– Ну, гаразд, тримай справу, проглянь, потім зайдеш до мене! – сказав він утомленим голосом і кивнув Вікторові на двері.
З текою в руках Віктор зайшов у свій кабінетик із тріснутою шибкою, через яку у вітряну погоду вривався потужний протяг. У кабінеті всівся за свій стіл. Кинув погляд на два порожні столи, що стояли під стіною. Хазяїн одного з них уже ніколи сюди не зайде – нині сам під слідством. Другий – у відрядженні. Отже, можна спокійно посидіти в тиші, зосередитися.
Справа починалася з декількох фотознімків трупа з явно передавленою канатом або мотузком шиєю. Розглянувши знімки, Віктор заглибився в супровідні документи.
Поступово до нього дійшло, що він уже чув дещо про цей випадок від свого приятеля Дмитра Ракіна, що перейшов у спецвідділ «Ф». Учора вранці Дмитро забігав до них на п’ять хвилин – була в нього якась справа до шефа. Потім, вийшовши від Щура у хорошому настрої, він і сказав Віктору, що зараз усе СБУ на вухах: якийсь відставний генерал, радник президента, вирушив у «посмертне» самотнє повітроплавання. Віктор уже не пам’ятав точно слів Дмитра. Можливо, він сказав не «вирушив», а «відправили»? Учора це значення не мало, а сьогодні все змінилося.
Відклавши папери, Віктор спробував згадати слово в слово те, що говорив учора Дмитро.
У двері кабінету постукали.
– Відчинено! – крикнув Віктор. Увійшов шеф.
– Ну як, ознайомився?
– Ще ні, – зізнався Віктор. Шеф пройшов до його столу, узяв з-за іншого столу стілець, усівся навпроти.
– Що, невже ніяких питань немає? – запитав заклопотано.
– Я ще не дочитав, Леоніде Івановичу.
– Дивно. А по ходу читання питань хіба не виникало? А в мене виникли.
– До мене? – здивувався Віктор.
– Ні, до когось третього. До того, хто вирішив цю справу сюди відфутболити… У тебе тут кип’ятильник є?
Віктор кивнув.
– Зроби чаю і давай разом поміркуємо.
За чаєм в основному міркував майор. Щоправда, міркував він дуже допитливо й увесь час дивився у вічі Віктору.
– По-перше, справа занадто свіжа, щоб готувати її в розряд безперспективних. По-друге – урядовий труп. Тут, за логікою речей, має бути ціла бригада з важняком на чолі. А що ми маємо? Справу з СБУ передають у наш район! Формально причина є – гірка, з якої злетів генерал на дирижаблі, розташована в нашому районі. Приземлився, щоправда, він у сусідньому. Але це значення не має. Газети про справу ще нічого не написали, навіть некролога. Значить, хтось інформацію прикрив. Це й нам сигнал – нікому з журналістів про справу говорити не варто. Зрозуміло?
Віктор кивнув.
– Ну а тепер подумай сам: чому наказали справу передати тобі?
– Особисто мені? – здивувався Віктор.
– Так, подзвонили і назвали твоє прізвище. У тебе що, зв’язки великі?
Віктор замислився.
– Але ж у таких справах зв’язки зазвичай використовують, щоб усього цього спекатися.
– Може, Дмитро? – мовив уголос Віктор.
– Що?
– Може, Дмитро Ракін мене порадив? Він же після переходу в спецвідділ до нас кілька разів заглядав…
Віктор утупився у вічі майорові, немов чекав зараз же отримати тверду відповідь на своє припущення.
– Ти ж із ним дружив, – кивнув Леонід Іванович. – Ось знайди його і розпитай. Принаймні запитай, як краще все робити… Гаразд, засидівся я у тебе. Дочитай справу, потім можеш до мене зайти.
Віктор знову залишився на самоті. Майор уміло і безжально зруйнував його фантазії відносно причин і наслідків появи у нього у провадженні справи про «літаючого» генерала. Тепер стало сумно. Із зовсім уже іншим почуттям Віктор розкрив теку. Утупився у надрукований на машинці текст. Читати не хотілось, і Віктор повернувся до фотографій. Розклав їх перед собою на столі. Відкинувся на спинку стільця і, повернувши голову, кинув погляд у вікно, у квадрат сірого міського пейзажу, по якому діагоналлю проходила тріщина.
