Біллі почистив на Тральфамадорі зуби, вставив частину штучної щелепи й подався до кухні. Газова плитка, холодильник і посудомийка теж були салатового кольору. На дверцятах холодильника був малюнок — таким холодильник випускали з виробництва. На малюнку була зображена парочка з веселих дев’яностих років на велосипеді для двох осіб.
Біллі подивився на малюнок, силкуючись що-небудь подумати про цю парочку. На думку нічого не спадало. Очевидно, про них і нічого було думати.
Біллі добряче поснідав консервами. Потім помив чашку, тарілку, ніж, виделку, ложку й каструльку й поклав їх на місце. Після цього виконав вправи, яких навчився робити ще в армії,— стрибки, нахиляння до колін, присідання й повороти. Більшість тральфамадорців не мали звідки довідатись, що тіло і обличчя в Біллі не дуже гарні. Їм він здавався взірцевим екземпляром. Це справило позитивне враження на Біллі, і він уперше в житті втішався власним тілом.
Виконавши вправи, Біллі сходив під душ і обрізав нігті на ногах. Він поголився, поприскав деодораном під пахвами, а зоопарковий гід на високій естраді довкола ковпака пояснював публіці, що Біллі робить і чому. Глядачів він інформував шляхом телепатії, просто стоячи там і посилаючи до них думкові хвилі. На підвищенні біля нього стояв невеличкий прилад з клавішами, за допомогою якого гід міг передавати Біллі запитання від публіки.
З гучномовця в телевізорі пролунало запитання:
— Добре вам тут ведеться?
— Майже так само добре, як і на Землі,— відповів Біллі. І це була правда.
На Тральфамадорі існувало п’ять статей, і кожна з них відігравала неабияку роль у створенні нової особистості. Для Біллі всі вони здавались однаковісінькі, бо їхні статеві відмінності виявлялися тільки в четвертому вимірі.
Однією з найбільших несподіванок, про яку Біллі довідався від тральфамадорців, були статі на Землі. Вони заявили, що їхні літальні тарілки відкрили на Землі щонайменше сім статей, без яких неможливе розмноження людей. Знову ж таки, Біллі не міг збагнути, яке відношення до появи дітей мають п’ять із цих семи статей, оскільки вони сексуально активні лише в четвертому вимірі.
Тральфамадорці пробували якось розтлумачити йому, що таке секс у невидимому вимірі. Вони сказали, що земних дітей не могло б бути без гомосексуалістів. Натомість без гомосексуалісток такі діти могли б бути. Не могло б бути дітей без участі жінок віком понад шістдесят п’ять років. З другого боку, чоловіки віком понад шістдесят п’ять років для цієї справи не потрібні. Не могло б бути немовлят без інших немовлят, які прожили тільки годину або й менше після народження. І так далі.
Для Біллі все це скидалось на маячню.
Але й тральфамадорцям багато з того, що казав Біллі, скидалось на маячню. Вони не могли взяти втямки, що таке час, як його розумів Біллі. Біллі втратив будь-яку надію пояснити це, отож гід мусив сам знаходити якесь пояснення.
Гід запропонував присутнім уявити собі, що ясної погожої днини вони дивляться через пустелю на гірське пасмо. Вони можуть дивитись на гірський шпиль, на птаха, на хмару, на скелю перед ними чи навіть униз на ущелину позад себе. А в цього бідолашного землянина голова навіки закута в сталеву кулю. В кулі є тільки один отвір, через який можна дивитись, та ще й до цього отвору прикріплено шестифутову трубку.
Це був тільки початок мук Біллі у гідовій інтерпретації. Далі він був начебто прив'язаний до сталевих граток, прикріплених до платформи на рейках, і він не міг ані повернути голови, ані доторкнутися до трубки. Другий кінець трубки лежав на двонозі, так само прикріплений до платформи. Все, що Біллі міг бачити, то це маленький просвіт в кінці трубки. Він не знав, що він на платформі, взагалі не знав нічого про незвичайність свого становища.
Платформа деколи посувалася повільно, деколи неймовірно швидко, часто зупинялась, то йшла угору, а то вниз, то робила повороти, а то рухалася прямо. Бідний Біллі міг бачити лише те, що було видно крізь отвір у трубці, і мусив казати сам собі: «Це життя».
Біллі остерігався, що тральфамадорців здивують і обурять війни та інші різновиди вбивств на Землі. Він гадав, що вони почнуть побоюватись, чи не призведе колись жорстокість землян, підсилена потужною зброєю, до знищення частини, а то й усього безневинного Всесвіту. В усякому разі, до таких думок привело його читання наукової фантастики.
