В. Козляков:
«В воображении юной панны Марины могли рисоваться какие угодно романтические картины, ведь она, как и другие, не знала реальную историю Григория Отрепьева». (Її, між іншим, і досі ніхто точно на знає і навряд чи коли знатиме.) І далі: «Сам Юрий Мнишек и его дочь Марина увидели перед собою человека, уже полностью вошедшего в образ “московского царевича”, и у них, ни тогда, ни потом не возникало сомнений в том, что они имеют дело с настоящим потомком царского рода».
Феномен полячки, яка залишилася в історії руською царицею, досі ще не розкритий. Не банальна вона авантюристка — та це було б надто прямолінійно, — не зла й не жорстока, не підступна і не лиха, адже в першу чергу вона й сама постраждала і випила до кінця свою гірку чашу.
Один російський письменник назвав її «царицею Смути». Інший справедливо зауважив, що «существует стойкое отрицательное обаяние, изменить которое вряд ли когда-нибудь удастся. Писать о ней трудно. Слишком много штампов приходится преодолевать, оставаясь на почве исторических фактов.
Самый распространенный образ Марины Мнишек — это роскошная фурия, обольстившая сначала самозваного царевича Дмитрия Ивановича и продолжившая в России «темное дело» приведения в католичество доверчивой «москвы» (так поляки тогда звали всех русских)».
Із свідчень отця Павла Пирлінга:
«Между Самбором и Астраханью лежит целая бездна. По этому страшному пути пришлось пройти молодой, одинокой женщине. Условия, среди которых она жила это время, были самыми ужасными. Неужели, испытав все это, Марина не может рассчитывать на снисхождение ввиду обстоятельств, смягчающих ее вину». (Та й у чому вина цієї дівчини? Що вона, повіривши царевичу Дмитрію, вийшла за нього заміж? Так це її особиста справа.)
Досі історики, не позбавлені уяви, намагаються — вперто намагаються — розібратися, хто ж вона, Марина, насправді — ангельської вроди беззахисна жінка чи демон, перед якою не міг встояти «пылкий авантюрист»?
...Не було того нічного рандеву у саду Самбірського замку біля фонтана, що його створив своєю уявою автор «Бориса Годунова», не було, але хочеться, щоб воно таки... було. Сьогодні, завтра, позавтра.
І завжди. І хай би у Самборі сьогоднішньому де-небудь біля фонтана — можна для такої події й фонтан спорудити, — у якомусь саду — можна й сад насадити, — зустрічаються вони — бронзові Марина і Дмитрій, дочка самбірського воєводи і російський царевич, і це стало б окрасою нинішнього Самбора.
III. Червоний штандарт з чорним орлом
«...Року 1604-го якийсь Московитянин, що мешкав у домі воєводи Сандомирського Юрія Мнішека, назвався Московським Царевичем Дмитрієм, про якого давніше кружеляла поголоска, що він за малих літ убитий був підступами Боярина тамтешнього Годунова, який по ньому в Москві царював. Та цей, що Царевичем себе називав, стверджував і маніфестував, що він насправді Царевич, який врятувався від смерті через убивство іншого немовляти, церковничого сина, на місце його підставленого. З боку Царя Годунова доведено в Польщі листування з Послами, котрі вбитого Царевича досконало знали, що той Царевич справді неживий, а волоцюга, котрий себе ним називає, є позбавлений дияконства чернець Гришка Отреп’єв. Але, не дивлячись на такі докази, двоякі інтереси взяли свою силу. Воєвода Мнішек прагнув бачити дочку свою Марину Царицею Московською, видавши її заміж за того, хто назвав себе Царевичем тамтешнім, з яким у них було про те домовлено, і задля того клопотався за нього у Короля Польського і в Сенаті, а Король з Поляками, користуючись такою нагодою, хотіли, зробивши претендатора отого Царем Московським, поділитися з ним царством його і задовольнити тим загальну ворожнечу свою до Царства Московського. І тому вирішено виставити всі сили Польські супроти сил Московських на користь Самозванця...» («Історія Русов Малой Россіи, сочинение Георгія Конискаго, Архиепископа Бълорускаго»).
