«переділом», не вдалося скасувати. Це ж бо було її призначення — потаємного ватажка
«молодого люду». Започаткований нею «рух за повернення до давнини» набував
розмаху. В міру його поширення, Осікоме вже не вдовольняла роль залаштункового
проводиря; цілком природною була її поява назовні і об’єднання з «молодим людом»
та його керівною групою, які на тоді вже розмовляли як рівні з сільською старшиною.
«Молодий люд», що відіграв виняткову роль у «переділі», становив лише малу
частку сільської молоді, та й прапорці на тичках носили за ним не так і багато
малюків. А от «рух за повернення до давнини» набув, завдяки висунутій Осікоме
керівній групі «молодого люду», загального поширення і аж ніяк не був справою
меншості. Молодь удень і вночі гасала селищем і «висілком».
І всі до одного дітлахи, побравши на кизі маленьких братиків та сестричок,
ходили за ними назирці. На їхній заклик до «руху за повернення до давнини»
приєднувався різний люд — понад столітні Будівничі, літні, молоді.
Якої ж межі міг дійти «рух за повернення до давнини» в замкненій у лісовій
долині громаді? В легендах про цей час згадується про найбезглуздіший, відколи
стоїть селище, вчинок, до якого спонукали Осікоме й керівна група. Наче повінь,
затопило тоді лісову долину безумство.
Кульмінації «рух за повернення до давнини» досягнув тоді, коли стали палити
хати в селищі й на «висілку»; цей шалений вчинок, нав’язаний Осікоме та керівною
групою, спричинився до багатьох жертв, нічим не виправданих.
Хоч і малий, я розумів це, та коли слухав розповідь про підпал хат, мені спало
на думку, що з цією трагедією, певно, пов’язане одне з осінніх свят. Воно в нас
завершується тим, що через усю долину тягнуть розцяцьковану колісницю, а потім на
містку підпалюють її і бамбуковими жердинами спихають у річку. Якщо вже свято
закінчують таким шаленством — спалюванням колісниці, то неважко зрозуміти, як
вершиною «руху за повернення до давнини» стала куди страшніша пожежа.
Розмірковуючи отак, я, пригадую, сприймав «рух за повернення до давнини» як
бучне веселе свято, схоже на оте осіннє, тільки таке, що триває не один день, і участь
у ньому беруть усі — і дорослі, і діти.
Здається, я зрозумів таки достеменно, що ж тоді сталося.
21
Коли я уявляю, як у розпалі бучного свята за наказом «молодого люду»
спалахнули хати в селищі й «висілку», мені пригадується схожа картина.
Одна з картин пекла в храмі. Змальована згори, схожа на червону глиняну
ступку, долина охоплена полум’ям. Яскраво- і блідо-червоні язики полум’я
коливаються, немов пасма водоростей на хвилях. А серед них діловито сновигають
чорти у фундосі й жінки в косімакі.
Головна ідея «руху за повернення до давнини» полягала в тому, що найкращий
лад панував у селищі на початку його заснування, а в наступні сто з лишком років
накопичувалися зайві та шкідливі елементи.
Метою «рух» мав повернення до первісного життя, яке б примітивне воно не
було. Найпростіше було повернутися до стародавнього вбрання. В долині ткали
полотно, бавовняну тканину, розводили шовкопрядів, виробився властивий селищу
стиль фарбування тканин і пошиття одягу. І от, поскидавши одяг, чоловіки
оперезалися грубими, мов мотузки, фундосі, а жінки обгорнулися коротенькими,
значно вище колін, косімакі. Саме так, як на картині пекла, і досі вбираються в селищі
й на «висілку» ті, хто на осіннє свято тягне колісницю. Бажаючих везти її називають
«учасниками руху за повернення до давнини». Ближче до свята, бува, староста ходить
долиною й буркоче:
— Де б узяти ще трохи «учасників руху за повернення до давнини»?
