– Луїсе! Гей, Луїсе, біжи сюди! Тут таке жахіття!
Паніка в голосі Мастертона змусила його поквапитися. Він підскочив зі свого крісла, немов на підсвідомому рівні очікував на щось таке. З фойє пролунав дикий вереск, гострий і пронизливий, як брязкіт розбитого скла. Слідом – гучний ляпас і слова Чарлтон:
– Або заткайся, або геть звідси! Годі вже!
Луїс бігцем кинувся туди і спершу не бачив нічого, крім крові: там було дуже багато крові. Одна медсестра ридала. Інша, бліда як смерть, притисла кулаки до рота, розтягуючи кінчики вуст у жаску посмішку. Мастертон стояв навколішках, намагаючись притримувати голову хлопця, розпластаного на підлозі.
Стів глянув на Луїса; у широко розплющених очах – огида і переляк. Він намагався щось сказати, однак ані слова не злетіло з його вуст.
По той бік скляних дверей студентського лазарету збиралися люди. Вони будь-що намагалися зазирнути всередину, притискалися до шибки, аби ясніше бачити, що відбувається. У свідомості Луїса виник божевільно і разюче схожий образ: ранкова вітальня; йому всього шість років, і він разом з мамою, поки та не пішла на роботу, дивиться телевізор. Транслюють старе шоу «Сьогодні» з Дейвом Ґерровеєм. Вони сиділи перед екраном і зачаровано дивилися на Дейва, Френка Блера і старого доброго Джея Фреда Маґса. Луїс роззирнувся і побачив інших людей, які витріщались у вікна. Звісно, він не міг нічого зробити зі скляними дверима, однак…
– Закрийте штори! – гаркнув він до «карамельки», аж та скрикнула.
Медсестра послухалась не відразу, і Чарлтон ляснула її по дупі:
– Ану бігом, дівко!
Тепер «карамелька» заворушилась. За мить зелені штори вже закрили вікна. Чарлтон і Стів Мастертон інстинктивно стали між хлопцем на підлозі і дверима, намагаючись затулити огляд від роззяв.
– Принести ноші, докторе? – запитала Чарлтон.
– Несіть, якщо від них буде користь, – відповів Луїс і сів навпочіпки біля Мастертона. – Я ж іще навіть оглянути його не встиг.
– Ходи сюди, – покликала Чарлтон дівчину, яка притримувала штори.
Медсестра знову розтягнула губи у вимученій, жалюгідній посмішці. Вона дивилася на Чарлтон і стогнала:
– Ох…
– Так, саме «ох»… Ходи сюди! – вона дала дівчині добрячого стусана і змусила підійти. Від рвучкого поруху смугастий фартух злетів догори.
Луїс схилився над своїм першим пацієнтом з Університету Мену в Ороно.
Це був юнак років двадцяти. І Луїсу знадобилося не більше трьох секунд, щоб поставити йому діагноз – єдине, що тепер мало значення: хлопець помирав. Йому знесло півголови. Шия була зламана.
Ключиця стирчала з вивихнутого й набряклого правого плеча. З голови на килим повільно просочувалися кров і гнійна жовтава речовина. Луїс бачив його мозок, білясто-сірий і пульсуючий, крізь розтрощену частину черепа, немов дивився у розбиту шибку. Дірка сягала п’яти сантиметрів завширшки: якби юнак, подібно до Зевса, виношував у своєму черепі дитину, то зараз отвір розкрився достатньо широко, щоб народити її. Те, що він досі був живим, видавалося неможливим. Раптом у Луїсовій голові зринули слова Джада Крендала про смерть, яка кусала тебе за сраку. І слова матері: «Смерть є смерть». Раптом він відчув божевільну потребу розреготатися. І справді, смерть є смерть. Так і є, старий.
– Викличте «швидку»! – крикнув він Мастертону.
– Луїсе, «швидка»…
– О Боже! – ляснув себе по лобі Луїс і звернувся до Чарлтон: – Джоан, що ви робите в таких випадках? Викликаєте службу охорони чи телефонуєте в медичний центр Східного Мену?
Вигляд у Джоан був засмучений і схвильований – а таке можна було побачити надзвичайно рідко. Та її голос звучав спокійно:
– Докторе, я не знаю. За весь час моєї роботи нічого подібного в нашому лазареті не траплялося.
Крід намагався швидко придумати план дій:
– Викличте внутрішню поліцію кампусу. Немає часу чекати, коли медичний центр надішле свою «швидку». Хлопця можна відвезти в Бенгор на пожежній машині. У них хоча б є сирена і блималки. Займіться цим, Джоан!
