Немає у Притулку рік з молока й меду, помаранчевих гаїв. Тут треба самому здобувати собі хліб й ділитися ним. Тут взимку випадає сніг, а влітку достигають вишні. Тут відчуваєш, як мерзнуть руки і як піт заливає чоло. Усе тут знайоме: не відлякує, не змушує почувати себе зайвим, а отже, є час для себе, щоб вилущитися зі шкаралупки, яка вже тріснула і яка ні до чого, бо людина — не слимак, не черепаха і навіть не горіх.
Nosce te ipsum — узнай себе, як переклав відомий вислів Григорій Сковорода. Впізнай себе — так більше пасує до реальності, бо цілковита ясність розуму і постійне неспання почуттів здобуваються тяжкою працею духу. Звичайна людина сприймає світ то втомлено, то автоматично, і лише зрідка переживає миті осяяння. Життя… на відблиск сонця схоже, — писав колись Ґьоте. У кожному людському тілі живе кілька істот, котрі суперечать одна одній, й акт самопізнання можливий тільки, коли між ними запанує взаєморозуміння. Жити чистим, усамітненим життям у пустелі — це теж притулок, але не той. Справжній притулок — не місце втечі, а місце, де заново вчишся жити у злагоді з істотами, які всередині тебе і довкола тебе. Ніхто не завдасть кривди собі.
Якби Григорій Сковорода не мандрував, не стрічався з людьми, не сідав коло вогню, щоб розділити його тепло з іншими, то йому довго б довелося чекати, доки хтось прийде до його вогню. Так він робив до самої смерті, на чию гостру косу «плював». Не надто дбав про зшитки власних творів, губив їх, заперечував проти публікації, тому що боявся невідповідного тлумачення, що зрештою сталося. Сковорода був монолітом. Втім, бездоганність умертвляє твори мистецтва і давні китайські майстри намагалися надати своїм шедеврам дрібного ґанджу, навіть зумисне пошкоджували річ, що виглядала занадто досконалою. Сковорода більше нагадує даоса, ніж християнського старця. Мандрівка на Схід чи на Захід значно корисніша, ніж експансія, бо не ставить перед собою вузької цілі й налаштована толерантно до кожної істини, яку пізнає з чужих уст. Той, хто шукає скарбів, філософський камінь чи навіть істину, не знаходять нічого. Істину потрібно впізнавати, а не шукати. Тим, хто шукав котрусь із цих речей, вчинки Сковороди видавались ексцентричними й не відповідали ідеальному образу Вчителя. Ті люди були просто ледачими й короткозорими. Їх не цікавив його особистий досвід чи те, чого він не міг висловити, бо воно не підлягає висловленню і навіть поясненню, як хмарка, що розтає просто на очах. Для позначення гармонії Сковорода використовував слово «мир». Він намагався узгодити власне духовне життя з непримиренністю щодо зла, і назвав це «совістю».
Зневага до смерті мандрівного філософа мала коріння в свідомості його народу, якого, до речі, Сковорода не ідеалізував. Ця неспокійна країна, де ворожі полчища витоптували посіви, де ніхто не чув себе в безпеці, де в кожному поколінні з’являлось все більше рабів, вимагала певної герметизації задля збереження чистоти сумління й духу. Один ставав у полі битви воїном, бо ганьба видавалась йому страшнішою від смерті. Зрештою, смерть — це вивільнення безсмертної душі. Після очищення залишається від людини лише її тінь — сутність. Цей процес триває до року, а в покутників — навіть до семи. Протягом цього часу душа небіжчика мандрує до краю, звідки ніхто не вертається, а рідні й близькі намагаються допомогти подолати цей шлях обрядами й молитвами. Сліз має бути в міру. Існує чимало розповідей про те, як померлий уві сні просить рідних менше плакати, бо гріб його вже мокрий. Через сон він також повідомляє, як йому ведеться в іншому світі й ніколи не виявляє бажання повернутися назад. Ми повинні пережити втрату, долаючи глибокі провалля розпачу, підіймаючись по схилах спогадів на круті вершини містичних одкровень. Потім дорога стане рівнішою. Геродот, описуючи звичаї фракійців, зауважує, що вони при померлих сміялися, а новонароджених оплакувати. Відгомін цих звичаїв зберігся серед похоронних розваг гуцулів та бойків і має назву «грушки». У «Тінях забутих предків» Михайла Коцюбинського знаходимо опис цієї гри:
«Ті, що не містились у хаті, розклали на подвір’ї вогонь і справляли коло нього веселі грища. В сінях згасили світло, дівки дико пищали, а парубки душились від сміху. Забава трясла стінами хати та била хвилями зойку в спокійне ложе мерця.
Жовтий вогонь свічок притьмився в густому повітрі.
Навіть старі приймали участь у забаві. Безжурний регіт трусив їх сивим волоссям, розтягував зморшки та одкривав згнилі пеньки зубів. Вони помагали молодшим ловити челядь, наставивши руки, що вже тремтіли. Бряжчало намисто у молодиць на грудях, жіночий вереск роздирав вуха, гриміли ослони, зрушені з місця, і стукались в лаву, де лежав мрець.
— Ха-ха!.. Ха-ха!.. — котилось од покуті до порога, і цілі ряди людей згинались од сміху удвоє, придушивши руками живіт».
У цьому уривку відчувається якась демонічність, нелюдськість, хоча, коли поміркувати, кожен з нас погоджується в душі, що смерть — лише поріг, через який ми вступаємо до невідомого іншого життя. Однак нам більше до вподоби, коли смерті віддають належну шану, бо все-таки — це прощання. Описуючи популярні в Середньовіччя «танці скелетів» і карнавали з інфернальними персонажами, Гейзінґа пояснює подібні забави байдужістю до смерті, яка підстерігала у ті часи людину на кожному кроці, хоча серйозні роздуми над сенсом людського буття і, врешті, відчай завжди домінують над отупінням, навіть, коли їх мало. І тоді почуття облагороджуються, бо попри все не вдається звести неповторність кожного людського життя до безбарвного праху. Героїчна смерть, романтична, трагічна у театрі викликає у глядача зворушення, катарсис за Арістотелем, але, щоб він відбувся, потрібно відчувати щось схоже у реальному житті, мати певну культуру почуттів. Сміх за тим же Арістотелем, тобто комедія, стоїть вище від трагедії, бо утверджує перемогу, а не поразку. Подібний катарсис вимагає ще розвиненішої культури почуттів, щоб не перетворитись на блазнювання, якого нині вистачає в постмодерністській літературі. Мольєр, Гоголь, Чаплін ніколи не загравати з юрбою, для якої сміх — знаряддя знищення й наруги, смерть серця.
Переживши чиюсь загибель як власну, ми не вмираємо, а підіймаємось вище на сходинку власного духовного досвіду. Нерозвиненість почуттів ніколи не зробить людину духовною, а, отже, мудрою. Не все можна осягнути почуттями і не все — розумом. У християнстві серце — центр духовності. Як мовив Григорій Сковорода, — «серце тоді насичується, коли освічується». Він мав на увазі освічене серце.
У «Реквіємі» Моцарта, що далеко вийшов за межі заупокійної меси, музика не зневажає, але й не підтримує смерті. Вона перелітає через ту грань, за яку людська свідомість перейти не здатна. Вольфґанґ Амадей був улюбленцем богів і тому від його музики краще росте трава, тварини дають більше молока, а людські діти народжуються здоровішими і спокійнішими. Тим часом, сам Моцарт вважав себе лиш знаряддям Бога, був його вухом і устами.
Лише музика здатна описати те, що відчуває людина у мить смерті, бо кожен вмирає самотньо, навіть коли знаходиться в обіймах найріднішої істоти. Моцарт не закінчив свого «Реквієму», і ми не знаємо, яка музика мала товаришити нам далі після Лакрімози. Та коли слухаєш заупокійну месу іншого німецького композитора Генріха Шютца, з часів Тридцятилітньої війни, відчуваєш схожість не тільки стильову, а й уміння обох композиторів співпереживати тій вмираючій істоті, котра вже ніколи не побачить сонячного світла. Відчувається її уривчасте дихання, затамований подих тих, хто схилився над її смертним ложем. У такий момент почуття особливо напружені й може статися істеричний викид, зруйнування стримуючих бар’єрів. Це у «Тінях забутих предків», тому герметичному позаісторичному просторі, тому неусвідомленому ґетто звичаїв та мови, істерія зводиться в ранґ ритуалу, стає обов’язковою. Повітря поступово насичується запахом поту і мертвого тіла. У день похорону цей запах стає особливо відчутний тому, хто приходить прощатися, викликаючи в нього потребу відсторонитися, не торкатися смерті, не заразитися істерією. У сучасних цивілізованих країнах обряд поховання зведений до мінімуму й не дає відчути глибину горя рідним та близьким, не призводить до катарсису.
Стародавні японці навіть погляд на мертву тварину вважали таким, що оскверняє тіло й душу, й проводили спеціальний ритуал очищення, під час якого уникались будь-які контакти з людьми. Як надгнилий овоч може зіпсувати здоровий, так зустріч з чиєюсь смертю обезвладнює дух. Чутлива людина не залишається байдужою ні до чужої смерті, ні до страждань. Реакція японців на смерть як приховану загрозу вчить помічати такі речі, як помічають перший сніг, його забруднення, як помічають першу зелень ранньою весною чи жовтий листок наприкінці літа. Безконечні вбивства на екрані, як і гори мертвих тіл у реальній війні чи після катастрофи, притуплюють почуття з метою зняття напруги. Не можна сказати, що людина не розрізняє смерть та її імітацію, проте непомітно осипається пилок з крилець її душі. Нездатність співпереживати веде до жорстокості. Ми вже не можемо уявити себе на чиємусь місці, бо в нашій свідомості утворилась мертва зона, німа й сіра. Ще важче уявити собі світ, у якому не чути биття серця цієї людини (чи просто іншої істоти), місця, яке порожнє, а проте ніхто його не може посісти. Ми вважаємо, що тільки дерева мають коріння, а всі інші живі істоти пересуваються. Тому й виникає ілюзія, ніби без когось можна обійтися, стерши його зі свідомості, наче з цілого Всесвіту. Знання про смерть можна порівняти з похоронним дзвоном, що імітує биття серця, яке вже не б’ється в тілі. Дзвін закликає нас почути його. «По кому подзвін? — питає англійський поет Джон Донн і сам відповідає: — Він по тобі». Ось що станеться з тобою завтра чи через кілька років. Ми повинні налаштувати наші почуття, щоб удари дзвону співпадали з ударами нашого серця. Цивілізація створила безліч засобів, щоб уникнути емоційної напруги, що призводить до щораз більшого занепаду культури почуттів.
Французького мислителя XVIII століття Жана Ламетрі прокляли цілі покоління співвітчизників за те, що він насмілився порівняти людину з машиною. Зараз це порівняння нікого особливо не ображає, бо сучасна людина привчила себе до думки, що економічні, політичні та соціальні механізми підкоряються не гуманності, а суспільній необхідності.
Переживання смерті людини — гуманне почуття. Переживання смерті Бога чи богоподібної істоти має сенс лише тоді, коли переживається як особисте почуття, що важко досягнути людині, розвинутій інтелектуально. Мудрість завжди чинить опір суспільній необхідності. Вона не здатна завдати болю й не врізається анатомічним ножем в тіло й душу живої істоти. Вона спостерігає за нею й рятує їй життя, навіть, коли знає, що не врятує. Мудрий не мовить про мертвих погано, вилущуючи зі спогадів лише те, що вміщує у собі безсмертна душа.
Коли везли саркофаг з тілом Тутанхамона по Нілу, сучасні єгиптяни стояли вздовж берега й голосили, як три тисячі років тому. Розкопані руїни Успенського собору в Галичі й знайдені там останки князя Ярослава Осмомисла привабили тисячі прочан з усієї Галичини, і щодень правилась служба під відкритим небом — зворушливе дійство у храмі, що протривав у пам’яті від XI до XX століття. А Генріх Шліман плакав над долею Трої, пошукам якої присвятив ціле життя.
На страсну п’ятницю в кожній галицькій хаті запинають дзеркала, що означає присутність мертвого тіла Христа. Коли містика проникає в життя як обряд, то залишається там надовго. Тільки так ганебна смерть Ісуса могла стати тріумфом духу.
«45. Від шостої години темрява настала по всім краю аж до дев’ятої години. 46. А близько дев'ятої години Ісус скрикнув міцним голосом, вимовляючи: «Елі Елі, лема савахтані», — тобто «Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?»
Спершу оточуючі сприйняли це за передсмертне марення, а дехто сподівався, що Бог прийде визволити Ісуса. Однак той, ковтнувши оцту з губки, простягненої на списі, помер. Потім, як оповідає св. Матвій, завіса в храмі роздерлася згори донизу й стався землетрус. Завіса символізує відгородження безсмертного Бога від смертної людини. Відтепер віруючий може відчути присутність Бога в усьому сущому.
Будда, котрий сидить під деревом, заплющивши очі, перебуває в кожній речі, що означає: так, як ми відчуваємо себе, ми повинні відчувати інших. Любити — це впізнавати себе в іншому.
Якщо Бог плаче, то він мусить плакати в кожному з нас, інакше Його просто не існує. Англійський поет Вільям Блейк пише поему «Книга Тель», присвячену мертвонародженій дочці, щоб витіснити горе втрати. Ненароджена душа повертається у царство духу. Вона звертається до хмаринки, питаючи її, чому вона не жаліє, що ось-ось розтане. «Ні, я сумую, але мене ніхто не чує. Десь існує місце, куди повертаються ті, хто зникає тихо й безмовно». Тель розмовляє з черв’яком, таким нікчемним і сліпим, і дізнається, що і його любить Бог, і його життя має сенс.
Кожного разу Блейк здригається, побачивши нещасне дитя, дитя, що вмирає. Він наповнює містичні видіння людським теплом, як творець і як батько, і як Отець, для якого смерть може бути справедливою і несправедливою, раною і бальзамом. Права рука забирає, а ліва дає. І тому продовжує залишатись у брутальному світі, де чутливість, якщо й існує, то лише у вигляді гримаси, де матері вбивають власних дітей і в покірному отупінні йдуть на шибеницю.
У романі Дж. М. Кутзее «Містер Фо», в якому дія відбувається у XVII столітті, жінка знаходить в канаві брудний закривавлений згорток, а в ньому мертву новонароджену дівчинку. Вона оплакує її так як мати. Перед нею стільки ж жорстокості, скільки й за нею. Але ніхто не проклинає світу, бо в ньому є Бог, який оплакує кожне загибле створіння, навіть, якщо воно жодного разу не розплющило очей. Цієї миті хтось також вмирає — той, хто міг би жити.
Антігона заплатила власним життям, бо не могла пережити, щоб тіло її брата залишилось непохованим і неоплаканим. Земля — це останній притулок, у якому нікому не можна відмовити. У Середньовіччі вважали, що смерть робить всіх рівними, перетворюючи тіла на однорідну субстанцію. Але пам’ять повертає нерівність, бо вона сильніша. «Я жив лише у гомоні вогню, Із запахом його тепла. Я був мов корабель, що тоне серед криг».
Тепло і холод, світло і темряву лише смерть може об’єднати в одну стихію. Хмарка, ніким не помічена, розпливається в небесній блакиті чи краплею падає на рукав… Відчай змінюється зворушенням, бо починаєш розуміти, що все на світі пов’язане таким чином, щоб ми могли його порівнювати, навіть ототожнювати з власним існуванням. І я раптом помічаю, що вірш Поля Елюара, який я пам’ятаю ще з ранньої юності, не про самотній зимовий вечір, а про всепоглинаючу стихію смерті. Хоча вірш не охоплює всього: у ньому немає такої характерної для європейської традиції згадки про смерть як сон чи про життя як сон, а мені хотілося, щоб він не був таким гарячим з одного боку і холодним зі спини. А втім, блиск і сяйво вірша заворожують, випалюючи почуття, спогади, тлін з його моторошним запахом…
Передчуваючи близьку смерть, хворий на рак, український поет Леонід Первомайський бачить з вікна чийсь похорон з «неприкаяними музикантами», вінками, «срібним автобусом». Це реальне, а може, нереальне видіння, викликає у нього жах. Він знає, по кому подзвін. Смерть притягує його, змушує простежити увесь сценарій міського квапливого похорону, а потім вчинити суд власному життю, так само квапливо вилущуючи з власної поезії золоті слова і срібні рядки, щоб бодай на мить відчути недаремність життя. І це таке людське бажання — ще трохи пожити, аби побачити весну, ще побути між людьми — від нього здушує горло. Ми не знаємо ні дня, ні години нашої смерті, а все інше уявляємо надто добре. Тому завжди існує незавершеність буття, яку так тонко відчували люди зі Сходу, доки у їхній світ не увірвались жорстокість та рабство.
IV. ЛІТО
З тьми «невідомого» з'явивсь я на світ, і перший віддих, і перший рух мій в темряві материного лона. І досі той морок наді мною панує — всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою. Його слуги — хмари, гори, темниці закривають тебе від мене і всі троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь у нім навіки. Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у фейєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю ймення їй «ідеал» і ховаю у серці. І він мені світить.