4
Ранній золотавий ранок повернув Ніка на декілька хвилин у дитинство – сонячні промені пронизували наскрізь легку фіранку на вікні спальні та своїм теплом ніжили шкіру на обличчі, торкалися повік. Ще не розплющивши очей, він примружився і згадав, точніше, навіть не сам згадав, а шкіра, обличчя згадали уранішнє тепло сонячних променів, що будило його в хатинці бабусі під Житомиром. Там його ліжко стояло просто під вікном – так само, як і тут.
Він підніс руку, затуляючи очі від яскравого сонячного світла. Відчув на зап’ястку холодний метал – забув увечері зняти годинник. Ну що ж, дуже до речі. Поглянув на циферблат. Пів на сьому. Навкруги – санаторна тиша.
Нік підвівся, прийняв душ, поголився. Заглянув у дбайливо заповнений чужими руками холодильник – сир, ковбаса, овочі, в дверцятах із внутрішнього боку – три яйця. Якраз на хорошу яєчню. Подумав про Таню з Володькою. Як вони там зараз? Що їдять? З отриманих за квартиру шести тисяч зелених він залишив їм одну тисячу, але просив бути економнішими. Гроші їм будуть потрібніші тут.
Поснідавши, одягнувся і вийшов. Запам’ятавши свій будиночок, прогулявся по стежинах і доріжках, забрів випадково до воріт, біля яких дрімав, сидячи на стільці, солдатик без зброї.
Те, що солдат був без зброї, якось особливо порадувало Ніка. Мирна країна – Україна. У Таджикистані такого бути не могло. Недаремно він сюди приїхав.
Помилувавшись сонливим солдатиком, він розвернувся і попрямував у протилежний бік. Вийшов до невеликої кручі, з якої відкрився чудовий краєвид: звивиста річка, верби над водою, качки.
Подивившись навсібіч, помітив праворуч сходинки вниз. Спустився біля маленького понтона, до якого було прив’язано декілька човнів. Уздовж берега бігла стежина. Нік повільно прогулювався по ній, насолоджуючись свіжістю вранішнього річкового повітря. Вийшов до огорожі з металевої сітки і, на свій подив, побачив у ній величезну дірку, саме там, де огорожа перетинала стежину. Знову далеким пострілом пам’ять винесла на поверхню зовсім іншу огорожу – з колючого дроту. Таджицька огорожа, в якій будь-яка дірка могла нести раптову смерть.
Нагнувшись, він проліз крізь дірку і продовжив свій шлях.
Зупинився, побачивши на березі рибалку – високого чоловіка у ватнику та спортивних штанях із капшуками на колінах. Перевів погляд на річку перед рибалкою. Знайшов нерухомий поплавець. Підійшов ближче.
– Клює? – запитав неголосно.
– Клює, тільки ліниво, – відповів, обернувшись, рибалка. Ніку раптом захотілося просто поговорити. Про що завгодно. Про рибу, про погоду, про життя.
– Ви місцевий? – запитав він рибалку.
– Еге ж, тут нагорі живу.
– А я тільки вчора приїхав…
– Відпочиваєте?
– Атож. Тут поруч, у будиночку. Ви не знаєте, де поблизу магазини?
Рибалка всміхнувся.
– Навіщо вам магазини, якщо ви сюди приїхали? Гастроном у вас там на території є. Ще кілька магазинів – у Кончі-Заспі, двадцять хвилин пішки. Ви що, не з Києва?
– Ні, з Таджикистану. Сім’я ще в Саратові, а я поки що сам приїхав. Розгледітися потрібно, квартиру підібрати. Скільки в Києві квартири коштують?
– По-різному. Однокімнатні – від десяти тисяч доларів.
– Скільки? – здивувався Нік, і на його обличчі несподівано з’явилася розгубленість. – Чому так дорого? Я он свою трикімнатну в Душанбе за шість тисяч продав.
Рибалка подивився на Ніка зі співчуттям.
– А ви що, не дізнавались, які тут ціни? Так, навмання приїхали?
Нік мовчав. Він раптом зрозумів, що і місцевих грошей у нього немає. Тільки квартирні долари. Він і запитати у Івана Львовича не додумався про гроші, хоча той іще в Душанбе обіцяв «підйомні» на облаштування.
– Може, кави хочете? – несподівано запропонував рибалка. – Клювання вже не буде, ходімо до нас…
Поки рибалка змотував снасті, Нік думав про квартиру. Всі його плани на майбутнє в новій країні були передусім пов’язані з добротним житлом. І раптом абсолютно незнайомий чоловік розбив його плани вщент. Зруйнував усе до решти, а тепер кличе випити з ним кави.
«Але ж це правда, – думав Нік. – Те, що він говорить. Чого йому мене обманювати? Значить, стільки квартири тут і коштують».
