавину.
Пес хоче повернути на слід, але його вабить вогкість, мокра й слизька трава. Добре попоївши, він захотів тепер пити. Обережно ступаючи по болоту, Шарик знаходить між двома кущиками хвощів невеличку ямку з водою. Хлебче обережно зверху, щоб не скаламутити води. Нахилившись, уткнувшись носом у траву, пес уже не чує запаху. І тільки в останню мить помічає, що тут хтось є – зовсім близько чує шелестіння і краєм ока ловить чиюсь рухому тінь. Підіймає морду. За кілька кроків стоїть схожий на нього пес у цяцькованому ошийнику. Тільки ноги у незнайомця довші, а шерсть коротша, підстрижена, і весь він видається дужчий. Підкрадався тихо, а тепер, побачивши, що його помітили, завмер, стоїть навпроти, там, де кінчається болото, і шкірить зуби.
Шарикові не хочеться битись. Він з'їв зайця, напився води, став неповороткий і відчуває, що в нього менші шанси. Дратує його, що дав себе отак зненацька заскочити; знає, що повинен бігти далі, але про всяк випадок і сам шкірить зуби, бо так уже ведеться між собаками – треба ж показати, що й він має ікла.
Але це тільки демонстрація. Випрямивши ноги, він пересувається боком, це виходить не дуже зграбно, бо внизу хлюпає болото, ковзають лапи. Таким способом, не відступаючи, Шарик широкою дугою обходить незнайомця. Той обертається на місці, відстань між ними лишається та сама – два стрибки. Ось Шарик закінчив свій маневр – описав півколо і тепер стоїть, повернувшись задом у той бік, куди йому треба бігти. Він уже думає, що той не зрушить з місця. Бо якби хотів напасти, то мав би зробити це раніше. Тихо гаркнувши для острашки, Шарик уже повертається, щоб рушити далі. Але в цю мить ельзаська вівчарка стрибає вперед, атакує.
У Шарика вже нема часу обернутись, він тільки припадає до землі й відчуває, як зуби ворога розривають йому вухо. Біль проникає під череп, перевертає все тіло, але тепер Шарик побачить нападника прямо перед собою. Великий і дужий пес шкірить ікла, люто гарчить. Він думає, що достатньо приголомшив противника і кидається вдруге. Але стрибає ліниво, певний своєї переваги.
Син Мури напружує м'язи і, коли передні лапи ворога торкаються землі, блискавично, по-вовчому, б'є його всім тілом у бік. Збивши ельзаську вівчарку а ніг, хапав зубами її за горло. Ворог скавучить високим голосом, волає про допомогу. Шарик стискує зуби, але йому заважав метал ошийника, об який заскреготали його різці. Водночас він чув у лісі людський голос, затріщали гілки, й хтось важким кроком метнувся бігти до них. Шарик миттю розкриває щелепи, перехоплює іклами горло вівчарки вище від ошийника і з усієї сили кусає. В роті знову чув смак крові. Ворог обм'якає, поволі валиться на траву. Шарик не жде, поки той задубіє, перестане здригатися. Він уже бачить людину, яка біжить сюди із зброєю в руках, і тому вгамовує інстинкт, що велить йому боротися до кінця.
Двома стрибками Шарик досягає лісу, блискавично прослизає в кущі. Червоні вогняні бджоли стрибають над ним, збиваючи гілки, впиваються в траву, бризкаючи грудками землі. Пес чує гуркіт черги з автомата, і одразу ж відчуває, як його щось боляче вкусило за карк. А проте він не зупиняється, не падає – невпинно біжить, заглиблюючись далі й далі в зарості. Його підганяє голосний окрик, ще одна автоматна черга, але кулі дзижчать за кілька метрів збоку, вони вже не завдають шкоди.
Шарик біжить як заведений. Побачивши просвіт між деревами, він мчить ще швидше і кількома стрибками перебігав зарослу травою просіку. Тепер ліс рідший, дерева стоять високі, й собака петляє, перебігає від куща до куща, вибираючи ті місця, де темніше.
Та от перед ним відкривається лісова галявина, сповнена запаху бензину, помережана слідами гусениць і автомобільних коліс. Тут має бути той, кого Шарик шукає. Отож пес кілька разів перебігає галявину туди й назад, але нікого не знаходить. Потім бачить під деревом покинутий ящик. У траві біля ящика знаходить пучку попелу. В тому попелі є трохи запаху, який він шукає, але дуже мало.
Шарик сідає на задні лапи й, важко дихаючи, якусь мить роздумує, що діяти далі. А тоді швидко схоплюється, оббігає кругом галявину, заглиблюється в ліс, робить друге, трохи ширше коло, а далі – третє, ще більше…
Так його вчили робити, коли губиться слід – на якомусь із тих кіл він повинен натрапити на нього, знайти загублену нитку. Собака шукає довго, але не спиняється, не відпочиває, тільки все нюхає, оббігає щоразу ширше коло.
