Майк Йогансен
ЛЕНІНСЬКА КАРТА
(СВ. РЕНО)
Я беру в руки шахматного пішака й розглядаю його немудру, круглу голову. Він уже не на шахівниці цей пішак.
Це пішак з f4, побитий, щоби одкрити шлях для атаки на ворожого короля. Слон з С4, вежа з f1, кінь з d5, дама з d5, скеровані на пункт f7, ключ до існування ворожого короля.
Дорогу їм одкрив побитий пішак на f4.
Проста почтова картка зібгана удвоє.
До Ц. К. Р. С. Д. Р. П. (більшовиків).
Вважаю, що тов. Свирида Рено цілком, можна зарахувати до партії … числа 1905 р. Н. Ленін.
В Штавойскукр на майдані великого губерніяльного міста з'явився чоловік у синьому кашкеті, у сорочці хакі й у шкарбанах, одрізаних від чобіт.
«Вам чого, товаришу?» — запитав вартовий на ґанку.
Чоловік почав длубатися в кешені сорочки, видобув картку й подав вартовому.
В цей мент на ґанок вийшов високий білявий лотиш.
«Вам чого, товаришу?» — запитав він у свою чергу.
Вартовий передав квитка лотишеві. Той уважно прочитав.
«Чого ви хочете, товаришу?» — запитав він удруге.
«Втік від денікінців, хотів-би робити з старими товаришами».
«Зайдіть на другий поверх, кімната 14», — сказав лотиш і пішов з ґанку... Чоловік зійшов сходами, одшукав кімнату число 14 і ввійшов.
За столом сидів, сперши голову на руки, стомлений політком.
«Утік від білих, хочу працювати з старими товаришами», — сказав він, зробивши наголос на «товаришами».
Це був чоловік літ 38-ох. Темне-каштанове волосся підкреслювало водянисті блакитняві очі. Правильне обличчя носило сліди страшенної фізичної втоми.
«Я інвалід німецької війни. Мені лише 38 років, але я маю порок серця. На фронті я був би ні до чого. В мене зосталась сім'я в міжфронтовій смузі, на станції Перевіз. Я — залізничник. Диспетчер. Я хотів просто виждати, поки прийдуть свої».
«Так ви, значить, не діждалися своїх і прийшли сами?»
«Товаришу, я скажу вам всеньку правду. Я ні защо не став-би продиратись крізь оту прифронтову колотнечу. Сусіди донесли, що я був у 1905 році більшовиком. У мене є ця картка. Я не міг її знищити. Я сховав її — вона тепер мені послужить тут — у старих товаришів».
«Я — вкраїнець. Мій прадід зостався тут підчас французької війни. Мене звуть Свирид Рено!»
Чоловік добув пару залізничних посвідок на ім'я Свирида Рено, диспетчера, православного, інваліда германської війни; працює на станції Перевіз 10 років. Політком роздивився посвідки й замислився.
«Я не хочу прикріплятися тут. Я прийду додому зі своїми. Я можу робити канцелярську роботу— можу стати за рахівника».
Політком поміркував ще з хвилину. «Гаразд», — сказав він, узяв перо й написав записку. «З цим підете в рахівничий відділ. Бувайте здорові!»
І політком присунув до себе стос паперів. Чоловік не відходив і не брав записки. «Я дуже хотів-би просити... Я з учорашнього дня нічого не їв».
Рено взяв обидві записки, обережно сховав свої документи, загорнувши їх у клаптик замусоленого паперу, й вийшов.
Рено служить за рахівника в великій кімнаті число 8. Він трохи погладшав, обличчя стало спокійніше. Рено — прекрасний рахівник. Він працює швидко й точно. Поруч за маленьким столиком сидить машиністка Женечка й базікає час — від-часу з Валічкою. (Валічка старша і в неї є чоловік). Вони балакають про Свирида Рено. «Дивна річ, цей хохол, хамлюга, а така в нього фамілія. От як-би мені таку, а то — на тобі — Євгенія Кондратенко».
Валічка не слухає — їй сьогодня попало й вона поспішає додрукувати баланси. Женечка одкидається на спинку стільця й мріє.
— Хоч-би цей не такий був тюхтій, то можна було-б і за нього заміж вийти. Женечка глянула на Рено — той зручними руками перекидав кружалка на рахівниці. «Товаришу Рено, ви розумієте по-французьки?» — запитала Женечка задерикувато. Рено спинився й звів очі. В його блакитних очах блиснуло щось таке, що Женечка трішки оторопіла.
Рено уп'явся в неї зором.. Женечка перевела очі на його руки.
«Товаришу Рено, ви робочий?» — спитала вона вже трошки іншим тоном. «Чому-ж у вас такі білі руки?»
«Я 10 літ служив диспетчером», — відповідає Рено. «Це не фізична праця». Потім Рено уважно роздивляється свої руки. Женечка встає з стільця й підходить до нього. Вона стає так, що її коліно натискає трохи на ногу Рено й уся вона звисає над ним кучерями, блузкою, запахом пудри. Вони дивляться на руки Рено. Раптом Женечка одсахується, немов її вштрикнуто голкою.
Вона кидається назад до машинки й починає щось говорити Валічці. На Рено вона більше не дивиться. Рено цокає рахівницею. Рено — прекрасний рахівник... Сьогодня Женечка дозволить Рено себе проводити, Рено дістав якусь командировку й завтра він од'їжджає. Може, з нього колись і буде якийсь комісар? Женечка постановляє розпитатись
Рено. На службі він нічого не каже. Він, правда, розповів Женечці, які бувають обов'язки диспетчера. Але цього мало для того, щоб на щось рішитись. Вони йдуть вулицею. Рено держиться осторонь.
«Скажить, Рено — ви українець?» — «Я з Малоросії», —одповідає Рено обережно. «Я думаю, в вас ще тече французька кров», — Женечка.
«В вас власне дуже добрий профіль. Як-би такого профіля хоч-би нашому головбухові я б вийшла за нього заміж».
Рено нічого не каже. Натомість він бере Женечку під лікоть.
«Мені пора» — заявляє раптом Рено. І не встигла Женечка опам'ятатись, як він цмокає її в ручку й швидким кроком іде назад...
Свирид Рено приїхав у справах заготування провіянту в прифронтову смугу. Місце гаряче. Білий фронт, правда, в 20-ох верствах від повітового міста, але повстанчі загони не від того, щоби пошарпати і тут і там. Білі стоять на станції Перевіз. Повітове місто над рікою. Над рікою тягнеться величезний парк, що доходить прямо до лісу. Ліс — смуга верстов 10 завширшки — тягнеться з України аж у Росію. Після денної напруженої роботи Рено виходить у парк, сідає над річкою й міркує, — 20 верстов усього. Він міркує ще з півгодини...
За годину він у свитині, в шкапових чоботях сидить на підводі й іде лісом до Перевозу. Їдуть годину, дві, три, чотирі. Ніч. Дядько Пилип, підвідчик, скручує цигарку. За верству
Стеблинка, що доходить скрайніми хатами до станції Перевіз, де Свирид Рено служив диспетчером. Дядько — стеблинський... Світає...
Підводу оточують салдати в англійських шинелях. Рено злазить з підводи. «Покличте сюди чатового офіцера», — каже Рено. «Я— полковник Двигубський». Потім він виймає ленінську картку й залізничні документи й шпурляє їх дядькові. «Візьми собі це сміття», — каже він. «І дуй у село, не оглядайся».
Дядько Пилип сам із Стеблинки. Село бідне, — тільки тим і живуть, що возять у повітовому місті та служать, хто може, на залізниці. Дядько Пилип під'їжджає до хати, випрягає кобилу, заводить її й подається до хати. Вдома дядько Пилип зустрічає кума. «Яка тебе нечиста сила занесла з міста сьогодня?»
«То й правда, що нечиста сила. Віз отаку цяцю в свитині й чоботях. Все нічого. Ідемо, куримо.
Коли приїжджаємо, зскочив з воза. «Я — каже — полковник!» І тиць мені оті бамажки». Дядько Пилип витягає ленінську картку й залізничні. посвідчення.
Кум бере посвідчення й картку й міняється на лиці.
Кум не одповідає — він розкрив ленінську картку й вдивляється в підпис.
Довго, довго дивиться він на підпис: тоненькою лінією підпис ліг на замусленій картці. Н. Ленін.
«Так хто, ти кажеш, такий?» — питається: він сиплим голосом.
Кум, не кажучи ні слова, забирає документи, одягає кашкета й іде до дверей. «Куди ти, куме? Сідай — снідатимемо. Скажи хоч, чого приходив? Чи не хліба позичати?»
Чоловік у шинелі й кашкеті пішов до скрайньоі хати, що побіля станції. Увійшов у хату, взяв ножа й почав копатися й долівці. Жінка й діти мовчки дивилися на батька.
Але батько не одповів ні слова й чим-раз копирсав ножем у долівці. «Вийдіть усі з хати», — сказав він. Жінка забрала дітей і вийшла.
Тоді він розпоров підкладку шинелі, спустив щось поміж підкладкою й сукном і гукнув: «Ідіть сюди».
«За годину-дві ти підеш до кума Пилипа по хліб. Він дасть, скільки спитаєш». Чоловік у шинелі й кашкеті вийшов з Стеблинки й пішов у бік червоних.
За пів-верстви — перша денікінська застава, за верству — друга.
Підійшов салдат, облапав плечі, стегна, халяви. «Голодний сиджу. В місті родичі багаті. Сім'я-ж моя тут зостається, коло вас. Пустіть ради Христа».
«Ради Христа! Як ти смієш, стерво, це слово в рота брати? Обшукать його ще раз!» Земля вохка, росяна — теплі спітнілі ноги вгрузли в землю.
«Семенчук, дай йому лопату, одведи в ярок і одправ його в місто по хліб. А що це таке? — Р-С-Д-Р-П... більшовиків. Візьми — покладеш йому в могилу».
Чоловік з лопатою попереду, салдат з винтовкою позаду.
Почав копати. Викопав один штих, став, спочиває, — серце закалаталося. Лопата на плечі. Постояв з хвилинку, став копати другий. Викопав другий штих, став. Лопата на плечі. Салдатові набридло. Добув тютюн, узявся скручувати цигарку. Чоловік стояв з лопатою на плечі. Потім він схилив її назад і, вимахнувши з-за плеча, вдарив салдата по голові. Той упав. Ще й ще! Чоловік одяг салдатову шинель, вбув чоботи, акуратно зашнурував халяви, взяв винтовку, підвівся.
Рішучим рухом скинув винтовку на плече й пішов.
Вільно дійшов до вогника. Казанок на двох багнетах. Вогонь весело вбирає вітер. В лісі вільно й вохко. Коло казанка група офіцерів і салдатів. Чоловік перевісив винтовку через руку й підійшов ближче. Двоє сиділо обличчям до нього — знайомі, що стоять у Стеблинці. Один з них, поручик з рудою борідкою, був робив у нього трус і забрав документи і ленінську картку. Третій в офіцерськім кашкеті, в свитині, спиною. Це — шпіон!
Офіцер в свитині схопився на ноги й став з ним віч-на-віч. Водянисті очі дивилися з-під козирка кашкету. Чоловік звів винтовку й вистрелив йому в голову. Потім він кинув винтовку й сказав: «Я гадаю, він не став-би розповідати чогось важливого тут на заставі»...
Відомості про розполог червоних лишилися в пошматованому мозкові полковника Двигубського...
Коли з замордованого вбивця зняли шинелю, в кешені знайшли ленінську картку й два залізничних посвідчення. У внутрішній кешені сорочки знайшли ще одну посвідку, тимчасову.
Тимчасове (замість відібраного)
Цим свідчиться, що С в и р и д Р е н о дійсно службовець №… залізниці й займає посаду диспетчера.
… числа 1919 року, беру в руки шахматного пішака й розглядаю його немудру, круглу голову, розглядаю його пошарпану, обдерту підставку. Це — інвалід. Він уже не на шахівниці цей пішак. Це — офіра. Це пішак з f4, що пав, щоб одкрити шлях до ворожого короля.
Король пав, бо цей пішак поклав своєю головою, щоб одкрити до нього шлях.
ГНИЛИЗНА
Я хочу розповісти одну історію, що скоїлася з моїм знайомим Павліком Явнем. Павлік Явень блондин, невеличкий на зріст, з кніпс-пенсне на спокійному носі, акуратненько вдягнений блондин. Шіммі стоять у нього в шахві, а ходить він улітку в сандалах, бо в сандалах ходять комуністи, а Павло Явень хоче вступити до партії.
Не те, щоб він вірив в те, що має бути комуністичний лад, скоріше він хоче, щоб йому було добре. Він комуніст-індивідуаліст!
Крім того, він хоче мати револьвер.
Намочивши трошки своє русяве волосся, він розчісував його надвоє посередині. «Люсю», — сказав Павло Явень.
«Павліку», — одгукнулась Люся Явень, його жінка, з ліжка.
«Люсю — я йду оце. Прийду годині в п'ятій. Ти будеш удома?»
«О п'ятій»... Павліку, я-б хотіла піти к подругі — вона мене викликала в одній справі». «Гаразд, — одповів Павло Явень. — Отже я повернусь зараз-же після обід. До речи, треба говорити не «к подругі», а «до подруги». Коли ти вже вивчишся розмовляти по-вкраїнськи?»
Павло Явень підійшов до ліжка, поцілував Люсю в душку, Люся закурликала й оповила його шию пухкенькими ручками. Павло Явень ще раз поцілував Люсю в губки, узяв портфеля, поглянув на годинника на руці й вийшов сіньми на двір і на вулицю.
В Павла Явня прекрасна жінка. Мало того, що гарненька, ще й спокійна. Головне, що нікому й на думку не спаде, що вона могла-б його зрадити. Скоріше Дніпро потече на Чернигів.
Павло Явень запалив цигарку й почав міркувати, йдучи під маленьким дощиком. Крапа дощ. О, це був дощ. Він так накрапав уже третій день — це вже було занадто.
Павлік ще раз ізгадав про Люсю. Думки його були прихильно-зневажливі. Жінки всі однакові всередині.
Спочатку доводиться з ними попотягатись — вони кокетують із знайомими й незнайомими й дуже комизяться.
Павлік гнівно згадав, як йому доводилось просити; так, просити! Люсю поводитись як слід з чужими.
Тепер не те.
Тепер вона сама, як кішка, закохана в нього й подекуди навіть трішки набридає йому ревнощами.
На чужих вона не дивиться зовсім. По гостях вона не ходить, вча¬щає тільки до однієї подруги.
Вона розповідає Павлікові про подругу — та живе дуже бідно — инколи просто голодує.
Але грошей вона для подруги не прохає — Павлік раз на завше одучив її від благодійних звичок.
Дощ почав заливати Павлікові за комір. — Треба зайти десь. поснідати, поки дощ ущухне.
Оце Люська, хоч дощ, хоч що, піде до подруги — та живе десь далеко в передмісті — й прийде стомлена вкрай.
Коли вона приходить відтіля, від неї немає діла, як від жінки — це трішки дратує Павліка.
Дарма, що він сам не пропускає нагоди поласувати на стороні — Павлік уважає, що жінка має бути завше до його послуг.
Женщина — істота недорозвинена й не здатна до творчої роботи. Її діло—бути передовсім жінкою й матір'ю.
Павлік саркастично посміхнувся, згадавши жінвідділ.
Так. Доводиться погоджуватись офіційно де-з-чим заради головного.
А головне? це всебічний розвиток його, Павла Явня, творчих здібностей. Для цього йому потрібна Люся, добра, ріжноманітна їжа, зручні меблі...
Цьому перешкоджає оцей чортів дощ. Хоч он-де, здається, свінуло на небі.
А для того, щоб зробити кар'єру, Явневі треба вступити до партії.
Потрібну термінологію й лозунги Павлік давно засвоїв. Він має в минулому де-які гріхи й партквиток йому доконечно потрібний.
Павлік почав шукати очима пивної.
Одне лихо — це нерви.
Павлік почуває якийсь інстинктивний острах перед робочими.
Йому инколи здається, що вони бачуть його наскрізь.
Треба випити пару пляшок перед розмовою з тов. К.
Явень зайшов до пивної, узяв пляшку пива й замовив яєчню.
Поки що він налляв шклянку й випив.
Так. Усе вийде на добре. Сьогодні йому обіцяний ще один підпис на заяві до партії.
Ясна річ, одразу його членом правління не зроблять; доведеться ще з півроку посекретарювати. Зате зовсім инше відношення. По-перше, він заведе собі револьвера. Він хотів мати револьвера без ніяких дозволів од Д. П. У. Револьвер дуже приваблював Явня. Явень налив другу шклянку й випив її навхилки.
А членом правління він буде десь в иншому місті. Йому одразу дадуть. Явень узявся до яєчні. Доївши останній шматок, він обвів очима кімнату, шукаючи офіціянта.
Він зустрівся поглядом з чиїмись чорними, гострими очима. Це був кремезний дядько в шкіряній тужурці.
Явень заплатив за пиво й яєчню й підвівся.
Коли він дійшов до дверей, дядько теж підвівся і наздогнав його.
«Скажіть, як тут вийти на Фундукліївську?» — запитав хрипкий голос. «Фундукліївської нема, — суворо одповів Явень. — Єсть вулиця Леніна». Дядько ще щось хотів сказати та Явень швидко повернувся й вийшов. Ця розмова йому не подобалася. Дядькові, очевидно, ні до чого була та вулиця, — він чогось хотів від нього, Павла Явня.