Адже він там, у Душанбе, запитував у Івана Львовича про квартири, про ціни.
«Не турбуйся! – сказав тоді Іван Львович. – Усе по кишені». По якій кишені? По чиїй?
– Ну так що, вип’єте кавусі? – Рибалка повторив своє запитання, вже тримаючи в руках бідончик зі спійманим рибним дріб’язком і вудку.
– Спасибі. Вип’ю.
Вони піднялися по стежині на пагорб. Увійшли до хвіртки. Пройшли повз старий масивний двоповерховий будинок.
– Тут моя теща живе, – кивнув на будинок рибалка. – А я собі он побудував.
Метрів за вісімдесят попереду виріс цегляний триповерховий красень-будинок.
Нік відразу виповнився заздрістю й пошаною до цього чоловіка.
– Що, самі побудували? – перепитав.
– В основному сам. Іноді брав на допомогу то сина, то дядьків із ближніх сіл.
– Так ви будівельник?
– Я? – Рибалка посміхнувся. – Ні, я – письменник. Це письменницьке селище, ну як Передєлкіно під Москвою…
– У мене в роду теж письменник був. По батьківській лінії. Я до пуття з родацтвом так і не розібрався. Сергєєв-Ценський.
– Та ну! Значить, не даремно вас сюди занесло! Він же, здається, в Криму жив, на Україні!
Зайшли в будинок. Відразу потрапили до просторої кухні зі старовинним шкіряним диваном із роздутим пружинним сидінням і високою дерев’яною спинкою, що закінчувалася дзеркалом.
Перед диваном стояв довгий сосновий стіл.
– Сідайте! – кивнув рибалка. – Я зараз.
Нік усівся, провів долонею по гладенькій стільниці.
– Це теж моя робота, – озирнувшись сказав рибалка.
Він запалив плиту. Задзижчала кавомолка в його руках. По дерев’яних сходах спустилася сонна жінка в нічній сорочці. Спустилася, втупилася розгубленим поглядом у Ніка, потім у хазяїна.
– Валю, ти що, не сам? Ой! – Вона хутко подалася нагору і хвилин через п’ять спустилася вже в халаті.
– Це моя дружина – Світлана. А я – Валентин.
– Нік, – відрекомендувався гість. – Даруйте, я не хотів вас обтяжувати.
– Я його на каву покликав, – пояснив Валентин своїй дружині. – З Душанбе приїхав…
– Мені теж кави, – попрохала Світлана.
«Красива жінка», – подумав Нік, дивлячись на дружину Валентина. Витончена, висока, великоока. Щось аристократичне в ній є.
Згадав про свою Таню. Вона теж була вродлива, але її краса була приземлена, селянська. Це не гірше і не краще. Це просто дві різні краси…
Потім вони сиділи за сосновим столом. Світлана пила каву й терла очі. Позіхала.
– Ми учора лягли пізно, – пояснив Валентин. – Друзі з Києва приїжджали. До другої сиділи, пили. Я, коли вип’ю, прокидаюсь о п’ятій – о пів на шосту. І все. Тому – відразу на річку з вудкою.
– Скільки сьогодні наловив? – поцікавилась дружина.
– Сім краснопірок.
Вона посміхнулася.
Там же Нік і поснідав удруге, після чого відчув, що засидівся в хлібосольному будинку. Пора і честь знати.
– Ви ще приходьте, якщо нудно буде, – сказав на прощання Валентин.
5
На порозі будиночка Ніка зустрів схвильований Іван Львович.
– Я вже думав, щось сталося, – кинувся він, забувши привітатися. – Стукаю-стукаю, а ніхто не відчиняє. Думаю, не може ж людина так міцно спати…
– А я думав, що ви тільки через кілька днів приїдете! – сказав Нік, дістаючи з кишені ключа.
– Я теж так думав, але обставини… Іноді вони змінюються занадто швидко. Головне – встигати реагувати. Я зараз чайник поставлю, а ви сядьте за стіл і спробуйте зосередитись. У нас буде дуже серйозна розмова…
Нік слухняно пройшов у вітальню, всівся за стіл.
– Хтось із колег під мене копає, – Іван Львович всівся навпроти. – Отож я сьогодні без шофера, своїм ходом. Удома «жучка» знайшов на кухні, за батареєю. Ви, я сподіваюся, тут ні з ким не знайомилися?
– Ні, – відповів Нік і відчув себе «по-офіцерськи» незручно, злукавивши.
– І не треба. Мабуть, справи тепер підуть швидше. Нам потрібно поспішати… Коротше, відпочити після дороги вам не вдасться…
З кухні донеслося шипіння чайника. Іван Львович немов спохватився, швидко вибрався з-за столу. Повернувся з чаєм.
Нік помітив, як у полковника тремтять руки. «Старість або нерви», – співчутливо подумав він.
– Отже… – Іван Львович перевів подих, знову влаштувавшись на стільці. Ковтнув чаю, обпікся, відставив чашку вбік. – Ми, чесно кажучи, не збиралися відразу вводити вас у курс справ. Принаймні повністю. Але доведеться. Річ у тім, що наш колишній КДБ стоїть на порозі реформ, які дуже багатьом не подобаються. Але головне – у нас є згода президента і декількох важливих людей нагорі. Реформа перша і найважливіша – це створення Федерального бюро за принципом американського ФБР. Власне, нам необхідно мати дві служби замість однієї, щоб легше було контролювати лояльність і цілковиту підзвітність урядові обох служб. Парламент зарубав наші офіційні спроби створити ФБУ – їм це невигідно. Багато голів просто полетять, адже у СБУ є компромат на сотні й тисячі людей, але доки вони монополісти – то можуть просто використовувати компромат у своїх інтересах, вважаючи, що їх інтереси і є інтересами держави. Подвійної монополії на компромат не буває, а враховуючи, що ФБУ з’явиться ніби зсередини СБУ, ця монополія природним чином зруйнується. Розумієте?
Нік кивнув.
– У чому тепер проблема? – вів далі Іван Львович. – У тому, що для створення ФБУ просто немає коштів. Дуже смішно але, на жаль, занадто серйозно, щоб ставитися до цього з гумором. Я – кадебіст старої школи, і мені, повірте, боляче дивитись, як засмічуються наші лави. Приходять люди з вулиці без усяких принципів. У кращому разі – сподіваючись на кар’єру, в гіршому – розраховуючи на використання даху ДБ з корисливою метою. Якщо наші плани здійсняться, то відмінність між чистотою рядів ФБУ і СБУ буде така ж, як раніше між КДБ і міліцією. І відповідно можна буде гарантувати безпеку державних інтересів. Ви гадаєте, що раніше можна було зробити замах на прем’єр-міністра й залишитися безкарним? Чи розстріляти в аеропорту депутата і спокійно поїхати на машині? Ні. Такого раніше бути не могло.
Іван Львович підніс чашку до губ, подмухав на чай, зробив ковток.
– Усе, що я вам зараз говорю, має залишитися суворо між нами. Не тільки тому, що ми вас уже вважаємо нашим співробітником. Володіти цією інформацією просто небезпечно – вона набагато сильніша за вас і за мене. Вона може вбити миттєво. Сподіваюся, ви розумієте. Державні інтереси – über alles – понад усе. Можна сказати, що їм усе людське – чуже. Для сантиментів і емоцій просто немає місця. Тут служба, творче, але в той же час механічне виконання завдань, якнайточніший розрахунок, цілковите презирство до будь-яких сумнівів. Ці правила діють в усіх службах світу, і ми тут не виняток. Тепер про кошти, яких немає. Ви, напевно, знаєте, що сталось із спільною радянською власністю за кордоном. Її забрала Росія. Оголосила себе правонаступницею великого і неподільного. Але був іще один великий і неподільний, який мав іще більшу кількість власності та вкладень за кордоном – КДБ. Про цю власність ніхто нічого не чув. Декілька моїх колег із різних колишніх республік намагалися порушити це питання на офіційному рівні, й у результаті я навіть не зміг поїхати на їх похорони. Мені просто «не порадили» їхати. Справа делікатна, і на державному рівні ніхто нею займатися не хоче. Хоча, за найскромнішими підрахунками, на долю СБУ, якби цю власність ділили по-чесному, а не «по-братськи», припало б не менше мільярда доларів. Думаю, вам важко уявити кількість нулів у цій сумі. Річ у тому, що в основному це «жива» власність: банки, фірми, заводи, навіть готелі – принаймні один із них у Швейцарії. Усе це створювалося на гроші з оперативного бюджету і потім уже розвивалося само собою, приносячи прибуток і навіть фінансуючи окремі операції. Якщо нам удасться отримати хоч би один відсоток од цієї суми – ми зможемо не лише розвернутись, але й почати по-справжньому працювати. На сьогодні я вас більше навантажувати не буду. Подумайте про почуте, проаналізуйте. Розслаблятися вам уже немає сенсу, попереду – робота.