І ось нарешті, вже далеко від галявини, Шарик чує голоси, біжить трохи повільніше і здалеку бачить групку солдатів, що стоять навколо автомобіля з високим вістрям антени. Солдати не бачать собаки – вони зайняті іншим: піднявши капот, длубаються в моторі.
Один із них каже:
– Поспішай. До світанку машина має бути готова, бо інакше дістанеться нам од генерала. А все через той паршивий осколок.
Шарик не розуміє, що кажуть люди, а проте воліє не підбігати до них. Там нема того, хто йому потрібен, і тому пес оминає солдатів здалека, трохи звужуючи коло, а тоді знов біжить лісом, пробирається через густі зарості, перетинає невеликі галявини.
Минає чимало часу, поки Шарик закінчує нове коло, і ось перед ним знову ті самі солдати. Але тепер він обминає їх з іншого боку, набагато правіше, уважно пильнуючи, щоб його не побачили.
Та ось він зупиняється так різко, що передні лани аж ковзнули по глиці. Йому здається, ніби щось почув. Собака поволі повертає, принюхується, і враз із грудей виривається радісне скімління, він насилу придушує його. Є! У траві лежать дрібні кавалки лісової землі, що відпали од чобіт, слід чіткий, а смуга запаху гладка й широка, мов шосе.
І пес упевнено кидається вперед. Слід веде прямо на край пущі. Тут видніше, зверху крізь, дерева просвічує сріблясте світло – зійшов місяць. Слід веде краєм дороги й лісу. Він дуже чіткий і йде прямо, але Шарикові доводиться подеколи звертати в кущі, ховатися, бо дорогою то в один бік, то в другий ідуть групками люди. Коли вони проходять, Шарик повертає, бере слід і знову біжить по ньому, незважаючи на біль у розірваному вусі й в шкірі, пробитій кулею.
Біля обгорілого грузовика, що стирчить на дорозі, з дороги звертає стежка, яка виводить Шарика до автомашин і танків, до солдатів, що сплять під деревами. Запах веде прямо до невеличкого пагорбка, у схилі якого вирито землянку. Біля входу стоїть вартовий з автоматом. Шарик якусь мить стоїть за стовбуром, принюхується. Але солдат дружелюбний, він трохи схожий на його господаря. Тому пес виходить із-за дерева, спокійно йде вперед і дружно махає хвостом. Однак солдат, виявляється, в поганому настрої. Побачивши собаку, він стиха погукує:
– Ти чого тут? Геть звідси! – і замахуеться прикладом.
Шарик відскакує тихо, навіть не загарчавши, іде в ліс, щоб солдат не бачив його, а потім повертається і, припадаючи до землі, тручись животом об траву, обережно повзе від однієї тіні до іншої, обминаючи місця, на які падає місячне світло.
Запах чути дужче й дужче, він іде з темного відчиненого віконця, зробленого низько над землею. Кілька стрибків – і Шарик був би коло нього, але пес уже знає, що з людьми, у яких є зброя, жарти кепські. Йому аж шкура тремтить од нетерплячки, але він повзе поволі, час від часу нерухоміє, завмирає на довгі хвилини.
Ось віконце вже поряд. Шарик просовує в нього морду і, впевнившись, що дістався до місця, поволі вповзав всередину, мацаючи лапами темряву. Не знаходячи опору, стрибає, падає на щось, і все те валиться під ним. На всі боки летить якийсь дріб'язок. Та ось під лапами земля. Шарик стає і шарпає зубами ковдру, яка вкриває людину.
– Вартовий! Що тут діється?! Світло!
Голос твердий і гострий, але Шарик сприймав його, як чудову музику. Він знаходить руку, в якій ця людина тримає пістолет, і радісно лиже її.
Грюкають двері, в землянку вбігає солдат з засвіченим ліхтарем у руці.
– Зараз я вижену цього негідника. Через вікно заліз, громадянине генерал… Геть звідси!
Командир бригади, жмурячи очі від світла, дивиться на собаку й енергійним жестом спиняє солдата.
– Стривай! Затули вікно, залиши лампу і йди собі. Знову скриплять двері. Генерал сідає на нарах, босі ноги спускає на ковдру, стягнуту з постелі. Широко розкритими очима, нічого не розуміючи, придивляється до пса. Він певен, що тільки хвилину тому ліг спати. Здалеку, з глибокого сну повертає до дійсності.
– Шарику, це ти? Звідкіля ти взявся, песику? Йди-бо сюди.
Собака, зрадівши, стає на задні лапи, передні кладе генералові на коліна, витягує морду вгору і, як ото п'яна людина, лізе цілуватися.
– Стривай, стривай, облиш… Дісталося, бачу, тобі.
Генерал, тримаючи обома руками пса за голову, уважно оглядає вухо, торкає пальцями шию, де коло рани запеклася кров. Шарикові боляче, і він застережно скавчить.