Янек впирається ногами в пісок, притиснув приклад до щоки й бере на приціл літаки. Коли вони виростають до розмірів яструбів, вибирає найближчого з них, підводить мушку трошки вище від середини срібного кружка пропелера, туди, де за обшивкою сидить людина.
Хлопець відчуває, як з лоба на щоки йому краплями збігає піт. Мотор виє щораз ближче, крила із свистом рвуть повітря, і від цих звуків судорожно стискає горло. На носі літака починають миготіти вогники: то постріли. Саме в цю мить Янек натискує спуск. Він бачить руду трасу польоту куль, переносить її трохи нижче.
Ліворуч і праворуч схрещуються вогняні шви пострілів радянської піхоти. Стогне під кулями метал танка, бризкає пісок. Якусь мить Янек бачить товсте черево пікірувальника й два чорні хрести. Літак заламує лінію польоту, робить півбочки, і раптом у двохстах метрах позаду них, збоку від дороги, лунає вибух, виростає хмара чорного диму.
Янек з кулеметом у руках біжить до Семена, смикав його за рукав і запитує:
– Це я?
Той повертає його вбік і спокійно каже:
– До роботи, час летить.
Над колоною, мов дві блискавки, майнули винищувачі з гострими носами й зірками на крилах.
Знову стугонить мотор танка, гусениця повзе по піску, сунеться під ведуче колесо, і, нарешті, перший зуб зачепився. Семен підносить другу руку вгору й кричить:
– Обома, обома бортами!
Машина рушає з місця, виповзає на гусеницю. Тепер уже лишилося тільки змінити розірвану ланку, з'єднати обидва кінці. Це робота Єленя. Василь щипцями тримає болт, а Густлік гатить по ньому важким молотом.
Кос стоїть біля танка й, не вірячи власним очам, торкає пальцями вм'ятини й товсті подряпини на броні.
– Шкрябнуло з самого верху. Для початку досить і цього, а далі таких знаків буде більше, – пояснює йому поручик.
Вони прив'язують на місце канат, збирають інструменти, і ось уже знову лунає команда:
– В машину!
Все це тривало недовго, але колона вже пішла вперед, і тепер їм треба якось проштовхнутись поміж тягачами, що везуть важкі гармати з довгими дулами. Вони їдуть серед артилеристів – один-єдиний танк – і, може, тому здається їм, що стало вільніше.
Кос поставив кулемет на місце і, смикаючи правою рукою за кудли Шарика, який нудьгував у темному кутку, весь час думає лише про одне: «Я чи не я? От коли б це бачив тато…»
Тільки десь за годину Єлень злегенька штовхає його в спину і, нахилившись, показує рукою, щоб перейшов на другий бік башти, де сидить командир.
Василеве обличчя вкрите курявою, і струмочки лоту прокладають по ній круті стежки. Поручик бере хлопця за плечі, притягує до себе й прямо в вухо каже:
– Я не знаю, чи це ти, чи ні. Розумієш? Не знаю. Бо стріляли по ньому всі. Але важливо, що ти не заплющив очі. Ти мені подобаєшся. Молодець.
Тепер уже Василь не тримає Янека за плечі, він обіймає його, притискує до грудей і цілує в щоку, а потім кричить:
– Обітрись, бо я тебе вимазав.
Тим часом Єлень, що виліз на башту і сидів, метляючи ногами в повітрі, затарабанив по броні й загукав:
– Хлопці, видно річку й міст. Це, мабуть, Буг, правда?
І всі троє лізуть нагору. Річка невелика, звивиста, береги зарослі верболозом і вільшиною.
– Справді, певно, Буг.
Вони вже під'їжджають, – до мосту не більше як п'ятдесят метрів, коли дівчина в темно-синьому береті застережно підіймає червоний прапорець, а жовтим рішуче показує вбік. Саакашвілі не хочеться повертати, і танк суне прямо на дівчину-регулювальницю, але та не боїться його: добре знає, що вона тут найвищий начальник. Ступає кілька кроків назустріч і стукає прапорцем по броні, мов канак по шкурі слона. А втім, пропорція тут інша – танк важить стільки, як добрий десяток слонів.
Доводиться з'їхати вбік, зупинитися. Всі четверо з жалем дивляться, як гармати одна за одною переправляються на другий берег.
– Чому вона прогнала нас?
– Не наша черга, – пояснює Василь. – Стоятимем тут, аж доки ті не проїдуть. Хіба що ти, Густліку, якось домовишся з нею. Скажи, мовляв, брати-поляки… і як там ще, зумієш.