Ніхто, однак, навіть і не заїкнувся про війни, поки цю тему не зачепив сам Біллі. Хтось із присутніх запитав через гіда, що з побаченого на Тральфамадорі найбільше вразило його.
— Те, що тральфамадорці живуть у мирі,— відповів Біллі.— Ви ж знаєте, я прибув із планети, де споконвіку точиться безглузда різанина. Я на власні очі бачив школярок, зварених живцем у водонапірній башті, і зробили це мої співвітчизники, які похвалялися, що борються зі злом.— (Це була правда. Біллі бачив зварені тіла у Дрездені).— У таборі я світив уночі свічками, зробленими з жиру людей, що їх замордували брати й батьки цих самих зварених школярок. Такого жахіття, як земляни, нема, мабуть, в усьому Всесвіті! Якщо вони ще не загрожують іншим планетам, то незабаром до цього дійде. Викажіть мені свій секрет, щоб я міг привезти його з собою на Землю і врятувати нас усіх. Як може планета жити у мирі?
Біллі відчув, що говорить пишномовно. Його збило з пантелику, коли він побачив, що тральфамадорці закривають очі долонями. З досвіду він знав, що це мало означати: він бовкнув дурницю.
— Ви... ви не могли б пояснити мені,— спантеличено звернувся він до гіда,— яку дурницю я зморозив?
— Ми знаємо, як загине Всесвіт,— відповів гід.
— І Земля тут ні при чому,—хіба тільки при тому, що й вона загине.
— То як же загине Всесвіт? — поцікавився Біллі.
— Ми висадимо його, випробовуючи нове пальне для наших літальних тарілок. Тральфамадорський пілот-випробовувач натисне стартову кнопку, і Всесвіт перестане існувати. Бува й таке.
— Якщо ви знаєте це,— запитав Біллі,— то чому не спробуєте запобігти катастрофі? Хіба ви не можете стримати того пілота, щоб не натискав кнопку?
— Він завжди натискав її і завжди натискатиме. Ми ніколи не стримували його й не будемо стримувати. Цей момент саме так і заплановано.
— Отже,— завагався Біллі,— марно думати, що на Землі пощастить запобігти війнам?
— Звичайно.
— Але ж на вашій планеті панує мир.
— Це зараз. А раніше і в нас бували війни, такі самі страшні, як ті, що їх ви бачили або читали про них. На це нема ради, ми просто на них не дивимось. Ми не помічаємо їх. Вічність ми проводимо, споглядаючи приємні хвилини, як оце сьогодні в зоопарку. Чи ж не чудова це хвилина?
— Чудова.
— Ви, земляни, теж могли б цього навчитись, якби дуже захотіли: зосереджуватись на приємних хвилинах і ігнорувати неприємні.
— Гм,— сказав Біллі Пілігрим.
Біллі заснув і майже відразу опинився в іншому часі, і досить приємному. Це була його шлюбна ніч із колишньою Валенсією Мербл. Півроку перед тим він вийшов з госпіталя для ветеранів війни і почував себе зовсім добре. Оптичну школу він скінчив третім із сорока семи слухачів свого курсу.
Тепер він лежав у ліжку з Валенсією, в чарівному будиночку на самому краю молу, на мисі Енн у Массачусетсі. За водою виднілися вогні Глюстера. Біллі саме стискав Валенсію. Завдяки цій дії з'явиться на світ Роберт Пілігрим, з яким вистачатиме клопоту в середній школі, але який згодом вилюдніє й стане одним із славнозвісних «зелених беретів».
Валенсія не була мандрівницею в часі, але уяву мала бурхливу. Коли Біллі стискав її, вона уявляла себе якоюсь знаменитістю. Вона була англійською королевою Єлизаветою Першою, а Біллі — чи не Христофором Колумбом.
Біллі видав звук, що нагадував рипіння заіржавілих завіс. Це він саме впорснув у Валенсію продукт своїх сім'яників, зробивши цим самим свій внесок у створення «зеленого берета». А втім, якщо вірити тральфамадорцям, «зелений берет» повинен був мати аж семеро батьків.
Потім Біллі скотився зі своєї тілистої дружини, яка весь час лежала з блаженним виразом на обличчі. Біллі заклав руки під голову і лежав, відчуваючи спинним хребтом край матраца. Тепер він став багачем, дістав винагороду за те, що одружився з дівчиною, якої при здоровому глузді не взяв би жоден чоловік. Тесть подарував йому нового б’юїка «родмастера», а також пов-ністю електрифікований будинок і призначив його керувати своїм найбільш прибутковим закладом в Іліумі, де Біллі міг сподіватися щонайменше тридцяти тисяч доларів річного прибутку. Це вже було добре, адже батько Біллі був звичайним перукарем.
Як сказала мати Біллі: «Пілігрими вибиваються в люди».
Їхній медовий місяць проходив у атмосфері гірко-солодкої таємничості бабиного літа в Новій Англії. В будинку молодят одна стіна напрочуд романтична — вся всуціль засклена і виходила на балкон над масною водою пристані.
Повз балкон, за яких тридцять футів від їхнього шлюбного ложа, з вуркотом і рипінням пройшла, чорніючи в темряві, зелено-оранжева баржа. Вона випливала в море, і в неї світилися тільки передні вогні. її порожні трюми гучно відлунювали, і пісня машин звучала голосно й басовито. Ця пісня віддалася луною на молу і докотилась до узголів’я ліжка молодят. І ліжко відлунювало її ще довго після того, як баржа зникла.
— Дякую,— озвалася нарешті Валенсія. Узголів’я ліжка бриніло тонким комариним дзижчанням.
— Нема за що.
— Було чудово.
— От і гаразд.
Валенсія почала схлипувати.
— Що сталося?
— Я така щаслива.
— Це добре.
— Я й не сподівалася, що хтось зі мною одружиться.
— Гм,— сказав Біллі Пілігрим.
— Заради тебе я почну худнути,— сказала вона.
— Що?
— Буду сидіти на дієті. Я хочу бути для тебе гарною.
— Ти мені й така подобаєшся.
— Справді?
— Справді,— відповів Біллі Пілігрим.
Завдяки подорожам у часі він досить грунтовно познайомився з перебігом свого подружнього життя і знав, що воно до кінця буде більш-менш стерпне.
А тепер повз їхнє подружнє ложе пропливала велика моторна яхта «Шехерезада». Пісня її машин звучала як дуже низька нота органа. Яхта світилася всіма вогнями.
На кормі біля борту стояло двоє вродливих молодят у вечірньому вбранні, закохані одне в одного, у свої мрії і в пінявий слід за яхтою. У них теж був медовий місяць. Звали їх Лане Рамфорд — з Пьюпорта, штат Род- Айленд, і Сінтія, вроджена Лендрі, його молода дружина, дитяча любов Джона Ф. Кеннеді за часів, коли Джон і Сінтія жили в Гаяніс-Порті, штат Массачусетс.
Тут у наявності певний збіг обставин. Згодом Біллі Пілігрим лежатиме в госпіталі поруч з дядьком Рамфорда, професором Бертрамом Копландом Рамфордом з Гарвардського університету, офіційним істориком військово-повітряних сил Сполучених Штатів.
Коли двійко вродливих молодят пропливли, Валенсія почала розпитувати свого недоладно збудованого чоловіка про війну. Для недалекої землянки було простимо поєднати секс і славу з війною.
— Ти коли-небудь згадуєш війну? — поцікавилась вона, кладучи руку на його стегно.
— Іноді,— відповів Біллі Пілігрим.
— Часом я дивлюсь на тебе,—озвалась Валенсія,— і мені здається, що ти маєш повно таємниць.
— І зовсім ні,— відказав Біллі. Звичайно, це була брехня. Він нікому не розповідав про свої подорожі в часі, про Тральфамадор і таке інше.
— У тебе повинні бути якісь таємниці, пов'язані з війною. Може, й не таємниці, але щось таке, про що ти не хочеш розказувати.
— Ні, нема.
— Я пишаюся, що ти був солдатом. Ти це знаєш?
— Чудово.
— А там було страшно?
— Бувало.
У Біллі промайнула чудернацька думка і вразила його. Це ж була б добра епітафія для нього! Та й мені теж.
— А зараз ти б розповів мені про війну, якби я попросила? — запитала Валенсія.
Десь у маленькій закутині свого дебелого тіла вона вже компонувала майбутнього «зеленого берета».
— Тобі це здалося б схожим на сон. А чужі сни здебільшого не дуже цікаві.
— Я чула, як ти якось розказував батькові про німецький каральний взвод.
Валенсія мала на увазі страту бідолашного старого Едгара Дербі.
— Умгу.
— І вам довелось його ховати?
— Так.
— А перед тим, як його розстріляли, він бачив вас із лопатами?
— Бачив.
— І він сказав що-небудь?
— Ні.
— А він боявся?
— Його чимось напоїли. Він зробився якийсь посоловілий.
— І в нього на грудях була прикріплена мішень?
— Просто клапоть паперу,— сказав Біллі.
Він підвівся з ліжка, промовив: «Перепрошую»,— і зник у темряві туалету. Шукаючи вимикача, він відчув шорстку стіну і нараз усвідомив, що знов опинився в 1944 році, і знов у бараці для хворих.
Світло в бараці погасло. Бідолашний старий Едгар Дербі заснув на сусідньому ліжку. Біллі підвівся і, мацаючи по стінах, став шукати виходу — йому страшенно захотілося відлити,
Раптом він намацав двері, вони відчинились, і він, заточуючись, вийшов у табірну ніч. Подорож у часі, а також морфій забили йому баки, і він наліз на загорожу з колючого дроту й у кількох місцях зачепився одягом. Біллі пробував якось виплутатись, але колючки не пускали його. Він став чудернацько пританцьовувати біля дроту, даремно шарпаючись то в один, то в другий бік.
Якийсь росіянин, що теж вийшов надвір через малу нужду, побачив, як по другий бік колючого дроту пританцьовує Біллі. Росіянин підступив ближче до чудного опудала й лагідно його спитав, з якої він країни. Опудало, не звертаючи на нього уваги, тупцялося собі далі. Тоді росіянин виплутав його з колючок, і опудало, ані словом не подякувавши, підтюпцем рушило в пітьму.
Росіянин помахав йому рукою й сказав «до побачення» по-російськи.
Біллі потягнувся до ширінки і став довго-довго змочувати землю серед табірної ночі. Потім абияк заправив штани і задумався над новим клопотом: звідки він прийшов і куди йому вертатись?
Десь із пітьми доносились розпачливі крики. Біллі навмання поволікся у тому напрямку. Дорогою він силкувався збагнути, яке це лихо примушує стількох людей голосити серед ночі.
Не відаючи того, Біллі наближався до задньої стінки нужника, що складався з перекладини, під якою стояло дванадцять відер. З трьох боків перекладину обступали стінки з різних дощок та розплющених бляшанок. Четвертий бік, відкритий, виходив на чорну, покриту толем стіну барака, в якому відбувся бенкет.
Біллі сунув уздовж стінки й дійшов до місця, де було видно недавно зроблений на чорній стіні барака напис. Слова було написано тією самою рожевою фарбою, що оживила декорації до «Попелюшки». Свідомість Біллі була ще затуманена, і йому здалося, ніби слова висять у повітрі, наче їх написано на прозорій завісі, яку до того ж оздоблювали прегарні сріблясті кружечки. Насправді це були головки цвяхів, якими прибили толь до стіни. Біллі не міг второпати, яка сила тримає в повітрі завісу, і подумав, що завіса чарівна, що крики розпачу — теж театр і що все це частина якогось невідомого йому релігійного обряду.
Напис був такий:
«Хай цей нужник залишиться такий чистий, який він був до ваших відвідин!»
Біллі заглянув до нужника. Зойки чулися звідти. Там було повно американців зі спущеними штаньми. Завдяки урочистому бенкету їхні животи перетворилися на вулкани. Відра були повні, деякі лежали перекинуті.
Найближчий до Біллі американець зойкав, що з нього вийшли геть усі нутрощі, крім мозку. За хвильку американець додав:
— О, і він уже пішов.— Американець мав на увазі свій мозок.
То був я. Так, саме я, автор цієї книжки.
Саме таким Біллі уявив собі пекло і непевною ходою рушив геть. Проминув трьох англійців, що звіддалік споглядали цю екскрементальну оргію. Вони бридливо застигли на місці.
— Застебни ширінку як слід,— сказав один із них Біллі.
Біллі застебнув. Ненароком він втрапив у двері барака для хворих. Він увійшов у ці двері й знову опинився у своєму медовому місяці на мисі Енн, на дорозі від туалету до ліжка, де лежала його дружина.
— Я знудьгувалася за тобою,— пожалілася Валенсія.
— А я за тобою,— відповів Біллі.
Біллі й Валенсія поснули, притулившись одне до одного, як ложки в коробці, і Біллі перенісся в часі назад, до того поїзда, в якому 1944 року він повертався з маневрів у Південній Кароліні на похорон батька. Він ще не бачив ні Європи, ні війни. І тоді ще ходили паровози.
Біллі треба було робити багато пересадок. Всі поїзди ледь повзли. У вагонах смерділо вугільним димом, пайковим тютюном і пайковим алкоголем, а також газами людей, що харчуються військовими продуктами. Сидіння були оббиті такою шорсткою тканиною, що Біллі ніяк не міг заснути. Міцний сон зморив його тільки тоді, коли до Іліума лишилося три години дороги. Розкинувши ноги, він спав у людному проході до вагона-ресторану.