«Візьміть дві пляшкові шийки, – написав якийсь Піпус, – одну негайно викиньте; другу варіть три дні, що три години додавайте п'ятдесят грамів підсмаженої тирси, равликових ріжків, варених виделок, тістечка, трістечка й шкіряного фартуха. Посипайте до смаку товченою крейдою, рінню або цвяхами.
Подавайте на стіл з дрібно покришеними велосипедними шинами. Страва особливо смачна, якщо її покропити зеленим чорнилом для авторучки».
Марко подумав, що місце такій страві – в помийниці. Але він і слова не сказав, щоб не видатися селюком, який вперше опинився у місті й нетямиться з дива.
Гортаючи далі меню, Марко подумки занотовував найцікавіші страви:
«Свинячі ноги з ключем на клямковій підливі».
«Ніжки кривоногого столу».
«Бляха по-циганському».
«Суп із фаршированою цеглою».
– А чим вона фарширована? – запитав Марко свого усміхненого супутника. – Я не хотів би, щоб вона була начинена каштановою шкаралупою чи радіолампами. Особливо мені не смакують радіолампи.
Маркуса це не збентежило.
– Фарширована цеглина дуже смачна, – сказав він. – Та я добре розумію, що наше меню тобі не по душі. А от ми призвичаїлися їсти все: залізо, вугілля, цемент, скло, дерево; перетравлюємо цвяхи, молотки, обценьки, навіть телефонний кабель. На нашій планеті все їстівне.
– Дивно, чому ж стоїть ваше місто. Як же ви не поїли будинків разом з дверима й вікнами?
– А де б нам довелося спати? На тарілках або в банках? А гостей приймати у полумисках? – засміявся Маркус і додав. – Ну як, не перехотілося їсти від такого читання?
– Навпаки, ще дужче схотілося. На тому тижні мати водила мене до лікаря, а він сказав, що в мене буцімто недокрів'я, і приписав мені пити залізо. І я мусив ковтати мікстуру, від якої вивернуло б кишки миші під час облоги Єрусалима, де, як сам добре знаєш, був страшний голод. А що тут залізо їстівне, то покуштуємо залізного біфштекса.
Підійшов офіціант. Це був робот з шістьма парами рук, убраний у білий піджак з шістьма парами рукавів.
Уважно вислухавши замовлення, він побіг і невдовзі вернувся, несучи силу-силенну тарілок. Залізний біфштекс був ніжний і запашний, мов пудинг. Марко ум'яв його за кілька секунд.
– Треба було замовити квадроштекс, – зауважив Маркус, сьорбаючи звичайнісіньку каву з персиковим варенням (варення те варили з консервних бляшанок, у яких колись були персики). Маркові забажалося ще скуштувати цегляного супу, і він переконався, що цеглини були начинені стрижнями від кулькової авторучки й тютюновим попелом.
Випивши по келишку лікеру, що запропонував їм робот (пахнув той лікер апельсинами, однак Маркус пояснив, що це суміш дощової води і старого машинного мастила, яке зберігалося в бочці, збитій із залізничних шпал), обидва хлопці вийшли з ресторану.
– А хто ж заплатить? – спитав на порозі Марко.
– Заплатить? – перепитав Маркус. – І знову це слово. Його в нас не вживають. Розумієш?
– О, я це вже помітив, коли ти брав сигари для дідуся, – лукаво всміхнувся наш серенієць. – Ти собі йдеш до ресторану, наїдаєшся, витираєш рот серветкою, а робот...
– Заходьте до нас іще, – мовив цієї миті робот, аж до землі вклонившись.
– Неодмінно завітаємо, коли будемо в цих краях, – ввічливо відповів Маркус, потискуючи по черзі всі дванадцять роботових рук.
– Не забувайте нас, – попросив робот. – Нудьгуємо без клієнтів. Хіба не бачите? Адже ресторан майже порожній.
– Завітаємо сьогодні ж увечері, – пообіцяв Маркус, щоб заспокоїти робота.
М'ятна гроза
Цього разу Марко й Маркус не стали на рухомий тротуар. Вони захотіли погуляти пішки й подалися бічними провулками, – хоч безлюдними, але святково вбраними. Ялинок була сила-силенна, вони росли навіть на дахах. Маркові здавалося, що він увесь час іде попід однією велетенською ялинкою: він раз по раз зачіпав головою то сріблястий дзвіночок, то якусь іншу цяцьку, що висіла на новорічній ялинці задля прикраси.
