рівні інтервали лунав звук, наче пирхали металеві бульбашки. Поки я чув його, треба
було тиснути пальцем на вимикач, а щойно звук зникав — відпускати.
Та коли в навушнику запищало, мені здалося, ніби я чую звук хтозна-скільки,
коли ж звук зник, мені ще довго пищало у вусі через рівні проміжки часу. Коли
медсестра нагримала на мене й примусила повторити все спочатку, мені сяйнуло, що
під час «великого ревища» у сікокуській глушині, звідки я щойно прибув, людям і
справді здавалося, ніби вони чують гудіння вже хтозна-як давно.
6
Гул, як уже починався, ні на хвильку не вщухав у вухах мешканців долини та
«висілка». До того ж день у день він гучнішав.
Звук ставав нестерпним, дратував, мучив. Його було чути в кожній оселі, в
полі, він оповивав навіть тих, хто вибирався на роботу до лісу, на узвишшя.
Як же почувалися люди під заволокою «великого ревища»? Перш за все, для
малюків років до семи то наче шелестів вітерець у листі. Звук скорше розважав дітей,
викликаючи невинний сміх. Те, що невгамовний гул не заважав малюкам у
повсякденному житті, було однією з важливих умов, за яких під час «великого
ревища» перемінилося життя селян.
Проте для дорослих той гул, як свідчить сам термін «велике ревище», був
нестерпний.
Він вибивав із колії. Дорослі мусили якось реагувати на нього.
У розпал «великого ревища» в долині, здавалося, спекатися від гулу було так
само неможливо, як і від довколишнього повітря, що його він стрясав.
Тож найважливішим питанням стало: як послабити страждання від того
«великого ревища» (бо тішило воно хіба що малих дітей), аби більш-менш спокійно
жити далі. Якимось побитом люди наштовхнулися на розв’язання.
Якщо в одному місці невгамовний гул доводив аж до корчів, то в іншому так не
дошкуляв, навіть не дуже заважав. І люди зрозуміли, що кожен мусить шукати собі
найбільш підхоже місце, де б він міг знайти порятунок.
7
Якось мені довелося почути, так би мовити, наукове пояснення «великого
ревища» в нашій лісовій долині.
Давнє переконання щодо цього виклав один із старих, до яких по смерті бабусі
я вчащав слухати історію і легенди рідного селища, — згорблений від постійної
сидячої роботи бляхар в окулярах у дротяній оправі.
У своїй майстерні, серед відер, лійок, ринв, шматків олова, пляшечок з
кислотою, величезних ножиць, біля переносної вугільної пічки, старий бляхар
скидався на алхіміка. Замолоду, коли він іще мав здорові ноги й поперек, він був
мандрівним ремісником.
Під час переправи з Токусіми на острів Авадзі йому довелося бачити великий
вир у протоці Наруто. Отут-то, розповідав старий, йому й сяйнуло: «велике ревище»
викликав вир повітря над долиною, зусібіч оточеної лісом.
Якби глянути згори на потоки повітря над долиною під час «великого ревища»,
вони виглядали б достеменно як великі та малі вири в протоці Наруто…
«Велике ревище» загалом сприймалося як гучний звук, але в кожному місці над
долиною й «висілком» лунав свій, незалежний від інших, гул. Всі вони сукупно й
творили «велике ревище».
У морі повітря над лісовою долиною там і тут виникали вири — де великі, де
малі…
Найбільше вразило його, вів далі старий бляхар, що зовсім поруч із великим
виром у Наруто водна поверхня спокійна. Так само і в долині: досить було пройти
понад річкою між схилами гір повз «шийку», що її колись перегороджувала чи то
скелина, чи то брили чорної злежалої землі, як звук зникав.
Достеменно, пояснював бляхар, наче нашу долину разом із селищем та
«висілком» запхнули у довгасту прямовисну трубу, яка всередині вся аж гула — де
трохи гучніше, де трохи тихше, де вище, а де нижче.
