років. Ооба померла давним-давно, тому нікому було жити з Руйнівником у «восковій
коморі» й повсякдень дбати про нього.
Сам Руйнівник був уже застарий, щоб робити свої колишні вранішні «вправи»
— розбігатися гребенем, обертатися навколо стовбура тополі й зістрибувати на
«приступку з десять мат». Він навіть облишив, як колись, доглядати «велику загату».
Коли ж новий спосіб топити віск узвичаївся, а торговий шлях через гори освоївся, він
збайдужів і до цього й перестав спілкуватися з селянами.
Через деякий час збудували нову комору, а до «воскової комори», де відлюдно
жив Руйнівник, перестали ходити. Лише старі жінки й далі носили туди їжу, наче
пожертву на божник, як колись їхні матері та бабусі — до лісу, коли Руйнівник мешкав
там.
Та все ж те, що в закуті «воскової комори» живе Руйнівник, висіло, наче
страшний тягар, над головами жителів долини. І от, як спалах, усіх охопило бажання
позбутися цієї велетенської гнітючої тіні. Більшості селян здавалося, що Руйнівник
ніколи не помре власною смертю. Адже з усіх богатирів, що пішли разом «на той
бік», він один повернувся в долину. Тож позбутися його, певно, можна тільки
вбивши. Але убити треба так, щоб велетень-Руйнівник уже запевне не повернувся «на
цей бік».
А як саме — про те довго радилася сільська старшина — колишній завзятий
«молодий люд».
Отак каже оповідь.
25
І тут на сцені з’являється Сіріме, або Задоокий. Крім похмурої моторошної
легенди про те, як Сіріме збирався позбавити життя Руйнівника, з цим диваком
пов’язана улюблена дитяча гра нашої долини — малювати кремінчиком на землі
чоловічка, в якого з-поміж сідниць визирає око.
Сіріме-Задоокий був недоумкуватий волоцюга, що завжди тинявся дорогою
біля села. Волоцюга волоцюгою, але, як і кожен у селі, крім тих, що їздили через гори
торгувати воском, він ніколи не залишав долини.
Цей вайлуватий велетень, звичайно, був неспроможний дертися гірськими
стежками. Коли закладали селище, хлопці працювали на свіжому повітрі в самих
фундосі, а дівчата — в самих спідничках-косімакі, як чорти та грішники на картинах
пекла.
А коли селище увійшло в звичайний плин життя, усі, звісно, стали носити
охайні кімоно. У селищі ткали полотно та бавовняну тканину, а відколи розпочалася
торгівля воском, у долині з’явилися навіть голландські та китайські шати. Деякі я
навіть сам бачив у храмовій скарбниці. Але отой Сіріме вештався долиною в чому
мати спородила, навіть без фундосі, прикривши страмне місце жмутком соломи. А
ззаду здавалося, що в нього з-поміж сідниць стирчить око. Тож і сідниці виглядали,
наче безсоромна реготлива пика.
Задоокого ще прозивали «дорожнім бевзем» та «дурником-гулякою». Бо навіть
узимку він спав, прикрившись матою, десь при дорозі, вранці прокидався найпершим,
а смерком, коли всі вкладалися спати, ще довго чалапав дорогою. Сіріме народився
невдовзі по тому, як Будівничі оселилися в долині, але через недоумство його малим
покинули в лісі. Він вижив і повернувся в долину, та ніхто не визнавав його за свою
дитину. Сіріме жив уже бозна-скільки і, так само, як старі мешканці долини, що
прожили по сто з лишком років, «велетнів», хоч і повільніше.
Легенда ще каже, ніби тіло в нього було брудне й смердюче, завжди обліплене
роїщем мух.
Якось у середній школі вчитель пояснював нам, що значить вираз «наче хмара
мушви» з книги «Описи земель та звичаїв». Не встиг він проказати: «Безліч мух, що
літають роєм», як у класі, що доти сам гув «наче хмара мушви», запала тиша. Вчитель
аж розгубився.
