Тільки-но настала тиша, миші знову кинулися в наступ. Наступали вони трьома колонами. Мишачий генерал Довгохвіст скомандував:
— Перша колона атакує ліворуч і мусить захопити свічку! Та щоб ніхто не посмів її гризти! Перший буду їсти її я, бо я ваш генерал! Друга колона атакує скрипаля! Його скрипка — це половинка соковитої груші і, мабуть, дуже смачна. Третя колона атакує посередині і мусить остаточно розгромити супротивників.
Командири колон пояснили бойове завдання мишам-солдатам. Генерал Довгохвіст рушив у танку. Між нами кажучи, це був не зовсім танк. Це був старий черепок, поставлений на живіт здоровецької миші, яку інші десять мишей тягли за хвіст. Горністи засурмили сигнал атаки, і за кілька хвилин бій закінчився з такими наслідками: скрипаль Груша врятував свою скрипку, піднявши її високо над головою; але свічка щезла, неначе її вітром здуло, і наші друзі залишилися в темряві.
Пропала іще одна річ, а яка — про це ви дізнаєтеся потім.
Кум Гарбуз не міг заспокоїтися.
— Ох, усе це лихо через мене! — повторював він.
— Чому це через тебе? — буркнув майстер Виноградинка.
— Якби мені не заманулося мати власну хату, то нічого б цього з нами не скоїлося...
— Та помовчіть трохи! — озвалася кума Динька. — Адже ж не ви запроторили нас до цієї тюрми.
— І нащо мені, старому, та хата? — бідкався далі кум Гарбуз. — Я б прожив під лавою у парку і нікому б не надокучав. Друзі мої, гукніть сторожу і скажіть, що я задарма віддам хатину Помідорові і скажу, де вона захована.
— Нікому і нічого ти не скажеш! — гримнув на нього майстер Виноградинка. Скрипаль Груша сумно бринькнув по струнах своєї скрипки і прошепотів:
— То ти викажеш і кума Суницю...
— Ш-ш-ш! — зашипіла на нього кума Динька. — Не називайте імен, бо ці стіни мають вуха!
Вони всі здригнулися і глянули навколо. Та без свічки було так темно, що вони не побачили, чи справді є у стін вуха.
А ті стіни і справді мали вуха. Вірніш, тільки одне вухо. То була дірка, ніби таємний телефон, через який усі слова линули простісінько до кімнати синьйора Помідора. На щастя, у цей момент синьйор Помідор не підслухував, бо метушився біля хворого Вишеньки.
У тиші підземелля знов пролунала сурма мишачого війська, яке ішло в наступ. Миші вирішили будь-що захопити скрипку.
Щоб їх налякати, скрипаль Груша хотів знов заграти. Він притиснув скрипку підборіддям, натхненно змахнув смичком, і всі затамували подих. Не дихали досить довго, потім перевели дух, а скрипка мовчала.
— Що, не виходить? — спитав майстер Виноградинка.
— Та коли ж проклятущі миші з'їли півсмичка! — скрикнув і мало не заплакав Груша. Справді, миші згризли майже весь смичок, лише кілька сантиметрів лишилося. Як
відомо, без смичка грати неможливо, а мишаче військо вже наближалось, чулися їхні жахливі войовничі поклики.
— Ох, і все це з моєї вини!.. — знову зітхнув кум Гарбуз.
— Та годі тобі зітхати, — спинив його майстер Виноградинка. — Допоможи краще нам. Коли ти умієш так добре зітхати, то й нявчати, мабуть, теж зможеш.
— Нявчати? — образився кум Гарбуз. — І як у тебе язик повернувся жартувати в таку тяжку хвилину? А ще серйозна людина!
Майстер Виноградинка нічого не відповів і раптом так чудово занявчав, що мишаче військо враз спинилося.
— Няв, няв! — вів своє він.
— Ня-ав, ня-а-в! — жалібно підтягував скрипаль, ніби оплакуючи загибель свого смичка.
— Присягаюся пам'яттю мого діда, Пацюка Третього, короля усіх льохів і смітників, це нявкає кіт! — скрикнув генерал Довгохвіст і загальмував свій танк.
— Синьйоре генерале, нас зрадили! — зарепетував, підбігаючи, командир однієї колони. — Моя колона наткнулась на цілий загін котів, озброєних до зубів!
Насправді миші і в вічі кота не бачили, тільки страшенно перелякалися. А, як відомо, хто боїться, у того в очах двоїться.