Усюди в долині — в селищі і на «висілку», на полях довкола — ні вдень ні вночі
не вщухав той гул.
Але невдовзі, як я вже казав, люди запримітили: для кожного подекуди звук
просто нестерпний, а в іншому місці майже не дошкуляє.
З цього й почали розпадатися родини, кожна з яких досі жила в одній оселі і
гуртом працювала в полі. Серед великої рідні з дорослими дітьми та онуками в своїй
хатині дехто залюбки витримував гул, а інших гул змушував шукати нового притулку
деінде.
Добре, що хоч діти не потерпали від «великого ревища», тож як сім’я
розпадалася, вони могли лишатися або з матір’ю, або з батьком.
8
Переміну в житті селища, коли через «велике ревище» люди розходилися з-під
однієї стріхи в різні сім’ї, ставали до роботи не на власній ділянці, а на тій, до якої
господарів вигнав нестерпний гул, бабуся невимушено, наче читала із словника,
називала «переділом».
Я, хоч і малий, добре розумів, що воно таке, бо сільські дітлахи полюбляли гру,
що так називалася. Розбивалися на команди по троє, з кожної трійки двоє були
татусем та матусею, а третій — синком чи донькою. «Дорослі» ставали в коло й
викидали на пальцях. Потім, на вигук «раз-два, почали!» коло розпадалося: ті, хто
виграв, вибирали нову пару (хлопці — дівчат, дівчата — хлопців) із тих, хто програв,
утворюючи нові трійки.
Найкраще виходив той, хто виграв право забирати з собою «дітей». По кількох
конах перемогу здобувала команда, яка збирала тих «дітей» найбільше.
Я розумів, що означає «переділ», певно, чи не краще за всіх, із ким грав. Та
коли я думав про це, мене дивувало ось що.
Природно, за «великого ревища», від якого потерпали не тільки вуха, а й душі,
мешканці долинного селища й «висілка» попереселялися до інших домівок, де не так
дошкуляв той гул. То була вимушена евакуація… У нашому селі, де за час війни
додалося мешканців з міста, навіть діти добре розуміли, що значить слово
«евакуація».
Але чому ж люди не повернулися до своїх домівок, коли гул скінчився?
«Переділ» змішав оселі, обжиті за сто з лишком років, виплекані поля, ба навіть
родини. Чому ж потім не відновився колишній лад?
Звісно, поки тривало «велике ревище», люди поутворювали в нових для себе
оселях нові сім’ї з доти чужими чоловіками й жінками (дітей забирав хтось із
батьків), але ж чому потім все так і залишилося незмінним?
«Велике ревище», гул вируючого там і тут повітря над долиною.
З певної точки А той, кому там дошкуляв звук, міг втекти до точки В. І
навпаки, той, кому несила всидіти в точці В, спокійно вкладався спати чи ставав до
роботи в точці А.
Чому ж такий стан зберігся й закріпився, коли «велике ревище» минулося?
Невдовзі я дізнався, як відповісти на ці запитання, що ятрили мою дитячу
душу.
9
Ось яку оповідь я почув.
«Велике ревище», нестерпне для дорослих, лише розважало малюків. А
«молодому люду» — підліткам від чотирнадцяти і приблизно до сімнадцяти років —
неугавний гул не давав спокою: в них руки свербіли щось утнути.
Згадка про ті часи лишалася в нашому селищі й донедавна: коли ми, хлопці
такого віку, затівали надто бучну розвагу, старші, щоб угомонити нас, глузливо
казали:
«Диви, на них наче «велике ревище» напало».
І бешкет відразу припинявся.
Та за часів справжнього «великого ревища» «молодий люд» аж ніяк не
вгамовували насмішки старших. Адже більшість дорослих той безперервний гул
давно знесилив. Ватага хлопців чотирнадцяти — сімнадцяти років з найстаршим із них
на чолі, прихопивши малечу, якій гул не дошкуляв, а навіть подобався, гасала
селищем у долині й «висілком». Але не просто гасали: вони квапили тих, хто починав
переселятися, навіть допомагали переносити речі.
Коли прокотилася чутка, що і в долині, і на «висілку» великі родини старих
Будівничих баряться з «переділом», загін «молодого люду» вручив малюкам
бамбукові тички з червоними, жовтими та синіми ганчірками.
І вирушив до їхніх садиб.
Там, як і скрізь, багато хто в родині страждав від гулу. І кожен знав, що
полегшає лише тоді, як вийти з дому та піти, куди поведуть власні вуха, хоча б за
кількасот кроків. Але більш ніж столітні подружжя, а з ними й домочадці, чомусь не
полишали своїх осель. Чому — «молодому люду» було невтямки. Але без зайвих
роздумів ватага, якій передували малюки з розцяцькованими бамбуковими тичками,
вдиралася на подвір’я й квапила мешканців переселятись.
Вигнати «молодий люд» було годі. Хоч-не-хоч доводилося кидати домівку й
розбредатися стежками, що помережали долинне селище й «виселок».
А дітлахи махали прапорцями та співали з особливим натхненням,
випроваджуючи жіноцтво.
10
Проте лишалося кілька родин, які, попри настирливість «молодого люду»,
опиралися «переділу». Ладні до кінця захищати свій дім, своє поле, які пов’язували
їх, численні кревні героїчно терпіли гул, що безжалісними голками впивався у вуха.
То були справжні родинні узи, справжня стійкість!
Вони відверто чинили опір «молодому люду», захищаючи своє подвір’я, міцно
тримаючись за давні наділи. Не визнавати «переділу» — то була відчайдушна
сміливість.
Як мовить легенда, до кінця протистояли «великому ревищу» п’ять родин.
Ще й досі в завулку понад бетонним містком серед долини, не доходячи від
зачиненого зараз нічліжного дому до сільської управи, лишився пустир від спаленого
за часів «переділу» подвір’я. Родина, яка жила тут, до останнього опиралася
«переділу», аж поки ватага «молодого люду» не напала на них і не забила до смерті, а
хату рознесла дощенту й підпалила.
Я чув, ніби на тому місці й дотепер не наважуються будуватись, нібито через
прокляття вбитих, яке тяжіє там. Досить копнути в тому місці порослу травою землю,
як назовні з’являється червоно-чорне закіптюжене каміння й великі старовинні цвяхи.
У нерозлучні родини, які не визнавали «переділу» і які потім вибили до ноги,
входили богатирі-Будівничі, що їм перевалило за сто років, їхні діти, онуки та
правнуки. Гадаю, що з часів заснування селища анітрохи не порушилися і їхні дружні
зв’язки.
Як же сталося, що «молодий люд», недоростки щонайбільше сімнадцяти років,
занапастив їх та попалив їхні оселі? Чому дорослі не змогли покласти цьому край?
Справа в тому, що «велике ревище» було не просто фізичним явищем: через
нього явив людям свою волю Руйнівник, дух якого жив у корінні дерев у нетрях на
узвишші.
То був перший план перебудови селища й «висілка» від часу їхнього
заснування. І в супроводі малюків з різнобарвними прапорцями на бамбукових тичках
«молодий люд» мав повну свободу дій, поки над лісовою долиною лунало «велике
ревище», бо він утілював у життя задум Руйнівника.
11
Одна з п’яти родин, які найдужче опиралися «переділу» і через це
постраждали, наприкінці «великого ревища» втекла з селища.
Глава сім’ї, як і личило одному з Будівничих, не міг допустити, щоб селище
зазнало навали іззовні. Тому, аби не виказати поселення в лісовій долині, він пішов не
вздовж річки повз «шийку», а вирушив із жіноцтвом і малечею просто через пущу.
Відколи не стало Руйнівника і селяни розподілили між собою його роботу, той
старий дбав про сад біля окрайки лісу і очолював збирання плодів місканту й
літокарпусу. Пригадую собі дивні слова, які свого часу так причарували мене в
одному з переказів, що «місканти й літокарпуси не стоять на місці». Коли вибиралися
по їхні плоди до лісу, виявлялося, що дерева не там, де минулого року, тож
доводилося добряче поблукати. Тому на чолі збирачів мусила стати досвідчена
людина…
Старий, так добре знайомий з лісовими нетрями, мав численну рідню. У
«звелетнілого» подружжя давно поодружувалися діти, онуки й онучки поприводили в
дім невісток та зятів, понароджувалися правнуки.
На світанні в хащу вирушило чи не тридцять душ. Щоб перетнути сікокуський
гірський кряж, треба взяти праворуч, але вони простували далі й далі, в глиб пралісу.
Аж раптом занедужали двоє малюків: гарячка, млість, розболілися животики. Старий
вирішив повернутися до Руйнівникового «саду ста трав» по лікарське зілля і, боячись,
що хтось загубиться в хащі, повів за собою всю родину.
Та біля забрукованої «дороги мерців» на них зненацька напала ватага
«молодого люду». Всіх чоловіків, як і найстаршого діда, вибили до ноги.
Більше нікому було ставити чоло згуртованому «молодому люду», який своїм
«переділом» започаткував рух за перебудову громади в лісовій долині і водночас
перебрав на себе жандармські функції.
12
Коли ватага «молодого люду» з засідки напала на втікачів і перебила чоловіків,
дружина Будівничого, що сто років тому втекла з «піратського» острова, теж не
уникла цієї долі, хоч і шалено боронилась. Решту жінок не стали вбивати, а забрали з
собою, бо жінки становили неабияку цінність у відрізаній від світу лісовій долині.
Загін «молодого люду», що впроваджував «переділ», не вдавався до безглуздої
жорстокості, бо, як каже легенда, хворих малюків негайно доправили до старого, який
по смерті Руйнівника доглядав «сад ста трав» і збирав лікарське зілля.
Що ж зробили з бранками-жінками — невістками, доньками — з великої родини?
Як усе сільське жіноцтво за «великого ревища», вони відшукали оселі, де
найменше дошкуляв гул, і зажили там з новими чоловіками. Поодинці, без колишніх
чоловіків чи батьків вони вже не могли опиратися «молодому люду». Але і в нових
сім’ях вони — і літні жінки, і прямодушні молодички — знай твердили, що старий
Будівничий — родоначальник їхньої великої родини — ставився до «великого ревища»
єдиновірно. Вони не крилися з цим, хоч «молодий люд» і домагався з них, що втеча
їхня — то хибний крок, який треба спокутувати ревним служінням новому ладу.
Жінки, що марно намагалися втекти, відважно боронилися, кажучи на своє
виправдання:
— Наш старий повів через пущу шукати нової землі, бо ні вдень ні вночі не
давав жити несамовитий гул! Хіба не так само у давнину Руйнівник і його друзі
подалися шукати обітованого краю з місцини, непридатної для життя? Хто скаже, що
наш дід, який стільки зазнав разом із Руйнівником, не вивів би звідси рідню? А якби
відшукали щасливий заможний край, то невже б не гукнули вас?!
Хто це чув, гнівався ще більше: як, ці жінки рівняють свого старого з самим
Руйнівником?! Гадаю, в селищі вже ставилися до Руйнівника, дух якого мешкав у
лісових нетрях, як до бога.
13
У легендах збереглася блискуча, гідна казки, відповідь жінок з родини
Будівничого на дошкульне запитання.
На той час «велике ревище» минуло, кожна з них стала за дружину комусь із
тих, хто вбив їхнього столітнього з лишком родоначальника, братів, чоловіків.
На запитання, як вони так можуть, жінки відказували: