— Ледве-ледве голод пережили, — кричали з другого боку. — Багато нашого люду вимерло, а хто вцілів, тіль-тіль тримається — шкіра та кості. А бояри з нас останнє тягнуть. Кляте кріпацтво нас скоро зі світу білого зживе.
— Бидло ми для них, худоба!
— Гірше бидла! Скотина, і та хоч якусь має полегкість, а ми, кріпаки, маємо гірше життя, як у псів бездомних.
— Кріпаки? — Марина запитливо глянула на старшу фрейліну Марію, котра поштиво стояла біля неї трохи збоку і завжди виручала її своїми знаннями (і звідки вона все знає?).
— Це селяни, прикріплені до землі та феодалів, — шепнула старша фрейліна. — За такої формації селяни цілком залежать від свого пана і є його повною власністю.
— Людина — чиясь власність? — не йняла віри Марина.
— Атож. Повна власність свого пана, який з ними може чинити — і чинить, що хоче. Навіть може його в Сибір на тяжке заслання відправити. У Росії кріпосне право просто жахливе. Пани й справді мають селян за бидло, за рабів. Їх продають і купують, як худобу.
— Це ж просто... просто розбій!
— Розбій, матушко, розбій, — загули селяни.
— Ставши царицею, я не дозволю панам знущатися з простого народу, — твердо заявила Марина під захоплений гул селян і сама у свою обіцянку теж твердо вірила. — Господь створив людей вільними, і я буду відстоювати ці принципи. Я не допущу рабства! — Марина вже обурювалася, і селяни від її запальних слів били поклони, плакали і цілували землю.
Прохали відновити Юріїв день... Слава Богу, Марина знала, що це таке. Перед поїздкою в Москву її просвітили по багатьох питаннях російського життя найняті батьком навчателі. Назва походить від церковного свята, осіннього, на честь святого Георгія (Юрія). Саме тоді — в листопаді — закінчувалися річні роботи. За тиждень до свята і протягом тижня після нього селяни, виконавши всі свої зобов’язання перед паном, могли від нього піти, якщо він знущався з них (а який пан не знущається з черні?). Але влада скасувала і цей перехід.
— Матушко, віднови нам хоч Юріїв день, — благали селяни. — Бо ніколи не вирвемося від лихого пана. На тебе остання надія. Та й Русь не може без нас бути. Бо хто ж тоді хлібом годуватиме Русь-то нашу? Спаси нас і захисти! До скону літ будемо молитися за тебе.
З ікони, яку тримали діди стоячи на колінах, на Марину, розкривши писок і нагостривши вуха, дивилася собача голова святого Христофора, а навколо неї світився німб. І був святий Христофор на селянській іконі точнісінько такий, як і на малиновім полотнищі її поїзда. І цим Марині стали ближчі селяни, відчула у них ніби споріднені їй душі.
Треба було щось говорити цим бідним, знедоленим людям, які потрапили в кабалу до панів, але що говорити? Знову обіцяти?
І мусила обіцяти — нічого не вдієш.
— Я розповім московському цареві про ваші біди, люди мої. Обіцяю вам, — таки вжила це слово, хоч і не хотіла, — обіцяю, що все зроблю, аби покращити вам нужденне ваше життя. (В ту мить щиро вірила: ставши царицею, вона й справді покращить життя простолюдинам.) Я теж їду з святим Христофором, ми з вами люди одного Господа і одного святого. А Господь всюди. Це ще святий Христофор казав. Моліться і трудіться. Так мене вчили, так і я вас вчу. І ми будемо завжди з Господом нашим. Святий Христофор віддав життя своє за нас. І за нас прийняв мученицький кінець, тож молімося і трудімося з ім’ям Господа на устах, і святий Христофор допоможе нам!
Потім казатимуть Марині, що вона мовою своєю запальною зворушила селян чи не до сліз.
— Зворушити мало, — одказувала Марина. — Нещасним треба допомагати.
— Ти певна, що на Русі можна хоч кому-небудь із знедолених хоч якось допомогти? Покращити їм життя? Особливо простолюдинам? — не без скептицизму питав батько, як вони зосталися удвох.
Марина мовчала.
— Завжди буде чернь, і її завжди можні гнітитимуть. Завжди будуть холопи і бидло, і завжди будуть ті, хто над ними. Як-от ми — ясновельможне панство. Так було, так є і так буде, покіль світ стоїть. Не нами це заведено, не нам його й рушити. Та й бидло без панів-пастухів розбіжиться. Тому нам треба міцно тримати нагая. Я думаю, що в Кремлі це добре розуміють. Як французи кажуть: се ля ві. Таке життя.
— То невже ж наша подорож, як кажуть згадувані тобою французи, — парті де плезір? Прогулянка для розваги?
— Можливо. Та коли вже ми почали згадувати французів, згадаймо ще один їхній вислів: ле вен є тіре, іль фо ле буар. Вино розкупорено, його треба пити.
Марина зітхнула, різко повернулася і пішла до карети.
Позад неї бігла фрейліна Хмелевська, як завжди радісно-збуджена — чого, від якої трясці? — і як завжди щось захоплено вигукувала, плескаючи в свої маленькі долоньки.
— Се ля ві! Таке життя! Ах, ах! Ваша величносте, як ви вражаюче говорили! Вже одні ваші слова ощасливили цих нещасних, покращили їм життя. Дали їм надію. Зорю їм засвітили. Ах, ах, вони довго-довго згадуватимуть свою царицю, як диво-чудо, послане їм святим Христофором. Ах, ах! Пан воєвода має рацію. Ле вен є тіре, іль фе ле буар. Вино розкупорене, треба його пити!
Далі ніби все наладилося.
«На кожному струмку, — як згадуватиме один з учасників тієї поїздки, — були приготовлені добрі мости, і так до самої Москви».
В селах весільний поїзд цариці зустрічали (кимось перед тим попереджені і застережені) священики. Незмінно — з хлібом і сіллю. Виявляється, у руських такий звичай. Гм, зворушливо. Та ще й, зустрічаючи, «просили про милість».
Марина обіцяла не забувати своїх підданих. Була зворушена і схвильована. «Про цих людей, — казала, — я ніколи не забуду в Москві. Все робитиму, аби цим нужденним хоч трохи розвиднилось, — життя у них надто тяжке й безпросвітне».
З людьми мовби налагодилося, але почала каверзувати погода. Розгулялася весняна негода — так недоречно. Од сірих, низьких небес, од навислих хмаровищ засіялась безконечна мжичка, дороги швидко почало розквашувати, карети кидало з боку на бік... Але — терпіли. (Треба було або раніше вибиратися в дорогу, доки шляхи ще були схоплені морозами, або пізніше, як вони протряхнуть.) Грузли в грязюці, моква діставала до тіла, але все ж рухались у далину, що була безпросвітною й каламутною від негоди. Збадьорило те, що на якийсь там день, як поїзд опинився в межах Московської держави, нарешті відбулася довгоочікувана офіційна урочиста зустріч із владою: весільний поїзд цариці зустріли бояри і царські служки, послані для цього Дмитрієм Івановичем на кордони Московії. А з ними прибула й тисячна охорона стрільців. Бояри вручили Марині царські грамоти і 35 тисяч рублів — «на прокорм», вітали свою матушку, кланялись їй до землі, і це Марину й геть розчулило. (Окремо була грамота для воєводи Юрія Мнішека.)
А ще для цариці було приготовлено близько шести десятків — здається, 54 — коней, і — всі білі-білі. Красота. Не коні, а — картинки. А ще виявилося, що з самої зими царицю чекали в тих краях розкішні сани, але зима минула і в санях уже не було потреби — жаль! Але білі коні! Числом 54. Коні — змії. Марина була в захваті і чи не кожного коня поляскала по шиї, і щось потім навіть наспівувала про білих коней, які чи не алюром мчали її до Москви, столиці її — ЇЇ! — царства.
Фрейліна Хмелевська, яка час од часу підсідала в карету цариці — «Чи будуть які повеління, ваша величносте?» — запитувала, готова виконати будь-яке доручення своєї повелительки.
— Будуть, будуть, — сміялась Марина, — зв’яжися з небесною канцелярією і замов у них пристойну погоду. Бо такої... мм... противнющої погоди, яка наздогнала нас на московських кресах, я, здається, ще не зазнавала у своєму житті.
— Ваша величносте, коли весною задощить, селяни завжди радуються: на врожай! Будемо вважати, що й нас московські небеса зустрічають тими благодатними дощами, які приносять врожай. А буде хліб, буде і спокій у царстві — що ще треба бажати? Будемо вважати, що це не противнюща моква, яка нас переслідує чи не від самого Дніпра, а благодатні дощі, що їх ми веземо московському люду.
Фрейліна Хмелевська радісно заплескала у свої маленькі долоньки, а тим часом в’їдлива моква, що проймала весільчан до кісток, припустилася ще дужче, ще дошкульніше. І весільний поїзд Марини Мнішек, пірнувши в сіру безпросвітну мокву, здавалося, загубився на московських просторах і їхав вже в нікуди...
Перша ночівля на дорозі від прикордоння Московії і до Смоленська була в Красному — дванадцять кілометрів від лівого берега Дніпра. Село давнє, чимале, було колись багатим, але на той час так збідніло (особливо його викосив голод, що лютував в останні роки царювання Годуна), що не спромоглося навіть прихистити на нічку польських гостей. Марині, воєводі Мнішеку та ще кільком високопоставленим членам весільного поїзду з трудом знайшлися сякі-такі «світилки» — чисті ізби, — хоч поляки й скаржилися, що «біднувато для першого разу», — а решті весільчан довелося ставити прямо на вулицях намети — добре, що їх завбачно прихопили з собою в дорогу. Воно б і нічого, але різко похолодало, моква ще дужче — хоча куди вже дужче? — посилилась, холодна, противнюща, затяжна. Небеса як прорвало, гули сирі вітри, іноді навіть зривалися сніжинки. За одну ніч і геть порозквасювало дороги, перетворивши їх на ковбані, залиті земляною юшкою, все — карети, коні, люди — були мокрі, заляпані грязюкою, колеса часто ламалися, і здавалося, що до Смоленська, не кажучи вже про Москву, вони ніколи не доберуться.
Наступну ніч теж спали в наметах, промоклих наскрізь (та й ставили їх серед грязюки), — гусари бурчали і вимагали «припинити таке нахабне ставлення погоди до них, вірних вояків корони».
— Погода поки що не є в моєму віданні, — сердився Мнішек, сам мокрий з ніг до голови, заляпаний чорною юшкою. — Звертайтеся за більш точнішою адресою — до його мосці небесного воєводи. А я поки що воєвода земний.
Але гусари раптом почали вимагати — і це вони, доблесні вояки корони, як ще недавно самі ж і хвастали! — збільшити їм платню, враховуючи тяжкі погодні умови, а натомість їм у селах, через які проїздили, доводилося навіть самим шукати харч, аби не залишатися голодними...
Аж тут від Смоленська навстріч цариці Марині були вислані «три карети з вікнами, всередині оббиті соболями, із оксамитовими шторками». В карету цариці велено було запрягти цугом дванадцятеро білих коней, у дві інших — по шість. Білі коні (правда, вони швидко стали чорними від грязюки) жваво потягли розкішну карету, обабіч якої скакали гусари та московські служилі люди, весільний поїзд збадьорився (та й негода нарешті стала ніби вгамовуватися), і 21 квітня подорожани нарешті досягли Смоленська на Дніпрі, колишнього центра слов’янських племен кривичів, фортеці і ремісницького осередку на «шляху із варяг у греки», — 1771 кілометр від гирла Дніпра. Колись тут починалася дніпровська частина після сухопутної перевалки (волока) між водними басейнами Волхова і Дніпра, там осмолювали судна — звідси й назва міста Смоленськ. Колись він був у складі Київської Русі, потім був столицею Смоленського князівства, перебував у складі Великого князівства Литовського, згодом перейшов до Росії. (Коли у 1514 році місто обіклав великий московський князь Василій, мешканці прийшли до нього з проханням: «Не погуби город, но возьми с миром». У ХVI ст. майстер Федір Конь збудував навколо міста фортечну стіну висотою в 10 метрів, довжиною біля семи кілометрів і товщиною в 5 метрів. Уздовж стіни було споруджено 38 триярусних башт.) На Смоленськ не одне століття претендувала шляхетна Польща, і ось, здається, мрія ця здійсниться: Дмитрій Іванович пообіцяв його віддати королю Сигізмунду III — за підтримку останнього у справі організації походу на Москву. (А втім, своєї обіцянки він так і не виконає.)
У Смоленську на Марину чекало перше випробування, адже це була, по суті, перша зустріч у першому російському місті Марини Мнішек з її новими підданими. Всі хотіли узріти нову московську царицю — яка вона? А тому чи не все місто висипало зустрічати царицю, про наближення якої вістка вже долетіла до міста. Оскільки цариця мала зупинитися у фортеці, де було безпечніше і де охорона була надійною, всі вали і мури були як обсипані людом. (Пізніше один з тих, хто супроводжував Марину Мнішек, свідчитиме, що «народу буде до кількох десятків тисяч, які чолом били і соболів дарували».)
ДО КІЛЬКОХ ДЕСЯТКІВ ТИСЯЧ, ЯКІ ЧОЛОМ БИЛИ І СОБОЛІВ ДАРУВАЛИ...
Навіть сама Марина не сподівалася на таку зустріч її нових підданих. Коли вона, підтримувана гусарами, вийшла з розкішної карети, оббитої соболями, що її в Смоленськ доставили дванадцять білих коней (перед в’їздом їх старанно повідмивали від грязюки), як до неї рушило місцеве духовенство з образом Пресвятої Богородиці. Під малиновий передзвін смоленських храмів отці піднесли ікону, аби цариця приклалася до неї губами. Що й зробила Марина. Потім піднесли хліб і сіль — ці православні звичаї були Марині, як і всім її співвітчизникам, дещо дивними і незнаними, але довелося звикати й до них. Адже — на чиєму возі їдеш, того й пісні співай, істина давня, але вірна.
Бемкали дзвони, народ на мурах кричав: «Слава цариці московській», з-за хмар раптом виглянуло сонце і все залило яскравим сяйвом — у Марини аж з душі відлягло. Перше випробування вона витримала, і всі лишилися задоволені новою царицею і зичили їй многая літа, гарного весілля і доброго владарювання на Русі.
— Ты наша матушка, а мы твои детки! — вигукували на стінах, і Марина була зворушена до сліз і в ту мить вірила, що вона й справді ощасливить своїх «деток».
Коли закінчилася церемонія зустрічі, бояри влаштували щедрий обід для воєводи Юрія Мнішека, а цариця, зіславшись на дорожну втому, обідала окремо із своїми людьми — скромно і непримітно.
Пан воєвода на радощах чи не перебрав на обіді, тож наступний день, стогнучи й крекчучи, прокачався в ліжку, негоден до подальшої дороги. Лише 23 квітня йому трохи полегшало, тоді ж відслужили католицьку месу (що було незвично для православних, які, товплячись, ламали всі огорожі та дивувалися незвичній їм музиці й самому обряду), але мусили звикати. Кожна з сторін мусила до чогось звикати: православні до католиків, католики до православних, але звикання йшло з трудом, і досить було однієї іскри... Тим більше, поляки й «москва» раптом почали задиратися. Ініціаторами сутички виступили гості, які — як потім писатимуть історики — надто рано відчули себе господарями країни, яку вони ще не могли спізнати по-справжньому. «Оскільки ж наші суворо з «москвою» обходилися, — свідчитиме один з учасників весільного поїзду цариці, — то призначили суддів і записали правила. Але тих правил ніхто не виконував...»
Поляки намагалися показати свою зверхність.
Московитам це не сподобалось одразу.
— Ми ще придивимося, які у цариці слуги, — нахвалялися вони. — Щe не встигли й приїхати до нас, як уже забагли в наших ізбах хазяями поставати. Чи не рано, дорогі наші гості? А ми такі... Як гості не шануватимуть наших дідівських звичаїв, можемо таким гостям і від воріт поворіт влаштувати!
Що згодом — і досить швидко — так і станеться...
Того ж дня, як воєвода Юрій Мнішек, оклигавши після бенкету, зміг вибратися на коня, весільний поїзд цариці залишив гостинний Смоленськ — смоляни проводжали його за фортечну браму. Знову довелося переправлятися через Дніпро, але цього разу з лівого берега на правий. Дніпро все ще був бурхливим і невгамовним, хвилі хіба ж так розбушувалися на його просторах, і переправа ледве трималася купи. Як і під Оршею, де вперше переправлялися через Дніпро, тільки з правого берега на лівий, так в Смоленську теж лучилася пригода — кілька учасників весільного поїзду опинилися у воді, дехто (переважно слуги) навіть втопився.
Далі дорога слалася на Вязьму, а від неї вже прямцем на Москву. І хоч дорога була дещо кращою, але все одно лучалися пригоди, адже попереду було чимало річок, через які переправлялися теж не без приключок. І Марина вже почала непокоїтись, чи вдасться їй коли-небудь дістатися омріяної Москви, де її — як передавали гінці — з великим нетерпінням чекав цар Дмитрій, чи вона, як фата моргана, маревом блукає на обрії... Білі коні знову почали на грузьких дорогах вибиватися з сил, поопускавши голови й хвости, брели, заляпані весняним багном, і це Марині видавалося недобрим віщуванням. Та й час од часу виникали спірки її співвітчизників — надто гоноровитих, до речі, — з місцевим населенням, де-де вже доходило й до сутичок, які ледве вдавалося панові воєводі якось гасити. А все тому, що поляки вже уявляли себе господарями Московії, а московитів — чи не своїм бидлом. («Ми, пся крев, ясновельможні, а вони — хлопи! Тож мають нам, панам своїм, коритися покірно й смиренно!»)