Генерал Довгохвіст розгублено почухав хвоста. Він завжди так робив зі страху. Від цього його хвіст став такий куций, що миші-солдати тайкома звали його «генерал Куцохвіст».
— Присягаюся пам'яттю мого прапрадіда, Пацюка-Довгохвоста Першого, імператора усіх комор, що покараю зрадників! А тепер сурмити відступ!
Повторювати цей наказ не було потреби. Сурми засурмили відступ, і мишаче військо кинулося навтіки. На чолі свого війська втікав і сам генерал Довгохвіст, нещадно стьобаючи мишей, які тягли його танк.
Отак наші друзі переможно відбили напад ворога.
Вони вітали один одного з цією перемогою і раптом почули тоненький голосок, який кликав:
— Куме Гарбузе! Куме Гарбузе!
— Це ви гукаєте мене, Грушо?
— Ні, не я, — відказав той.
— А мені почулося, ніби мене хтось кличе.
— Кумо Динько! Кумо Динько! — знов пропищав той самий голосочок. Динька обернулася до майстра Виноградинки:
— Майстре Виноградинко, це ви так тоненько пищите?
— Та ні-бо! І не збирався пищати. Я тільки чухаю собі потилицю, бо в мене аж голова свербить від однієї думки.
— Та це ж я, — знов пропищав голосок, — я, Полуничка!
— Де ж ти?
— Я в кімнаті синьйора Помідора і розмовляю з вами по його таємному телефону! Чуєте ви мене?
— Чуємо, чуємо!
— І я вас добре чую. Помідор зараз сюди повернеться. У мене є для вас звістка.
— Від кого?
— Від Цибуліно. Він каже, щоб ви не тривожилися! Надійтеся на нього, він визволить вас із в'язниці! Та не кажіть Помідорові, де сховано хатину кума Гарбуза! Тримайтеся стійко! Цибуліно все влаштує!
— Ми нічого нікому не викажемо і будемо чекати! — за всіх відповів майстер Виноградинка. — Але перекажи Цибуліно, хай поспішає, бо тут на нас напосідають миші, і хтозна, скільки часу ми втримаємося. Чи не можеш ти якось передати нам свічку і сірники? У нас був недогарок, але його з'їли миші.
— Зачекайте трішки, я миттю повернуся.
— Та вже ж зачекаємо, ніде не дінемось.
Через кілька хвилин знов долинув голос Полунички.
— Кидаю вам свічку! Ловіть!
Почувся шелест, і щось луснуло кума Гарбуза по носі.
— Є, є! — радісно закричав дідок.
То був пакуночок із свічкою і коробочкою сірників.
— Дякуємо тобі, Полуничко! — закричали всі хором.
— До побачення! Я втікаю, бо Помідор іде!
І справді, тої ж миті до кімнати увійшов Помідор. Він побачив Полуничку біля свого таємного телефону і страшенно розсердився.
— Що ти тут нишпориш?
— Я чищу ось цю мишоловку...
— Яку таку мишоловку?
— Ось цю... А хіба це не мишоловка?
Помідор радісно зітхнув. «Ото добре, — подумав він, — ця дурепа подумала, що то мишоловка».
Він так повеселішав, що навіть подарував Полуничці обгортку від цукерки.
— На, візьми собі, — великодушно промовив він, — можеш її облизати. Вона солоденька! Ще торік у ній була загорнута карамелька з ромом.
Полуничка вклонилася і подякувала:
— За сім років служби ваша милість дарує мені уже третю обгорточку від карамельки!
— От бачиш, який я добрий хазяїн, — сказав Помідор. — Служи як слід, і тобі буде добре.
— Еге, дають — бери... — відказала Полуничка, знову вклонилася і побігла собі. Помідор задоволено потирав руки і міркував: «От тепер сяду біля свого телефону, в'язні, мабуть, розмовлятимуть про щось таємне. Може, від них самих я й почую, куди вони сховали оту кляту хатину!»
Але Полуничка вже попередила в'язнів. Коли вони почули, що Помідор повернувся і, мабуть, підслухує, то й почали лаяти його на всі заставки.
Кілька разів Помідор поривався гукнути: «Ось я вас!» Та він не хотів себе викривати, узяв і заткнув отвір телефону, тобто лійку.
А у в'язниці майстер Виноградинка засвітив нову свічку. В'язні уперше глянули уважно на стелю і побачили в ній дірку таємного телефону. Досхочу посміялися вони, коли уявили собі розлютовану пику Помідора.
