– Ти йдеш? – почув Степура за собою Богданів голос. – Бо ми з Танею йдемо.
Вибравшись з натовпу, вони рушили вгору по Сумській, в напрямі до свого студентського містечка. Духнович теж поплентався з ними, хоч мешкає він у місті, з батьками. Мовчки перейшли на Басейну, завернули в знайомий магазин, де раніше брали хліб, але зараз магазин зустрів їх порожнечею: полиці голі, аж гудуть. Розмели. Біля іншого магазину галас, тиснява, люди за чимось товпляться, виявляється, розхапують все, що є, – мило, сірники, сіль…
– Показились вони, чи що? – знизав плечима Духнович.
– Для чого вам, громадянко, стільки солі? – зачепив він жінку, що з пакунками в обох руках саме бігла назустріч.
Ця з вигляду досить інтелігентна городянка враз перетворилась у справжнісіньку бабу-ягу.
– Що ти в цьому розумієш, чистоплюю? – крикнула, люто ошкірившись на Духновича. – Може, ця сіль, цей брусочок мила дітей моїх від голодної смерті врятують!
І промчала, креснувши по студентах таким поглядом, що від нього Тані стало аж не по собі, бо і в словах цієї жінки, і в цих її з бою вихоплених пакунках вже вчувалася страшна якась далека правда – подих голодних харківських зим, вчувалось ще тільки серцем угадане ґоре тих багатостраждальних матерів, знедолених солдаток, що, впряжені в санчата, крізь хуги-завірюхи везтимуть міняти оті мило й сірники по окупованій землі і замерзатимуть з дітьми, заметені снігом при шляхах. Цього ще не було, можливості чогось такого Таня ще і в думках не припускала, і все ж слова незнайомої жінки, яка, видно, немало в своєму житті зазнала, глибоко вразили дівчину, лягли на душу важким передчуттям.
На розі біля магазину господарчих товарів – знов натовп, шарварок, буча. Зсередини приміщення, грубо розштовхуючи людей, силою пробивався, мало не по жіночих головах ішов якийсь гевал, розчервонілий, піт з нього градом, а сам увесь обвішаний шкребками, каструлями, вірьовками різної товщини, навіть круг шиї в нього хомутом обкинуте кільце каната.
Богдан дивився на його вірьовки з презирством, з обуренням.
– Вішатись зібрався?
Гевал, що був, видно, з поріддя звиклих до різних сутичок спекулянтів, глипнув на студента зневажливо:
– Швидше сам когось повішу!
І, перевівши дух, він став ще енергійніше розпихати жінок ліктями, а якусь стареньку зачепив своїми шкребками за хустку і, не озираючись таки стягував їй хустку з голови.
– Куди ти тягнеш? Пусти! Відпусти Хустку порвеш! – волала жінка, а він, не звертаючи уваги на її крик, робив своє, продирався далі.
– Ану стій! Стій! – перепинив його Богдан і, шарпнувшись вперед, міцно вхопив гевала рукою за його снасті. – Чи не міг би ти бути чемнішим, нахабо?
– Від нахаби чую!
Зціпивши зуби, Богдан потяг його до себе і, витягши на просторе, стрясонув за груди, наблизивсь до нього обличчям впритул.
– Ти вже воюєш? З жінками?
– Відчепись…
Богдан з огидою відкинув його і так піддав ногою ззаду, що він з усіма своїми шкребками та мотуззям відлетів на брук сторчака.
– Оце стрибок! – піддав жару Духнович. – Можна сміливо зарахувати за норму ГПО!
Гевал оглянувся, поправив на собі амуніцію. Богдан ждав, що він вернеться, полізе в бійку, але той тільки погрозив:
– Я тебе запам'ятаю, циганська мордој
І, побрязкуючи каструлями, побрів на протилежний бік вулиці.
– Спасибі, хоч студент заступився, – з вдячністю глянули на Богдана жінки. – Бо де ще та війна, а тут уже свої по головах ходять…
Таня знову взяла Богдана під руку, і вони разом з Степурою та Духновичем пішли далі. Ішли і вже ніби не впізнавали знайомих кварталів, вулиць, будинків. У вікнах квартир уже чиїсь руки зсередини обклеюють шибки смужками паперу навхрест, всюди вони біліють як цифри «XX» – двадцятий вік… А в подвір'ях мешканці будинків беруться рити щілини, схованки від бомб – такий наказ штабу ППХО.