У такому сміливому робочому вбранні працювали всі мешканці долини, окрім
малих дітей. Переділ землі й майна, здійснений за «великого ревища», керівна група
«молодого люду» прагнула зробити ще глибшим.
Приватну власність на землю остаточно скасували. Для польових робіт
утворили бригади. Поки тривало «велике ревище», поля занепали, тож тепер керівна
група «молодого люду» загорілася чим хутчій розчистити землю й добитися високого
врожаю, зосередивши зусилля на окремих ділянках. Щоб остаточно надати польовим
роботам колективного устрою, зрівняли з землею валики поміж клаптями заливних
полів, позасипали межі на суходольних.
До гуртової праці потрібні були спільна кухня і великі дитячі ясла, інакше годі
охопити спільною роботою всіх чоловіків і жінок. У спільних установах порядкували
хлопці й дівчата, також вдягнені у фундосі та косімакі. Захоплююче то було
видовище!
22
Найяскравіший з переказів про ті сповнені святкового натхнення часи
стосується Осікоме і не поступається оповіді про її вушні затички.
Тут виразно видно, як юнацька громада відіграла роль «Т», відповідну «М»
Осікоме.
Під час «руху за повернення до давнини» Осікоме з ранку до вечора керувала
спільною працею в полі. Коли сідало сонце, вона йшла вечеряти разом з усіма. А
потім з гуртом юнаків підіймалася на пагорб Покари за гріхи понад щойно засіяним
ланом Осікоме багато перейняла від Руйнівника, зналася на погоді, на рослинництві.
Ретельно обстежила поля, які хотів відродити керівний «молодий люд». І визначила,
що за довгі роки до «великого ревища» земля виснажилася.
Осікоме вирішила влаштувати з юнаками урочистість, аби повернути землі
родючість.
Бабуся часто розповідала про це, бо її тішила моя зацікавленість.
Зі старовинної скриньки для листів та паперів, прикрашеної перламутром, вона
виймала розмальовану шовкову хустинку і показувала мені. Не скажу, що мені аж
дуже подобалася картина на ній. Складне почуття, не схоже на звичайні веселощі,
охоплювало мене й викликало мимовільний сміх.
Осікоме підіймалася на пагорб Покари за гріхи, що височів серед заливних
полів униз за річкою, за містком посеред долини, й лягала там. На собі, як і кожна
жінка, вона мала лише саме косімакі.
«Звелетніле» ще за співжиття з Руйнівником тіло за час «руху за повернення до
давнини» налилося, вилискувало під мерехтінням зірок, а місячної ночі — місяця, наче
білий пагорб. Осікоме лежала, підперши щоку рукою, на чорній землі, а на її тіло
вибиралися мускулясті оголені юнаки. На шовковій хустинці було зображено біле
пишне тіло Осікоме при повному місяці, а на тілі, наче квасолинки — смагляві дужі
юнаки в червоних фундосі, як казала бабуся, «бавляться у забавку»…
Серед танців на осіннє свято є такий, де навколо танцівниці в масці гладухи і в
спідниці з хмизу поверх звичайних шат кружляють дітлахи.
Безперечно, він походить від урочистості, влаштованої Осікоме з юнаками,
щоб земля знову родила щедро. Кожного глядача виповнює певність, що від танцю
справді рясніє земля.
Та чи ставилися так і до урочистості на пагорбі Покари за гріхи, від якої пішов
святковий танок, я тоді не був цілковито певен.
Чи не здавалося знесиленим спільною працею під час «руху за повернення до
давнини» людям, що вчинок, що аж так виходив за межі звичайного глузду — то
просто шаленство?
Ось що мене найбільше обходило.
23
Як сприймали ту «забавку» Осікоме з «молодим людом» умудрені столітні
старці, що разом з Руйнівником зводили селище? Може, по довгих роках при землі
вони добре розуміли: ця урочистість має повернути ланам колишню родючість. Але
далі Осікоме й «молодому люду» спало на думку, що для селища загалом шкідливо,
коли кожна родина, хай і новоутворена під час «переділу», живе окремо від сусідів, а
отже, може плекати власні таємниці. Тому й було вирішено спалити хати в
долинному селищі й на «висілку».