Але ця радість тривала недовго. Мишачий розвідник побачив у камері світло, усе розвідав і побіг доповісти своєму командирові.
— Синьйоре генерале, котів уже немає, а в людей є нова свічка! — весело доповів він. У генерала Довгохвоста аж слина потекла по вусах, масних від першої свічки.
— Сурмити збір! — наказав він.
Коли військо знов зібралося, генерал виступив перед ним з такою палкою промовою:
— Хоробрі мої воїни! Нашій батьківщині загрожує небезпека! А тому знов атакуйте ворога і принесіть мені нову свічку. З'їм її, звичайно, я з допомогою моїх командирів. А перед тим дозволю кожному з вас її лизнути.
Миші на радощах запищали, схопили зброю і знов пішли у наступ. Але цього разу майстер Виноградинка діяв обачно. Узяв і поставив свічку в заглибнику високо в стіні між двома цеглинами. Даремно щосили скакали миші догори, свічки вони не дістали. Найхитріші з них трохи погризли скрипку Груші. Потім усі вони мусили відступити, бо розлючений поразкою генерал звелів жорстоко покарати своє військо.
Так і зробив. Вишикував усіх своїх солдатів у ряд і наказав розстріляти кожного десятого.
* * *
Цієї ж ночі у парку зібралась військова нарада.
Цибуліно, Полуничка і Редисочка зустрілися біля огорожі, щоб порадитися, і говорили так палко, що нічого круг себе не помічали. Не помітили вони і пса Гавкуна, що робив нічний обхід. Він люто напав на них. На дівчаток він навіть не глянув, а звалив лапами додолу Цибуліно і гавкав над ним, поки прийшов Помідор і заарештував його.
Уявляєте, як зрадів Помідор!
— Щоб довести тобі мою приязнь, — глузував він із Цибуліно, — я засаджу тебе до особливої темниці. Звичайна тюрма не гідна такого розбійника, як ти!
— Робіть як знаєте! — сміливо відказав Цибуліно. Та він і не міг відповісти інакше. Не плакати ж йому тільки через те, що його захопили в полон?
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Підземна мандрівка з однієї темниці до другої
Вночі Цибуліно раптом прокинувся. Йому почулося, ніби хтось стукає у двері. Але ця думка здавалася йому такою безглуздою, що він аж засміявся.
— А все ж я щось почув!
Поки хлопчик міркував, що могло його розбудити, шум почувся знову. Був той шум глухий і рівномірний, неначе поблизу хтось рив землю лопатою. Цибуліно притулив вухо до стіни. «Хтось риє підземний хід», — здогадався він.
Тільки-но він зрозумів це, як зі стін посипалася земля, потім упала цеглина, а за нею хтось скочив до підземелля.
— До яких чортів це я попав? — запитав гугнявий голос.
— До моєї темниці,- відповів Цибуліно, — тобто до найтемнішого місця у тюрмі графського замку. Пробачте, що не можу впізнати вас у темряві і привітатися як годиться.
— А ви хто такий? Пробачте, але я звик жити у цілковитій темряві, а тут для мене занадто світло. Я нічого не бачу при світлі.
— Он як! То ви, мабуть, Кріт?
— Авжеж, — відповів Кріт. — Я вже давно хотів прорити хід до цього місця, та не мав часу. Знаєте, я повинен обдивлятися, лагодити десятки кілометрів підземних ходів. А в них завжди просочується вода, і через це я часто простуджуюся. А тут іще проклятущі черви лізуть звідусіль, вони зовсім не поважають чужої праці. Ну я і відкладав цю справу з тижня на тиждень. А сьогодні вранці я й кажу сам собі: «Синьйоре Кроте, якщо ви справді маєте допитливий розум і хочете побачити світ, то вже настав час рити хід у новому напрямі». Рушив я в путь і...
Тут Цибуліно перебив його оповідання, щоб відрекомендуватися:
— А мене звуть Цибуліно, я в'язень синьйора Помідора, управителя.
— Далі можете не казати, я впізнав вас по запаху, — сказав Кріт. — Я вам щиро співчуваю. Адже перебувати день і ніч у такому світлому місці — це ж справжня мука!
— А мені здається, що тут занадто темно.
— Ви жартуєте! Мені дуже шкода вас. Так, люди — злі. Я думаю, якщо треба посадити когось до темниці, то помістіть його туди, де справді темно, і очі можуть як слід відпочити. Але з того дня, коли карфагеняни відрізали вії Аттілію Регулу і так прив'язали його проти сонця, людство стало іще жорстокішим.
