Цю книжку присвячено моїй хрещениці Дейрдрі Олександрі Плетт
Люба Дейрдре!
Ось обіцяна книжка, — маю надію, що вона стане тобі до вподоби.
За наступної нашої зустрічі дарма питати в мене, чи все в книжці правда, — я присягнув, що збережу таємницю. Але ось тобі кілька натяків.
Наприклад, можу тебе запевнити, що індійський кузен Папуги — істота абсолютно реальна і не лише роз’їжджав на ролс-ройсі, а й насправді мав міжнародний паспорт. Якщо тобі колись доведеться відвідати Грецію, ти знайдеш мадам Гортензію на її помості, точнісінько, як я описав, і зможеш проїхатися долиною до самого входу в Міфологію. І нарешті якщо ти зазирнеш в книжку Едуарда Топсела під назвою «Історія чотириногих», ти прочитаєш там, що горностаї справді були засобом проти василісків.
А якщо так, то як ти можеш сумніватися в іншому?
Твій хрещений Джеррі
Розділ І
Саймон і Пітер прилетіли в Афіни, у гості до своєї двоюрідної сестри Пенелопи. Двері літака відчинились, і в обличчя їм хлюпнула хвиля гарячого, мов з печі, повітря, і такого яскравого сонячного проміння, що вони мимоволі примружились. Після вічно похмурої і дощової англійської погоди, до якої вони звикли, це була просто фантастика, і хлопчаки, розморені та засліплені, мружились, мов коти на полум’я, дослухаючись до розкотистого гортанного звучання грецької мови, що заполонила все довкола.
Дядько Генрі на перший погляд справляв грізне враження: це був здоровенний чоловік, схожий на великого брунатного орла, з гачкуватим носом, гривою сивого волосся і непропорційно великими руками, якими він розмахував без упину. Аж дивно, що такий непривабливий чоловік міг бути батьком такої гарненької дівчинки, як Пенелопа, — такої стрункої, з такими великими зеленими очима і каштановими косами.
— Ага, — сказав дядечко Генрі, суворо зиркаючи на них. — От ви й приїхали! Ну-ну. Радий вас бачити. Радий бачити вас уже не такими огидними, як тоді, коли ми зустрічалися востаннє — відразу після вашого народження. Тоді ви були ніби двоє білих мишенят: такі самі рожеві та бридкі.
— Тату, — втрутилася Пенелопа, — який же ти грубіян!
— Грубіян? Я не грубіян, — відрубав дядечко Генрі, — я просто розповідаю.
— А це ваш багаж? — поцікавилась Пенелопа.
— Так, — відповів Пітер. — Оті дві валізи і човен.
— Човен? — здивувався дядечко Генрі. — Який ще човен?
— Надувний, — пояснив Саймон. — Нам його тато подарував.
— Яка зручна і потрібна річ! — вигукнув дядечко Генрі. — Дуже добре, що ви його прихопили.
Хлопчики зашарілися від радості й вирішили, що, можливо, дядечко Генрі не такий уже й сердитий, як спершу здалося. Відтак вони взяли свої речі, завантажили їх у багажник великого відкритого автомобіля дядечка Генрі та рушили вперед, опромінені сонцем, а довколишній ландшафт невдовзі поцяткували сріблясті маслинові дерева і темно-зелені кипариси, стрункі, мов списи, під блакитним небом.
Вілла дядечка Генрі — велика безладна будівля, — розляглася на кручі над синім морем, її широкі веранди були затінені кущами винограду, з-поміж листя звисали величезні грона — хлопці ніколи в житті не бачили таких. Стіни дому були білі, вікна затуляли величезні зелені жалюзі. Коли жалюзі опускалися, у кімнатах ставало прохолодно, тьмяно і зеленаво, ніби в акваріумі. Хлопчикам відвели простору кімнату з кахляною підлогою і так званим «французьким вікном» — до самої підлоги — що виходило просто на обплетену виноградом веранду.
— Ого! — поцінував Пітер. — Тепер я зможу щодня до сніданку зривати цілі кетяги винограду.
— Тут у саду ростуть ще апельсини, і мандарини, й інжир, — додала Пенелопа, — а ще кавуни, абрикоси і груші.
Дівчинка сиділа на ліжку і спостерігала, як гості розпаковують речі.
— Я ніяк не можу повірити, що ми вже справді тут, — сказав Саймон.
— Я теж, — погодився Пітер. — От тільки спека: раз така спека, значить, ми справді тут.
Пенелопа засміялася:
— Але буде ще гарячіше, ніж тепер.
— Скупатися — ось що нам потрібно, — відгукнувся Пітер.
— Я саме про це подумала: добре було б поплавати сьогодні пополудні, — сказала Пенелопа. — Після обіду. Тут зовсім поруч є величезний пляж, вода там тепла — найкраще місце, щоб поплавати.
— Можна буде спустити на воду човен, — сказав Саймон.
— Супер! — відгукнувся Пітер. — І вирушити на ньому в плавання, на пошуки пригод.
Після обіду трійко дітей переодяглися в купальні костюми, взяли човен з помпою і потягли його вниз кам’янистим схилом пагорба, серед тонких пахощів чебрецю і мирту, — туди, де навсібіч, скільки бачить око, простягся величезний білий пляж. Блакитні води були такі тихі, як води озера, й такі прозорі, як скло. Напомпувати човен виявилося нелегкою справою: діти між тим робили перерву та пірнали у морську прохолоду. Але врешті-решт човен напомпували, і тепер він непевно погойдувався на мілководді, ніби пухнаста блакитна хмаринка. Діти видряпалися на борт, прихопивши з собою найнеобхідніші для подорожі речі, які вони мусили-таки взяти через наполягання Пенелопи: велику пляжну парасолю і сумку з пляшками лимонаду. Саймон і Пітер сіли на весла, а Пенелопа за кермо — і так вони відчалили. Сонце палило нещадно, а з берега, з маслинових дерев, долинала невиразна музика цикад. Діти пропливли приблизно чверть милі, коли хлопці поклали весла і витерли піт з облич.
— Нічого собі, жарка робота! — промовив Пітер.
— Угу, — погодився Саймон. — Я просто плавлюся.
— Здається, ми вже далеченько запливли, — поспішила підтримати хлопців Пенелопа. — Все-таки це ваш перший день тут, та ще й за такої спеки. Може, нам би десь тут зупинитися перепочити?
Саймон зиркнув через плече. За кількасот ярдів від них над водою виступала довга полога піщана коса, утворюючи невеличку бухту.
— Ну, як вона вам? — запитав він. — Може, тут, на косі, й пристанемо?
Вони зайшли на веслах у бухточку, кинули якір на мілині, потім встановили парасолю (латка тіні від неї була завбільшки з добрячий гриб), а Пенелопа відкоркувала три пляшки лимонаду.
Вдячні навіть за той клаптик затінку, діти полягали під парасолею і пожадливо дудлили лимонад. Запаморочені спекою, знесилені веслуванням хлопчаки поснули, поклавши руки під голови. Пенелопа зробила останній ковток, трохи подрімала і вирішила піднятися на піщану дюну — поглянути, що там, на тому боці. Пісок аж пашів на сонці й ступати по ньому було важко, але дівчинка дісталася-таки до вершечка дюни і побачила, що пляж простягається далеко, ген до обрію — так їй здалося, — але вдалині від спеки здіймалося марево, і виразно розгледіти що-небудь було ніяк. Дівчинка вже збиралася повертатися назад, під гостинний затінок парасолі, аж раптом щось привернуло її увагу.
Спершу їй здалося, що це уламок дерева, але воно було надто грубе й зовсім без гілок. Невідомий предмет легенько погойдувався на хвилях від подуву лагідного бризу, поступово наближуючись до берега — там, унизу, якраз у Пенелопи під ногами — аж дівчинка розгледіла у ньому великий брунатний паперовий згорток, перев’язаний пурпуровою шворкою. Він прибився до берега, і щойно дівчинка зібралася спуститися з дюни і роздивитися його зблизька — пакунок заговорив.
— Егей! — вигукнув згорток рипучим голосом. — Земля, еге-гей! Їй-Богу, нарешті. Вся ця хитавиця — гойда-да, гойда-да — вкрай небажана для моїх нутрощів.
Пенелопа спантеличено витріщилася на пакунок. Це було не що інше як звичайнісінький здоровецький коричневий паперовий згорток, перев’язаний пурпуровою мотузкою, розміром приблизно три фути заввишки і два завширшки. Це було щось на зразок старовинного вулика.
— Морська хвороба — це просто мука, — провадив далі згорток. — Моя прабабуся так страждала від неї, що її частенько нудило навіть коли вона приймала ванну.
«Хто це тут розмовляє?! — вигукнула подумки Пенелопа. — Не може бути, що звертаються до мене».
Тільки вона встигла це подумати, як із пакунка почувся ще один голос. Тонкий, ніжний, мелодійний голосок, ніби луна від маленького дзвіночка на шиї у ягняти.
— Ой, та замовкни вже зі своєю прабабцею і з тією морською хворобою, — промовив він роздратовано. — Мене нудить так само, як тебе. Я тільки хочу знати, що нам тепер робити?
— Ми на місці, — відповів той перший, рипучий голос, — завдяки моїм блискучим здібностям навігатора. Лишилося тільки почекати, поки нас хто-небудь визволить.
Пакунок, на думку Пенелопи, був усе-таки замалий для того, щоб там могла вміститися людина, не кажучи вже про двох людей, однак не було сумнівів у тому, що звідти долинали два голоси. Дівчинці стало страшно, і вона зрозуміла, що треба покликати Пітера і Саймона, щоб разом розібратися в усій цій містифікації, тож вона розвернулася і побігла вниз по піску, до парасолі, туди, де спали хлопці у блаженному невіданні про пригоду, яка щойно розпочалася.
— Пітере, Саймоне, вставайте, вставайте! — шипіла Пенелопа пошепки і штурхала хлопців. — Ну, вставайте ж, це дуже важливо.
— Що таке? — запитав Саймон, підіймаючись і позіхаючи спросоння.
— Скажи їй, хай іде собі, — пробурмотів Пітер. — Я хочу спати. Якісь ігри в таку спеку — це вже занадто.
— Це не ігри, — обурено прошепотіла Пенелопа. — Вам доведеться встати. Я знайшла щось над-надзвичайне з того боку коси.
— Що ж ти такого знайшла? — поцікавився Саймон, потягуючись.
— Пакунок, — відповіла Пенелопа. — Великий пакунок.
— О Боже! — заволав Пітер. — І заради цього ти нас розбудила?
— Що ж в ньому надзвичайного? — спитав Саймон.
— А ви коли-небудь бачили пакунок, який розмовляє? — відкрила таємницю Пенелопа тоном, не позбавленим сарказму. — Мені, наприклад, не так часто доводилося з таким стикатися.
— Розмовляє? — вигукнув Пітер, уже зовсім не заспаним голосом. — Розмовляє? Мабуть, це тобі причулося. Напевно, у тебе сонячний удар.
— Балакучий пакунок? — здивувався Саймон. — Певно, ти жартуєш.
— Ні, я не жартую, і в мене не сонячний удар, — сердито промовила Пенелопа. — Скажу вам більше — він розмовляє двома голосами.
Хлопці втупилися в неї. Було очевидно, що вона не жартує, і так само очевидно було, що сонячний удар тут ні до чого.
— Послухай, Пенні, — стурбовано сказав Саймон, — ти впевнена, що тобі це не причулося?
Пенелопа аж тупнула ногою з досади.
— Звичайно, впевнена, — сердито прошепотіла вона. — Ви двоє — такі тупі! Це пакунок із двома голосами всередині, й вони розмовляють між собою. Якщо не вірите, ходімо подивимось.
Не надто охоче — бо їм досі здавалося, що сестричка морочить їм голову — хлопці подерлися слідом за нею на піщану дюну. Коли зійшли нагору, дівчинка приклала палець до вуст і сказала:
— Ш-ш-ш… — тоді вона лягла долілиць на пісок і решту шляху проповзла на животі.
Уявіть собі, як три голови: одна білява, друга чорнява, і третя кольору міді — здіймаються над вершечком дюни. Біля підніжжя лежить пакунок. Дрібні хвильки розбиваються об нього, а діти вражено вдивляються у пакунок, який, власне, почав співати — сам до себе — двома різними голосами:
— Ось бачите, — тріумфально прошепотіла Пенелопа, — я ж казала!
— Це неймовірно, — визнав Пітер. — Як ти вважаєш, що це може бути? Парочка карликів?
— Це мали б бути дуже малесенькі карлики, щоб там поміститися, — відповіла Пенелопа.
— Так, ми не можемо сказати, що це таке, — тверезо оцінив ситуацію Саймон, — поки не зазирнемо всередину.
— Думаєш, його можна розпакувати? — замислено спитав Пітер.
— Здається, вони говорили щось про порятунок, — відповіла Пенелопа.
— Добре, зараз ми спитаємо, — вирішив Саймон. — Зрештою, голоси розмовляють англійською.
Він широкими кроками зійшов з піщаної дюни в супроводі Пітера і Пенелопи та підійшов упритул до пакунка, який, незважаючи на його присутність, співав і далі:
Саймон кахикнув.
— Пробачте, будь ласка, — сказав він. — Пробачте, що перебиваю, але…
— Пробачте, будь ласка, — знову повторив Саймон, цього разу вже набагато голосніше.
Запала тиша — пакунок перестав співати.
— Що це було? — озвався нарешті з острахом тоненький голосок — майже пошепки.
— Голос, — відповів той другий. — Я майже впевнений, що це був голос, якщо, звичайно, не буря, не шторм, не тайфун, не цунамі, чи землетрус, чи…
— ПРОБАЧТЕ, БУДЬ ЛАСКА! — гукнув Саймон на все горло. — Скажіть: ви хочете, щоб вас розпакували?
— От бачиш, — відгукнувся рипучий голос. — Я ж тобі казав, що це був голос. І цей голос пропонує розпакувати нас. Як мило. То що, відповідаємо «Так!»?
— О, так, так, — промовив тоненький голосок. — Ми вже стільки просиділи в темряві.
— Чудово, — підсумував рипучий голос. — Ну що ж, ми дозволяємо нас розпакувати.
Діти обступили пакунок, Саймон витяг кишенькового ножа та обережно перетяв тонкий пурпуровий шнур, і всі разом почали розгортати папір.
Коли папір зняли, то побачили під ним щось схоже на шовковий чохол, щедро гаптований золотими візерунками з квітів і листя.
— М-м-м… Хочете — ми знімемо цей, цей ваш… м-м-м… чохол? — запитав Саймон.
— Чохол? — обурено перепитав рипучий голос. — Ти, нерозумний, сказав «чохол»? Але це не чохол. Це балдахін, захист від нічного вітру і негоди, зроблений зі справжнього шовку тутового шовкопряда, ось що це таке.
— Ой, — знітився Саймон, — пробачте. Але що б це не було, може, все-таки, краще його зняти?
— Так, авжеж, — погодився рипучий голос. — Не шкодуйте зусиль, щоб провести цю рятівну операцію успішно.
Зверху на чохлі було щось на кшталт складеної петлі— Саймон потягнув за неї і зняв усе накриття. А під ним — велика куполовидна золота клітка, зовсім не схожа на жодну іншу клітку, яку кому-небудь із них доводилося коли-небудь бачити — вона була обставлена надзвичайно вишуканими мініатюрними меблями. Крім гойдалки і двох перекладин із кедру, тут було гарне ліжко на чотирьох ніжках, оббите червоним оксамитом, накрите чудовим напиналом ручної роботи, виконаним у техніці печворк — з малесеньких клаптиків барвистого шовку і парчі всіх кольорів веселки, — і маленький обідній столик з кріслом епохи короля Луї, й елегантний засклений сервант, а в ньому — дивовижна порцеляна, розписана вручну. Ще тут було велике — на всю висоту — дзеркало у золотій оправі, а біля нього лежали щітка і гребінець зі слонової кістки, а ще — дуже зручний шезлонг, обшитий розкішним яскраво-синім оксамитом, а поруч — клавесин із палісандрового дерева.