Відрекомендувавши дочку своєму гостеві, воєвода, поки тривала їхня зустріч, не залишав молодих наодинці й на мить. Але царевич швидко забув про присутність воєводи — як тільки-но глянув на те юне створіння, дочку його майбутнього гетьмана на час походу на Москву.
Царевич — хоч і бувалий, між іншим, у цьому ділі, — з першого погляду як хлопчик закохався в шістнадцятилітню воєводину дочку і світ для нього — поза Маринкою — як начеб і перестав існувати. Є Марина — є світ. Нема Марини — і світу білого немає. Він на якийсь час навіть забув і про свій похід на Москву. Та й дівчина радо зустріла царевича. Навіть зашарілася і від того ще звабнішою стала. І вірила, що з неї не спускає захоплених очей не хто інший, як сам царевич. Син російського царя Івана Грозного, що його малим ледь було не вбили — жах, жах! І який дивом врятувався і всі ці роки — жах, жах, хоча й романтично! — переховувався по чужих сім’ях та монастирях, а це в пошуках рятунку й допомоги прибився до Польщі, де й відкрився, хто він насправді. Батько йому вірив, тож повірила царевичу й Марина.
На тому першому їхньому побаченні вона була в білому платті, легка, грайливо-граційна, пурхала якимось незнаним метеликом. Квіткою полум’яніла. А як вона дзвінко, ще якось по-дитячому, щебетала! А як сміялася. І рожевіла, як випадково зустрічалися їхні погляди. А царевич був такий смішний — і тим, що губився в її присутності, хоч він був старшим за неї і здавався досвідченим у відношеннях з жінками, і своєю польською мовою, і галантністю, що нею він намагався її вразити. Чи — бути вишуканим, а це йому вдавалося не просто. Змалечку він, переховуючись по чужих сім’ях, не пройшов належний двірцевим лоск та етикет, як то вона пройшла. На довершення молодий гість Мнішеків так розгубився під час їхньої першої зустрічі, що баришні довелося брати ініціативу в свої руки. Вдосталь натішившись розгубленістю Дмитрія (але ж яка мила й гарна розгубленість!), грайливо його питала:
— Його величність звідки прибув? Чи не з казки, бува, царевич? У казках царевичі завжди такі, як моя няня каже, файні лицарі. Хоч не зовсім і зграбні. Але такі щиросердні.
— Із казки, ясновельможна панночко, із казки, — посміхався Дмитрій, не спускаючи з неї захоплених очей. — Жив та був я у своїх батьків. От якось батечко й каже матінці: «Ану спечи паляницю Дмитрію. Нехай іде у світ — може, десь знайде свою долю». Матінка спекла паляницю, поклала мені в торбинку і каже: «Щасливої дороги, синку! Йди у світ, але не будь там довго. Знайдеш хоч трохи гаразду, кращу долю для себе, то й повертайся додомоньку...»
— От пішов я у світ широкий, — розказував далі царевич, як і перше не спускаючи з неї закоханих очей. — Де тільки я не побував. Сім царств обійшов, у семи королівствах побував...
— Бідненький, — співчутливо щебетала Марина. — Напевне ж, добряче ніжки свої натрудив? Невже в семи царствах і стількох королівствах не знайшлося для тебе кращої долі?
— Атож! Скрізь добра доля, але не краща і не найкраща! А я багнув знайти не лише кращу, а й — найкращу!
— Довго ж царевичу довелося ноги бити!.. Чи то пак коня ганяти, бо ж найкращої долі, мабуть, і в світі немає? А якщо де й були такі, то їх уже давно інші, спритніші порозхоплювали.
— Що шукаєш — те й знаходиш.
— То виходить, що царевич таки знайшов свою найкращу долю? Ах, ах, як це, напевне ж, цікаво. І де ж царевич знайшов її — найкращу свою долю?
— В королівстві польському, у місті Самборі, в королівському замку, ясновельможна панночко! — вигукував царевич у захопленні. — Ясновельможна панночка і є моєю найкращою в світі долею! О, панно Марино! Тільки глянув я на тебе, так і збагнув: ось вона! Доля моя! Більше й шукати не треба! Я біля ніг ясновельможної панночки. Змилуйся, зжалься наді мною і покохай мене, найкраща діво польського королівства!
Пан воєвода, позиркуючи то на царевича, то на свою дочку (до їхньої пустої, як він вважав розмови, не прислухався), швидко збагнув, що з цього щось може бути.