Цибуліно зрозумів, що даремно сперечатися про світло і темряву з Кротом. Адже весь вік він живе у підземних норах і зовсім інакше уявляє собі світло і темряву.
— Скажу правду, мені теж дуже набридає світло, — згодився Цибуліно.
— От бачте! Що я вам казав? — Крота схвилювала згода Цибуліно. — Якби ви були трохи менший на зріст... — почав він.
— О! Та я ж і так малий! Я пролізу по якій завгодно кротячій норі.
— Можливо, можливо, юначе. Але зробіть мені таку приємність: не називайте мої підземні галереї норами. Можливо, я зможу вас вивести звідси.
— Я зможу пролізти по галереї, яку ви щойно прорили, — сказав Цибуліно. — Звісно, якщо ви будете показувати дорогу, щоб я не заблудився. Бо кажуть, що ваші галереї страшенно поплутані.
— Можливо, — погодився Кріт. — Бачте, мені набридає ходити завжди одними й тими ж галереями. Хочете, я вирию новий хід?
— А в який бік? — швидко спитав Цибуліно.
— Та мені однаково, — відповів Кріт. — Аби тільки новий хід привів до якогось зовсім темного місця, а не до такої занадто освітленої кімнати, як оця.
У Цибуліно одразу ж майнула думка про темницю, в якій перебували кум Гарбуз, майстер Виноградинка та інші друзі. Як вони здивуються, коли він пробереться до них підземним ходом!
— Мабуть, вам треба рити праворуч, — запропонував він.
— Праворуч чи ліворуч — мені однаково. Підемо праворуч, якщо вам так хочеться.
Не довго думаючи, Кріт уткнув свою мордочку в стіну і почав так швидко рити нору, що обсипав Цибуліно з ніг до голови землею.
Цибуліно поперхнувся і цілих чверть години відкашлювався. Коли перестав кашляти і чхати, то почув глухий голос Крота, що кликав його:
— То ви йдете за мною чи ні?
Цибуліно пропхався у галерею, прориту Кротом. Вона була досить широка, і він міг просуватися по ній вперед. А Кріт був уже на багато метрів попереду і рухався надзвичайно швидко.
— Йду за вами, синьйоре Кроте! — озвався Цибуліно, випльовуючи грудочки землі, що летіли йому в лице з-під Кротових лап.
А перед тим як рушити за Кротом, він заклав вхід до галереї.
«Коли сторожа довідається про мою втечу, — подумав він, — то хай не знає, куди я подівся».
— Ну, як ви себе почуваєте? — запитав Кріт, працюючи далі.
— Спасибі, цілком добре! — відгукнувся Цибуліно. — Тут така чудова темрява! Просто любої
— Я ж казав, що у цілковитій темряві вам одразу ж стане краще. Може, хочете хвилинку перепочити? Мені — аби швидше, але ж ви не звикли так швидко ходити попід землею.
— Ні, ні, підемо краще без зупинки, — сказав Цибуліно. Він розраховував, що при такій швидкості вони швидше дістануться до сусідньої темниці.
— Як так, то й так! — відповів Кріт і ще швидше рушив уперед.
Риючи ґрунт, Кріт зчиняв такий шум, ніби під землею працювало пневматичне свердло.
Цибуліно, хоч як старався, ледве за ним встигав.
* * *
Через чверть години після втечі Цибуліно двері до тюрми відчинилися і до його темниці сходами почав спускатися сам синьйор Помідор.
Як радісно посміхався Помідор! На душі в нього було так легко, ніби він і справді полегшав на цілих двадцять кілограмів.
«Тепер Цибуліно в моїх руках, — само вдоволено думав Помідор. — Я примушу його у всьому зізнатися, а потім накажу повісити. Тоді я випущу майстра Виноградинку та інших в'язнів. Цих дурнів мені боятися нічого... А ось і двері темниці. Як приємно тепер думати про цього розбишаку, який, мабуть, уже всі сльози виплакав. Зараз він кинеться мені в ноги і благатиме змилуватися над ним. Б'юсь об заклад, що він мені цілуватиме ноги! Що ж, я йому це дозволю, навіть дам надію на порятунок!.. А потім несподівано оголошу свій вирок: повісити!»
Та коли Помідор відімкнув двері темниці і присвітив кишеньковим ліхтариком, то не знайшов нікого. Темниця була порожня.
Помідор не повірив своїм очам. Тюремники, які стояли поруч, побачили, що він аж пожовтів, потім позеленів, посинів, почорнів від злості.