– Схоже на якусь стежку, – промовив Луїс.
– Еге ж, – сказав Крендал, посміхаючись. – Я розкажу тобі якось про неї, сонечку. Ну що, ходімо, підрихтуємо твого маленького братичка?
– Згода! – кивнула Еллі. А потім на диво життєрадісно додала: – А сода пече?
4
Крендал приніс ключі, однак Луїс уже знайшов свій комплект. У бардачку була невелика дірка. Маленький конверт провалився крізь неї до дротів. Врешті-решт Луїс витяг його і запросив вантажників у будинок. Крендал, як і обіцяв, віддав йому запасний набір, що висів на брелоку, вкритому старими плямами. Луїс подякував і недбало вкинув ключі собі в кишеню, спостерігаючи за тим, як вантажники перетягують у дім коробки, серванти, комоди з дзеркалами і все, що було нажито за понад десять років подружнього життя. Коли глянути на свої пожитки під таким кутом, то, вирвані зі свого звичного простору, вони враз видаються дрібнішими, незначними. «Трохи мотлоху в коробках, та й по всьому», – подумав він, і враз йому стало дуже сумно: мабуть, саме це відчуття люди і звуть тугою за домом.
– Видерли з корінням та пересадили, – промовив Крендал, який раптом виріс у нього за спиною. Луїс аж підскочив від несподіванки.
– Ви говорите так, начебто це відчуття вам знайоме, – відказав він.
– Якщо чесно, то ні.
Крендал запалив цигарку – шкварк! – і її кінчик яскраво блимнув у ранньому присмерку.
– Отой дім, через дорогу від вас, побудував мій батько. Він привів туди свою дружину, і в 1900 році вона народила дитину. То був я.
– Отже, вам…
– Вісімдесят три, – закінчив Крендал, і Луїс зітхнув з полегшенням, бо той не додав «усього-на-всього вісімдесят три» – мовний зворот, який Крід щиро ненавидів.
– На вигляд ви набагато молодший.
Крендал знизав плечима.
– Хай там як, а я завше мешкав тут. Вступив до війська у часи Великої війни, однак далі, ніж до Байонни, штат Нью-Джерсі, так і не доїхав. Гидотне місце. Уже тоді, у 1917-му, воно було гидотним. Я був радий просто повернутися додому. Оженився з Нормою, працював на залізниці… Роки пройшли, а ми все тут. Хоча я на життя і в Ладлоу надивився, скажу вам по правді.
Вантажник зупинився біля ґанку, тримаючи пружинний матрац їхнього з Рейчел подвійного ліжка:
– А це куди, містере Крід?
– Нагору… Одну хвилинку, я зараз покажу.
Він рушив до них, потім спинився й озирнувся на Крендала.
– Ідіть, ідіть, – усміхнувся той. – А я піду гляну, як там ваше сімейство. Скажу, щоб ішли додому. Та знаєте, як важкого потягаєш, зразу в горлі пересихає. Я десь о дев’ятій сідаю в себе на ґанку і випиваю пару банок пива. Коли погода гарна, люблю чекати, коли впаде темрява. Іноді Норма приєднується до мене. Приходьте, якщо забажаєте.
– Дякую, може, й завітаю, – відповів Луїс, насправді зовсім не плануючи цього робити. Наступний пункт – неофіційна і, звісно ж, безкоштовна консультація для Норми щодо артриту прямо там, на ґанку. Йому сподобався Крендал, його кривий осміх, невимушена манера розмовляти, акцент янкі, який зовсім не був грубим, а, швидше, навпаки – м’яким і протяжним. «Хороший чоловік», – подумав Луїс. Та лікарі швидко стають дуже підозріливими до людей. Це дуже прикро, але з часом навіть найкращі друзі потребують поради лікаря. А з людьми старшого віку цьому кінця-краю не буде. – Та на мене сильно не сподівайтеся – у нас тут сьогодні пекельний день.
– Заходьте, коли забажаєте, і не чекайте на запрошення, – промовив Крендал, і щось у його посмішці підказувало, що старий чудово розумів хід Луїсових думок.
Крід ще з хвильку подивився на Джадсона і рушив до вантажників. Крендал ішов прямо і легко, начебто йому було лише шістдесят, а не вісімдесят з гаком. І Луїс відчув перші зародки симпатії.