– Недешево, мабуть, обійшлися муніципалітетові ці оздоби, – зауважив Марко.
– Муніципалітет не витратив ані шага. У нас нема грошей взагалі. Ці ялинки ростуть самі. Ось поглянь.
Марко придивився й помітив, що лампочки, дзвіночки, м'ячики та інші цяцьки самі ростуть на деревах, немов плоди.
– Вони цвітуть на Різдво? – запитав Марко.
– Завжди цвітуть. Я ж тобі казав, що тут кожний день Різдво.
– Отже, планета ваша – Планета Новорічних Ялинок, – зробив висновок Марко і позаздрив тутешнім мешканцям: адже на Землі такі-от ялинки не цвіли, відколи люди живуть, цегла там не їстівна, а закортить посидіти в кав'ярні суботнього вечора, то навіть коли свої харчі принесеш, все одно треба платити за місце.
«З якого боку Земля? Внизу чи вгорі?»
Духмяне повітря ставало дедалі ніжніше й тепліше.
– Ви щасливі, – сказав Марко. – У вас не тільки щодня Різдво, здається, тут завжди панує весна.
Маркус нахилився, взяв щіпку пилу і дав Маркові понюхати. Пилюка пахла конвалією.
Раптом край неба заступила червоняста хмара.
– Отже, навіть у цій благословенній країні бувають бурі, – зловтішно мовив Марко.
Але коли почалася гроза, то з хмар посипалася злива барвистого конфетті. Воно линуло за вітром, напоюючи повітря духом анісу та мандаринів.
– А тепер запахло цукерками, – зауважив Марко.
– Еге ж, – підтвердив Маркус. – Машини, що утворюють вітер і породжують хмари, їх також напахчують. Якщо матимеш охоту, я поведу тебе на станцію погоди.
Конфетті падало їм на голову, на вбрання. Маркус узяв кілька штук і поклав у рот, Марко зробив те саме, згадавши, що тут усе їстівне. Виявилося, що це конфетті солодке й м'ятне. Роззяв тільки рота, воно падає на язик і тане, залишаючи приємний смак. Хмари швидко пройшли: на землі лежав тоненький шар конфетті, а повітря було на диво духмяне. Ялинки стояли посипані барвистими кружечками, і пташки їх дзьобали, весело щебечучи.
Як на Марка, то це видовище було занадто солодке, і, зрештою, він почав дратуватися.
– Та це якась лялькова країна, – вихопилось у нього. – Незабаром мені здаватиметься, що я ходжу по склу і воно от-от поб'ється.
І Марко надумав при першій же нагоді заскочити в палац «Бий, ламай» і розтрощити одну-дві шафи, щоб відвести душу.
«Заборонено мотати на вус»
Марко з Маркусом вийшли на майданчик, оточений білесеньким, чистесеньким муром. Проте мур той був не зовсім чистесеньким: тут і там на білому тлі виднілися чудернацькі закарлючки і довжелезні написи кольоровою крейдою. В одному кутку площі якийсь дідусь писав на стіні зеленою крейдою. Його оточував гурт цікавих, що раз по раз давали йому поради. За кілька метрів писала щось дівчина, – очевидно, листа, бо перше слово у неї було «Любий». Маркус і Марко також підступили до дідуся й прочитали:
«Суворо заборонено мотати на вус.
Прохання до тих, у кого солом'яні хвости: одріжте їх.
Хай щастить тому, хто це прочитає».
– Він пише оголошення, – пояснив Маркус. – Це дозволено всім. Колись у місті було багато зовсім інших оголошень: і це заборонено, і те заборонено... А зараз нема чого забороняти, бо люди не роблять нічого поганого, і ми обходимося без заборони. Якщо комусь кортить зробити оголошення, то він сам його пише і пише все, що йому заманеться. Коли стіни зовсім посписують, їх наново білять.
Раптом залунали оплески. Люди квапилися потиснути дідусеві руку – дякували за останнє оголошення:
«Даю винагороду тому, хто скаже, скільки буде, коли кота додати до сержанта».
Спантеличений Марко підступив до дівчини, що писала листа синьою крейдою.
«Любий перехожий, якщо ти сумуєш, то згадай про мене. Сьогодні я закохалася в доктора Філібертуса і щаслива також за тебе. Писала Меланя, випускниця хіміко-математичного факультету».
– Учителька пише на стінах, – посміхнувся Марко. – Уявляю, що виробляють її учні.
І, не довго думаючи, Марко схопив шматок чорної крейди й написав:
«Правителям цієї планети: чудові тут порядки. В Римі за це штрафують. І коли вже відпустите мене додому? Марко»,
Люди зареготали, як навіжені: всі облишили дідуся і зібралися позад Марка.
– Чого вони сміються?
– Через кому, – співчутливо сказав Маркус. – Ти поставив кому в кінці речення. Бідолаха дідусь, напевно, цього не переживе.
Перемога Етельредуса
Незабаром хлопці побачили гомінливу юрбу. На вуличному перехресті стояв оркестр. Музики тримали напоготові інструменти й чекали, мабуть, на знак диригента. Однак Марко помітив, що в центрі уваги був не оркестр, а скляна урна, в яку люди кидали папірці.
– Зрозуміло, – сказав собі Марко. – Вони голосують. Маркус усміхнувся, але промовчав. Зрештою до урни підвели хлопця з зав'язаними очима, він вийняв одного папірця і передав його своїм супутникам. Настала тиша, один з них голосно прочитав ім'я:
– Етельредус Аріфредус Болатус!
Усі загукали: «Слава!» Оркестр ушкварив веселого марша, і з юрби виступив чоловік. Від великої втіхи він зашарівся й потискував руки праворуч і ліворуч.
Рббот-робітник витяг з мішка мармурову табличку, щось на ній написав і, вилізши драбинкою, прибив табличку до стіни: '
«Проспект Етельредуса Аріфредуса Болатуса», – прочитав Марко.
Дідусь, що стояв поруч Марка, не міг приховати розчарування.
– Вже сім тижнів я беру участь у конкурсі на цей проспект, та все мені не щастить. Краще вернутися на сорок п'ятий провулок: там я балотуюсь уже п'ятдесят чотири тижні. Чи тепер, чи в четвер, а мені таки пощастить.
Так Марко дізнався, що на Планеті Новорічних Ялинок вулиці, провулки та майдани називаються іменами простих людей, мешканців міста. Балотування відбувається щотижня, щоб задовольнити якомога більше охочих. Звичайно, балотується лише той, хто хоче. І той, хто балотується, робить це швидше задля розваги, аніж з марнославства. На Землі, гадав Марко, усі вони грали б у лотерею чи спортивний тоталізатор. І принаймні могли б виграти добрі гроші.
Не загилиш як слід і бляшанки
Марко хотів був пояснити Маркусові, як розважаються на Землі, але той ніяк не міг того второпати.
– Добрі гроші? – запитав Маркус. – А що це таке? З чим його їдять?
Марко пирхнув.
– Шкода праці розказувати, – мовив він. – Недотепи ви якісь та й годі.
І спересердя копнув ногою бляшанку. Та ба! Бляшанка була гумова. Маркус пояснив, що муніципалітет звелів розкидати ці бляшанки, аби хлопчакам було що загилити, йдучи до школи чи вертаючись додому. А що бляшанки гумові, то не шкодять ані ногам, ані черевикам.
Тим часом смеркло, і ялинки засяяли тисячами різноколірних лампочок.
– Чому не зачиняють на ніч вітрин? – запитав Марко.
– Нащо їх зачиняти? Адже комусь, може, забагнеться взяти пару черевиків, чи друкарську машинку, чи холодильник.
«Якщо тут крадуть удень, – подумав Марко, – то що говорити про ніч?» Але вголос він не сказав нічого. Він стомився й хотів більше спати, аніж сперечатися. Дідусь, коник-гойдалка, міжзоряна подорож, дива Планети Новорічних Ялинок – все, що він бачив і пережив того дня, вирувало в його голові, мов швидка карусель. Здавшись на Маркуса, він ступив на рухомий тротуар, примостився на лавці й одразу заснув.
Пробудження
Прокинувся Марко на ліжку у великій світлій кімнаті, у вухах йому аж гуло від тучного гавкоту.