Ще б пак, звідки йому, уродженцю міста, второпати, що сталося. Адже ми
немов побачили просто в класі, біля дошки, привид Сіріме, серед хмари мушви. Всі
ми чули розповіді про те, як він сидів при дорозі, а його обліплювали чорні мухи, а як
ішов, то скидався на рухомий пагорб, так оповивали його роїща мух.
Ось Сіріме й доручила сільська старшина звести зі світу Руйнівника.
Але ж вони були тим самим «молодим людом», який так шанував Руйнівника,
що кожне його слово підносив у ранг закону… Я не втримався від запитання:
— Чому ж їм забаглося вбити ватажка, від якого вони стільки навчилися і який
зробив їм стільки добра? Невже під старість Руйнівник став чинити селищу шкоду?
Бабусина відповідь була така.
Атож, такий як Руйнівник, міг час від часу щось утнути, але чи була від цього
селищу шкода? Навпаки, люди дізнавалися про щось нове. Просто мешканці селища з
часом почали підозрювати, що Руйнівник безсмертний, що він ніколи не помре
власною смертю. І їм стало не по собі від того, що над усім їхнім буттям завжди буде
отакий невмирущий зверхник.
Якщо він і далі бовванітиме горою над їхніми головами, марно чекати якихось
змін на краще. Мабуть, так вони міркували… І дійшли висновку, що надихнути новою
силою селище можна тільки вбивши Руйнівника, саме через те, що він такий
могутній.
— Нам тепер важко це збагнути, але й вони були певні: якщо Руйнівник буде
довіку живий і здоровий, то найгірше за всіх доведеться йому самому…
26
Ще питання, не менш важливе для мене. Чому вбити Руйнівника,
найшанованішу людину в долині, по довгих роздумах визначили саме Задоокому, що
вештався лісовою долиною серед роїща мух?
Бабуся відповідала розважливо і впевнено:
— Руйнівник був найславетніший навіть серед засновників селища, тож марно
було шукати іншого, хто б дорівнявся до нього зростом і міццю. Те розуміли всі. Тоді,
гадаю, комусь і спало на думку, що, може, Руйнівника занапастити здатен Сіріме —
ниций з найниціших, негідний серед найнегідніших у селищі! А може, хтось із
старшини чув про це ще замолоду, коли Руйнівник правив суд.
Бабуся казала також:
— Руйнівникові, мабуть, судилося страждати через сморід. Замолоду його
діймав сморід мулу, накопиченого за скелиною при вході в долину. А на старість на
його життя зазіхав смердюх-Задоокий, обліплений мушвою!
Потім, уже студентом, я згадав якось ці бабусині слова, і мені спало на думку
ось що.
Коли Руйнівникові та його друзям по довгій мандрівці вздовж ріки дальший
шлях перетнула скелина, їм таки добряче дошкулив той болотний сморід. Але ж
повінь змила мул, він зіпсував поля та викликав мор у пониззі. У долині ж виникла
нова земля.
Проте чи не залишився у долині, так би мовити, привид того смороду? Чи не
чекав він нагоди помститися зухвальцям, які висушили мочарі й оселилися в долині,
насамперед їхньому ватажкові, Руйнівнику? І чи не був одержимий цим «привидом
смороду» ниций з найниціших у селищі — Сіріме, що взявся занапастити Руйнівника?
Хай там як, а сільська старшина прикликала Задоокого, яким досі гребувала, і
наказала убити Руйнівника. Той погодився. А що йому лишалося! Якби він
відмовився, його самого, певно, старійшини не пустили б живого, щоб, бува, не
виказав їхнього потаємного, задуму.
Але згодитися Сіріме то згодився, проте як забити Руйнівника, він не мав і
гадки. А зволікати, як застерегла його сільська старшина, теж не годилося.
Думав Сіріме, думав, аж заблукав із своєю мушвою під розложисту тополю
серед села, туди, де зараз бетонний місток. Та й став бубоніти собі під ніс:
— Як же до нього взятися? Та як же його прибити, того Руйнівника? І тут
малюк, який грався на осонні при дорозі, єдиний з сільських дітлахів, хто приязно
ставився до Сіріме, затиснув носа і підскочив до нього.
