Міліярдер пройшов вестибюль, підійшов до телефону й викликав розшукове бюро. Ніяких наслідків не було. Едіт не могли знайти й досі. Потім він поздвонив у «Кафе Синьої Мавпи».
«Адреса міс Камілли! Добре, більш нічого... Міс Камілла? — говорить Лейстон. Завтра я буду в кафе о дев'ятій годині вечору. Сподіваюсь знайти Вас там. До побачення».
Лейстон повісив рурку.
«Екстрений додаток до «Matin». Екстрений додаток до «Petit Parisien»! Замах на міліярдера Мак-Лейстона! Убивцю спіймано! Портрет убивці! Портрет Мак-Лейстона!
15 травня на міліярдера Мак-Лейстона зроблено замах. Коли король хемічних фабрик Америки виходив з авто перед дверима своєї вілли, шофер, добувши револьвера, намірювався вбити американського гостя. Міс Камілла з кафе «Синьої Мавпи», що була в авто з міліярдером, вибила револьвер з рук злочинця. Злочинця затримано. Це бувший співробітник розшукового бюро департаменту поліції Креве. Злочинець високий на зріст, гарний брюнет. Він одмовився назвати мотиви свого злочину. З чуток відомо, що він був коханцем міс Камілли. Допит продовжується!
Замах на міліярдера МАК-ЛЕЙСТОНА. Екстрений додаток до «Petit Parisien». 10 cm.
ПОДРОБИЦІ ЗАВТРА В ГАЗЕТІ!»
Репортер «Petit Parisien» не знав тільки того, що напередодні приїзду Мак-Лейстона до Парижу Креве мав розмову з якимось чоловіком, що говорив по-французьки з легким англійським акцентом. На обличчі в його був якийсь чиряк, наче слід якоїсь хвороби. Англієць указав йому заранше отель, де мешкатиме Мак-Лейстон, і найняв його за чималу суму грошей застрелити міліярдера. Для Креве був приготований закордонний паспорт з усіма візами. Крім того, незнайо-мець запропонував йому вигідну посаду за кордоном. Він не дав йому ні шага грошей авансу, пропонуючи повірити, що така справа як убивство Мак-Лейстона має під собою досить поважний ґрунт, щоби можна було цілком покластися на контраґента.
Несподіване для Креве втручання Камілли було для нього вигідне з того боку, що замах набирав вигляду убивства з ревнощів. Він ні на хвилину не сумнівався, що англієць зуміє його визволити й візьме до себе. В тоні його почувалося щось таке, що не спиниться ні перед якими перешкодами. В інтересах англійця було визволити найманого вбивцю, щоби не навести на свій слід поліцію, й Креве йшов посвистуючи в тюрму.
Ввечері того ж таки дня Мак-Лейстон сидів перед віконцем спальні кафе Синьої Мавпи і дивився в сусідню кімнату. Сьогодні його обличчя було не байдуже, як напередодні. Яскрава хіть переходила від масних очей до ніздрів, що надималися немов у жеребця, спускалася до спідньої губи й стікала з неї струмочком слини. Беззуба паща напівроззявлено дивилась у віконце. За дверима на сторожі стояв аґент, що його Лейстон узяв охороняти свою особу після замаху коло вілли. Роздратувавшися вкрай, Лейстон подзвонив. У кімнату ввійшла Камілла з маскою людиноподібної мавпи на обличчі...
Раптом Камілла здригнула й почала прислухатися. Їй щось почулося. Та нічого не було. Вони продовжували своє діло. Минулось ще кілька хвилин. Зненацька Камілла схопилася знову. Тепер уже вона виразно почула легенький рип. Лейстон не чув нічого і, розлютований на перерву, покликав її жестом до себе. Вагаючись — і вся тремтячи мов осінній лист, вона підійшла до нього. «В вас очевидно нахил до істеричности, — злосливо прошепотів Лейстон. — Доведеться мені пошукати когось іншого. Я не люблю, коли мені перешкоджають».
Камілла покірно лягла на ліжку поруч з пузатим розпутником.
