Тут він вистрілив у в’язів притороченим до руки гарпунчиком з гумкою.
Гарпунець прохромив чималого в’язя, і хлопець, радісно збуджений, став посуватися в зворотний бік. Але він забув головне — повернути голову в розколині між двома каменями, тож міцно застряг і захлинувся…
Почувши про цей випадок, наступного ранку, перш ніж будь-хто з хлопчаків нашої долини міг прийти до річки, я побіг по мілководдю, розбризкуючи чисту воду, в якій віддзеркалювалося сонце, до вирви біля великих скель — ми їх називали
«Чоловік та Жінка» — де також було «кублище в’язів».
Жмутком полину протер підводні окуляри, напнув гумку з гарпунцем, приторочену до руки, і пірнув під скелю, куди досі жодного разу не пірнав, бо знав, що може забракнути повітря.
Пам’ятаю, мені здавалося, що все це вже колись було.
Я спритно промкнувся в розколину між каменями, у вузькому місці повернув голову й легко просунув її далі. Звівши очі, я побачив у печері просто перед собою в непевному, мерехтливому вранішньому світлі безліч в’язів. Жовтаво-зелені, рясно помережані сріблястими плямками, вони всі пливли в один бік, майже не рухаючись з місця й наче здивовано дивилися на мене чорними круглими очицями. Слабко натягнута гумка виштовхнула гарпунець, і він лише трохи наполохав найближчих в’язів. Я посунувся в зворотний бік, але незчувся, як маківку й підборіддя мені міцно затисла скеля…
Пам’ятаю лише, що я несамовито засіпався всім тілом, і все ж спромігся просунути затиснуту, мов корок, голову знову досередини, у «кублище в’язів», якось вивернувся та витягнув її з пастки.
Здається, я ще встиг помітити, як у прозорій воді туманом розпливається кров.
А коли прийшов до тями, то побачив, що лежу на мілководді навскіс, трохи нижче вирви, ледь погойдуючись на потоці…
А поруч уклякла вимокла до нитки мати. А тоді знову втратив свідомість…
Того ранку мати, певно, відчула моє незвичне й надмірне збудження, бо пішла за мною назирці. Вона ж і витягла мене з води на мілководдя, обробила, як могла, рану на потилиці.
І доправила до лікарні.
18
Після того, як мало не втопився в «кублищі в’язів» під скелями «Чоловік і Жінка», я довго міркував от над чим.
Коли я проліз у розколину між каменями і побачив риб, що пливли всі в один бік і дивилися на мене, наче на свого нового приятеля, чорними круглими очицями, мені здалося цілком певним, що тут, під водою, у мерехтливому вранішньому серпанку я цілком зможу жити, дихаючи зябрами.
Я бачу, як виштовхнутий слабенькою гумкою гарпунчик пролітає, коливаючись, у воді, як сахаються риби. А коли вони знову шикуються в одному напрямку і пливуть на місці, мені ввижається, наче сріблясті плямки на їхніх жовтаво- зелених боках складаються в осмислені написи.
«Кублище в’язів» — ніби книгосховище, де плямки на риб’ячих тілах можуть читатися як завгодно. Отже, тут уже записані легенди й історія нашого селища, вони збережуться, навіть якщо один його мешканець і втоне. І тут я опам’ятався.
Заквапився назад, до виходу, але застряг головою, наче в пастці, в розколині між каменів.
Коли я щосили встромив голову назад до розколини, вивернувся та знову витягнув її, я, здається, побачив крізь пелену власної крові, що розпливалася у воді, материне обличчя з короткими густими бровами й широко, наче гнівно, розплющеними очима. Я не спромігся спитати у матері, чи справді її бачив, тому про це нікому й не казав.
Вже одужавши по цій пригоді, хоч на потилиці й лишився відчутний на дотик рубець, я помітив у собі виразну зміну.
Мені більше не снилося, що я стою на крихітній планетці серед чорного безміру, і, схоже, я зрозумів, чому. Сенс сну був не просто в тому, що необхідність запам’ятовувати бабусині легенди та історію нашого лісового селища, щоб згодом відтворити їх на папері, була для мене надто важким тягарем, що його я всіляко скидав із себе. Ні, мій сон мав глибший зміст: це я сам позбавляв себе життя, не витримавши відповідальності.
