Та йому це було байдуже. Він пам'ятав, що той же народ любив і Британніка, котрого Нерон отруїв, і Агриппіну, котру Нерон наказав убити, і Октавію, котру задушили на Пандатерії, попередньо розрізавши їй вени у гаряче натопленій лазні, і Рубеллія Плавта, котрого прогнали, і Тразею, котрому щоранку можна було очікувати смертного вироку. Любов народу можна було скоріше вважати зловісною ознакою, а скептик Петроній був забобонним. Натовп він зневажав подвійно: як аристократ і як естет. Люди, від яких смерділо смаженими бобами, закладеними за пазуху, завжди охриплі та спітнілі від гри в мору на вуличних перехрестях і в перистилях, недостойні були в його очах називатися людьми.
Отже, не відповідаючи ні на оплески, ні на поцілунки рукою, що посилалися зусібіч, він розповідав Марку про справу Педанія, насміхаючись над мінливістю вуличного наброду, котрий наступного дня після бурхливого обурення аплодував Нерону, що їхав до храму Юпітера Статора. Перед книгарнею Авіруна Петроній звелів зупинитися – вийшовши з нош, він купив красивий рукопис і вручив його Вініцію.
– Це тобі подарунок, – сказав він.
– Дякую, – відповів Вініцій. І, поглянувши на назву, запитав: – «Сатирикон»? Щось нове. Чий твір?
– Мій. Але я не бажаю зазнати ні долі Руфина, чию історію я збирався тобі розповісти, ні долі Веєнтона, – тому ніхто про це не знає, а ти нікому не обмовся.
– Ти сказав, що не пишеш віршів, – зазначив Вініцій, зазираючи до рукопису, – а тут, як я бачу, проза густо ними всіяна.
– Коли читатимеш, зверни увагу на бенкет Тримальхіона. Що ж до віршів, то вони мені спротивилися відтоді, як Нерон почав писати епічну поему. Ти знаєш, Вітеллій, аби облегшити собі шлунок, користується паличками зі слонової кістки, засуваючи їх собі в глотку, інші застосовують пір'я фламінго, змочене в маслиновій олії або у відварі чебрецю, – я ж читаю вірші Нерона, і дія їх миттєва. Потім я можу хвалити їх – якщо не з чистою совістю, то з чистим шлунком.
Сказавши це, він знову зупинив ноші біля крамниці ювеліра Ідомена і, домовившись стосовно гем, звелів нести себе просто до Авла.
– Дорогою розповім тобі історію Руфина як приклад того, до чого призводить авторське марнославство, – сказав він.
Але Петроній не встиг розпочати розповідь, як вони звернули на вулицю Патриціїв і невдовзі опинилися біля будинку Авла. Молодий мускулястий брамник відчинив їм двері до остію – першого передпокою, – над дверима висіла клітка з сорокою, котра верещала гостям вітання: «Salve!».
Проходячи з цього першого передпокою до атрію, Вініцій сказав:
– Ти помітив, що брамник тут без ланцюга?
– Дивний дім, – півголосом відповів Петроній. – Напевно, тобі відомо, що Помпонію Грецину запідозрювали в схильності до східного марновірства, що полягало в шануванні якогось Хрестоса. Удружила їй, кажуть, Кріспінілла, котра не може вибачити Помпонії, що тій вистачило одного чоловіка на все життя. Univira!.. Та в Римі легше знайти миску рижиків із Норікума! Її судили домашнім судом.
– Твоя правда, дім дивний. Трохи згодом розповім тобі, що я тут чув і бачив.
Тим часом вони прийшли до атрію. Раба, що тут порядкував, називали атрієнсіс, він послав номенклатора, аби той сповістив про прихід гостей, а інші раби подали їм крісла і ослінчики для ніг. Петроній, який передовсім думав, що в цьому суворому домі панує вічна нудьга, й тому ніколи тут не бував, роззирався з деяким здивуванням і навіть зачудуванням – атрій справляв враження скоріше радісне. Крізь великий отвір у стелі падав сніп яскравого світла, розсипаючись у фонтані тисячами іскор. Квадратний басейн із фонтаном у центрі, себто імплувій, було призначено для дощової води, що лилася в негоду крізь отвір у даху, та обсаджено анемонами й ліліями. В цьому домі, очевидно, особливо любили лілії, їх була сила-силенна – і білих, і червоних; рясно росли також сапфірові іриси, чиї ніжні пелюстки сріблились од водяного пилу.
Серед пишного листя й моху, що приховував горщики з ліліями, виднілися бронзові статуетки дітей і водяних птахів. На одному розі басейну відлита також із бронзи лань схиляла позеленілу від вологи голову до води, мов бажаючи напитися. Підлога в атрії була мозаїчна, стіни, частково облицьовані червоним мармуром, частково розписані зображеннями дерев, риб, птахів і грифів, тішили око гармонійною грою барв.
Одвірки були прикрашені черепахою й навіть слоновою кісткою, у простінках стояли статуї пращурів Авла. Скрізь відчувався мирний достаток, який чужався розкоші, сповнений благородством і впевненістю в собі.
Петроній, чиє житло було прикрашене значно пишніше та вишуканіше, не міг, одначе, знайти тут жодного предмета, котрий ображав би його смак; цією думкою він тут же поділився з Вініцієм, але вже раб-веларій відхилив завісу, що відділяла атрій од таблінію, і в глибині будинку показався Авл, який поспішав до гостей.
Це був чоловік, який досяг вечірньої пори життя, але ще міцний, з укритою сріблом головою та енергійним, можливо, дещо короткуватим обличчям, у котрому зате було щось, що нагадувало орла. Зараз воно відбивало здивування, навіть стурбованість, викликану несподіваним приходом Неронового друга, співтрапезника та повірника.