Вона пригадала: сьогодні вранці, встаючи з ліжка, вона не могла позбутися думки, через що Креве хотів застрелити міліярдера. Оглянувши в свічадо своє струнке тіло, вона запримітила на руках червонаві сліди від Лейстонових пазурів, вона взялася старанно вигладжувати шкіру на руках, протираючи придавлене місце маззю, проводячи по ньому масажним апаратиком, розгинаючи й згинаючи руку в ритмічному русі. Лягаючи на килим робити вранішню гімнастику мускулів тіла, вона ще раз згадала про Креве. Невже ж він справді зробив це з ревнощів, як то було написано в екстреному додаткові до «Petit Parisien». Hi, цього не могло бути. Інше діло, якби це був Франсуа. Миючись холодною водою, вона ще раз оглянула своє прекрасне тіло і зітхнула. Вона ненавиділа життя, цю мавп'ячу маску, слинявих кнурів, що брали її щовечору. Та Дювер'є мав в руках її розписки, вона йому винна так багато грошей. До того він ще збільшив мало не втричі цю суму, й вона нічого не могла зробити — Дювер'є мав зв'язки з французьким урядом. Сам Пуанкаре завітав до кафе Синьої Мавпи й ходив довго, приязно балакаючи з Дювер'є. Треба відкупиться на волю, інакше Дювер'є її не відпустить.
Франсуа мусив заробити гроші на цій жахливій експедиції. Забобонна, як дитина, вона стала навколішки й почала молитись. Її трохи безумні очі з одчаєм і вірою занурялись у розмальоване розп'яття. Вона благала Бога зберегти його й привезти його цілим, здоровим і з грішми. Нехай приїде здоровий і багатий, благала вона в дерев'яної постати. Вона згадала своє дитинство: вони з Франсуа — підлітки з Прованса, захоплені ласощами й обіцянками директора бродячого цирку, пристали до його трупи. Їм набридло возити гній, напувати корови, їсти картоплю з сіллю, бобратись у бруді й засинати мертво щовечору, щоби вставати вдосвіта на роботу. Вони були дужі й гарні. Не потрапили б на Дювер'є — і все було б гаразд. Він одразу оцінив фігуру танцівниці, обіцяв їй золоті гори, взяв її в кафе. Тепер вона мусить щовечору віддаватись огидним кабанам на взірець того, що лежить зараз поруч із нею.
Згадка промайнула перед Каміллою як тінь, в одну секунду вона забула свій страх і почувала тільки огиду. Але через кілька секунд двері рипнули знов. Тепер уже й Лейстон почув цей звук. Похапливими руками він почав шукати в одіжі револьвера. Все його жирне тіло колихалось од нервового напруження. Разом він покинув шукати, ніби щось пригадавши, й повалився назад на ліжко.
«За дверима стоїть мій аґент, — промовив він заспокоєно. — Доведеться його прогонити за неприпустимо непристойне поводження», — додав серйозно.
Двері рипнули ще раз і почали тихо-тихесенько розчинятись.
Камілла зблідла і закам'яніла. Лейстон схопився з ліжка й, сховавшись за стільця, знову нервово почав длубатись в одіжі.
Його трусило, мов у лихоманці. І раптом в цілковитій тиші м'ягкої глухої кімнати щось голосно заклацало. Лейстон не міг опанувати собою й голосно клацав зубами...
Двері розчинялись тихесенько з швидкістю минутної стрілки. Лейстон нарешті здибав револьвера і, наводячи його на двері, силкувався щось сказати. Нарешті він переміг себе надлюдським зусиллям і хрипко пробелькотів: «Зачиніть двері — я стріляю». Двері розчинилися ще на міліметр і заклякли.
Раптом Камілла дико, верескливо зойкнула й повалилася навзнак. Крізь шпарку між дверима й одвірком просувалася волохата мавп'яча рука…
Головорізів звільнено від арешту. Вінсент дав аґентові його тисячу франків. Дювер'є був дав Полю й Дені багато грошей, знаючи, що Франсуа не втече, що він міцно прив'язаний до кафе Синьої Мавпи.
В каюту двох молодих чоловіків увійшов один із пройдисвітів; його покликав Вінсент.
— Ви прикупили до дев'ятки? — спитав спокійно Вінсент.
— Відки ви?.. Так, я прикупив до дев'ятки, — одказав пройдисвіт.
— Ви прикупили до дев'ятки й, коли ви побачили, що бородатий не побив карти, ви викинули його за борт. Майте на увазі, що це так вам не мине. Коли ви ще раз зробите щось подібне, я вас викину на беріг в найближчому порті. Затямте це собі. Ідіть.
Кілька хвилин молоді люди лежали мовчки. Нарешті Франсуа запитав:
— Що це значить, що він прикупив до дев'ятки? І відки ти це знаєш?
— Друже мій, я бачу, що ти нічого не розумієш в житті. Ти знаєш, що таке шмен-де-фер?
— Чудне запитання. Знаю.
— Значить, не знаєш, коли питаєшся, чого він купляв до дев'ятки. Як ти собі уявляєш цю гру?
— Я уявляю, дається кожному по дві карти, в кого набралось дев'ять або вісім, одкриває і забирає гроші з кону. Ніхто й ніде зроду не прикупав до дев'ятки.
— Так, ніхто зроду не прикупав до дев'ятки. Слухай, я тобі розповім про цю гру, що за неї ти знаєш не більше, ніж за порівнавчу філологію. «Шмен-де-фер», або залізка, є скрізь. Це, здається, найпоширеніша серед азартних ігр. В Росії під час війни дуже поширилася гра в 21-о чи в очко. Принцип цієї гри той же самий, що і в шмен-де-феру. Король — чотири; краля — три; хвилька — два. Туз в очко — одинадцять, десятка — десять. В шмен-де-фер туз — один, десятка — нуль.
— Це я прекрасно знаю, — перебив йому Франсуа.
— Знаєш, та не все. Слухай краще. Банкомет дає кожному по одній карті, й кожний з партнерів грає поодинці з банкометом. Треба набрати двадцять одно очко, або двадцять, або взагалі більш ніж у партнера. Для цього доводиться брати мінімум одну карту, але буває, що беруть дві, три, чотири, п'ять, більше... Ти бачиш, що ця гра не така швидка й не така азартна, як шмен-де-фер. Коли граєш спокійно й знаєш своїх партнерів, ти можеш виграти хоч би тим, що не зариваєшся й не ризикуєш перебрати. Бо як тільки ти перебрав більше, ніж двадцять одно, ти програв... Я бачив як один салдат — я стояв за його спиною, коли на кону стояли всі гроші, стояла здоровенна сума гpoшей — як той салдат спинився на п'ятнадцяти. Його лице було спокійне й веселе. Він поклав свої карти так, що партнер думав, що в його не менше як двадцять. Партнер занервувався й перебрав. Салдат виграв ставку через те, що не загубив спокою й через те, що партнер загубив спокій. Навпаки, коли в тебе дев'ятнадцять і ти маєш, отже, багато шансів виграти, ти придбаваєш ще один шанс тим, що ти, замісць весело й спокійно покласти карти, удаєш, ніби вагаєшся, ніби хочеш ще прикупити, — словом сказати, удаєш, ніби у тебе очок чотирнадцять чи п'ятнадцять. Партнер має, припустим, п'ятнадцять, шістнадцять, нехай він має сімнадцять, вісімнадцять — він спиняється, бо думає, що в тебе все одно мало! Він програє через те, що ти піддурив його своїм поводженням.
Ти бачиш тепер, що в двадцять одно дуже багато залежить від уміння грати, від витриманости, від сили волі. Той салдат був спокійніший, міцніший, тверезіший від своїх партнерів і він виграв, виграв стільки, скільки зроду йому й не снилось грошей. Це був селянин, у якого вдома навіть не було коня, а він виграв стільки, що міг би купити собі сотні зо дві коней.
— Добре, — сказав Франсуа, — але шмен-де-фер? Чого він прикупив до дев'ятки? Ти поясни мені, чого він прикупив до дев'ятки і як ти про це взнав.
— Не поспішай, то й дізнаєшся. У шмен-де-фер ти можеш прикупити лише одну карту, перебрати не можеш, бо, як ти добре знаєш, все, що зверх десяти, рахується знов спочатку. Отже, купивши карту, ти або збільшив свої шанси, або зменшив їх, але ти ще не програв. Ніяке вміння грати з боку партнерового йому не допоможе — процес гри значно простіший, ніж у двадцять одно, розмах шансів куди менший. Отже, в шмен-де-фер ти можеш виграти тілько коли тобі дуже щастить або коли ти...
— Коли ти шахраюєш, догадуюсь, — перебив Франсуа.
— Так, коли ти шахраюєш, цілком слушно. Бо що процес гри значно простіший, ніж у двадцять одно, ти легше можеш підталювати карти, розікласти їх заранше так, щоби тобі потрапляли дев'ятки. Приготувавши таку колоду карт, ти підмінюєш ту, якою грається.
— Все-таки я не розумію, до чого тут прикуп до дев'ятки, адже ж прикупив не бородач, не шахрай, а прикупив його партнер.
— Так, прикупив партнер. Коли він побачив, що бородач виграє, коли бородач виграв усі гроші, партнер його, досвідчений в цих справах, попавши дев'ятку (а бородач підталював так, щоб вигравати не поспіль, а скажемо, так, щоби подекуди й партнери діставали дев'ятку — тоді він грав на невеличкі суми). Коли, кажу, партнер дістав дев'ятку, він замість того, щоб одразу забрати свою ставку з кону, взяв і прикупив навмисне до дев'ятки — тобто навмисне програв ставку, але воднораз перебив всі розрахунки бородачеві. Після цього бородач звичайно побив кілька раз карти, вони побачили, що він шахраює, вони викинули бородача за борт.
— Слухай, але як же той бородач міг замінити колоду. Адже ж вони могли його обшукати й знайти її.
— Цього я не знаю. Але я думаю, що він не підмінював колоди, а підталював карти, користуючись тим, що всі були п'яні. Вони нічого не запримітили! Він був певний своєї справи. Для того, щоби викрити його шахрайство, треба було прикупити до дев'ятки.
— Так, — одказав зацікавлений Франсуа, — слухай, скажи мені, що ото був за салдат, про якого ти розповідав. Що він зробив з тими грішми?
— Він більше після того не грав. На нього вплинув якийсь товариш, і він покинув грати зовсім. Гроші ті пішли на якусь громадську справу. Це був чоловік колосальної енерґії й дуже принципіяльний. На моїх очах він покинув грати в карти й пити горілку. Не знаю, що з ним пізніше сталося...
В цій хвилі Вінсент почув чиїсь швидкі кроки по коридору. Якесь невиразне почуття страху охопило його, він підвівся й раптом розчинив двері в коридор. Але він побачив тілько чиюсь спину. На мить його напосіло інстинктовне бажання побігти вслід і дізнатись, хто це такий. Але одразу перемогли логічні міркування, культурні звички подолали інстинкт охотника, й він повернувся до каюти.
Розділ 3
МАКЕКЕМБЕ-ЛА-МОТУ-МА-МЕ
Розмова з головорізом. Франсуа нудьгується. Білявий матрос з'являється. Подоріж по саваннах. Казка про келепа та собаку. Чоловік, прив'язаний до дерева. Білявий щезає. Камілла прив'язана до дерева. Тропічний ліс. Гіпопотам. Макекембе-ла-моту-ма-ме. Головорізи вирішають подорожувати самі. Смерть Франсуа. Хлібне дерево. Чоловік, що лежав долілиць. Носороги. Смерть старого. Хто застрелив Вінсента. Смерть французького унтера. Воскресіння Вінсента.
Франсуа й Вінсент розташувались на пару днів у номері якогось лібервільського готелю.
Франсуа просто з корабельної койки перекочував на ліжко в номері й лежав цілими днями горілиць, не кажучи ні слова. Вінсент бігав, наймав хури для тринадцятьох кліток, що вони вивантажили з пароплаву, купував набої для ґвинтовок і додому приходив пізно ввечері.
— Куди ми найперше поїдемо? — запитав нарешті Франсуа, коли вони вже з півгодини мовчки лежали ввечері. Нестерпна духота не давала йому заснути, він перевалювався з боку на бік.
— З Лібервілю ми поїдемо по шосе на Елундо, — одповів Вінсент. — Далі на Сандію, Ліму, Піконду понад екватором і просто до Екваторіяльної станції на Конго. З Екваторіяльної станції ми звернемо навскоси, на північ; поїдемо катером по Конго. Висядемо коло Бакомбі й підемо тропічними лісами до...
— Годі, — перебив Франсуа. — Мені ніякого немає діла до отих Бакомбі, Пікомбі чи як їх там. Ти скажи мені, чи ми повернемось до Парижу, чи ні?
Вінсент ізнизав плечима.
— Якщо ти будеш киснути так, як оце ввесь час киснув, то, може, й не повернемось. Треба вірити в успіх, і все буде гаразд. Ти знаєш, я був скрізь, де може бути авантурист. Ніякий автор авантурного роману не має жодної уяви про те, скільки може пережити мандрівник. З температурою 40,2 я продирався крізь ліси Амазонки, — перед ними ці ліси — дурниця! До речі, треба купити хини. Хто це може бути?
Хтось постукав у двері і, не чекаючи на дозвіл увійти, ввалився знайомий нам пройдисвіт, що прикупав до дев'ятки. На лиці в його була написана нахабна певність, і хитра посмішка ніби казала: мене не піддуриш!
— Чого вам треба? — запитав Вінсент.
— Я й мої товариші хочемо знати, куди ви нас везете, нам набридло вже на пароплаві удавати з себе якихось баранів, чи що. (На цьому місці він ригнув). Будьте ласкаві повідомити нас, що ви збираєтесь робити. Бо нам уже все це набридло вкрай. Ви скажете нам, нарешті, куди ми їдемо, чи ні? — пройдисвіт ригнув знов.