Я збагнув це, бо коли я мало не втонув у тій вирві під скелею, в мене вихопився розпачливий крик, тому що я немов знову побачив перед собою павутиння з розжареного до білого ніхромового дроту…
Коли рана на потилиці затяглася і я трохи одужав, то часто прогулювався долиною і завертав до старих приятелів бабусі, насамперед до панотця-настоятеля, та просив розповісти мені якусь казку нашого селища.
Мені потрібно було їх добре запам’ятати, бо мав, певно, настати день, коли я, навчившись писати, почну переносити почуте на папір…
Отоді я і став відчувати, що в сполученні М/Т, яке я тоді чи й усвідомлював, закладено вкрай важливу для мене й любу мені суть.
Через тридцять років, коли я вперше приїхав на семінар до певного університету на сході Америки, мій сусіда по кімнаті в гуртожитку, драматург- ірландець, поцікавився, чи моє М/Т не означає, бува, «mountain time».
А я відчув, що, справді, в моєму рідному селищі в гірській долині плине не такий, як деінде, а свій власний «гірський час».
І навіть по інший бік Тихого океану я теж, бодай почасти, перебуваю в плинові цього часу.
Розділ 1. Руйнівник
1
З моря до широкого гирла, річищем угору до місця, де ріка стає гірським потоком, і вище, в гори, де потічок між трав помітний хіба що по зливі, до оточеної лісом глековидної долини дісталися юнаки та дівчата й заснували там нове селище.
Але чому оповіді не зберегли справжнього імені юнака, що за ту довгу виснажливу мандрівку став їхнім ватажком, а лише його прізвисько Ковасухіто, Руйнівник?
І який зміст вкладено в це слово? Для мого дитячого розуму це лишилося двома різними, але неподільними загадками. Хоча, власне, бабуся пояснювала:
«Таких великих героїв не заведено називати на ймення…»
Відповідь на другу загадку крилася в тому, що не одна з розповідей про цього легендарного героя пов’язана з руйнацією чогось величезного. Я це знав, і все одно сушив голову над тим, чому ж усе-таки чоловік, за наказом якого заснували селище, звався Ковасухіто, тобто Руйнівник.
То була неабияка перешкода для мене, хлопчака, певного, що самотужки мусить розв’язати рівняння, яке описує творення світу.
Я, схоже, відчув це ще зовсім малим, тільки починав слухати бабусині оповіді.
Коли ж бабуся померла і мені, чи не за її передсмертним проханням, почали розповідати легенди спочатку панотець-настоятель, а тоді й інші статечні старі з нашого селища, я не переставав міркувати про це, хоч у душі розумів, що не дізнаюся нічого певного від нових оповідачів, коли вже не дізнався від рідної бабусі.
Коли я почав учащати до поважаних у селі дідів і слухати їхні казки, сталося ось що.
Кожен із них, наче змовившись, насамперед вимагав повторити бабусину примовку. Я сідав, випростувався і виголошував: «Розповідають люди ось що. Правда це чи ні, невідомо, але, як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати наче правду. Гаразд?»
Діди, що звичайно говорили досить невиразно, на мої слова завжди чітко відказували: «Атож!» Це було трохи смішно, ніби ото не старий збирався розповідати мені казку, а, навпаки, я йому.
Так, я почувався ніяково, коли старий дід, перш ніж розповісти мені щось, шанобливо, як учень, відповідав на мою примовку: «Атож!»
А ще мене дивувало, як ці вельмишановні дорослі не помічають неприродності в тому, що в казках герой, який засновував наше селище, дістав прізвисько Руйнівник.
Кінець кінцем, в історіях, які я мав слухати та запам’ятовувати, деякі епізоди викликали в мене певні сумніви, попри моє дитяче світорозуміння.
Ковасухіто — Руйнівник та його двадцять п’ять друзів-юнаків були вигнанцями з призамкового міста.
Вони, розповідають, походили з шляхетних самурайських родин, але вирізнялися гультяйською та бешкетливою вдачею. Найпершим паливодою був
Руйнівник — молодший брат головного васала самурайського клану й родича його глави. Разом із братовою (а брат його був князівським можновладцем і ватажком роду), до того ж старшою за нього на десять років, він зумів перебороти долю вигнанця з рідного краю і стати на чолі загону відкривачів нового вільного світу. Цей головний герой мало не міфічних оповідей про заснування мого рідного селища, затятий законопорушник, викликав у моєму дитячому серці бентегу й трепет, хоч, признаюся щиро, аж ніяк не прикрі.
2
Усвідомлюючи, що мушу слухати й переказувати казки свого краю, я міркував над тим, як ватажок засновників селища, Руйнівник, утік разом із братовою, і дійшов висновку, що він вчинив негаразд.
Бабуся, пригадую, відразу звернула на це увагу.
— Його братова, як кажуть, була красуня на ім’я Ооба, тобто Старша, донька капітана піратів з острова Укідзіма, Плавучого. Острів так назвали через те, що ясної погоди з берега здавалося, ніби він пливе в повітрі, як марево, — незворушно оповідала бабуся.
Я слухав, як Руйнівник викрав цю дивовижну красуню й подався з нею до глухих лісових нетрів, і в мене аж серце від того заходилось…
Бабуся, настійлива оповідачка, щоб не відохотити мене, іноді починала дещо інакше:
— Руйнівник та його двадцять п’ятеро друзів мали високопоставлених батьків, тож завдяки їхньому потуранню могли досхочу бешкетувати в людних місцях напідзамчі. Але, так би мовити, без злого заміру! Інша казка мовить, нібито вони в князівстві затіяли реформи, проте невдалі, і їхніх прихильників було вислано. Але чому лише молодих? І які реформи могли запроваджувати ці малі пустуни, зовсім ще підлітки? Може, вони хотіли перемін у князівстві, щоб мати більшу свободу робитищо заманеться? А коли на їхнє не вийшло, почали бешкетувати ще дошкульніше?
Тоді вже їхніх витівок, звісно, не стали довше терпіти, хоч вони й були дітьмиможновладців. Ось як могло бути! Їх не наважилися ув’язнити чи скарати на горло. А вислати до іншого краю соромилися.
Ото скрута була для самурайської старшини!
І тут Ооба, молода дружина ватажка самурайського клану, потай напоумила його: треба приставити з її рідного краю корабель, посадовити на нього молодих бешкетників і вислати подалі від кордонів князівства, у відкрите море аж до Укідзіми.
Без досвіду в мореплавстві вони навряд чи спроможуться повернутись через бурхливу протоку.
Старійшини, як один, пристали на пропозицію молодого ватажка. З Укідзіми приставили корабель і зігнали на нього остогидлий гурт молодиків. Галера відтягла корабель у відкрите море, там капітан з матросами перебралися на галеру й повернулися в порт. Аж раптом із трюму вигулькнули дівчата в червоних коротких спідничках-косімакі й білих безрукавках, теж рівно двадцять п’ять. З берега в підзорну трубу видно було, як вони заходилися ставити вітрило та стернувати. Цю справу вони добре знали, бо зросли на острові. Керувала дівчатами Ооба, найвідважніша з усіх. Коли вітер напнув вітрило й судно помчало впоперек течії, Ооба обернулася до берега й висолопила язика! Певно, ватажкові самурайського клану, ще до вчора її чоловікові. Вона потай сховала у трюмі надісланого з Укідзіми судна доньок тамтешніх піратів.
А тоді й сама прослизнула на корабель, залишивши на прощання лише записку батькові, їхньому капітанові.
Пірати звалися ще «Укідзімським морським флотом». Колись незалежні, нині вони складали щось ніби князівський військовий флот.
Капітан не міг допустити, щоб корабель пристав до острова, бо самурайська старшина звинуватила б його в потуранні, тож звелів простежити курс корабля. Але відшукати судно так і не вдалося. Бо справа в тому, що Ооба, перетнувши течію, попливла вздовж берега.
То був одчайдушно сміливий вчинок, бо корабель кожної миті міг налетіти на рифи. Іншої ради сховатися від батькових піратів не було!
3
Але юних законопорушників аж ніяк не вдовольняло спокійне плавання понад берегом.
Не вміючи вести судно, не знаючи, що у відкрите море можна вийти, лише перетнувши не одну небезпечну течію, вони вирішили доплисти до островів Рюкю й заснувати там нове поселення. Тому вони не тільки запаслися водою й харчами, а й понабирали на корабель землеробських знарядь, збіжжя, саджанців, начиння для розчистки лісу під оранку, навіть три пари телят, коропів та карасів у діжі… Бабуся додавала, що це начиння дозволили їм узяти не стільки щоб навіяти молодим вигнанцям мрії про землю обітовану на Рюкю, а, скоріше, щоб принести відповідну пожертву «морським богам», які б достеменно не забарилися рознести на друзки корабель і поглинути юнаків. Наступного дня на світанку піратські кораблі вийшли на пошуки, але знайшли тільки де-не-де на хвилях залишки того скарбу і поквапилися доповісти про це князівським урядовцям.
Ооба, донька капітана піратів, збагнула, чого прагнули князівські можновладці, виряджаючи корабель у море. Вона переконала юнаків, що плекали ризиковану затію перетнути море в пошуках обітованого краю, плисти понад берегом на схід. А стернували під її наглядом піратські доньки.
Бабуся втішено розповідала:
— Під час плавання на судні всім заправляли жінки. Руйнівник спочатку нічим не вирізнявся з-поміж молодиків, погоджувався в усьому з братовою, Ообою. Аж надвечір третього дня плавання, коли корабель, що плив півколом на схід, наблизився до гирла Авадзі, він узяв команду на себе й звелів звернути до ріки. Вітер якраз був ходовий. Адже біля моря цієї пори року завжди увечері дме з моря свіжий вітерець!
Руйнівник звернувся до Ооби, яка командувала дівчатами:
«Ми мали плисти від берега просто в море. Ми хотіли заснувати своє поселення на іншому боці. Але ті, хто нас вирядив, воліли, щоб ми помандрували до Країни мерців, на морське дно. Ти, Ообо, проклавши шлях на схід понад берегом, врятувала нас від потойбічного світу. Але скільки ж можна плисти на схід та на схід?
Чи не краще податися річищем углиб суходолу, подалі від моря, подалі від царства мертвих?»
4
Ковасухіто, Руйнівник.
Його велетенська тінь лежить на першій же казці селища в долині. Ще не вирізнившись серед вигнанців із призамкового міста молодих бешкетників, він уже привернув до себе увагу.
Бабуся розповідала, що він зажив слави людини, схильної до крайніх рішень.
— Знаєш, найбільше схильні до крайнощів у розумуванні діти, — додавала вона значуще, пильно дивлячись на мене. — Коли їх вирядили на кораблі в море, і Руйнівник, і його друзі, власне, й були ще майже діти. Окрім хіба що Ооби!
На той час я неабияк захоплювався арифметикою, тож подумав, що оці «крайні рішення» Руйнівника полягають, очевидно, в тому, щоб перемінити знак у своїй поведінці на «мінус», якщо почате із знаком «плюс» виходить на гірше.
І, таким чином, виправити становище.
Уявімо собі дотичну до великої дуги — берега моря. Якщо плисти в море під прямим кутом до неї, то знайдеш хіба що могилу на морському дні. Та коли рухатися в протилежному напрямку, тобто вглиб суходолу, підійматимешся все вище й вище в гори та, можливо, відкриєш новий світ.
Світ життя, на противагу потойбічному…
Корабель, підхоплений припливом, що гнав воду з гирла проти течії високо вгору, підіймався річищем Авадзі. Ріка була глибока й повновода. Проте морське судно — не плоскодонка, якій за іграшку річкова мілизна.
Але чому ж Ооба, так обізнана з мореплавством дочка піратського капітана, без найменшого вагання звеліла дівчатам-остров’янкам скерувати корабель у річкове гирло? Може, вона вже вірила, що Руйнівник-ватажок здатен прийняти «крайнє рішення», яке допоможе подолати перепону, коли корабель не зможе плисти далі, сівши на дно ріки?