Яків засміявся:
— Розумію. Душу слід було розморозити. Своє парубоцьке на волю випустити. Бо його війна законсервувала… Я не поет, але це також пережив. — Після паузи повторив запитання: — То як же ви на бандерівців дивитесь?..
Я мовчав — не знав що й сказати. По суті, я знав про бандерівців тільки те, що подавали на своїх сторінках радянські часописи. А це здебільшого була бездоказова лайка — буцімто сама тема не вимагала заглиблення, давно все ясно. Лишилося тільки винаходити якомога брутальніші епітети. Кінофільм «Білий птах з чорною ознакою», в якому підхід до цієї теми був зовсім інший, розворушив моє сумління, проте його швидко зняли з екранів — і знову запанував брутальний остракізм. Лише тут, у таборі, я побачив: як це непросто! Принаймні набагато складніше, ніж нам відомо.
Майже поспіль це були люди, котрі не втратили того справді народного, до чого з дитинства тягнулася моя душа. Тягнулася стихійно, неусвідомлено, хоч усе моє виховання було спрямоване в інший бік — туди, де живуть сили, які рік за роком розмивають живі народні риси, винесені з попередніх століть. Якими ми стали — кращими чи гіршими? Хтозна…
А проте я мало роздумував над цими проблемами — струмок мого життя десятиліттями вливався в інші суспільні потоки. Відповів ухильно:
— Якщо казати про людей… Тих людей, з якими я тут познайомився… Якщо казати про них, то вони мені безумовно подобаються. А все інше… Зрозумійте, я не готовий…
Я не впізнавав сам себе. Затинатися отак — зовсім не в моєму характері. Чому ж я не знаходив слів, котрі б цілком точно відтворювали мою думку? Причина доволі проста: моя думка плуталась. Вона все ще не могла звільнитися від газетної лайки. Здавалося, тепер ота лайка лягає не на когось іншого — на мене самого. А проте саме так воно сьогодні й було. І я помічав: ні, мені це не байдуже.
Позаздрив Гейцю: він зовсім вільний від оцих переживань. Йому з колиски ясно: спершу національне, відтак — загальнолюдське. Бо інакше й бути не може. Хіба можна чужу матір любити більше, ніж свою власну? Хто цього від нас вимагає, той просто фальшивить. І фальшивить з якоюсь нечистою метою. Поволі я почав розуміти цю мету — і від того мені ще більше боліло.
А Стріха посипав солі на мої рани.
— Гм-м… Люди подобаються — це вже дещо. А русифікація… Вона вам подобається? Повірте: в Нью-Йорку більше людей, що розмовляють українською мовою… Більше, ніж у Києві. Про Харків і згадувати не варто… Ось тут, можливо, в Мордовії… Тут українську мову на кожному кроці чутно. Наглядачі, в’язні, обслуга… Коли в Потьмі через вокзал вели — навіть залізничники… Може б, нам у Мордовію українську столицю перенести? Бо ми ж таки суверенна держава, член ООН — як же нам без столиці?.. Попросимо мордвинів, може, пустять.
Розмову увірвав глухий підземний голос, що стиха долинав із кутка камери. Я здогадався: нам «телефонують». Приміщення, в якому містилися камери ШІЗО й ПКТ, стояло на величезній помийній ямі — власне, це був один великий нужник. Не нужники в камерах, а камери в нужнику — так можна було назвати це приміщення, побудоване в кутку концтабору й відгороджене від нього високим парканом. Навіть узимку тут смерділо, а влітку в’язні просто задихалися від фекального смороду.
У кожній камері відведено куток, у якому горбилася над підлогою бетонна споруда, пофарбована рудою фарбою. Важке дерев’яне віко припасоване доволі щільно, але під ним спущена труба від умивальника — саме з умивальника й смерділо. Він і був нашим «телефоном».
Я схилився над умивальником і почув із труби:
— Алло, алло. Я — Карташов. Прибув із Володимира. Чуєте мене?..
У цьому ж приміщенні відсиджувалися днів по десять новоприбулі, що проходили карантин. Ім’я Карташова мені було знайоме. Служив при радянській дипломатичній місії в Женеві, відмовився повернутись до Москви. Але дружина вирішила повернутися й забрала доньку. Тоді він пішов у радянське посольство. Там Карташова запевнили, буцімто його наміри залишитись на Заході не стануть на заваді — він і надалі залишиться повноправним громадянином, ніхто його не збирається переслідувати. Отож йому належить повертатися в Москву до сім’ї. Але сім’я його вже не побачила — отримав дванадцять років таборів суворого режиму. За сутички з начальством уже в таборі засуджений до трьох років в’язниці, що містилася у Володимирі. Тепер знов його повернули до табору. Карташов продовжував гукати:
— Алло, алло. Чуєте мене? Я — Карташов. Сьогодні з етапу.
— Тихше, — мовив я півголосом в умивальник. — Наглядачі почують.
— Хто ви?..
Я назвав своє прізвище.
— Знаю. Українська Гельсинкська група. Ваших тут багато. У Володимирі теж зустрічав…
Ми поговорили кілька хвилин — то була звичайна розмова в’язнів. Втішити Карташова нічим — режим у таборі за останні три роки не змінився на краще.
Коли я повернувся на нари, Яків запитав:
— Як ви гадаєте — вони повернуть Маріїну хустку?
— Навряд. Передадуть у речі, що лишилися на складі. Якщо хтось не поцупить. Вони тут не дуже церемоняться.
Стріха трохи помовчав, ніби збираючись на думці. Дихав важко, як після пробіжки. І тоді я почув несподіване:
— Марія вам привіт передавала. Веліла кланятись.
Не без подиву я запитав:
— Звідки вона мене знає?
— Я ж вам казав: ми з нею стежили за вашою творчістю… А проте… Даруйте, Андрію Карповичу. Якщо казати правду, то й стежили тому, що… Я не зважився одразу признатися. Хтозна, як ви до бандерівців ставитесь. Українці ніби й один народ, а історична доля в нас не однакова. Люди на Східній Україні нашої боротьби не розуміють. Гайдамаки — то лицарі, а бандерівці — розбійники… Але ж гайдамаки теж колись розбійниками називались. Історія міняє свої визначення.
— Тюрма, пане Стріхо, всіх рівняє. На одній баланді живемо.
— Воно так. І все ж… Вам би, мабуть, не хотілось відмовлятися від власної біографії. Правду я кажу?
— Звичайно.
— І мені б не хотілося. А ви подумайте, які вони — біографії наші. Червоний комісар — то в нас було таке опудало… Мабуть, як для вас — бандерівець…
— Відтоді ціле життя проминуло. У мене вже онуки в школу ходять. Ви щось, пане Якове, на загадки збиваєтесь.
— Знала вас Марія. Ось у чому річ. І я знав… Дядька Параску пам’ятаєте?
Спершу мені видалося безглуздим оце словосполучення — дядько Параска. Навіть хотілося виправити — мовляв, не дядько, а тітка. Згодом ніби розвиднятися почало — моя пам’ять продиралася крізь нагромадження років і подій. Продиралася туди, де в кожної людини живе світило душі — сонце її дитинства.
Часу для споминів у нас із Яковом доволі — цілих чотири місяці. Мабуть, правду кажуть: не було б щастя, та нещастя помогло. Спасибі тобі, режимнику Жлобе, ти вельми прислужився своїм ПКТ. Ходімо, Якове, ходімо в наше дитинство. Отже, додому. Бо всі інші домівки, які потім з’являться у нашому житті, лише тимчасові пристановища на шляху до цвинтаря. Вічно жива домівка та, де ти народився, де вперше зіп’явсь на дитячі ноги, де на твоє чоло упали найперші краплини з неба, про які твоя матуся мовить:
— Свят, свят. Ось і тебе, синку, дощик окропив. Щоб ти добрим козаком виріс.
І перехрестить тебе, малого, так, як тільки мати вміє перехрестити. То буде твій хрест земний, який ніколи тебе не полишить. Не полишить навіть тоді, коли ти сам його відцураєшся.
— Яків?! Той самий Яків?..
— Той самий.
— А Марія?
— І Марія та ж сама.
Ми підхопилися з матраців і завмерли в братських обіймах.
А вранці, розломивши хліб, помітили паперову капсулу — не більшу від жолудя. Читали не губами — самими очима:
«Дорогі наші Слава Йсу! Радуймося! Христос народився! Ми з вами бережіть сили повідомте, що потрібно.
Обіймаємо Михайло»
Тепло й затишно зробилося нам від отого щирого привіту. Здалося, що камеру осяяло неземне світло — світло одухотвореного Всесвіту.
Життя без спалахів радості неможливе. І такі спалахи часом освітлювали наші зболені душі.
Чотири місяці ПКТ — то було життя в суверенній державі, яка називається Дитинством.
II. Дитинство
1
Наші хати гніздилися поруч, але хата Якова здавалася показнішою — вона була під бляхою. Щоправда, бляха давно зотліла — вже років п’ятнадцять її не фарбували. Десь, мабуть, з часів дореволюційних. А воно ж як покотилися бойовиська понад світом іще в чотирнадцятому, то й років сім не припинялися. Ніби мерці, зариті на полях похапцем, без домовини, ремствуючи на свою долю, тягнули до себе живих.
У наступне десятиліття можна було й полагодити іржавий дах, але ж батько Якова повернувся додому без ноги, на милиці — де вже йому лазити по гуркітливій крутизні, що обсипалася рудою порохнею, мов зашкарублою глиною? Він таки спромігся дати життя рудоголовому шибеникові, якого охрестили Яковом, але вже не міг нам’яти йому вуха за злодійкувате шастання по чужих садках та баштанах — поховали небораку під високими акаціями, на яких ми безборонно об’їдали білі суцвіття, що в нашій мові називалися «вареничками».
У мене теж не було батька — його привалило в шахті. Невесела доля безбатченків здружила мене з Яковом — ми разом ходили в Дубову балку, де родило терену видимо-невидимо. Наривали його повні відра, матері засипали в бочки й заквашували — потім було чим узимку поласувати. Язик від терену ставав схожим на терпуг, але смачнішу ягоду ми пробували тільки тоді, коли в сусідських садках визрівали вишні — попелясте полотно наших сорочок одразу ж бралося вогнистими цяточками, ніби пригаслими зорями, котрі небо списувало в наші загребущі пазухи.
Взимку ми, їжакуваті відчайдухи, бігали один до одного по пухнастій сніговій незайманості, залишаючи на ній п’ятипалі сліди від босих ніг. А тільки весняне сонце зганяло ніздрюваті сніги з пагорбів, ми, виклепавши із залізних обручів невеликі, схожі на стамески копачі, знаходили серед вовнистого моріжку лише нам відоме їстівне коріння. Нас не дуже непокоїло те, що пісок хрумтів на зубах і разом із нерозжованими корінцями потрапляв до наших шлунків. То було для них, шлунків наших, перше загартування, що відтак виявиться епохально необхідним. Скільки потім упаде на нас голодних років! Земля, на якій ми жили, не бачила голоду відтоді, відколи люди навчилися її орати. Ми були першим поколінням, на яке впав голод. Та й не один — покотяться вони, голодні лихоліття, страхітливими хвилями через наше життя.
2
Тим часом на вигоні, куди наша половина села вранці вигейкувала корів, почала з’являтися невідома людина, про яку й не скажеш, хто вона — чоловік чи жінка? За своєю статурою, оздобленою відповідними округлостями, начебто схожа на жінку, але зодягнена була по-чоловічому. Сьогодні навіть по селах чоловічий одяг на жінці нікого не здивує, але десь на початку тридцятих років такого дива не траплялося. До того ж ота невідома особа обличчям більше скидалася на чоловіка, ніж на жінку. Рослинність над верхньою губою не можна назвати вусами, але ж засмальцьована кепочка з сукняним ґудзиком на маківці, насуплені брови, видовжена і звужена донизу щелепа, скручена з газети «козяча ніжка» в вузьких, зовсім не жіночих губах — усе це надавало обличчю навмисної зухвалості та грубуватого молодецтва. Жінки, не без осуду згадуючи цю особу, казали про неї «він», бо не бажали ганьбити власної статі, а чоловіки з тієї ж самої причини казали — «вона». А проте невдовзі питання про стать буцімто вирішилось остаточно, бо загадкова особа оженилась, а не заміж вийшла — факт цілком достатній, щоб штани й кепочка з ґудзиком були узаконені на людині, незважаючи на виразні округлості, які робили Івана схожим на Параску. Лише для нас, першокласників, усе було ясно: раз у штанях, отже, дядько.
Щоправда, поширились чутки, нібито Іван прибув до нашого села із Одинадцятої Роти, де справді жив під іменем Параски, ходив у рясній спідниці й навіть доглядав (чи доглядала?) якогось беззубого дідуся, котрий називав його своєю жінкою. А коли дідусь помер, дядько Параска покинув Одинадцяту Роту і прибився до нашого села.
Але чутки — справа ненадійна, статечні люди на них не покладаються. Отож односельці придивлялися: у якому гнізді осяде ця птаха і якої заспіває?
Стосовно гнізда чекати довелось недовго: оселився дядько Параска у Марини, матері Якова. Це ж він з її корівчиною з’являвся на вигоні. Що зайда почне женихатися до Марини, а та йому не піднесе гарбуза — це, звісно, з’ясується не одразу. А проте шила в мішку не сховаєш — люди небавом догадуються, що діється в хатніх закапелках, коли гас у каганцях вигорить. З гасом було сутужно гак само, як з пшоном, хлібом, матерією — одне слово, усім тим, що війни в людей відбирають і, відгримівши над зубожілими хатами, не завжди повертають. Отож на спочинок вкладалися рано — щойно кури нишкли на сідалах.
Яків спершу не показувався на вулиці, а зі школи повертався покрадьки, поза городами, щоб уникнути натяків і відвертих глузувань. Це ж відомо: коли в хату приходить новий батько, дитині завжди моторошно. І хоч хліб стає білішим чи навіть з’являються чобітки, все одного світ робиться невеселим і незрозумілим, а хата втрачає затишок. Як же мав потерпати Яків, коли і дорослі, й ми, галасливі шибайголови, обвішані полотняними торбинками для зшитків та каламарів, не вельми делікатно виявляли зацікавленість його долею? А дехто й просто тицяв пальцем:
— Гай-гай, бачите, хто пішов? Синаш дядька Параски.
Або кричали не без лукавства:
— Гей, Якове! Де ти батькову спідницю сховав?
А дядько Параска, мовби для того, щоб довести; він таки справді дядько — почав у Марининому дворі рити колодязя. До Якова він ставився лагідно, але не нав’язував йому своєї уваги. Дав хлопцеві волю: хочеш зі мною дружити — дружи, а не хочеш — як знаєш.
Доки можна було викидати землю лопатою, дядько працював сам, а відтак змайстрував вороток, щоб витягувати баддею. До воротка стала Марина, бо колодязь у дворі — то є найбільше багатство.
Якось воно так зчинилося, що в більшості односельців негайно ж виникла потреба щось позичити у Марини або хоч пройти повз її двір. Ніби й не зважали на оту роботу, а тільки й мови було про неї. Щоправда, не про саму роботу (в ній нічого дивного не було), а про дядька Параску й тітку Марину. І все менше вчувалося глуму в людських балачках, все більше односельців схилялося до слів діда Самотоя:
— Чому люди спарувалися, те діло не наше. Мабуть, їм так жити легше. Оце й одвіт увесь. І не треба плескати язиками, мов на ставку праниками. Хай самі метикують, як їм біля власних статків поратися.
3
Після загибелі батька наша сім’я відпала від шахти — мати одразу ж повернулася до землеробства, їй допомагали старші сини, а моїм обов’язком було по світанковій росі виганяти худобу на пашу.
Серед поспіль неписьменних дядьків дев’ятилітня дитина, що так-сяк оволоділа букварем, виглядає дивовижею. Старші брати ставилися до мене то зверхньо, як взагалі ведеться, то змушували читати засмальцьований шмат газети й тоді щиросердо дивувалися: де ж цей шмаркач бере оті незнайомі слова? Насипали в клаптик газети дрібно покришений самосад, їдкий дим продирався аж під череп, але чудернацькі слова відлітали тютюновим димом — не вкоренялися в селянських головах.
Моє читання по складах («про-ле-та-рі-ат») робило мене в їхніх очах дорослішим, ніж я був насправді, і це забезпечувало мені передчасну самостійність. Скільки себе пам’ятаю, ніхто не опікувався мною — я був вільний, мов шпаченя, що вже обросло пір’ям, але ще не навчилось літати. Воно стрибає по бур’янах, шукаючи поживи, — відомо лише Богові, виживе чи загине, так ні разу й не злетівши в небо. Та якщо вже злетить, то міцно триматиметься на крилах.
Тепер я розумію: саме ота передчасна самостійність зробила мене тим, ким я згодом став, — комісаром, дисидентом, зеком.
З тих далеких часів особисто мені запам’яталося нічне. Тут, бач, і запитання не виникає — що саме нічне? Цілий світ ховається в одному слові — світ, якого сучасний школяр навіть уявити не здатний.