Біля студентського гуртожитку Гіганта побачили маленького червоноармійця; з квачем у руці, він саме наклеював на стіні будинку свіжовіддруковане, набране чорним великим шрифтом оголошення.
Підійшли, стали читати. Наказ про мобілізацію. Слово до людей, яких війна першими кличе під кулі. Роки, роки, роки…
– Всі брати мої підпадають, – глухо промовив Степура.
– І родичі теж.
– А мій батько уже давно там, – сказав Духнович, батько якого був військовий лікар. – Певне, тепер і матір закличуть, вона буде потрібна. Один оце я тільки – ні в тин ні в ворота…
– Гадаєш, нас чаша ця обмине? – сказав Богдан, і Тані почулася злість в його голосі. – Чи ми вибракувані?
Духнович розгублено закліпав очима:
– А відстрочки? – його худе, ластувате, з рудими бровами обличчя виказувало тривогу і подив. – У нас же відстрочки до закінчення університету!
– Які тепер відстрочки, – нахмурився Богдан і глянув на Таню: – Де ж нам пообідати?
– На фабрику-кухню, – запропонував Степура. Обідати вони пішли втрьох, без Духновича, який ледь кивнувши їм на прощання, понуро почвалав до трамвайної зупинки, більше звичайного зсутулений, перекосоплечений під вагою портфеля.
Глава 3
В темряву занурилось місто.
Здається, ніколи не було так темно, як в оці перші затемнені ночі. Осліпло темне громаддя будинків, таємничістю наповнились парки, сквери. Чорне небо нависло над містом, дивуючи своєю незвичною зоряністю городян, з яких мало хто спить у цю ніч.
На дахах будинків – пости. Пости й на землі. На кожну смужку світла в вікні – свисток міліцейський.
З глибини вулиць трамваї повзуть із синіми фарами в лобі. І люди підсинені пробігають. Моторошним стає обличчя людини, що потрапляє в смугу цього мертвотно-синього, при землі повзучого світла. Майне перехожий; прогуркоче трамвай; з диким вереском промчить кудись колона криваво-червоних пожежних машин.
Не листоноші – розсильні військкоматів з жмутками повісток в руках шугають цієї пізньої години від будинку до будинку, від під'їзду до під'їзду. В найглухіших завулках лунають чіткі їхні кроки, чути, як один, зупинившись перед будинком, голосно питає двірника:
– Який номер?
А через вулицю інший розсильний допитується так само вимогливо, нетерпляче:
– Номер, номер який?
В усіх районах міста в тисячі квартир стукає війна, вручає повістки.
Тільки до студентських гуртожитків розсильні не завертають. Студенти поки що можуть спати спокійно – у них броня до закінчення університету. Одначе й студентам тепер не спиться.
В комендантській істориків біля телефону позмінне чергують озброєні комсомольці, при вході до гуртожитку маячить вартовий з протигазом, з гвинтівкою. Не учбова дрібнокаліберка – справжня бойова гвинтівка в цю ніч у студента на плечі. Комендантська відтепер іменується штабом – вікна в ній щільно замасковані студентськими ковдрами. Старшим тут Спартак Павлущенко, член факультетського комсомольського бюро, відповідальний за тсоавіахімівську роботу. Під час фінської він потрапив був у лижний батальйон, і хоч до фронту так їх тоді й не довезли, проте на факультет він повернувся мовби фронтовиком, і відтоді його бачили по всіх президіях, де він сидів з виглядом втомленого боями ветерана. Відтоді ж на правах людини майже військової Спартак носить оцю гімнастьорку і портупею та пояс з мідною командирською пряжкою, що поблискує на ньому й зараз. Щоправда, для повноти враження йому трохи не вистачає росту, – ростом він чи не найменший на факультеті, зате солідності хоч одбавляй, вона в нього в усьому: в ході, в повороті голови, в мерзлякувато піднятих плечах, в ліктях, відстовбурчених на якийсь особливий начальницький манір.
Коли в комендантській задзеленчить телефон, Спартак прожогом кидається до нього:
– Історики! Штаб МППО слухає!
І, припавши вухом до трубки, слухає з таким виглядом, ніби з ним зараз розмовляє щонайменше нарком. Повне рожевощоке обличчя Спартакове в цю мить зосереджене, сірі застиглі очі сповнені рішучості й готовності виконати наказ.