І в першу чергу для нього. Царевич щось розповідав про свої минулі мандри по російських монастирях, про службу в патріарха, а вона сміялася й іноді захоплено ляскала в долоні, вигукуючи: «Та невже?..»
«Він уже в сільці, — задоволено думав воєвода. — Цей царевич з першого погляду закохався в мою дочку, і це треба сповна використати. Таке трапляється лише раз на віку, тож мушу мати з цього добрий зиск. А може, й прославлюся на віки, як моя дочка стане царицею».
Звівся, прийнявши для себе якесь важливе рішення.
— Я радий, що молоді люди так душевно познайомилися, і, здається, не без взаємних симпатій. Чудово, просто чудово, що пан і панночка засимпатизували одне одному, — я допоможу вам спіймати своє щастя.
Марина зашарілася і стала ще гарнішою.
— Я закоханий у вашу незрівнянну дочку, пане воєводо! — вигукнув, схопившись, царевич. — Для мене ясновельможна панночка тепер більше важить, ніж сам похід на Москву!
— Не спіши, царевичу, клястися та забувати похід на Москву. Це можна сполучити — і похід, і ясновельможну панночку. Тим більше, молодому царевичу, як він посяде в Москві батьків трон, потрібна буде цариця. Царя без цариці не буває.
І цим пан воєвода все вирішив.
Хоч як не дивно, але жених Марині не сподобався. Власне, не зовсім сподобався. Та ще з першого разу (а Марина вірила тільки у любов з першого разу, і ні в яку іншу). Так, женишок, називала вона його про себе. Тільки й того, що царевич. І взагалі, взагалі... Він такий смішний, цей завтрашній цар Московії. На позір звичайний, нічого царського в ньому ані на гран. Звичайний молодик, який не зовсім твердо володів польською мовою і почувався явно незручно у незвичному для нього гусарському вбранні — венгерці. Та він просто незграбним був у тій венгерці — куртці з високою талією і нашитими впоперек шнурами, що так гарно і хвацько сиділа на бравих польських гусарах. А танцювати — хоча б ту ж венгерку — і поготів не вмів. Він, здається, взагалі не тямив танцювати. Ах, ах! Ні, ні, він їй з першого разу не дуже сподобався. Ні виду, ні... Короткорослий — таких баришні-подруги її називали — пхе! — куцаками. Або — короткуватими. Чи не короткозорий — повний букет! Та й короткомовний був — скаже слово-друге й мовчить. Тільки захоплено «їсть» її очима. Загалом дещо приземкуватий, а ось у плечах широкий, і це — за малого зросту. Руки в нього мовби сильні, але ніби різної довжини. Чи то їй так здається? А може, він парубок як парубок, а в неї надто завищені вимоги до нього. Не писаний він красень — ну то й що? Зате ж царевич, і цим усе сказано. А що рудуватий (швидше світло-рудий), то Бог з ним. Ніс, правда, смішним «башмачком». Та ще й — леле! — якісь плями, нарости на шкірі. На вигляд загалом якийсь... Якийсь наче дурачок. Руський дурачок Ванька. Хоч і царський синок...
В крайньому разі, не юний граф. І навіть не файний, як бабця Софія каже, парубок карпатський, що їх тут називають леґенями (вони того цілком заслуговують). І не подарує їй чічки, найкращої квітки з високих полонин, де білими хмарками ходять вівці й грають-співають трембітарі... Та й відати він не відає, що то воно таке — справжня карпатська чічка.
І не співатиме їй, як співають карпатські леґені своїм дівчатам:
Ой Марічко, люблю тя, люблю тя, люблю тя...
Спохопилася... Та що це вона його — з якої статі-речі? — порівнює з карпатськими леґенями — він-бо царевич, завтрашній цар Росії, і якимось там файним парубком йому по чину не положено бути!
Та й вона не якась там Марічка з пісні, а — ясновельможна графиня, і ніколи не співатиме, як співають тутешні дівчата:
А він, Дмитрій, не тутешній парубок, хоч і файний, але простенького роду, і не співатиме їй:
Подумала так і засміялась — сама до себе.
А тут і бабця Софія, як вирнула.
— Не вередуй, моя красулечко, — ласкаво казала, як співала: — Не до кожної дівки царевич залицяється. А що не файний він парубок, то... Звикнеш. Та й чує моє серце, він добрий душею. Бо змалку натерпівся лиха.
Марина й покартала себе: чого це вона справді причепилася до царевича? Хлопець як хлопець. Не красень, але й не потворний. Загалом згодиться. Просто треба до нього ще придивитися і звичайно ж звикнути, і все тоді стане на свої місця. Головне — що він царевич. Все інше — у тім числі і його вигляд — не суть важливо. Як бабця Софія каже: з лиця воду не пити. Або ще: краса до вінця... А бабця мудра, тож Дмитрія так треба й сприймати. І — не забувати, не забувати, хто він і якого роду, і що чекає його жону, якщо він стане царем. Ось це головне, все інше — не варте уваги.
Як свідчитиме капітан Жак Маржерет, який пізніше служитиме у царя Дмитрія начальником одного із загонів його охорони, Дмитрію «було близько 25 років, бороди зовсім не мав, був середнього зросту, з сильними і жилавими членами, смаглявий лицем, у нього була бородавка біля носа, під правим оком, був вправним, великого ума, був милосердним, але й спалахував, хоч швидко й відходив, щедрий; нарешті був государем, який любив честь і мав до неї повагу. Він був честолюбивий, намагався стати відомим потомству...»
Інше свідчення поляка, який перебував у почті Марини Мнішек:
Дмитрій «зросту швидше був малого, аніж середнього, з круглим і смаглявим лицем, з понурим поглядом, малими очима, русявий волоссям, без вусів і бороди; правда, він був молодим, але все ж з бабським лицем...
За своєю природою він був ласкавий, рухливий, запальний, схильний до гніву, тому збоку й здавався жорстоким; але потім, коли перед ним поступалися та ще виявляли покірливість, — милостивий. Він був повний зарозумілості і чванливості, щедрий, але більше на словах, як на ділі... В житті поміркований, пиятики уникав, але у відношенні до жіночої статі, кажуть, був менш витриманим... У звичайних справах виявляв вірні од природи судження і знання від природи, велеречивий, він залюбки багато говорив, легко вислуховував кожного. До воєнної справи мав велику любов...»
В кінці 1603-го — на початку 1604 року, поселившись у Самборі у воєводи Мнішека, царевич багато з ним бесідував: клявся, що неймовірним багатством — як стане царем — віддячить своїх благодійників.
25 травня 1604 року Дмитрій видав нарешті воєводі Юрію Мнішеку розписку про те, що при досягненні царського престолу в Москві він гарантує йому виплату одного мільйона злотих. (Забігаючи наперед, можна сказати, що нічого зі своїх обіцянок царевич Дмитрій, ставши — хоч і ненадовго — царем, так і не виконає, — але це інша тема.)
А ще в розписці йшла мова про те, що Юрій Мнішек та його потомки будуть прирівняні у правах з потомками короля Сигізмунда III. Вже тоді царевич Дмитрій, попри те, що на Русі його вперто йменували самозванцем, врочисто титулувався:
«Мы, Дмитрий Иванович, Божею милостию царевич великой Руси, Углицкий, Дмитровский и иных, князь от колена предков своих, и всех государств московский государь и дедич». (Себто великий землевласник.)
Обіцяючи женитися на Марині Мнішек, царевич Дмитрій (а ми будемо так його титулувати) підтверджував свої обіцянки клятвами в ім’я Трійці:
«Усмотрели есме и улюбили себе, будучи в королевстве Польском, в дому чесны, великого роду, житья честного и побожого приятеля и товарища, с которыми бы мне, за помичью Божиею, и милости и любви неприменяемой житие свое проводити, ясновельможную (ее милость) панну Марину Мнишковну... дочь ясновельможного пана Юрия Мнишека, Львовскаго, Самборскаго, Меденицкаго и проч старосты, жуп (старшина, начальник округи) Руских купника... которого мы, испытавши честность, любов и доброжелательство (для чего мы взяли его за отца); и о том мы убедительно его просили, для большего утверждения взаимной нашей любви, чтобы выщереченную дочь свою панну Марину за нас выдал замуж...» (В оригіналі царевич просив воєводу поетичніше: аби той дозволив «поміняти» її милості статус дочки на становище жони.)