– Знову ті архіпси, – мовив Марко, та не почув навіть власного голосу. Гавкотіння було таке люте – мабуть, один напасник сів на даху. А втім, на якому даху? Марко й гадки не мав про те, де він перебуває. Його стара червона піжама висіла на спинці крісла. Марко подивився на себе. Він був у блакитній піжамі. Хтось заніс його в цю кімнату, роздяг і поклав спати, а він нічого й не чув. Це його не дивувало: адже не раз він прокидався тоді, коли у вікно його кімнати на п'ятому поверсі в Тестаччо світило сонце, хоча хвилину тому – принаймні так йому здавалося – вони з дідусем сиділи в кухні й грали в карти. Ліжко було м'яке, кімната чиста й охайна, на нічному столику стояв телефон. Марко простяг руку и мимоволі погладив трубку. Шкода, що нема кому телефонувати!
Несамовито гавкаючи, архіпси гасали дахом. Поки тривав напад, про сон не було чого й думати.
– Чому цих тварюк не постріляють з рушниць чи зеніток? – буркотів до себе Марко, взуваючи пантофлі.
Відчинивши двері, Марко опинився в другій кімнаті, схожій на першу. І там теж стояло незастелене ліжко, мабуть, у ньому спав Маркус, однак його тут не було.
– Маркусе! – гукнув Марко, вийшовши в коридор. На цьому поверху було тільки дві кімнати. Дерев'яні сходи провадили до залу, що, очевидно, займав весь перший поверх.
– Маркусе! – ще раз гукнув Марко.
Цього разу він почув свій голос, але йому ніхто не відповів.
Хіба робот уміє плести?
Марко зайшов у зал, походив між кріслами й канапами, взяв з вази яблуко і скуштував його. На стіні був прибитий білий екран. В нижньому кутку – чорна кнопка, видно, для виклику. Марко натиснув кнопку, і екран засвітився, на ньому виникли потворні обриси архіпсів, що зграями шугали над містом.
– Вони вже відлітають, – пролунав голос.
Марко вмить обернувся. Поруч стояв робот, одягнений у жовтий халат. Він дивився на хлопця променистими очима й усміхався. В руках у нього було... Якби перед Марком стояв не робот, а бабуся, він сказав би, що то плетиво.
– Це я плету собі звуконепроникний шолом, – добродушно пояснив робот, зауваживши, куди зиркає Марко. – Якщо архіпси налетять знову, я не чутиму гавкоту. Проте сподіваюся, що більше вони сюди не завітають.
– То нащо ти плетеш?
– Я не звик сидіти без діла. Я хатній робот, а в цьому домі роботи обмаль. Зрештою мені до вподоби плести. Ви серенієць, правда? Вибачте мою нескромність. Мені про все розповів ваш друг. Ви спали так твердо, що нам довелося самим вас роздягти й покласти в ліжко.
– Де подівся Маркус?
– Не знаю. Він пішов, сказавши, що, мабуть, не повернеться. І загадав приготувати вам сніданок.
«Оце маєш! – подумав Марко. – 3 рук хлопчиська потрапити в руки робота. Перекидають мене, мов м'ячика!»
Залюбки балакаючи, робот плів собі далі.
– Це Маркусів будинок? – спитав Марко.
– О, ні! Це мій. їх у мене з десяток буде. Люди приїжджають і від'їжджають, а я мешкаю тут постійно, підтримую скрізь лад. Як по-твоєму, маю я право вважати їх своїми?
«Напад архіпсів закінчився, – пролунав тієї миті голос із телевізора. – Слухайте концерт на каструлях і глечиках».
Марко крутнув вимикач, і в кімнаті знову запала тиша. Та робот зненацька її порушив.
– Ви б іще лягли та поспали, – мовив він. – Видно, що ви призвичаїлися спати вночі. У нас, щоб ви знали, всі сплять і гуляють коли кому забагнеться.
– А коли ж ви працюєте? – спитав Марко.
– Коли маємо охоту, – відповів робот. – Робота у нас – справа добровільна, як і дозвілля. Звісно, не для роботів. Ми для того створені, щоб працювати і вдень і вночі. Та праця дає нам багато радощів, бо ж ми до неї пристосовані. А люди збавляють час, як їм заманеться.
– З чого ж вони живуть?
– Громадські їдальні завжди відчинені, – здивовано сказав робот.
– А хто готує їжу?
– Машини. Все роблять машини. Це такі чудові машини, що не потребують нагляду: самі будують житла, шиють черевики, настроюють телевізори, миють посуд. Конкурують з нами, роботами.