Час від часу він виходить з комендантської і, лунко клацаючи підборами чобіт по вестибюлю, йде перевірити пост, виставлений біля входу до корпусу. На посту зараз – Слава Лагутін, надійний комсомолець, якому Спартак не має підстав не довіряти, але його дратує, що біля Лагутіна весь час крутиться Мар'яна Кравець, ця чорнява їхня красуня, що не могла нічого кращого придумати, як прибігти з дівочого гуртожитку в такий час і в таке місце на побачення…
– Я тобі вже казав, – дражливим тоном звертається до дівчини Спартак. – Пост – не місце для побачень.
– Іду вже, йду, – каже Мар'яна, відступаючи крок назад і вдаючи, що цієї ж миті збирається йти.
– Це я вже чув, а піду – ти знов тут.
– Ну що тобі станеться, коли я трохи тут постою?
– Не мені. Але існує порядок. І взагалі – що за розмови? Сказав, іди – так іди, якщо не хочеш неприємностей собі і йому.
Спартак при цьому кивнув на Лагутіна, до якого вже знов тулилась Мар'яна.
– Чого ти їй нічого не скажеш? – прискіпався й до Лагутіна Спартак. – Ти ж знаєш порядок?
– Справді, іди вже, Мар'яно, – сказав Лагутін до дівчини і знехотя відсторонив її. – До завтра.
Перед тим як піти, Мар'яна ще раз наблизилась до Славика, майнула обличчям біля його обличчя – чи поцілувала, чи щось шепнула йому, а відходячи, так спогорда війнула перед Павлущенком заплетеною косою, що нею аж цьвохнуло його по плечу.
Деякий час він мовчки дивився Мар'яні вслід. Пересвідчившись, що дівчина зникла в темряві, обернувся до Лагутіна.
– Ти ж дивись тут. Прислухайся. Приглядайся.
– Весь – увага, – в голосі Лагутіна забриніли смішливі нотки.
Спартак наблизився до нього впритул, знизив голос до шепоту:
– Є такі дані, що диверсантів нам закидають. Навіть в міліцейську форму переодягнених. Ясно?
– Ясно, – Лагутін перестав посміхатись.
– Особливо туди он дивись, – Спартак насторожливо кивнув у бік цвинтаря, так ніби звідти, з його темної гущавини, вже й справді виповзали, підкрадалися до гуртожитку диверсанти.
Зоставшись один, Славик не міг уже очей відвести від тієї темряви, від хащів цвинтарної зелені за парканом, де вони ще вчора з Мар'яною загоряли, разом готуючись до екзаменів.
Той цвинтар, його густі, задичавлені хащі – улюблене місце студентів. Щовесни та щоліта вони там загоряють, зубрять по кущах конспекти та цілуються або цілими компаніями фотографуються під крилатими ангелами та біля могил своїх славетних предків. Там поховано багато професорів та ректорів університету, серед них байкар Гулак-Артемовський, і академік Багалій, і художник Васильківський, «небесний» Васильківський, якого так любить Лагутін… Минулої весни на кладовищенській волі поміж студентами снували всюди ще й лазаретні халати, бо неподалік був лазарет, і тут цілі дні проводили поранені та обморожені бійці, одужуючи після фінського фронту. З багатьма із них студенти подружилися, один із командирів спробував був навіть відбити в Лагутіна його Мар'яну, але, незважаючи на це, вони з ним розсталися друзями.
І ось тепер в бік цього кладовища, що було таким зручним місцем студентських побачень, уже ти мусиш дивитися з зіркістю вартового, уже мусиш прислухатися до найменшого шелесту в його бузкових хащах, а коли звідти з'явиться раптом, гупнувши через паркан, чиясь підозріла постань, зупини її суворим окликом:
– Хто йде?
Виявиться, що це йде Дробаха Павло, гультяй і заброда, хлопець з Донбасу, з тих, що не бояться ні чорта, ні декана, – колись з таких виходили волоцюги, дуелянти веселі. За цією цвинтарною огорожею цілими ночами пропадав Дробаха, там, серед бузкових заростів та жаливи, буйно розцвітала його невибаглива любов. І війна, здається, нічого не змінила. Звично подолавши паркан, підійшов до Лагутіна, веселий, закудланий, попросив закурити.
– Тут не курять, – сказав Лагутін. – Nо smoking. – І додав: – Мало не бахнув я по тобі.
– Навряд чи поцілив би. А якби й поцілив, то навряд чи пробив би: шкура на мені – будь здоров.
– Та знаємо… Все бурлакуєш? На побаченні був?