Перш ніж вона пішла, Луїс побачив її сповнений глибокого жалю погляд і зрозумів його причину. Цей юнак – накачаний, засмаглий (мабуть, улітку працював на дорожніх роботах, фарбував будинки або ж давав уроки тенісу), вбраний лише в червоні спортивні шорти з білою окантовкою, – все одно помре, що б вони зараз не робили. Він би помер, навіть якби їхня машина «швидкої» із працюючим двигуном стояла поруч.
Неймовірно, що смертельно поранений досі рухався. Його очі – блакитні, з райдужкою, налитою кров’ю, – тремтіли. Вони байдуже витріщалися в простір перед собою, та нічого не бачили. Пацієнт хотів поворушити головою, однак Луїс спробував утримати його від цього, дбаючи про зламану шию. Черепно-мозкова травма не вимикала болю.
Дірка в голові. О Боже, ця дірка в його голові.
– Що з ним сталося? – запитав він у Стіва, повною мірою усвідомлюючи безглуздість та безцільність свого запитання – запитання пересічного свідка. Дико, але діра в голові пацієнта лише підтверджувала цей статус: він і справді був просто пересічним свідком. – Його привезла поліція?
– Якісь студенти принесли його, загорнутого в ковдру. Я не знаю, що там сталося.
Необхідно було придумати, що робити далі. Це також входило в його обов’язки.
– Проведіть їх через інші двері. Мені потрібно поговорити з ними, але я не хочу, щоб вони побачили ще більше.
Мастертон полегшено зітхнув: йому не доведеться більше тут бути, і відчинив двері, впустивши в кімнату уривки розмов – схвильованих, зацікавлених, збентежених. Також до Луїса долинало виття поліцейської сирени – прибула внутрішня охорона кампусу. Його хоч трохи, та відпустило.
У горлі смертельно пораненого щось забулькало: він намагався говорити. Луїс розчув склади, не більше: все було нечітким і розмитим. Луїс схилився до юнака:
– Усе буде гаразд, друже, ти одужаєш.
Тієї ж миті він подумав про Рейчел та Еллі, і від цього йому скрутило шлунок. Він притис руку до рота і ледве стримав блювоту.
– Кі-и-и… – прохрипів помираючий. – Геее…
Луїс озирнувся довкола і раптом збагнув, що лишився з нещасним сам на сам. Краєм вуха він чув, як Чарлтон репетувала «карамелькам», що жорсткі ноші зберігаються в коморі біля другої палати. Та Луїс сумнівався, що дівчата зараз взагалі могли відрізнити свою голову від дірки в дупі. А це ж був їхній перший робочий день! Входини до світу медицини виявилися пекельними. Там, де лежала розтрощена голова хлопця, зелений килим поступово ставав брудно-кривавим. Мозкова рідина, слава Богу, перестала хлюпати з рани.
– На кладвишчі домажніх тварин, – прохрипів юнак і… і осміхнувся. І той жаский осміх до болю нагадував істеричну посмішку «карамельки», яка тримала штори.
Луїс витріщився на нещасного й не повірив власним вухам: подумав, що у нього слухова галюцинація. «Помираючий просто видав якісь звуки, а моя підсвідомість сама стулила їх у слова, наклала почуте на мій індивідуальний досвід». От тільки насправді було зовсім інакше, і вже за мить Луїсові довелося це усвідомити. Заціпеніння й дикий жах охопили його. Тіло хлопця судомно корчилося, а руки й ноги химерно дригалися… Та Крід уперто відмовлявся вірити. Так, скривавлені губи юнака на підлозі рухалися в ритмі вимовлених складів. Тож якщо це і була галюцинація, то не лише слухова, а й візуальна.
– Що ти сказав? – прошепотів Луїс.
Слова, які злетіли з холодних вуст, були вбивчо чіткими, неначе їх вимовив балакучий папуга:
– То не справжнє кладовище, – очі хлопця були незрячими, порожніми, налитими кров’ю, а рот скривила сардонічна посмішка.
Жах пронизав Луїса, стискаючи в крижаних лапах його гаряче серце. Здавалося, воно дедалі зменшується, падає в п’яти і вислизає геть, подалі від цієї мертвої скривавленої і – найгірше! – балакучої голови на підлозі кімнати очікування. Луїс не мав глибоких релігійних переконань, та й схильності до окультизму також не спостерігалося. Тож він був зовсім не готовим до цього… чим би воно не було.
Долаючи непереборне бажання кинутися світ за очі, він змусив себе ще ближче нахилитися до пораненого.
– Що ти сказав? – удруге запитав Луїс.
Знову осміх. Це вже погано.
– Людське серце твердіше за камінь, Луїсе, – прошепотів помираючий. – Людина ростить, що здужа, а опісля жне плоди того.
