Вступ. Знак м/т на карті життя
1
М/Т.
Багато вже часу спливло, відколи це поєднання двох літер набуло для мене особливого змісту. Для короткого начерку людського життя не досить почати від самого народження, треба піднятися вгору плином часу, та й крапку годі ставити в день смерті, треба йти далі. Бо коли хтось з’являється на світ, це справа не лише його власного життя та смерті. Адже кожен народжується в певному колі людей, до якого належатиме й сам, а коли помирає, то полишає щось тривкіше за самого себе
У такий начерк мого життя, схоже, міцно вписано і цей знак: М/Т.
Ідея, яку уособлює цей знак, часто спадала мені на думку ще до того, як знайшлося поєднання літер М/Т. Її закарбовано в усіх усюдах карти мого життя; на ній позначено і де був мій початок ще до народження, і нинішнє буття, і те, що буде пов’язане зі мною по смерті.
Карти життя, яке почалося до мого народження в селищі у лісовій долині і триватиме в майбутньому, по смерті, що чекає мене, найімовірніше, в місті. Знак М/Т має допомогти мені пояснити її до пуття.
Значно раніше, ніж винайшов знак М/Т, я осягнув зміст, вкладений у нього.
Коли мене попрохали намалювати це, я ще не встиг і подумати, а рука вже злетіла над папером. Це було насправді! І серце, яке то завмирало, то тріпотіло, і голова, яка не зовсім розуміла, що слід робити, і впевнена рука, яка вела лінію за лінією кольоровим олівцем.
Саме тоді я уперше й незаперечно відчув: людина, я сам — нескінченне троїсте диво.
Під час війни, коли я вчився у третьому класі початкової, чи, як тоді її називали, народної, школи, вчитель роздав по аркушу паперу для малювання, якого тоді вкрай бракувало, й сказав:
— Намалюйте, яким ви бачите, яким уявляєте світ, де живете.
А ми раділи, діставши чудовий папір.
Сам учитель білою, червоною та блакитною крейдою намалював на дошці «картину світу», що мала правити за взірець. Червоною крейдою зобразив Велику Японську імперію — Японські острови, Сахалін, Тайвань, Корейський півострів, та ще й Китай і чималу частину Азії. Над ними, у високості, оповиті хмарами — погруддя їхніх величностей імператора та імператриці. Картину було намальовано так, ніби дивишся на землю з неосяжної височини, де перебувають їхні величності. До речі, вчитель потім мав догану від директора, що недбало зобразив імператора та імператрицю.
Я теж намалював на своєму аркуші схожу картину. От тільки замість карти Японії та прилеглих земель у мене була лісова долина, а замість найясніших осіб — М/Т.
2
— Оце така твоя «картина світу»!
Вчитель молоснув мене просто в обличчя, та я мовчав. Адже річ не в тім, щоб розтлумачити «картину світу» вчителеві, який народився і виріс у приморському місті, а до села в лісовій хащі прибув за призначенням а в тім що така картина жила в моєму серці.
Я почував сильно, з гордістю: саме це — наш власний світ, саме такий наш світ — наша лісова гущавина, наше село в долині. Тоді в моїй дитячій душі ще не було цього, нинішнього, знаку, але, користуючись ним, щоб передати, як я мислив та відчував у той час, скажу: відчував, що ми живемо у власному світі від величною сінню М/Т.
Посеред аркуша на цій картині — оточена лісом живописна долина. Посеред долини — річка, на її ближньому березі — селище й поля уздовж дороги, на протилежному боці ростуть їстівні каштани та інші плодові дерева. Дорога в’юниться вподовж гірських закрутів вгору й угору, до «гірського висілка». Дрімуча лісова хаща на височині замикає видноколо.
Ретельно, поглядаючи то у вікно класу, що виходило на гори, то у вікно за коридором, що виходило на річку, я намалював спочатку сад, тоді змішаний ліс, потім зарості густо-зеленого кипарисовика, гайок криптомерій і, врешті-решт, первісну хащу, яка розкинулася на височині.
Високо в небі, над лісом і долиною я намалював оповиту хмарами велетку й велетня з дитину завбільшки. У велетки довге волосся, розсипане по плечах і спині, вона в просторому кімоно, довгому, аж по сховані у хмарах кісточки. Я б міг навіть назвати її на ім’я. Осікоме, Відлюдниця. Це ім’я велетки я чув у бабусиних казках.
Чоловік був набагато менший за Осікоме, Відлюдницю, він одягнений по- самурайському, в руці його — довжелезна рушниця. І про нього оповідають казки, але він залишив невитравний слід і в справжній історії села.
Це — Мейске Камеї.
Малюючи цю картину, я знав, що в схожих на міфи казках села в лісовій долині та оповідях, де казка мішалася з історією, Осікоме та Мейске Камеї не стоять поруч в одному часовому відтинку. Чому ж я все-таки звів їх докупи? Я конче потребував на картині цих двох — величезної жінки й чоловіка при ній, наче дитина. Я завважив, що в казках мого рідного села, що їх оповідала мені бабуся, завжди існує саме така пара героїв, жінка й чоловік, часом пліч-о-пліч, а іноді — й нарізно в часі. Я вбачав у цьому свою закономірність.
Тож зміст, який вчитель вклав у оповиті хмарами постаті імператора та імператриці в високості на власній «картині світу», я переосмислив стосовно нашого села. І передав той зміст через них — жінку, схожу на Осікоме, та чоловіка, схожого на Мейске Камеї. За часів Осікоме в селищі, звичайно, були чоловіки, гідні стати їй за пару. Та й на схилі сьогунату, за часів Мейске Камеї, що багато встиг чого зробити за своє коротке життя, була жінка, достойна Мейске-сана; вона діяла разом із ним, точнісінько так, як колись Осікоме.
3
Відтворюючи від самого початку безліч разів чуті від бабусі історії нашого лісового селища, щоб записати ті з них, де виступає Відлюдниця, Осікоме, та сама, що править мені за взірець «М» серед численних пар героїв, які я позначив поєднанням літер М/Т, я згадую: Осікоме, коли владарювала, віддала всі сили й знання, аби селище перебороло лихоліття важких днів зубожіння та занепаду після довгих щасливих років добробуту й розквіту відразу по його заснуванні.
Та коли я вперше почув розповіді про Осікоме, мені здалося: в нещасливі для села часи її правування, навпаки, спричинилося до того, що життя селян стало ще нестерпнішим і зайшло в глухий кут.
Серед іншого, Осікоме запровадила реформу, за якою мешканців селища позбавили власних землі, осель, навіть родин, перемішали це все жужмом, а тоді утворили нові поля, нові оселі й нові родини. Людям довелося жити з новими сім’ями та обробляти поля, ще вчора чужі.
Довелося не тільки позбутися власних полів та хатин, а й розлучитися з рідними та близькими.
Тоді моя дитяча душа сприймала Осікоме як жорстоку велетку, що силоміць накинула такі нелюдські нововведення. Тож не дивина, що пізніше, коли я натрапив на запис імені «Осікоме» ієрогліфами «велетка-страхолюд», це видалося мені цілком справедливим і доречним.
Але бабуся оповідала про Осікоме з глибокою шанобою та співчуттям. Адже коли Осікоме взялася відповідати за польові роботи та життя всього нашого села, воно вже оддавна зубожіло, люди бідували. Бо після його заснування минули довгі роки, тому навіть земля на полях втомилася та занепала. Осікоме ж заповзялася її відродити.
Наступної по реформі весни тямовиті юнаки, аби допомогти Осікоме в перебудові селища, запропонували дотепний і водночас химерний план, який мав здійснитися у першу ніч повного місяця. Тут, якщо знову вдатися до знаку М/Т, ці юнаки, чи, як їх називали в селищі, «молодий люд», стали для Осікоме ніби Мейске- саном у багатьох особах. Вони завели Осікоме до пагорба Покари за гріхи, що височів серед просторих заливних рисових полів униз по річці, за мостом посеред долини. На пагорбі Покари за гріхи, де завжди влаштовувалися сільські змагання з боротьби сумо, «молодий люд», як казала бабуся, «бавився у забавку» з величезною нагою Осікоме.
І тоді до ланів повернулася здатність родити і плодоносити.
Я навіть бачив картину, де це намальовано.
До найменших подробиць відтворено там краєвид селища в долині, оточеній згори чорним лісом, при повному місяці. На пагорбі Покара за гріхи, наче зводиться ще один пагорб — біле тіло Відлюдниці, Осікоме, за яке чіпко тримаються парубки в червоних оперізках — фундосі; одні вибираються на велетку, інші — сповзають із неї.
Осікоме позирає зверху вниз, підперши щоку рукою; її потворне обличчя з витрішкуватими очима й величезним носом виповнює жвава, приязна ласка, гідна завзяття «молодого люду».
4
Таку роль Осікоме, таке її ставлення до селян і до всього селища я і хочу позначити літерою «М» знаку М/Т. Я користуюся літерою «М» як скороченням англійського слова «matriarch». Ось як тлумачить це слово мій підручний англо- японський словник: 1. Жінка — глава сім’ї або роду. 2. Правителька. Ці японські вирази нечасто зустрічаються в нашому повсякденні. Хіба що на «жінку — главу сім’ї» де-не-де ще натрапиш.
Те ж саме стосується й спорідненого слова «matriarchy»: 1. Система числення спорідненості по жіночій лінії, лад, де жінка — глава сім’ї. 2. Жіноче врядування або суспільство з таким урядуванням.
Звичайно, не кожна з тих, кого в казках селища я відношу до категорії «М», була, як Осікоме, правителькою. Скажімо, в історіях про Мейске Камеї жінка, що правила за пару Мейске-санові, тобто «Т», не брала участі, принаймні, видимої, у керуванні селищем, коли його, хоч яке мале та загублене в нетрях воно було, рвало штормами смутних часів занепаду сьогунату. Однак ця жінка справляє блискуче враження, як гідна пара по М/Т Мейске Камеї — найяскравішому з усіх «Т» у казках нашого селища.
Ця жінка, як розповідала бабуся, була чи то матір’ю, чи то мачухою Мейске Камеї.
З самих оповідей не важко збагнути, що вона таки мусила бути його мачухою, але малому мені ввижалося, що казки-легенди були б іще чарівнішими, якби ця жінка доводилася справжньою матір’ю Мейске-сану.
Чистий випадок, що Мейске Камеї ще підлітком мусив виступати як представник селища на переговорах з могутньою зовнішньою силою, проте він з честю впорався з завданням. Пізніше, вже напередодні Реставрації, він очолював штаб селянського повстання в нашому краї, потім його схопили й ув’язнили. У князівській в’язниці і скінчилися його славні дні. Сам Мейске-сан і на крихту не сумнівався, що його от-от звільнять і поставлять на чолі князівства, яке мусить обрати нелегку путь до нової доби. Проте його молода мачуха, як оповідала мені бабуся, глибоко і невимовно сумувала, передчуваючи, що Мейске-санові так і судилося померти в неволі.
Отож, вона спустилася за річищем до призамкового міста й добилася побачення з ув’язненим Мейске-саном. Там почула від пасербка, який, хоч і дуже змарнів, але гадки не мав помирати у в’язниці, дивні слова:
— Пусте, нехай мене навіть заб’ють, а невдовзі я все одно відроджуся!
По тому Мейске-сан і його молода мачуха чи то лишалися певний час разом у в’язниці, чи просто довго дивилися одне на одного крізь грубезні дерев’яні ґрати.
Через кілька днів після побачення Мейске-санові раптом погіршало, але й перед загрозою смерті він до останнього подиху зберігав спокій та самовладання.
А через рік його мачуха народила хлопчика. Ще через шість років цей хлопчина зі своєю матір’ю відіграв знаменну роль у повстанні проти «кривавого податку», як ще інакше називали військову повинність.
5
— Проти військової повинності з нашого села та інших сіл нижче за річкою повстало двадцять тисяч чоловік. Вони заповнили величезний піщаний берег попід замком, наче ото весною на свято повітряних зміїв. Тільки цього разу люди зійшлися святкувати перемогу повстання, тож привітання від губернатора годі було сподіватись. Змалку й понині нічого подібного я не бачила! — розповідала бабуся.
Пам’ятаю, коли я вперше почув цю бабусину розповідь, то відразу ж перепитав, як міг шестирічний Малюк, тобто хлопченя мого віку, відіграти таку важливу й знаменну роль у «сувору годину», коли вирішувалося питання життя або смерті аж двадцяти тисяч чоловік?
Моє хлоп’яче серце тріпотіло від хвилюючих мрій про те, як я сам стану у великій пригоді «суворої години». Нагадаю принагідно, що саме йшла війна, тож вислів цей знала навіть мала дитина.
Проте мрії, які зігрівали мою душу, бабуся зрозуміла хибно: ніби я сумніваюся в тому, що вчинив у легенді шестирічний Малюк, в якого втілилася душа Мейске
Камеї. У таких випадках бабуся відразу поважніла, хоч і слухала її мала дитина. І заповзялася переконувати мене:
— Повстанням узагалі керували ватажки — літні люди та чоловіки в розквіті сил.
Малюк переказував їм, що надумав про повстання Мейске Камеї перед смертю у в’язниці, власне, може, й по смерті, це неістотно. Коли виникали не передбачені тямущими, досвідченими дорослими ватажками труднощі, Малюка питали, до чого б тут удався Мейске-сан. А Малюк на хвильку замислювався, немов питав Мейске- сана, тоді давав ватажкам свою відповідь. Вони ж переказували двадцятьом тисячам чоловік, що полаштували хижі на піщаному березі. І жоден не суперечив тому, що радив через Малюка Мейске-сан: все негайно передавалося від першої до останньої людини. Кожен нашорошував вуха, щоб не пропустити й слова, тож берег, де отаборилося двадцять тисяч чоловік, був тихий-тихесенький. Але іноді зривався регіт: скажімо, як вода сплесне, а Малюк каже:
«То сом ухопив жабу! Ось ніч западе, піду рибалити. Стривай, соме, знаю, де ти, не втечеш від мене».
Так от, щоразу, як у повстанців виникали якісь труднощі, Малюка виряджали на пораду до Мейске Камеї, що помер у в’язниці шість років тому.
Було це так. Наприклад, на переговорах столичний урядовець ставив ватажкам якусь несподівану важку умову. Ті, не знаючи, як бути, поверталися до свого штабу на березі річки й радились. Малюк сидів собі осторонь, чи й слухаючи, бо майстрував якесь начиння, аби вивудити сома.
Аж раптом Малюк казав матері, що сиділа поруч:
«Я йду «нагору», до лісу, де стоїть військо!»
Тоді закочував очі, ніби йому ставало млосно, й падав на долівку. Мати заходжувалася розпускати йому комір та пояс-обі, витирати піт на потемнілому стражденному обличчі хлопця, але жодного разу її клопоти та турбота не зараджували.
… Малюк приходив до тями, знову закочував очі під лоба, наче йому вкрай зле, а тоді казав матері:
«Мейске-сан усе зрозумів, усе розтлумачив. Сказав, треба робити так і так!»
І переказував тихенько, як саме. А вже сама мати передавала Малюкові слова ватажкам.
Отак розповідала бабуся.
6
Відтворюючи зараз по пам’яті бабусині оповіді, я звернув увагу на таке.
Я вже розповідав про Мейске Камеї та його мачуху чи матір. Але ж вона завжди була поруч і з Малюком, в якого нібито втілився дух Мейске-сана, виступаючи посередником між ним та дорослими.
Тобто вона правила за «М» при Малюкові — «Т».
Бабуся розповідала також, що серед двадцяти тисяч тих, для кого повстання проти військової повинності було справою життя або смерті, Малюк виконував ще одну роль. Я вже згадував її в історії з сомом. Коли дорослі сушили голови над якоюсь важкою і ніби нерозв’язною задачею, Малюк казав щось потішне, а коли люди сміялися, їм легшало на душі. То не мусив бути дотеп, просто звичайне для шестирічної дитини химерне міркування підказувало дорослим чи то вихід зі скрути, чи то несподіваний погляд на власне становище та розв’язання задачі, до якого вони навряд чи додумалися б.
Саме так, розповідала бабуся, було і з назвою військової повинності — «кривавий податок». Ватажками повстання були сільські старости та освічені люди.