– А де ще бідному студентові бути? Блукав. Промишляв. Пив радощі світу, як сказав би поет. А я кажу по-своєму: дурень той, хто не вміє пити життя нахильці. З повного ковша!
– Ти вважаєш, що для цього саме час?
– А що?
– На цей світ зазіхають зараз…
– Чорта пухлого!
– Що – чорта пухлого?
– Руки їм поодбиваємо, не тужи!
І він пішов у вестибюль, насвистуючи.
Незабаром з темряви з'явилась перед Лагутіним ще одна постать, висока, струнка, розгониста, – Богдан Колосовський. Мабуть, Таню проводив до її дівочого гуртожитку на Толкачівку. Богдан підійшов до Лагутіна, ніяково посміхаючись, видно, було йому трохи незручно, що в такий час, коли інші стоять уже на постах, роблять діло, він іде собі з побачення, обцілований дівчиною, вільний від усього. Лагутін з делікатності не став питати, звідки він іде, – що тут питати, коли й так ясно, – і за це Богдан в душі був вдячний йому.
Зупинившись біля Лагутіна, запитав:
– Тобі, мабуть, пора змінятись? Хочеш, я стану?
– Треба Спартака спитати.
– Нащо?
– Без цього не можна. Там списки.
– Ну, то ходім до нього.
В комендантській Спартак саме розмовляв з кимось по телефону. «Єсть! есть!» – рішуче примовляв він раз за разом, а цілий гурт хлопців – серед них і Дробаха, – розсівшись на столах та на підвіконні, мовчки дивились на Спартака – хто похмуро, хто з веселою цікавістю спостерігаючи його в новій і такій, видно, приємній для нього ролі.
Коли Павлущенко кінчив розмову, Лагутін напівжартома доповів, вказуючи на Богдана:
– Привів ось «затриманого». Чи можу йому передати пост?
Спартак спідлоба глднув на Колосовського, потім на Лагутіна, і кругла голова його в світлих хвилястих кучерях нахилилась над якимось списком, що лежав перед ним на столі.
– Дозволь мені змінити Лагутіна, – після тягучої паузи звернувся Колосовський до Спартака.
– Лагутіна зміняє Ситник, – холодним тоном сказав Павлущенко і гукнув у куток, де з'юрмились хлопці: – Ситник, заступай на пост!
Першокурсник Ситник, моторний, їжачком стрижений хлопчина, з надмірною серйозністю прийнявши від Лагутіна гвинтівку, шурхнув з нею у двері – на пост, а Колосовський при мовчанні присутніх підступив ближче до Спартакових списків:
– Коли ж там моя черга?
Спартак, по-начальницькому хмурячись і не знаючи, як це не пасує до його повних, по-дитячому рожевих щічок, довго шукає Богдана в списку і нарешті заявляє невдоволено:
– Тебе нема.
– Як нема?
– А так, що нема.
– Хто складав список?
– Відомо хто. Бюро. Я.
Колосовський міцно прикусив губу. Помовчав під уважними поглядами товаришів.
– Чому ж мене до списку не вніс?
Скрипнув стілець.
Кругла Спартакова голова вже знову схилилась, розсипалась кучерями над паперами.
– А ми не вносимо всіх підряд. Тут відібрано кого слід.
Ця репліка викликала обурення хлопців.
– А його, по-твоєму, не слід?
– Відмінник навчання! Ворошиловський стрілець! – полетіло звідусіль. – Чого тобі ще треба?
– Допиши! – зіскочив з підвіконня Дробаха. – Скажи, що пропустив випадково! По темноті своїй! Але Спартак одразу його присадив:
– Ти он краще помаду зітри на щоці! Кому війна, а кому мать родна.
Тернувши кулаком по щоці, Дробаха, однак, не вгамовувався:
– Стріляєш гірше за нього, а душу вимотуєш… Такому товаришеві – і ти не довіряєш? Не можеш довірити йому годину відстояти на твоєму безглуздому посту?
Це, видно, дошкулило Спартака. Він підвівся за столом – натоптуватий, туго затягнутий поясом товстунець.
– Бачу, що про тебе теж слід було подумати, якщо ти називаєш наш пост безглуздим, – надуто блимнув він на Дробаху, і в голосі його з'явилися погрозливі нотки. – Відомо тобі, що таке пост? Відомо, що оголошено воєнне становище?
Дробаху це, однак, не спантеличило. Від підступив ближче до столу.
– Ну й що?