Люди здаються все більш дивними у намаганні забезпечити найближче майбутнє, не думаючи при цьому, що потрібно виправити все життя. Не все можна передати словами, особливо, коли з’являється почуття невпевненості у власних силах. Але я знаю, це минеться. Зачепиш одну струну — відізвуться інші.
30.01.2012
Зимно
На деревах іній. Вже й не пригадаю, коли таке було. Але зараз ця моторошна краса розтане під сонцем. Холодно навіть сидіти за комп’ютером, усі думки про те, як зігрітись. Як там моя жимолость в Урожі, жасмин і троянди? Чи витримають? Почуваю себе зрадницею, але їхати зараз туди — рівнозначно самогубству. І яблука в хаті, певно, усі померзли.
Людське тепло, загорнуте в кокон одежі, не зігріє вулицю. Птахи чекають, поки їм винесуть поїсти. Зараз вийду.
31.01.2012
«Суки!»
Страшно зазирати в глибини несправедливості, скільки б часу не минуло. Учора прочитала статтю про те, як після війни переможців-інвалідів вивозили тисячами і розстрілювали, щоб не псували краєвид каліцтвом і жебрацтвом. Або значно «гуманніше» — морили в притулках. Безрукі й безногі ветерани — у когось не було ні сім’ї, ні дому, від когось відмовились рідні, що їм залишалось робити, як не йти на вулицю помирати повільною смертю. Чи кричали вони тепер за «За Родину! За Сталина!»? Що вони могли відчувати, крім того, що їх використали і викинули? А потім вивезли у вагонах у степ і розстріляли. І через сімдесят років цілісінькі борці з бандерівцями, кати мого народу вимагають для себе пошанування, і їм вірять, бо в голові нормальної людини не вкладається, що можна брехати за крок від могили. І страшно ще більше, бо два покоління виросло без правди, і навіть якщо її намагаються розповісти — не вірять.
«Суки!» — закінчує статтю Сергій Мельникофф. Іншого не скажеш. І ми, і вони.
1.02.2012
* * *
Колись у «Жорстокості існування» я навела найбільш вражаючі факти несправедливості й ницості. Скільки б я зараз могла додати ще, бо системне деградування суспільства розв’язує руки насильству, а, отже, викликає бажання захисту. Однак, якщо раніше просили захисту у влади, то тепер захищають гроші. Але грошей на всіх не вистачає, тому вони знецінюються, метал стає папером, а папір — цифрами на моніторі. Далі, напевно, настане крах, і ми повернемось до натурального обміну.
Зупинити цей процес неможливо. Почнуться війни, екологічні катастрофи стануть ще масштабнішими. Занепад культури у цьому випадку цілком логічний: еротоманія, культ насильства, примітив — усе це вже пройшло етап нав’язування, тепер воно витіснило все, що має найменший натяк на пошуки істини.
У вогні війни й ненависті згорять всі невидані рукописи й забуті книги, а одержимі загинуть під уламками Лувру.
2.02.2012
Гідність
Звільнення не може бути від усього. Недосконала людина вийде і не знатиме, що робити зі своєю свободою. Вона візьме собі за охоронців демонів брутальності. Але найгірше те, що їй не властиві ні хтивість, ні жадоба успіху, ні жорстокість. Вона просто повторює чиїсь слова, імітує дії. Це так, ніби читати підручник з психіатрії і знаходити в ньому всі ознаки власної хвороби. Іпохондрія здатна завести дуже далеко, якщо ти не вмієш логічно мислити чи хоча б не маєш почуття гумору.
А чи була клітка взагалі, а якщо була, чи не перегнали нас в іншу, ще тіснішу й темнішу? Чим відрізняється табу на непристойність від табу на доброчесність? Хіба роздягатись привселюдно спершу не викликає внутрішнього спротиву, навіть коли тобі за це платять?
Кілька років тому я зустрілась з однією американкою, яка приїхала досліджувати насильство щодо українських жінок, а заодно і їхню нетрадиційну орієнтацію. Приїхала, бо під це отримала ґрант. Подібні речі щедро фінансуються. Бідолаха сама стала жертвою насильства: один п’яний міліцейський чин, залицяючись, вкусив її за руку. Вона була дуже налякана і беззахисна, і боялась скандалу, а тому відмовилась від допомоги. Перед від’їздом я привела її на зустріч з успішними й заможними українськими жінками — лікарями, юристами, викладачами. Це була для неї вже інша шокова терапія. Ті жінки вільно розмовляли англійською, багато читали і не зазирали в її гаманець. І головне — не дивились на неї як на вищу істоту. Гідність — це те, що здобуваєш власним розумом і досвідом. Її не можна навчити. Тому так важко протистояти промиванню мізків, яке вигідне сильним світу сього, щоб тримати нас в клітках.
3.02.2012
Перед мандрівкою
Завтра сніги залишаться позаду. Хай на тиждень, але забуду про холод у квартирі і холод надворі. Не дуже в мене гарно почався рік. Я наче потрапила в якусь моторошну пастку, з якої мене не хочуть випустити. Зрештою, я давно вже налаштувала себе на спокій: усе, що трапляється зі мною — це дрібниці супроти вічності, наслідки моїх вчинків, думок.
Хай я їду до Святої землі не надто здорова, не надто сильна духом і без жодних сподівань щось отримати, без віри в чудеса, і подорож буде нелегка, як усі подорожі взимку, — зате я побачу найріднішу мені істоту, якій везу чорний хліб і цукерки. А все решта — то лише багато теплого повітря й барви пустелі й моря.
4.02.2012
Брама для Месії
З Гетсиманського саду по той бік улоговини, якою з гуркотом мчать машини, видно мури Давидового міста. Всі брами відчинені, окрім брами, через яку має увійти Месія. Вона навіть не зачинена — замурована, бо правдивий Месія знайде спосіб увійти в Єрусалим на своєму ослику з пальмовою гілкою в руці.
Не знаю, про що просять єврейські чоловіки та жінки біля Стіни Плачу, мабуть, про одужання, достаток, щось особисте, але я певна, що серед тисяч молільників знайдеться бодай один, хто все ще чекає на Месію, який пробудить людство від сну конформізму й консюмеризму. Надто багато зараз тих, хто вірить в розплату й Кінець світу, і надто мало душ чистих, які мріють про тиху, але тверду ходу усміхненого Месії, що підніметься схилом і розсуне руде каміння, що ним закладено браму. Чому це так? Можливо, через брак довіри до себе — ось що насправді стоїть нам на заваді.
15.02.2012
Воскресіння мови
Дивно чути, їдучи в автобусі чи супермодерному єрусалимському трамваї мову Біблії, куди вкраплені нові слова «фейсбук», «інтернет». Мова м’яка, ледь шелестить. Мертва мова воскресла — рідкісний випадок. Ніхто не наважиться тепер засмітити її, образити, принизити, засумніватися в її досконалості, як це робили й продовжують робити з моєю рідною мовою. За теперішніх обставин наша мова поволі вмиратиме, як вмирала мова пруссів, наповнюючись чужомовними словами — байдуже якими, англійськими чи російськими. Таке було й з іншими мовами: краса не врятувала світ. Бо світ не бажав рятувати красу, що зникає.
А потім, можливо, її відновлять зі старих книг, якщо настане така потреба. Хоча невідомо, чи виникне потреба в українській мові на руїнах цивілізації. А поки що мусимо продовжувати їй життя бодай на день, поїти власною кров’ю, захищати від смертоносного подиху космополітизму.
Я бачила печери в рудих скелях поблизу Кумрану. Високо-високо. Невідомо, які ще згортки папірусу зберігаються в запечатаних глеках, і якими мовами. Їх розшифрують у будь-якому випадку, але чи буде потреба вдихнути у них подих життя…
16.02.2012
Архітектура пам’яті
Пам’ять може в нашій уяві набувати архітектурних форм: брами, піраміди, вежі. Яд Вашем в Єрусалимі для мене буде завжди трикутним тунелем з просвітом у кінці. Щоб вийти до світла, мусиш пройти усі кола пекла й опинитись під холодним дощем з вітром. А вся історична пам’ять — це Вавилонська вежа, яку будують люди з різними голосами, від шепоту до крику. Ти знаєш, що за твого життя її не добудують, і сподіваєшся, що не побачиш її зруйнування, бо шкода цеглин, що постали з праху невинно замучених і убієнних. Їх принесли і вмурували у стіну ті, хто зазвичай мовчить.
Кожного дня мені сниться Єрусалим, ніби я звідти не повернулась. Тому так важко звикати тілу до львівського побуту і львівської роботи, до відсутності мурів, які були, але тепер від них не залишилось навіть сліду.
17.02.2012
* * *
Я повернулась із весни в зиму. Після квітучого мигдалю, нарцисів, півників, червоних анемон і лілових цикламенів на схилах Ен-Керем. Це дивніше, ніж би я повернулась зі спекотного літа, бо здавалося, що весна вже настала усюди. Весна — це якийсь незворотній процес наростання, а літо — це вже спад.
Дивні почуття охоплюють, коли бачиш у відкритому ґрунті величезні аґави, алое, кактуси, пальми, лимонні й апельсинові дерева. Тоді розумієш, якими вони є насправді. Цивілізовані люди нагадують ті вазонки, де ростуть мої кактуси, які ніколи не виростуть такими великими, як їхні брати в Ізраїлі чи Мексиці, навіть якщо їх туди пересадити. Вони вже генетично змінені. Не знаю, чи хтось проводив такий експеримент з рослинами, але ми всі добре знаємо, на що перетворюється людина, вирвана з цивілізованого світу екологічною катастрофою чи війною. Вона не готова до різких змін ні тілом, ні душею.
18.02.2012
Місто
Місто, поділене на дільниці, населені людьми певних національностей, завжди справляє приємне враження і значно краще, ніж безлике згуртування космополітичного міста. Навіть у невеликих галицьких містечках були національні кутки, від яких залишились лише назви, зафіксовані людською пам’яттю. Приїжджала одна родина, кликала за собою іншу, якщо їй велося добре, отак і виростали цілі квартали з власним обличчям і власними звичаями, які на Заході тяжіли до спільного центру, як пелюстки квітки до серцевини. Зараз ці пелюстки повідривались, а деякі зникли після останньої війни. Сучасне місто розпливається, як крапля олії на воді. Ніхто не знає, де його межі, ніхто не може його зупинити, коли воно росте, з’їдаючи довкілля. Є райони для бідних, є райони для багатих, є свобода. Але це свобода раба, випущеного в пустелю без засобів для існування. Родини в нього немає, земляків також. От і квапиться він щось здобути, вхопити, поки ще має силу, в будь-який спосіб, адже нема йому перед ким соромитися. А як не має сили, то тихо вмирає, геть нікому не потрібний.
Я все ще дивлюся на місто збоку, і мені хочеться йому сказати: залишайся у своїх межах, не плоди сиріт.
19.02.2012
Життя після смерті
Ми не змінимось після смерті, навіть втратимо шанс бодай щось змінити. Тому смерть викликає такі неприємні відчуття. Шумерське царство мертвих — ми існуємо там, доки про нас пам’ятають. Але яке жалюгідне це існування: сидіти без сонця, під землею, в пилюці й чекати, поки добра родина передасть їжу й питво. Сенс, мабуть, у тому, що ніхто вже не працює, не виконує наказів. Таке життя позагробове — лише стимул подовше жити земним життям.
Іслам і християнство, що теж виникли на Близькому Сході, намалювали значно привабливішу картину життя після смерті, додавши стимул: моральну відповідальність. Але й тут є дірка у паркані — доторкнутись до святого й отримати звільнення від усіх гріхів. Гріши, але прийди в Єрусалим чи Мекку й очистись від поганих вчинків.
Прибиральники підмітають щоранку біля Стіни Плачу, вимітаючи листи до Бога на висоті людського зросту. Трохи вище у вищербленій стіні спить пара голубів. Я бачила їх і зранку, і ввечері. Та незручна виїмка — їхній дім. Там навіть гніздечко не зів’єш.
20.02.2012
Ополонка
Коло моїх контактів весь час звужується — і це мене влаштовує. Інтроверт, що мусить вдавати з себе екстраверта, рано чи пізно втомиться від цього. Все менше людей викликають у мене бажання завоювати їхню довіру, і наразі не можу уявити, чим все це закінчиться.
Розмовляючи з друзями, раптом помічаю, що я десь далеко від них, увага не може сконцентруватися. Єдині істоти, що викликають у мене інтерес, це мої персонажі: ті, що вже живуть, і ті, які ще з’являться на світ. Дедалі частіше озивається до мене з далечини Ян Щасний Гербурт, який не вмів гідно завершити своє життя. Утім, більшість людей на це не здатні, однак вміють це приховати.
У житті людини настає період, коли екзистенційна втома починає руйнувати їй душу і може навіть допровадити до смерті. Я стала більше помічати таких людей. І хоч мені не хочеться стати однією з них, не знаю, як можна витягти себе за волосся з ополонки.
21.02.2012
Криза віри
Вчора мені розповіли про переслідування німецького священика, який заявив, що проблема сучасності в тому, що люди перестали вірити в існування диявола, а отже, у них немає страху перед ним. Коли щось не існує, можна цим не перейматись. Натомість і далі триває ворожнеча між різними релігійними конфесіями, суперечки, чия віра в одного Бога краща. Зрозуміло, що ця ворожнеча має економічні мотиви, але вона послаблює пильність. Прагматизм, змішаний з дитячою жорстокістю.
Друге — це виразний і достатньо промовистий жест церкви, яка відвернулась від бідних і нужденних. Дедалі рідше чути від священиків осуд людей, які намагаються відкупитись щедрими пожертвами церкві від усіх гріхів. Вони просто іґнорують цю тему. Поява другого святого Франциска Асизького буде придушена в самому зародку, хоча ще можлива була 40 чи 50 років тому.
Толерантність церкви щодо гомосексуалістів теж розхитує підвалини релігії. Суспільство може толерувати що завгодно, але релігія має стояти осторонь від толерування того, що може знищити саму основу віри. Вміння відповідати на виклики часу і бути готовими відстояти власні принципи — цього могла б навчити нас релігія, але, на жаль, вона воліє підтримувати у віруючих ідолопоклонство.
22.02.2012
Вічність
Три дні в облозі урізького вітру в єдиній опалювальній кімнаті. Нікуди не підеш — віднесе. Дивно згадувати тераси з апельсиновими, мигдалевими та маслиновими гаями, що ніби сходи, які ведуть до неба. Повно сумних думок про те, що я хочу неможливого. Того, на що вистачило відваги Борхесу. Наприклад, зазирнути у Вічність і побачити там зотлілі останки, присипані пилом. Вічність мені нагадує склеп, відкопаний десь у пустелі. Тому думати про неї не вистачає сміливості.
А може, воно все не так. Просто їдеш у потязі метро зі швидкістю думки. Спробуй уявити, як тоді виглядає світ. Уява багато чого може собі намалювати. Але як воно виглядає насправді? Десь всередині цієї воронки з концентричними колами панує тиша і спокій. Той самий пил існування, що падає згори. Або знизу.
27.02.2012
Борхес
Вчора провела цілий день з Борхесом. Один час цей сліпий аргентинський філософ був медом, який намагалися носити у свої гнізда оси постмодернізму. Ясна річ, їх вабили суто формальні знахідки Борхеса. Дякувати Богу, старого залишили в спокої, з його Апокрифічним Євангелієм і Молитвою, і навіть Алефом. Тепер його товариство належить мені, хоча я не проти, щоб хтось приєднався.
Колись давно я написала Євангеліє від шипшини. А ще перед тим, в університеті, якось написала теж апокрифічну річ, віддала листочок людині, до якої так пасують слова Борхеса: «Найкраща помста — це забуття». Пам’ятаю, що в моєму апокрифі йшлося про те, як напровесні виноградна лоза стікає соком, подібно до берези. Я навіть пила цей сік. Багато років по тому, я побачила у Грузії хрест, сплетений з виноградної лози. Тепер їх рідко роблять, бо вони нетривкі.
Але забуття — це не тільки помста, а й примирення. У Молитві Борхес просить про забуття для себе. Після ясної думки й праведної праці, що прокладають для світу неісповідимі шляхи, ніщо інше не має значення. Є шлях — то й добре.