5
До дев’ятої вантажники вже поїхали. Еллі та Ґейдж, обоє виснажені, позасинали у своїх нових кімнатах. Ґейдж у колисці, а Еллі – на постеленому просто на підлозі матраці. Навколо неї височіли гори коробок. Там було безліч її олівців фірми «Крейола», усі або зламані, або тупі; плакати з «Вулицею Сезам»; книжки з картинками, одяг і бозна-що іще. Звісно ж, Черч був з нею: спав, видаючи якісь гуркотливі звуки. Це глухе хурчання було найближчим до муркоту з усього, на що був здатен цей котяра.
Увесь вечір Рейчел без упину гасала будинком з Ґейджем на руках, по другому колу перевіряла місця, де Луїс казав вантажникам ставити меблі, і змушувала їх усе попереставляти на новий лад. Чек Луїс не загубив: він усе ще лежав у його нагрудній кишені разом з п’ятьма десятидоларовими папірцями, відкладеними на чайові. Коли вантажівка врешті спорожніла, він заплатив робітникам, кивнув у відповідь на їхні дякування, підписав квитанції й залишився стояти на ґанку, спостерігаючи, як вони повертаються до свого величезного ваговоза. Крід подумав, що вони зараз заїдуть у Бенгор і пропустять по кухлю пива перед заходом сонця. Він би теж не відмовився від пива. Ця згадка повернула його до Джада Крендала.
Вони з Рейчел сиділи за кухонним столом, і він бачив темні кола під її очима.
– Ти, – сказав він. – Іди в ліжко.
– Наказ лікаря? – спитала вона, ледь усміхаючись.
– У яблучко!
– Гаразд, – промовила вона, підводячись. – Я геть розбита. Ще й Ґейдж точно не дасть поспати вночі. Ти йдеш?
Луїс завагався.
– Навряд. Не зараз. Той старий через вулицю від…
– Дорогу. За містом це дорога. А якби ти був Джадсоном Крендалом, то називав би її «догога».
– Добре, через догогу від нас. Він запросив мене на пиво. Я, напевно, прийму запрошення. Я втомився, але надто заведений, щоб спати.
Рейчел усміхнулася.
– Закінчиться все тим, що ти слухатимеш голосіння Норми Крендал, де їй болить і на якому саме матраці вона спить.
Луїс засміявся, розмірковуючи, як смішно – смішно і страшно, – що з часом дружини починають читати думки своїх чоловіків.
– Він був поряд, коли ми потребували допомоги, – сказав він. – Треба ж йому якось віддячити.
– Бартерна система?
Луїс знизав плечима. Як пояснити цю свою раптову симпатію до Крендала, він не знав.
– Як тобі його дружина?
– Дуже мила, – відповіла Рейчел. – Ґейдж бігом умостився їй на коліна. Я аж здивувалася – у нього був важкий день, до того ж, ти знаєш, він і за кращих обставин важко сприймає нових людей. У неї була лялька, й вона дала Еллі нею погратися.
– А як, по-твоєму, наскільки все погано з її артритом?
– Доволі погано.
– Вона у візку?
– Ні, але ходить дуже повільно… а ще руки…
Рейчел виставила свої тонкі пальці й зігнула їх у клешню.
Луїс кивнув.
– Гаразд, не засиджуйся допізна, Лу. Мене всю колотить у незнайомих будинках.
– Незнайомим він буде недовго, – відказав Луїс і поцілував її.
6
Повернувшись додому, Луїс почувався присоромленим. Ніхто не просив його оглянути Норму Крендал. Коли він перейшов через дорогу («догогу», підправив він себе, усміхаючись), господиня вже лягла спати. Розмитий силует Джада виділявся на тлі завіси на ґанку. Крісло-гойдалка затишно порипувало на старому лінолеумі. Луїс постукав у двері, обладнані сіткою від комарів, і ті відчинилися з привітним гуркотом. Цигарка Крендала блимала у літній темряві, як великий світляк. По радіоприймачу транслювали гру «Ред сокс», і душа Луїса Кріда сповнилася домашнього тепла.
– Док, – озвався Крендал. – Я знав, що ви си навідаєте нас.
– Сподіваюся, ви не жартували щодо пива, – відказав Луїс, заходячи в дім.
– О, щодо пива я ніколи не брешу. Той, хто бреше про пиво, наживає собі ворогів. Падайте, док. Я ще он трохи льоду взяв, про всяк випадок.
Заставлений плетеними кріслами і диванами ґанок був довгим і вузьким. Луїс вмостився в одне з крісел і здивувався, наскільки воно зручне. По його ліву руку стояв цебрик з кубиками льоду та пара пляшок пива «Чорна Марка». Він узяв одну.