Єлень зліз на землю, підійшов до дівчини-регулювальниці й, виструнчившись, козирнув:
– Люба дівчино, пропусти нас.
– Не можу, не дозволено. Коли воли пройдуть, то, може, буде місце.
– Наші вже по той бік. Ми ж поляки, додому повертаємось. Хто тут перший має право?
– Ти. Як хочеш, то я поцілую тебе, а танка пропустити не можу.
Єлень почервонів і повернув назад. Видряпався на броню, розвів руками:
– Сувора баба, такий вівчар, що тільки свої вівці пропускає.
Знизу в башту виліз Саакашвілі й втрутився в розмову:
– Гей ти, джигіт, дівки злякався, втік. Що ж тепер буде? До вечора тут стояти, чи як?
– Знаєте що? У мене є ідея, – мовив Янек і, нахилившись до товаришів з екіпажу, почав пошепки щось пояснювати, хоч і так їх ніхто не підслухував.
– Ну так що, Василю, згода?
– Згода, хай буде.
– Громадянине поручик, – звернувся за всіма правилами Кос, – доповідаю, що я готовий до виконання бойового завдання.
Він поліз усередину танка; незабаром через передній люк вистрибнули вдвох – Янек і Шарик. Опинившись перед машиною, Янек розгледівся, навчений досвідом, перевірив, чи не видно десь поблизу червоних прапорців, які позначають край мінного поля, а потім вибрав маленький горбочок біля куща лози, що стирчав за кілька метрів од дороги.
Танкісти дивилися з башти, як починалась вистава. Шарик спочатку кілька разів приносив патичок, потім знайшов закопану в піску Янекову хустинку, про яку важко було сказати, що то носовичок, – такий темний колір вона мала.
Кілька червоноармійців – сапери, які будували міст, – озирнулися. Поговорили між собою, показуючи пальцями, і потім підійшли, щоб краще бачити. Глядачів ставало дедалі більше. Хтось почав голосно командувати, щоб стали ширше, бо, мовляв, людина не прозора. Розважалися весело, робили зауваження, давали Янекові поради, що робити, коли собака не відразу розумів, чого від нього хочуть. Потім хтось приніс «щуп», – довгу палицю з дротом на кінці – ним штрикали землю, розшукуючи міни, – і Шарик демонстрував своє вміння стрибати.
З радіостанції, щогла якої стирчала поблизу в кущах, вийшов полковник авіації і теж почав придивлятися. Дівчина-регулюаальниця щораз частіше усміхалась і поглядала в той бік.
Ніхто й не помітив, що вже деякий час із вихлопних труб танка вилітають білі клубочки диму. Гуркоту мотора не чути було, його заглушували артилерійські тягачі, які все ще йшли через міст. Солдати, сидячи на гарматах, мов горобці на гілці, теж дивилися на Янека і махали товаришам, які їхали ззаду, і показували, що відбувається на пагорбку під вільхами. Водій одного тягача задивився, уповільнив хід, а танкістам цього тільки й треба було.
Чотириста п'ятдесят кінських сил заревіли на всю потужність, танк видерся на насип і вмить опинився вже біля мосту. Дівчина помітила, підбігла кілька кроків, але потім махнула рукою й повернула назад. Янек чкурнув поза нею, риссю наздоганяючи танк, а за ним, весело гавкаючи, біг радий нежданій забаві пес Шарик – п'ятий, але не останній за своєю важливістю член екіпажу.
Розділ IX РАДОЩІ Й ЖАЛІ
За Бугом проїхали ще кілька кілометрів путівцем і вибралися на шосе. Це була широка, брукована дорога, з обох боків обсаджена вербами. За деревами барвистими клаптями лежали поля, вузенькі, мов смужки кольорового паперу. Війна пройшла тут так швидко, що не встигла витоптати й спалити їх.
– Ой, смішно, ой, смішно! – вигукував Саакашвілі, який звик у Радянському Союзі до широких, на цілі кілометри, полів, – Один крок – картопля, другий крок – жито, третій – входиш у капусту.
Здивовано оглядаючи новий для нього краєвид, він натиснув сигнал і, завзято сигналячи, додав газу. Тягач, що йшов попереду, квапливо повернув праворуч, гармата з'їхала до самої канави, звільняючи дорогу.
Танк, як відомо, не подушка, шкура в нього достатньо тверда, щоб будь-яка інша машина ставилася до нього з повагою. Він уже обминав гармату, коли в навушниках клацнув перемикач і механік почув Семенів голос:
– Джигіте, зніми ногу з газу і – на своє місце в колоні. Не порушуй порядку на марші.