— Навари побільше отрути, то, запевне, вб’єш і лісового бога! Гукнув він таке і
мерщій утік.
27
Почувши підказку малого, сморідний, обліплений мухами, із жмутком соломи
на причинному місці Сіріме враз підхопився на рівні. Попри гомінку дітлашню, що
тупотіла позаду, витріщаючись на його ніби реготлива пика сідниці, з-поміж яких
визирало око, він подався просто до «воскової комори», до Руйнівника. Старійшини і
розсердилися, і полякалися водночас, що Сіріме зараз викаже Руйнівникові їхній
задум.
Але перепинити Задоокого, що квапливо простував у роїщі мух, було вже годі.
Сіріме з усієї сили розчахнув двері комори, звичайно зачинені о цій порі:
— Гей, пане, мені треба у вас дещо спитати! — загорлав він у сутінь.
Руйнівник, наче давньому приятелеві, гостинно прочинив двері свого закута і
впустив Сіріме досередини разом із його роїщем мух.
Це тому, пояснювала бабуся, що Руйнівник мав жаль до нього ще відтоді, як
Задоокого через його недоумство кинули в лісі.
На запитання Сіріме Руйнівник пояснив, як знайти у «саду ста трав», який сам
колись ревно виплекав, отруйне зілля. Навчив також, як наготувати отруту: з якого
зілля зрізати листя, з якого — стебла, які викопати корінці.
Як виварити та як настояти…
Бабуся оповідала:
— Кажуть, Руйнівник навіть додав: «З оцих листків, билля та коріння можна
наварити такого трійла, що звалить навіть здоровила, як я або ж ти».
Сіріме побрів берегом річки понад гірською улоговиною до пущі (на тоді там
уже був хутір, який пізніше став називатися «гірський виселок»; його мешканці й
бачили, що робив Сіріме), аж до «саду ста трав», оточений роїщем мушви.
А там, роздивляючись малюнки, якими його спорядив Руйнівник, позрізав
потрібні листки та стебла й повикопував корінці отруйного зілля. Цілий день
орудував Задоокий серпом, а тим часом від запаху того зілля виздихали усі до єдиної
мухи над ним.
Сіріме повернувся до селища з оберемком листя, бадилля та корінців
отруйного зілля і заходився виварювати та настоювати те все в казані з «воскової
комори».
За три дні трунок за рецептом Руйнівника був готовий. Але ж треба було ще
перевірити, чи досить отрута міцна. Та як? І чи подіє отрута на такого велетня, як
Руйнівник?
По важких роздумах сільська старшина вирішила випробувати наготоване
Задооким трійло на ньому самому — єдиному, крім Руйнівника, велетні в селищі.
І Сіріме таки помер від отрути, яку сам наварив з листя, стебел та коріння.
За наказом старшини, селяни відтягли його величезне тіло подалі до лісу, ген за
«дорогу мерців», і кинули там. Бо якби такий велетенський, та ще й смердючий, труп
поховати поблизу селища, хтозна, чи не почалася б від цього пошесть.
«Поки Задоокого тягли до лісу, де не взялися мухи й знову обліпили його», —
оповідала бабуся, мало не плачучи, як мала дівчинка, яка схопила кілька ляпанців.
28
До їжі, яку щовечора приставляли старі жінки, наче пожертву на хатній
божник, тільки значно щедрішу, Руйнівникові, домішали навареної Задооким отрути.
Селяни наготували звечора клунки й не спали всю ніч, щоб, якщо Руйнівник
розлютиться, тікати мерщій світ за очі. Але у «восковій коморі» було тихо, лише над
ранок від лісу двічі чи тричі долинув дивний стогін, наче стугоніла гора. А вранці із
п’ятеро найвідважніших із сільської старшини подалися на звідини до «воскової
комори». Не як завжди, у закуті, а посеред комори, де було, як за часів дому для
зібрань, розчахнуто всі двері й порозсувано переділки-сьодзі, лежав, розкидавши руки
й ноги, майже від стіни до стіни, неживий Руйнівник.
Того року напрочуд сильний тайфун наприкінці літа під самий корінь зламав
могутню криву тополю, навколо стовбура якої колись робив оберт під час своїх
«вправ» Руйнівник. Пень виявився наскрізь трухлявий. Бабуся казала, ніби сільським
старійшинам спало на думку зазіхнути на життя богатиря-Руйнівника саме після того,
як вони побачили, що й велетенська тополя не встояла проти вітру.
Голову Руйнівникові, за велінням старшини, відтяли й затягли на «приступку з
десять мат». А наступного ранку на тому ж самому місці, звідки колись Руйнівник
оглядав околиці долини, над його головою насипали могилу та вкопали саджанець
тополі, взятий із пагорба.
Але що ж зробили сільські старійшини з обезголовленим тілом Руйнівника?
На одній із картин пекла в храмі, де нашу долину зображено як западину
кольору паленої вохри, облямованої зеленню лісу, можна бачити таке.
Біля величезної дошки, намальованої у зворотній перспективі, чорти орудують
величезними кухарськими ножами та паличками-хасі, подрібнюючи кусні червоного
м’яса. Пізніше на картинах пекла в інших храмах я бачив, як біля таких самих дощок
під ногами у чортів валяється безліч малесеньких голів грішників. Але в нашому
храмі на дошці були навдивовижу великі кусні плоті! А чорти-кухарі сікли їх на мак.
Ця картина пекла відповідає легенді, за якою, наступного по смерті Руйнівника ранку,
його велетенське тіло дрібно посікли, і кожен мешканець долини з’їв по шматку.
Цю розповідь бабуся завжди закінчувала однаково:
— Аж подих спирало!
Немов хотіла трохи розрадити мене після моторошної історії. Вона намагалася
цими словами навіяти мені збентеження, яке викликало посічене на безліч шматків
тіло Руйнівника, хвилювання, яким перейнялися селяни — від дорослих до малих —
щосили стараючись прожувати ті шматки.
Отже, кожен із мешканців селища в долині і «гірського виселка» мусив з’їсти
по шматку Руйнівникової плоті. Жували старі й малі, дідугани бгали беззубими
яснами й ковтали свої шматки. Немовлятам розтирали те м’ясо на кашицю. Жували
довго.
Усі виходили з хат і жували, наче гумку, шматки Руйнівникової плоті,
дивлячись водночас одне на одного, як це роблять інші.
Можливо, цим вони хотіли взяти й у свою плоть і кров частку сили
«звелетнілого» Руйнівника. Але бабуся оповідала трохи інакше, і з її розповіді по-
іншому сприймалося це видовище:
— Мешканці долини та «висілка» розкаювалися, що занапастили Руйнівника, їх
мучив прикрий жаль, а над усе — сором, коли вони поїдали його плоть. З їхніх губ,
коли вони жували, наче жуйку, капала на землю кривава слина, а з очей котилися
сльози.
Навіть собаки, коли злизували ті криваві краплі, підібгували хвости й тужно
скімлили…
29
Коли Руйнівника було забито та з’їдено (гадаю, це відповідає другій оповіді),
усі як один мешканці долинного селища й «висілка» впали у застій. Застій виявлявся
по-різному. Насамперед кожен, хто з’їв шматок Руйнівникової плоті (тобто всі
мешканці селища), відчував потім немовби завжди повний шлунок, тому споживав
удесятеро менше, ніж доти.
Це був не просто брак апетиту, а здавалося, що його вже й не буде довіку.
Разом із бажанням їсти відпало бажання і вирощувати врожаї, ловити рибу, а
отже працювати. Цілісінькі дні сиділи склавши руки, наче поринувши в сонну задуму.
І чи не вперше люди, які з самого початку мали повні руки роботи, відчули безмежну
самоту в цьому глухому закуті, де єдиним зв’язком із зовнішнім світом був
потаємний торговий шлях через гори.
Застій той тривав понад тисячу днів.
За цей час лісова долина, звісно, зовсім занепала. Праліс перетнув «дорогу
мерців» і поволі завойовував долину. Швидко дичавіли занедбані дерева, що їх