– Дякую, – відповів Луїс і відкрив пляшку. Перші два ковтки були для нього блаженством.
– Прошу дуже! Сподіваюся, вам буде лепсько тута.
– Амінь!
– Як захочете крекерів чи, мо’, ше чого, кажіть, я збігаю. Маю ще шматок пацючиного, він от-от достигне.
– Шматок чого?
– Пацючиного сиру, – трохи здивувався Крендал.
– Дякую, але вистачить і пива.
– Ну що ж, тоді лади, – Крендал вдоволено відригнув.
– А дружина ваша вже лягла спати? – поцікавився Луїс, дивуючись, чому Джадсон залишив двері відчиненими.
– Еге ж. Часом вона сидить зо мнов, часом – ні.
– Артрит їй дуже дошкуляє, так?
– А хіба ж так буває, аби не дошкуляв? – запитав Крендал.
Луїс похитав головою.
– Думаю, її біль терпимий. Вона рідко скаржиться. Моя Норма – хороша бабця, – в голосі Джада вчувалася величезна ніжність.
Трасою № 15 проторохтіла автоцистерна; така велика, що на якусь мить будинок Луїса зник з поля зору. У променях призахідного сонця на боку авто виблискував напис: «Орінко».
– І звідки тільки взялася ця клята вантажівка? – пробурмотів Луїс.
– «Орінко» квартирується біля Оррінгтона, – пояснив Крендал. – Завод хімічних добрив. Вони постійно сновигають туди-сюди. Бензовози, самоскиди. Мовчу вже про людей, які працюють у Бенгорі чи Бруері і повертаються вночі з роботи, – усіх їх сюдою несе. – Він похитав головою. – Тіко то мені й не подобається в Ладлоу. Ця бісова дорога. Спасу від неї нема. Торохтять тут і вдень, і вночі. Норма прокидається постійно. Дідько, навіть я прокидаюся, хоч і сплю без клятих задніх ніг.
Луїс, який вважав цей дивний менський краєвид зловісно спокійним, особливо після вічно галасливого Чикаго, лише кивнув.
– Нічьо, колись араби таки прикрутять усі крани, і їм зостанеться тіко африканські фіалки вздовж розділової смуги ростити, – сказав Крендал.
– Мабуть, ви маєте рацію, – Луїс підняв банку і здивовано помітив, що вона порожня.
Джад засміявся.
– Для повного щастя, док, вам тре’ хильнути шше.
Луїс завагався:
– Згода, але лише одну. Бо мені ж треба повертатися.
– Наморилися ж, певно, речі тягати, га?
– Є таке, – підтвердив Луїс, і вони трохи помовчали. Запала затишна тиша. Здавалося, що вони вже дуже давно знайомі. Луїс читав про таке в книжках, але йому раніше ніколи не доводилося відчувати щось подібне.
Тепер йому було соромно за свої квапливі висновки щодо безкоштовної медичної консультації.
Гуркіт на дорозі помалу стихав, і вогні проїжджих машин миготіли, наче зорі.
– Усе ця клята дорога, – повторив Крендал задумливо, майже нечутно. Тоді він повернувся до Луїса, і дивна, майже невловима посмішка заграла на його зморшкуватих губах. Він взяв у зуби цигарку «Честерфілд» і знову запалив сірник об ніготь великого пальця. – Пам’ятаєте стежину, що ваша доця тоді запримітила?
Луїс пригадав не одразу. Еллі звертала увагу на силу-силенну різних речей, перш ніж нарешті провалитися в сон. Та потім він згадав. Це та широка стежка, яка звивалася лісом і поза пагорбом.
– Так, пам’ятаю. Ви обіцяли щось розповісти про неї.
– Як обіцяв, то розказую, – відповів Крендал. – Та стежина тягнеться лісом десь на півтори милі. Місцеві діти, що мекають навколо траси № 15 та Мідл Драйв, доглядають за нею, бо часто там бувають. Вони приходять і йдуть… Тепер тут бувають значно частіше, ніж коли я сам був малим. Ти виростаєш, обираєш собі місце і прикипаєш до нього. Та здається, що вони розповідають про все одне одному, і щовесни нова зграйка дітлахів суне сюди. Вони ж і підтримують стежку в порядку ціле літо. Думаю, не всі дорослі знають про неї (тобто деякі, звісно, пам’ятають, але далеко не всі), проте діти знають точно. Закладаюся на четвертак.
– А що ж там?
– Кладовище домашніх тварин.
– Кладовище домашніх тварин, – приголомшено повторив Луїс.
– Це не так чудно, як, мо’, звучить, – мовив Крендал, смокчучи цигарку і погойдуючись. – Тутечки ж дорога. Багато тварин врізають дуба саме на ній. Здебільшого коти і собаки, та не тіко вони. Одна з тих великих вантажівок «Орінко» навіть була переїхала домашнього єнота. Його тримали діти Райдерів у – дай Боже пам’ять – сімдесят третьому, а мо’, й раніше. У будь-якому разі до того, як єнотів і тих смердючих скунсів заборонили тримати вдома.
– Чому заборонили?
– Сказ, – відповів Крендал. – Він зараз дуже поширений у Мені. Кілька років тому на півдні штату один величезний сенбернар сказився і вбив чотирьох людей. Це було ще те пекло. А все тому, що псу не робили щеплення проти сказу. Якби ті козли таки вакцинували його, то нічого б не трапилося. А єнота чи скунса хоч двічі на рік голками шпигай – не поможе. Та єнот Райдерів був, як колись казали, справжня «лабонька». Він підповзав прямо до тебе – Боже мій, яким він був тлустим! – і лизав тобі обличчя, наче цуцик. Батько навіть заплатив ветеринару, щоб єнота кастрували, а це ж коштувало шалених грошей!
Райдер працював у Бенгорі на «Ай-Бі-Ем». Кумедно, ті двоє хлопів, мо’, вже доросли до водійських прав. Але вони переїхали в Колорадо років п’ять, а мо’, й шість тому. Чи то смерть єнота на них вплинула? Метті Райдер так довго плакав, що його мама злякалася і хотіла повести хлопа до лікаря. Гадаю, їм вдалося пережити травму, однак вони ніколи цього не забудуть. Коли тварину збиває машина, дитина цього не забуває.
Луїс повернувся думками до сплячої Еллі та згадав про Черча, який глухо муркотів біля ніг своєї хазяйки.
– У моєї дочки є кіт, – сказав він. – Вінстон Черчилль. Черч, як ми його називаємо.
– А коли він ходить, у нього йончики теліпають?
– Вибачте, що? – Луїс гадки не мав, про що йдеться.
– Він досі має яйця чи його вихолостили?
– Ні, його не вихолостили.
Насправді з цим були певні проблеми ще в Чикаго. Рейчел хотіла, щоб Черча кастрували, навіть записала його до ветеринара. Та Луїс усе скасував. Він досі не міг пояснити точно, чому це зробив. Звісно, нема нічого тупішого, ніж переносити почуття власної чоловічої гідності на кота своєї дочки. Та й несерйозно якось було обурюватися, що кастрація Черча потрібна лише товстій сусідці, якій, бачте, не треба буде більше щільно прикривати сміттєві бачки кришкою. Так, усе це мало сенс, але основна причина полягала в тому, що Луїс боявся зруйнувати в самому Черчі щось таке, що той цінував, і побачити повний ненависті погляд у зелених котячих очах. Врешті-решт він пояснив Рейчел, що переїзд за місто знімає проблему. А тут він зустрічає Джада Крендала, який розповідає про трасу № 15 і запитує, чи кота кастровано. Так, трохи іронії, докторе Крід, корисно для здоров’я.
– Я б вихолостив його. – Крендал загасив недопалок великим і вказівним пальцями. – Кастрований кіт і швендяє менше. Бо коли тварина шляється туди-сюди, її може спіткати лихо. І закінчить ваш кіт, як єнот дітей Райдерів, кокер-спанієль Тіммі Деслера чи папужка місіс Бредлі. Машина-то його, звісно, не збила, але він усе одно здох лапками догори.
– Візьму до уваги, – зауважив Луїс.
– Тре’ так зробити, – мовив Крендал і підвівся. – Ну, як вам пиво? Думаю, час сходити по шматочок старого-доброго «пана щура».
– Чудове пиво, – подякував Луїс і також підвівся. – Мені вже час: завтра великий день.
– Починаєте труди праведні в університеті?
Луїс кивнув:
– Студентів не буде ще два тижні, але ж до того часу я маю ознайомитися зі своїми обов’язками, чи не так?
– Еге ж, коли не знатимете, де які таблетки, то, мо’, тріпані будете, – Крендал простягнув руку, і Луїс потиснув її, вкотре подумавши про біль у старих кістках. Джад додав: – Заходьте ще при нагоді. Хочу, аби ви познайомилися з моєю Нормою. Гадаю, ви їй сподобаєтеся.
– Обов’язково зайду, – відповів Луїс. – Було дуже приємно познайомитися з вами.