Гжесь неохоче, але відразу ж виконав розпорядження, уповільнив хід і чемно перейшов на швидкість тягачів. Однак не міг витримати, отож, розстебнувши ларингофон на шиї, щоб його ніхто не чув, забубонів сам до себе:
– Порядок на марші… Місце в колоні… Тепер їду, мов старий осел на торговище. Велике діло – тягнуть ці труби, не поспішають, а нам, може, треба буде в атаку. Артилерія завжди затримується в тилу. Я тут працюю, а вони повилазили на башту, вітерець їм повіває, оглядають краєвиди.
Ці останні слова адресувалися, звичайно, не артилеристам, а іншим членам екіпажу, які разом із Янеком Косом сиділи у відкритих люках.
– Краєвиди собі оглядають, а я, ніби дурень, сам тут унизу і тільки й бачу цю трубу – гарматне дуло попереду…
І механік, хоч дуло не могло того ні побачити, ані оцінити, показав йому язика.
Трапляється часом у житті: не маючи відваги сказати комусь щось прямо в очі, воліємо самі собі вголос висловлювати свої думки, аби інші нас не чули. Найчастіше так буває тоді, коли людина не має рації. А Гжесь, власне, не мав рації, лаючи артилерію і темп її маршу, зате друга частина його нарікання була слушна –справді, той, хто сидить на башті танка на висоті двох з половиною метрів над землею, бачить більше, ніж механік через свій люк.
– Гляньте отуди праворуч, – поручик показав рукою.
Далеко попереду, в голові артилерійської колони, діялося щось нове. Тягачі з'їжджали з дороги, гармати долали канаву й віялом розходилися полями, толочили жито й картоплю. За кількасот метрів од шосе трактори, мов по команді, завернули, розвертаючи гармати. Обслуга зіскакувала з гармат, піднімала вгору лафети, відтягувала передки, – готувала батареї до бою.
– Що вони роблять, навіщо? – запитав Янек.
– Ліс. Поглянь на ліс, отуди далі, – крикнув йому Єлень.
Від обрію в поля врізувався темно-синій язик бору. Внизу поміж стовбурами бризкали вогники, і перед гарматами зненацька почали скакати клубки куряви, немовби прямо на очах виростали якісь кущі. Біля гармат метушились артилеристи, командири батарей стояли трохи ззаду, кожен піднявши руку вгору. Видно було потім, як один з них рвучко опустив руку, і з найближчої гармати раптом блиснуло, – гримнув постріл.
– Що за гармидер? – запитав Саакашвілі, знов увімкнувши внутрішній телефон.
– Якась оточена група, – відповів Семен. – Артилерія по них лупить.
Танк ішов, не змінюючи швидкості, танкісти сиділи, Мов у рухомій театральній ложі. Дивилися, як їхали інші гармати, бачили вдалині батарею, що вже вступила в битву. Офіцер скоригував дані, й тепер з усіх чотирьох дул бризкав вогонь, над полем котився грім залпів.
А звідти, з бору, били міномети, й міни вибухали все ближче й ближче до гармат; раптом між гарматами вибухнули міни, двоє гармашів упало, і яскравим вогнем загорілась покришка на колесі, обслуга почала гасити її, кидаючи землю лопатами. За гуркотом мотора танкісти не чули криків, усе відбувалося немовби у німому фільмі.
Повернув останній тягач, що йшов перед ними, і ось шосе спорожніло.
– Поїдемо з ними допоможемо? – запитав Кос.
І, наче у відповідь на його слова, танк теж почав завертати, маючи намір пройти між двома вербами, де було трохи просторіше.
– Вперед по маршруту, збільшити швидкість, – спокійно мовив Семен, а потім додав, звертаючись до Коса: – Без наказу не можна. Оточені тому й захищаються, щоб затримати наступ. Для ліквідації призначено спеціальні сили. Це не наше діло, нам треба йти вперед.
Тепер вони мчали з швидкістю понад сорок кілометрів на годину, теплий вітер обвівав їм обличчя, висмикував з-під шоломів пасма волосся і грався ними. Пекло сонце, засліплювало очі.
Минули артилерійські позиції, дорога почала спускатися вниз, увійшла в рів, і звідси вже нічого не було видно, тільки гуркіт та гук долинав, наче грім даленіючої бурі. Небо було погідне, з рідкими невеликими купчастими хмарами.
Швидко наздогнали колону бригади, обминули машини з мотопіхотою, мінометну роту, протитанкову батарею, штурмові гармати; нарешті, знайшли своє місце в строю. Виїхавши на невеличкий пагорок, побачили тих, що були попереду й позаду, – всю колону, що розтягнулась по шосе аж на п'ять кілометрів.
Спереду засигналили прапорцями – команді зупинитись на привал. Бойові машини підтягувались, гальмували, з'їжджали на праву обочину. Так щасливо випало, що Семенів танк зупинився якраз у селі. З-за побілених хат під солом'яними стріхами, з городів, із-за плотів бігли люди. Тільки-но танкісти стали, як їх оточили звідусіль, підступили до самих машин.
Янек і Густлік, скочивши на землю, попали прямо в обійми селян, які радісно їх вітали, якась струнка, смаглява дівчина в білій квітчастій сукенці обняла Коса, поцілувала в обидві щоки й дала букет жоржин. Обоє почервоніли й відступили на півкроку.
Якась жінка вхопила Янека за рукав.
– Людоньки! Такий молодий, і вже воює!
– Хлопці, а звідкіля ви?
– Я з Устроня – це там, звідки Вісла початок бере…
Єлень чесно працював, ішов уздовж щільної людської стіни і всіх по черзі, не вибираючи, не перебираючи, як стояли – дівчина, жінка чи чоловік – обнімав і цілував.
– Хто ще? З ким я ще не привітався? Вже всі? – Густлік перевів дух і витер піт з лоба.
– А цей чорний, замурзаний, чого мовчить? – Старий селянин показав рукою в бік танка, з якого, висунувшись до пояса через люк, виглядав польський солдат Григорій Саакашвілі. – Цей, мабуть, не наш.
– Наш, він з-під Сандомира, – впевнено пояснив Єлень. – Тільки його батько сажотрус, тому він такий чорний. А мовчить через те, що від хвилювання не може перевести дух.
– Машина – це не дівчина… – мовив Гжесь одну з тих фраз, які добре вивчив по-польськи, і на всякий випадок шмигонув у танк, зник під бронею.
– То тепер уже Польща буде? – запитав старий.
– Народна Польща, – відповів Янек.
– Це як же – народна?
– Фабрики й заводи перейдуть до робітників, а поміщицьку землю віддадуть селянам.
– За гроші?
– Безкоштовно.
– Невже це правда? У вісімнадцятому році теж так казали, а потім наші пани порозганяли військом ради.
– Тепер військо наше, не розженуть.
– Може й не розженуть, а може й розженуть, – чухав потилицю селянин.
– Випийте молочка. Холодненьке, щойно витягла з криниці, – жінка занурила у відро щербатий кухоль, розмальований волошками, подала танкістам.
Єлень випив один, другий, попросив третій.
– А ви часом не чули… – наважився запитати Янек. – Чи не було тут у вашій місцевості поручика Станіслава Коса?
Люди попросили, щоб він повторив прізвище, погомоніли між собою, згадували все, але, виявилося, не чули про такого.
– А де, пане, той поручик воював?
– На Вестерплятте.
– Дорогенький, там же нікого в живих не лишилося. Сім тисяч наших полягло, усі до єдиного…
– Це неможливо, – заперечив Янек. – На Вестерплятте, певно, й п'ятисот не було.
– Це так кажуть, пане, а як полічити, то виходить інакше…
Підліток у коротких штанях переліз через діру в плоті на шосе, притягнув за собою зламану гілляку, геть червону від спілих черешень, що висіли на ній гронами, і кинув на башту. Василь на льоту спіймав її, помахав хлопцеві рукою й сказав по-польськи:
– Велике спасибі, пані.
– Наш командир одразу подумав про господиню, в саду якої хлопець гілляку виламав, – пояснив Єлень.
Через люк механіка висунулась цікава кошлата морда.
– Ти диви, собаку з собою возять. Він теж у війську служить?
– Аякже! Шари, сюди! – Янек махнув Шарикові рукою, і вівчарка, зрадівши, вистрибнула на дорогу.
– Навіть собаку привезли… Польського пса привезли… – пішло по колу з уст в уста. – Чуєте, як гавкає? Точно, як мій Азор.
– Дорогу, дайте дорогу Марциновій.
Натовп повільно розступився. Вели під руку стару жінку із зморщеним лицем і покритими більмами очима. Ступала помаленьку, витягнувши вперед руки. Люди замовкли, і чути було, як бабуся шепоче, весь час повторюючи: