насадив колись Руйнівник. Позаростали бур’яном дальні від житла поля. Обсипалися
береги рівчака, яким вода з джерела на окрайці лісу текла в село. Дорога
розтріскалась і поросла травою. У повітрі знову запахло затхлими мочарями, як і
колись, коли ще не прибрали з дороги скелину…
І от через три роки такого занепаду мешканці селища й «висілка» немов ураз
прокинулись.
А причиною цього був сон, що його побачили всі водночас. У тому сні людям
явилася Ооба, щоб переказати звістку. В серці кожного, хто бачив її уві сні,
закарбувалося:
«Руйнівник, який пішов «на той бік», проголошує, що тисячоденна жалоба по
ньому скінчилася, кожен мусить взятися до визначеної йому роботи».
Ще не зійшло сонце, а люди кинулися до роботи.
— Аж подих спирало! — зітхала й тут бабуся.
Замість працювати, як раніше, поодинці, селяни збивалися в гурти. Найперше,
а це вимагало багатьох робочих рук, треба було опорядити «велику загату». За три
роки «загата» захиріла й розвалилась, її слід було негайно відновити. «Великою
загатою» перетнув колись річку Руйнівник, щоб за течією не спливла жодна дрібниця,
яка б могла виказати людям у пониззі, що в глухому лісовому закутку, в гірській
улоговині, де тече річка, теж живуть люди.
Коли ринви обабіч «великої загати» розчистили від плавника та всілякого
мотлоху, в річці аж закишіло гольців та кунджі, які досі не могли проплисти знизу.
Жінки та дітлахи черпали рибу на мілководді бамбуковими кошиками. Риби було
вдосталь, тож люди, яким після нічного сну повернувся апетит, мали досхочу давно
не куштованого білкового поживку.
Водночас усі переймалися, як це вони допустилися, щоб аж три роки загата
розвалювалась; адже таємниця, що вони живуть у долині, могла кожної миті
розкритися.
Дивувалися пробуджені люди й силі пралісу, що переступив уже «дорогу
мерців» і підступав під поріг. Поки байдикували та дрімали аж три роки (зараз вони
це виразно бачили), стріхи обвилися повзучою травою, крокви пообростали грибами.
Колодязі обміліли, а де вода лишилася, то стала каламутною і непридатною до
пиття; людей рятувала лише вода з джерела край лісу, що доходила рівчаком.
Сливи, груші, каштани, про які дбав, поки жив, Руйнівник, здичавіли, плоди
стали маленькі й тверді. Здичавіли навіть ячмінь та рис!
Мешканцям селища та «висілка» лишалося одне: щосили взятися до роботи,
щоб відвоювати в лісу колишню родючу землю.
Коли ж сільським справам було дано якийсь лад, схожий до встановленого
Руйнівником, сільська старшина вибралася на могилу, до його похованої голови, наче
звітувати.
Який же був їхній подив, коли вони побачили, що посаджена недавно тополька
розрослася і в її затінку може сховатися людина!
І стовбур її вигнувся у бік лісу, мав навіть наріст. Те дерево, зване нащадком
Руйнівникової тополі, я бачив теж, ще за свого дитинства.
Розділ 2. Осікоме, «Рух повернення до давнини»
1
Я вже переказав дві різні легенди чи то про загибель, чи то про виправу «на той
бік» Руйнівника.
Щоб далі відтворювати легенди й історію свого селища, я мушу долучити ще й
третю, інакше не в’яжуться кінці з кінцями.
Нічого дивного, як на мене. Ще слухаючи бабусині розповіді, я впевнився:
скільки б не було всіляких переказів про ті ж самі події, вибрати єдино вірний і
відкинути решту неможливо.
Може, найкращим, що я виніс із бабусиних розповідей, якраз і була здатність
вільно й природно сприймати одночасно різні варіанти однієї й тієї ж розповіді.
Велетка на ім’я Осікоме — важливий персонаж оповідей про «рух за повернення
до давнини», запроваджений молоддю, і про інший, ніж той, що я вже описав, перехід
«на той бік» старих Будівничих — приятелів Руйнівника за часів гультяйського життя
в призамковому місті та поневірянь у пошуках благодатної обітованої землі.
Важливе в оповідях і те, що в часи задуманих і впроваджених Осікоме та її
спільниками реформ і спільної праці всі Будівничі були ще при доброму здоров’ї, а
Руйнівник давно пішов «на той бік» і, як вірили в селищі, лише дух його перебував
десь у гірській хащі в корінні дерев. Разом із Руйнівником упокоїлася Ооба.
Тож коли в долині почала діяти Осікоме — жінка дивовижних здібностей, у
селищі не лишалося нікого, хто міг би, принаймні самотужки, ставити їй чоло.
Коротше кажучи, «рух за повернення до давнини» — це перебудова з метою
викорінити збочення та викривлення, яких потроху накопичилось у житті селища й
«висілка» від часу мирного землеробського життя.
У це всім серцем вірив «молодий люд», що стояв на чолі сільської громади.
Осікоме, яка на початку з-поза спин «молодого люду» скеровувала рух, а потім,
вже не криючись, впроваджувала власні реформи, навряд чи була простодушною, як
молодь, але також, принаймні в загальних рисах, вірила в це. Конкретний зміст «руху
за повернення до давнини» полягав у відновленні життя, коли люди ще тільки
освоювались у лісовій гущавині, бо за довгий час виникли численні викривлення його
та збочення. Та коли рух сягнув крайнощів, став загрожувати самому життю людей,
Осікоме, його натхненницю, було позбавлено влади.
З особливим почуттям безмежного суму слухав я розповіді бабусі, як у
найгарячіший час досить тривалого «руху за повернення до давнини», коли «молодий
люд» ревно впроваджував всілякі реформи, помирали, відходили один по одному «на
той бік», виснажені щоденною гуртовою працею, проте незворушні аж до похмурості
Будівничі.
2
За «руху за повернення до давнини» всі працездатні мешканці селища від зорі
до зорі трудилися або в полі, або при дорогах чи зрошувальних спорудах. За наказом
Осікоме та молодиків, усіх було розбито на бригади. Будівничих, більш ніж столітніх
дідів, звели в одну бригаду. У плані керівної групи бригаді Будівничих визначили
роботу, яка свідчила: від них, навіть усіх разом, багато не чекають. На мій сумнів (я ж
бо пам’ятав, що Будівничі, як і Руйнівник, «звелетніли», тож мусили дорівнювати
йому силою) бабуся спокійно пояснила:
— По ста роках навіть «звелетніле» тіло починає всихати, отож людина, хоч і
вкрай висока, стає охлялою і немічною. Як то було жахливо, коли виморених довгими
роками старців звели докупи й змусили працювати!
А рідні не могли не те що взяти на себе частку їхньої роботи, а й поглянути в
їхній бік співчутливо, боялися, бо на них вовками зиркав «молодий люд», мовляв, це
суперечить самому духові «руху за повернення до давнини»!
У бригаді старих почала ширитися химерна дрімота. Звичайно, кожен снив
окремо, але в розмовах виявилося, що сни мають і багато спільного. Коли почав
ширитися сон, старі Будівничі квапилися переказати його один одному, точніше, цілу
низку поєднаних снів.
А може, вони з таким запалом переказували сни, бо більше не мали про що
говорити. Та й сни повнилися таким живим відчуттям дійсності, що старі
непокоїлись. А як не поговорити відразу про химерний сон з друзями, починало
ввижатися, що то нинішнє життя в лісовій глушині, яке по довгих роках дійшло
схилу, — і є сон.
Адже всі старі бачили уві сні власне життя, але інше, не те, що було насправді.
За умовами «руху за повернення до давнини», старі, як і молоді й літні, мусили
працювати надворі. Знесилені діди під час обідньої перерви забивалися десь у затінок
і дрімали. А коли їх розбуркували криками молодики з керівної групи, за ту одробину
часу, поки ставали до роботи, старі встигали переповісти один одному щойно бачений
сон.
Кожному снилося, ніби він, хоч замолоду й гульвіса, схаменувся завчасно, поки
його не вислали на кораблі, постатечнішав і, вже оддавна на спочинку, жив у
призамковому місті тихо й сумирно.
Картини цього безжурного життя пропливали перед ними під час короткої
денної дрімоти. Здавалося, наче справжнє життя день по дню спливає на підзамчі, а
оця гуртова праця в лісовій долині по ста з гаком роках життя, навпаки, лише
марення.
Беручися знову до роботи, старі буркотливо, мов дітлахи, яких покартали
нізащо, переказували один одному:
— Що ж це за сон! Невже я схожий на старого телепня, що змарнував вік на
підзамчі, де народився й виріс, без ніяких пригод, що й згадати нема чого? Чого це
мені таке приверзлося? Чи ж такий старий йолоп поплив би з Руйнівником до
обітованого краю? Ми ж так прагнули подвигів! Чому ж мені тепер таке ввижається,
щойно заплющу очі? Невже наше нинішнє життя — тільки химерний, неправдешній
сон?!
3
Тим часом Будівничі, як то старі, змарніли від щоденного перетруду і вже не
могли працювати, як раніше. Вони навіть не мали сили на перерву забитися десь у
затінок, а падали, де стояли, й засинали. Коли ж їх будили до роботи, відчували: уві
сні лишилася частка не тільки душі, а й тіла. Вже не тільки кревним, а й чужому
несила було дивитися, як, понуривши голови, діди воловодилися коло своєї роботи.
Щоправда, до керівної бригади входили лише ті молодики, які воліли знати
тільки поступ «руху». Але, пам’ятаючи, що над ними стояла справжня ватагова —
Осікоме, літня досвідчена жінка, мимоволі дивуєшся, чому столітніх з лишком старих
Будівничих ніяк не звільняли від непосильної праці.
А може, сама керівна група сушила собі голову, що вдіяти з бригадою
Будівничих?
Але заповзявшися відтворити часи заснування селища, коли кожен мешканець
лісової долини був безправний і голий як бубон (і справді, на розчистці землі під
оранку орудували, мов чорти та грішниці на картинах пекла, в самих фундосі й
косімакі), встановивши відразу рівну для всіх працю, «рух за повернення до давнини»
вже не робив винятку. Якщо ж навіть «молодий люд» мав задосить досвіду й був
ладен якось пом’якшити свої умови, все одно, щоб розвивати «рух за повернення до
давнини», лишалося тільки чимдуж натискати на байдужу громаду.
Бо інакше один по одному з’явилися б невдоволені чи відсторонені, й тоді
справу годі було б довести до кінця. Проте таке накидання «руху» кінець кінцем
призвело до падіння його найпершої заводійки, Осікоме.
А поки, набравши швидкості «рух за повернення до давнини» вже не міг
звернути убік, навіть у визначеному напрямку, а мусив мчати дедалі швидше й
швидше…
А тим часом у бригаді знесилених до краю Будівничих почали коїтися дивні
речі. Ще недавно Будівничі були зовні дужими велетнями.
А нині їхні змізернілі та згорблені, хоч і високі, старезні постаті втрачали чіткі
обриси, розпливалися, бліднули, наче картинки з чарівного ліхтаря на стіні імли.
Скінчилося їхнє «тоншання» тим, що одного дня вони й зовсім зникли, наче
розчинилися в повітрі.
Селяни, які бачили, як їхні кревні, діди чи прадіди, розчиняються в повітрі,
покидали свою роботу й ну видивлятися на це; проте, як каже легенда, ніхто
особливого жалю не відчув. Людей лише огорнув нетривкий смуток, як ото буває,
коли уві сні постає, а тоді розтає близька людина.
Бабуся казала:
— Будівничі розчинялися в повітрі хто як. Кажуть, їхніх родичів найбільше
обходило те, як саме розчиняється їхній дід чи прадід.
Одні з Будівничих зникали так, наче поверталися до сну, що його бачили під
час денної дрімоти. Зникали, повертаючись дорогою сну до життя, в якому вигадкою
здавалася виправа молодих паливод із Руйнівником на чолі до обітованого краю, а
правдою — тихе животіння без пригод у призамковому місті. Де здавалося, що довге
життя у лісовій долині — лише химерний сон нудного дідугана з підзамчя…
Рідні старих, що зникали отак, потім не мали спокою. А ну ж уся рідня — лише
видива з химерного сну старого з призамкового міста, які можуть зникнути будь-якої
хвилини?
Але яким чудовим здавався другий спосіб зникнення тим, хто залишався
живим!
Старий, тіло якого «витончилося» до краю, втратило певність обрисів, що
оддавна не відчував ніяких бажань і прагнень, перш ніж остаточно розплистися в
повітрі, повертався до лісу на узвишші, і його очі займалися всеохопним жаданням.
Змарніле тіло на мить спалахувало, наче вогонь, перед тим як згаснути, а тоді
зникало.
— Тут ніхто вже не сумнівався, що цей Будівничий таки пішов «на той бік», до
Руйнівника, — майже благоговійно казала бабуся.
4
У ліцеї я часто намагався, в міру знань, знайти соціологічне пояснення
пригадуваних бабусиних оповідей, і мені спало на думку ось що.
Навіщо Осікоме й «молодому люду» знадобилося порушувати тільки-но
досягнуте супокійне життя лісової долини?
Земля перестала родити? Так. То що ж, сила не повернулася до ланів, коли
ночами на пагорбі Покари за гріхи нагі юнаки видиралися на величезне біле тіло
Осікоме, а потім зісковзували з нього?..
Скоріше всього, далекоглядні, проникливі очі Осікоме розгледіли паростки
іншої небезпеки, яка загрожувала дощенту порунтати суспільний лад селища. Так
міркував я тоді.
Чи не почали раптом мешканці селища, заснованого в лісовій долині понад сто
років тому й відособленого від довколишнього світу, немов єдина в цілому всесвіті
залюднена планета, відчувати свою самотність? Чи не з’явилися серед них такі, кому
закортіло втекти кудись у менш відлюдне місце? А щоб притлумити це бажання, чи ж
не потрібен був рух, який привернув би душі до трибу життя в часи заснування
селища?
Отак я міркував.
Я пам’ятав історію родини, що насмілилася втекти до пущі під час дивних
подій, які передували «рухові за повернення до давнини».
Їх охопили відчуття неможливості звікувати тут, у лісовій глушині, відраза до
такого одноманітного життя.
5
Дивною подією, яка передувала «рухові за повернення до давнини», було
«велике ревище», що охопило лісову долину.
Було це так.
Від заснування селища вже минули довгі роки. Руйнівника давно не було в
долині, але його прихильники по створенню нового світу, Будівничі, й досі жили
серед численної рідні. Їхні діти, онуки, правнуки тіснилися в долинному селищі й на
«висілку». Одного дня всі, від столітніх з лишком дідів до немовлят, які ще й не вміли
ходити, почули дивний звук, наче ото загуло у вухах. Дорослі спершу не звертали на
це уваги, гадаючи, що то просто стугонить кров у жилах. Але спочатку один, потім
другий почали скаржитися на вуха і кінець кінцем усі зрозуміли, що гул, чутний уже
кілька днів — не вада організму, а справжній звук, який долинає з лісу й не вщухає й
на мить ні вдень, ні вночі.
Коли це з’ясувалося, почали думати, що гул і далі не вщухатиме.
Звикнути до нього не вдавалося, бо звук потроху, але невпинно дужчав. Ніби
ото селище, збудоване сто років тому, щільно вкрила запона невпинного реву, ніби
самих людей огортала та запона.
Коли я полишив рідне селище й у Токіо вступив до університету, то на
медогляді мені перевіряли слух. У дерев’яній комірчині, схожій на кіоск, мене
всадовили серед дірчастих звуконепроникних плит. З масивного навушника через