Чому ж Будівничі змовчали й тут?
Бабусина відповідь була проста, але несподівана.
— Бо ті, хто будував селища з Руйнівником, під час «руху за повернення до
давнини» повмирали!
Здоров’я більш ніж столітніх Будівничих підупало ще від «великого ревища».
Один із них, чиїх рідних забили в пущі під час втечі, навіть ризикнув повести
численну рідню геть із долини, розуміючи, що не витримає невгаваючого гулу навіть
поза власною оселею, де «велике ревище» слабшало.
«Велике ревище» призвело до того, що старі богатирі-Будівничі почали на очах
всихати й меншати.
Мало того, що їх розлучили з кревними через «переділ», за часів «руху за
повернення до давнини» вони мусили працювати нарівні з молодими, бо керівна
група «молодого люду» не визнавала ніяких привілеїв. Молодь, яку неабияк тішила
непохитна віра в Осікоме й керівну групу, бралася до роботи, як до танцю. Але для
старих Будівничих вбиратися у фундосі, та ще й працювати нарівні разом з усіма від
зорі до зорі було нестерпно.
Будівничі, вже не колишні богатирі, охлявали просто на очах від щоденного
перетруду.
Літо видалося сухе, тож перепочивати доводилося вряди-годи, і от у розпал
робіт занепалі старі почали один по одному зникати. Ця оповідь суперечить
переказові про похід «на той бік» Будівничих із Руйнівником на чолі «дорогою
мерців», місячної ночі на весіннє рівнодення; проте ні бабуся, ні старі, мої оповідачі
після її смерті, анітрохи не зважали на таку невідповідність.
24
Якщо хтось із молодших (тобто від дітей та зятів Будівничих, кому вже було за
вісімдесят, до онуків і правнуків) і хотів заступитися за знесилених цілоденною
працею старих Будівничих, його стримував острах перед керівною групою, яка
нещадно карала всяке вільнодумство.
Як же сходило болем серце в рідних, хоч вони й мали нові сім’ї!
Але бодай крихта прихильності до колишньої рідні під час спільних робіт
найсуворіше заборонялась. Перед зором близьких, вигостреним жалем та неспокоєм,
там, удалині, сумно понуривши голови длубалися старі, а тим часом їхні тіла
тоншали, втрачали вагомість, чіткість обрисів, ніби в кіно, коли людина зливається з
краєвидом.
— Наче картинки з чарівного ліхтаря на стіні імли. Сльози мимоволі
наверталися в того, хто дивився на свого улюбленого та шанованого діда чи прадіда,
такого змізернілого. А поки людина змахувала сльозу, старий зникав, наче те марево,
і вже нікого не було, — казала бабуся.
Коли ж Будівничі один по одному зникли, більшість молоді, що її захопив «рух
за повернення до давнини», крім хіба найближчої рідні, швидко забула, як химерний
сон чи марення, що недавно з ними в селищі жили більш ніж столітні, але повні
життєвої моці богатирі Будівничі.
На відміну від Будівничих, «звелетнілі» тіла яких висхли, «витончилися», а
тоді й розчинилися в повітрі, Осікоме тим часом розквітла й пашіла здоров’ям.
Слухаючи про це, я запідозрив, як не дивно для дитини, що Осікоме, одна з
дівчат з «піратського» острова, була таємною утриманкою Руйнівника, поки жила
його законна дружина, Ооба.
25
Як же Осікоме, якій давно перевалило за сотню, зберегла таке здоров’я, таке, як
на бабусиній хустинці, юне і пишне тіло?
Відповідь неважко знайти в переказах про неї.
Осікоме щодня заживала «заморського зілля», яке потаємним лісовим шляхом
(його, за легендою, проклав для торговців сіллю ще Руйнівник) постачали ті, хто
вибирався в торги через пущу й сікокуський гірський кряж до Тоса і далі, аж до
Нагасакі.
— Не тільки «заморське зілля» привозили для Осікоме лісовим шляхом. Вона
мала всього досхочу, — казала бабуся.
А мені ввижалося, як той шлях, то видовжуючись, то коротшаючи, сягає усіх
кінців світу, єднаючи лісову долину з незнаними землями.
В мене аж серце заходилося на думку, що, може, колись і я віднайду той
лісовий шлях.
Торговці на тому гостинці щосили прагнули догодити Осікоме. Тож таки
мешканці долинного селища й «висілка» працювали в полі в самих фундосі та
косімакі, Осікоме, повернувшися з пагорба Покари за гріхи додому, насамперед
милася приставленим із Нагасакі милом. Бабуся називала мило «сабон». Іноземні
слова, що їх вживала в казках бабуся, з теплотою згадалися мені, коли я вивчав
французьку мову: «сабон» — мило, «савон», «сяппо» — капелюшок, «шапо».
Отож, Осікоме вбиралася в голландське плаття з довгим подолом, зодягала
капелюшок, «сяппо» й красувалася перед керівною групою «молодого люду».
Слухаючи, як розкошувала Осікоме, я уявляв не просто красу та пишноту.
Оповідь викликала й почуття веселощів, навіть кумедності. Цьому сприяла
примовка «ну чим не Осікоме», що побутувала в селищі. Так ми дражнили дівчаток з
«висілка», які красувалися у вбранні з хутряними комірцями, що їх виміняли на харчі
в евакуйованих.
26
Від самого заснування селище в лісовій долині було відрізане від зовнішнього
світу й цілковито незалежне. Лише вузеньку стежку проторив Руйнівник — постачати
вкрай необхідну сіль. Але незадовго до падіння сьогунату, у «вік свободи», коли
долина ще не підпала під князівську владу, тією стежкою стали вивозити на продаж
віск, і селище потроху заможніло.
Мене вразило, що на час «руху за повернення до давнини» підвалини торгівлі
вже було закладено.
Бо хоч бабуся і запевняла, що «як ідеться про давнину, то й вигадку треба
слухати, наче правду», тут уперше виразно запахло історією. То був час перетворень,
коли Руйнівників соляний шлях сягнув повз провінцію Тоса аж до Нагасакі.
Розробила план оновлення торгівлі, досягла схвалення Осікоме й заповзялася
впроваджувати його в життя керівна група «молодого люду»; сповнена віри у власні
сили після успіху «переділу», вона ладна була затіяти нову пригоду, бо її аж розпирав
потяг до дії. Осікоме схвалювала цей не дуже розважливий задум молодиків, хоч
найменша похибка могла розкрити потайне селище і накликати на себе князівський
гнів.
Пригадую, якось я показав бабусину хустинку з Осікоме на пагорбі Покари за
гріхи батькові. Сподівався, що батько пояснить те, чого я не до кінця міг збагнути.
Батько, як завжди опівдні, сидів у кімнаті з дощатою підлогою, відразу за
передпокоєм, і перебирав кору паперового дерева. Відклавши роботу, він узяв до рук
хустинку й розсміявся:
— Скільки вже в селищі тих картинок! Перемальовує кожен, кому не ліньки. І
повів далі:
— Бабуся, певно, казала «бавляться у забавку»? Може, так воно і є, хтозна! Але
мені здається, що тут жартома намальовано, як Осікоме радиться з «молодим людом».
Вона ж бо цінувала їхню думку вище від старшинської. Піду краще віддам бабусі,
поки ти її не забруднив.
Батько підвівся й вийшов з кімнати. Він наче й не розсердився.
Але, схоже, дорікнув бабусі, бо більше вона мені ту хустинку не показувала.
Гадаю, те, що юнаки з керівної групи розвідали торгові шляхи задля блага
всього селища, а Осікоме схвалювала їхні задуми й заходи, свідчить: заводії «руху за
повернення до давнини» були не тільки оновлювачами життя часів заснування