«Луїс, – гупнуло в голові, і опісля він уже не міг нічого зрозуміти. – О Боже, він назвав мене на ім’я!»
– Хто ти? – запитав Луїс тонким тремтячим голосом. – Хто ти?
– Індіанець приніс мою рибу…
– Звідки ти знаєш моє…
– Слухай уважно…
– Ти…
– Кі-и-и… – протяжно мовив юнак, і Луїсові здалося, що смертю і розпадом війнуло від його дихання, внутрішніх кровотеч і збитого ритму серця.
– Що? – лікаря вже трусило від божевільного напруження.
– Геееее…
Юнак у червоних спортивних шортах забився в корчах. І раптом він заціпенів: здавалося, кожен його м’яз скам’янів. Його очі на мить втратили свій сліпий вираз і зазирнули в очі Луїсу. Зненацька м’язи потерпілого розслабилися: відбулася дефекація. Кімнату виповнив огидний сморід. Луїс вірив, що хлопець заговорить знову, він мав заговорити. Однак очі пораненого знову набули того відстороненого виразу… і почали скляніти.
Луїс осів, розуміючи краєм свідомості, що весь одяг прилип до тіла. Він стікав потом. Темрява підступала, застячи туманом очі, а світ навколо почало розхитувати в різні боки. Усвідомлюючи, що відбувається, він відвернувся од трупа, поклав голову на коліна і з такою силою притиснув великий і вказівний пальці лівої руки до ясен, що пішла кров.
І вже наступної миті світ почав прояснюватися.
13
Потім кімнату заповнили люди. Здавалося, що всі вони були акторами, які просто з’юрмилися за лаштунками, чекаючи на свій вихід. Це ще більше дезорієнтувало Луїса, робило все ще нереальнішим. Сильне затьмарення свідомості, про яке він часто читав на заняттях психології, але з яким ніколи не стикався сам, страшенно лякало його. Так почуваються люди, припускав він, одразу після того, як хтось підкине їм у напій ЛСД.
Схоже, цю п’єсу розігрують тільки заради мого бенефісу. Спершу кімната дуже вчасно спорожніла, тож вмираюча Сибілла змогла виголосити кілька туманних пророцтв для мене. Для мене одного. А тільки-но вона покинула цей світ, усі миттю повернулися.
Медсестри-практикантки у карамельних фартухах незграбно затягли в кабінет жорсткі ноші, призначені для людей з пошкодженими шиями та спинами. Джоан Чарлтон, зайшовши слідом за ними, повідомила, що поліція кампусу вже їде. Юнака збила машина під час ранкової пробіжки. Луїс подумав про бігунів, що вранці трюхикали кудись перед його машиною, і в нього скрутило кишки.
Поруч із Чарлтон з’явився Стів Мастертон з двома охоронцями кампусу.
– Луїсе, люди, які принесли Паскоу, зараз у… – він спинився і швидко спитав: – Луїсе, з тобою все гаразд?
– Усе в нормі, – відказав той і підвівся. Слабкість раптом наринула на нього і майже одразу зникла. Він захитався. – Його прізвище Паскоу?
– Якщо вірити тій дівчині, з якою він біг, його звуть Віктор Паскоу, – повідомив один із охоронців.
Луїс глянув на годинник і подумки відняв дві хвилини. З кімнати, куди Мастертон відвів тих, хто приніс Паскоу, долинали дівчачі схлипування.
«Ласкаво просимо назад до школи, юна леді. Приємного вам вересня».
– Містер Паскоу помер о 10:09 ранку, – виголосив лікар.
Один із охоронців притис тильний бік долоні до рота.
Мастертон знову перепитав:
– Луїсе, з тобою справді все гаразд? На тобі лиця нема.
Луїс уже збирався відповісти, як раптом одна з «карамельок» упустила ноші зі свого боку і вибігла, попередньо заблювавши власну форму. Задзвонив телефон. Дівчина, яка досі лише схлипувала, тепер почала викрикувати ім’я покійника: «Вік! Вік! Вік!» – голосніше і голосніше.
Бедлам і розлад.
Один з копів спитав Чарлтон, чи можуть вони взяти ковдру, щоб накрити труп. Та почала розповідати, що не має повноважень на подібні дії, і Луїс дозволив їй це зробити, обравши своїм девізом слова Моріса Сендака: «Нехай буде дикий шабаш!»
Гниленький смішок знову виник у горлі, і лише дивом Луїсові вдалося не розреготатись.
Паскоу справді сказав «Кладвишче домажніх тварин»? Цей Паскоу справді звертався до нього на ім’я? Усе це були запитання, які виводили його з себе; запитання, які не мали відповіді. Але його розум уже гарячково монтував «правильну» картинку світу – постійно міняв події, все розладнував, перетворював. Ну звісно, то було щось іще (хіба ж Паскоу говорив хоч слово?). Шокований і вражений, Луїс просто хибно інтерпретував почуте. Скоріше за все, Паскоу тільки змучено хапав ротом повітря.
Луїс шукав себе; ту частину себе, завдяки якій він, обійшовши п’ятдесятьох трьох претендентів, таки отримав цю посаду. Досі не прозвучало жодного наказу, ніхто навіть не поворушився; кабінет був повен зайвого люду.
– Стіве, дай дівчині заспокійливе, – сказав він, і від самого вимовляння цих слів йому покращало. Він був наче капітан космічного корабля, який наказав мчати геть від небезпечної комети. Такою кометою, звісно, була та ірраціональна мить, коли Паскоу заговорив. Луїса наймали керувати, і він сумлінно виконуватиме свої обов’язки.
– Джоан, дайте копам ковдру.
– Докторе, ми ще не інвентаризували…
– Просто дайте її їм. Потім огляньте ту «карамельку», – він вказав на дівчину, яка досі тримала свій бік нош. Вона з якимось гіпнотичним зачудуванням вирячилася на тіло Паскоу.
– Агов, «карамелько»! – жорстко мовив Луїс, і погляд її врешті відірвався від трупа.
– Щ-ш-ш-ш…
– Як звуть ту, іншу дівчину?
– К-к-кого?
– Ту, що проблювалася, – навмисно грубо кинув він.
– Дж-ж-ж-жуді… Джуді Делессіо.
– Тебе як звуть?
– Карла, – тепер голос дівчини звучав упевненіше.
– Карло, іди поглянь, як там Джуді. Потім принеси ковдру. Їх цілий стос у комірчині біля оглядового кабінету № 1. Уперед, ворушіться. Давайте будемо схожі на професіоналів.
Вони заметушилися. Невдовзі крики в сусідній кімнаті стихли. Зате знову задзеленчав телефон, який нещодавно змовк. Луїс натиснув на важіль, навіть не піднявши слухавку.
Другий коп кампусу виглядав привітніше, тому Луїс заговорив до нього.
– Кого ми повинні повідомити? Дасте мені список?
Коп кивнув:
– У нас такого вже останні років шість не було. Паршиво починається новий семестр.
– Так, – погодився Луїс. Він підняв слухавку апарата і натиснув на важіль.
– Алло! Хто… – почав було знервований голос, але Луїс скинув його. Йому самому треба було подзвонити.
14
Того дня божевілля не припинялося аж до четвертої години, доки Луїс і Річард Ірвін, голова служби безпеки, не зробили заяву для преси. Юнак, Вітор Паскоу, вийшов на пробіжку з двома іншими особами, серед яких була його наречена. Машина, якою кермував двадцятитрирічний Тремонт Візерс із Гевена, штат Мен, мчала від жіночої гімназії Ленджил до центру кампусу на шаленій швидкості. Авто Візерса збило Паскоу і відкинуло його до дерева. Паскоу загорнули в ковдру і принесли в лазарет друзі та двоє випадкових перехожих. За кілька хвилин по тому він помер. Візерса заарештували за недбале водіння, водіння в нетверезому стані та порушення правил дорожнього руху, яке призвело до смерті потерпілого.
Редактор університетської газети поцікавився, чи стала травма голови причиною смерті Паскоу. Луїс, пригадавши діру, крізь яку було видно мозок хлопця, сказав, що окружний слідчий Пенебскота краще відповість на це запитання. Тоді редактор запитав, чи ті четверо людей, які принесли Паскоу в ковдрі, не могли випадково сприяти його смерті.
– Ні, – відповів Луїс. – У жодному разі. На жаль, Паскоу був смертельно поранений, коли його збила машина.
Було іще кілька запитань, але та Луїсова відповідь поставила жирну крапку в цій прес-конференції. Тепер Луїс сидів у своєму кабінеті (Стів Мастертон ще годину тому побіг додому, одразу після конференції – мабуть, щоб побачити себе у випуску вечірніх новин) і намагався зібрати докупи уламки розтрощеного дня. Та, мабуть, він просто прагнув хоч якось пояснити для себе те, що сталося, накинути на події тонкий серпанок повсякдення. Вони з Чарлтон гортали медичні картки «спецгрупи» – студентів, які вперто йшли крізь університетські роки попри свої фізичні вади. У «спецгрупі» було двадцять три діабетики, п’ятнадцять епілептиків, чотирнадцять часткових паралітиків і деякі інші: студенти з лейкемією, з м’язовою дистрофією, сліпі та глухонімі студенти та навіть один випадок серпоподібноклітинної анемії, з чим Луїс раніше не стикався.