Петроній був людиною достатньо світською та спостережливою, щоб одразу це помітити, й по перших привітаннях він із властивим йому красномовством і невимушеністю пояснив, що прибув подякувати за турботу, котрою оточили в цьому домі сина його сестри, і що вдячність – єдиний привід його приходу, на котрий він одважився, пам'ятаючи про давнє знайомство з Авлом.
Авл зі свого боку запевнив, що радий бачити такого гостя, а щодо вдячності, то, мовляв, сам він переповнений таким почуттям, хоча про причину Петроній, напевно, й не здогадується.
Петроній і справді не здогадувався. Даремно він, підвівши свої горіхового кольору очі до стелі, намагався пригадати хоч найменшу послугу, коли-небудь надану ним Авлу чи комусь іншому. Жодної не міг згадати, хіба що ту, котру збирався надати Вініцію. О, зрозуміло, щось таке могло статися мимоволі, та тільки мимоволі.
– Я сердечно люблю й високо поціновую Веспасіана, – мовив Авл, – а ти врятував йому життя, коли одного разу, на своє нещастя, він заснув, слухаючи вірші імператора.
– Навпаки, то було його щастя, – заперечив Петроній, – бо він їх не чув, але не буду сперечатися, що воно могло скінчитися нещастям. Міднобородий так і рвався послати до нього центуріона з дружньою порадою розрізати собі вени.
– А ти, Петронію, тоді його висміяв.
– Так, дійсно, а точніше, навпаки, йому полестив: я сказав, що, коли Орфей умів піснею присипляти диких звірів, тріумф Нерона не менший, позаяк він зумів приспати Веспасіана. Агенобарба можна гудити, але за умови, щоб у малій огуді були великі лестощі. Наша найласкавіша Августа, Поппея, чудово це розуміє.
– На жаль, такі нині часи, – сказав Авл. – У мене не вистачає двох передніх зубів, їх вибито каменем, кинутим рукою бритта, й відтоді я говорю з присвистом, але в Британії я провів найщасливіші дні свого життя…
– Тому що звитяжні, – вставив Вініцій.
Але тут Петроній, злякавшись, як би старий полководець не заходився розповідати про минулі війни, змінив тему. Ось, кажуть, на околицях Пренести селяни знайшли мертве вовченя з двома головами, а під час недавньої грози було зруйновано громом куток храму Місяця – справа нечувана такої пізньої осінньої пори. Якийсь Котта, повідомивши йому про це, додав, що жерці храму провіщають із цієї причини занепад міста або, принаймні, зруйнування якоїсь великої будівлі, що його можна відвернути лише надзвичайними жертвопринесеннями.
Вислухавши цю новину, Авл сказав, що, на його думку, такі прикмети нехтувати не можна. Боги, можливо, розгнівані нечуваними лиходійствами, і в цьому немає нічого дивного, виходить, умилостивлюючі жертви цілком доречні.
– Твій-бо дім, Плавтію, не дуже великий, – відповів на це Петроній, – хоча живе в ньому велика людина; мій же дім, звичайно, занадто великий для такого поганого господаря, як я, та він теж малий. Якщо ж ідеться про зруйнування якоїсь дуже великої будівлі, як-от Прохідний Дім, то чи слід нам приносити жертви, щоб запобігти його падінню?
Плавтій на це запитання не відповів, і його обережність злегка зачепила Петронія – хоча тому не властиво було розрізняти добро та зло, він донощиком ніколи не був, і з ним можна було розмовляти цілком вільно. Знову змінивши тему, він почав хвалити оселю Плавтія й помітний в усьому оздобленні хороший смак.
– Будинок цей старий, – сказав Плавтій, – і я нічого в ньому не міняв відтоді, як успадкував його.
Після того як відсунули завісу, що відділяла атрій од таблінію, будинок було видно на всю довжину – через табліній, через розташований за ним перистиль і наступну залу, або екус, погляду відкривався краєвид саду, ніби світла картина в темній рамі. Звідти до атрію долинав веселий дитячий сміх.
– Ах, доблесний керманичу, – сказав Петроній, – дозволь нам послухати зблизька цей щирий сміх, що нині така рідкість.
– Із задоволенням, – відповів, підводячись, Плавтій. – Там грають у м'яча син мій Авл і Лігія. Що ж до сміху, Петронію, мені здається, в тебе все життя проходить у ньому.
– Життя гідне сміху, от я і сміюсь, – відповів Петроній, – але у вас тут сміх звучить по-іншому.
– Крім того, – додав Вініцій, – Петроній не те щоб сміявся цілі дні, скоріше він сміється цілі ночі.
Так бесідуючи, вони пройшли до будинку в сад, де Лігія та маленький Авл гралися м'ячами, а призначені для цієї гри раби-сферисти підбирали м'ячі з землі та подавали гравцям. Петроній окинув Лігію швидким уважним поглядом, маленький Авл, побачивши Вініція, підбіг із ним привітатися, а той схилив голову, проходячи повз чарівну дівчину, котра стояла з м'ячем у руці розрум'янена, злегка задихана, з розсипаним по плечах волоссям.
Але через те, що в садовому триклінії, затіненому плющем, виноградом і капріфолією, сиділа Помпонія Грецина, гості попрямували привітатися з нею. Хоча Петроній раніше не бував у Плавтія, дружину його знав – зустрічав її в Антистії, доньки Рубеллія Плавта, і в домі Сенеки, і в Полліона. І все-таки її сумне, але спокійне обличчя, сповнена благородства постава, рухи, мова викликали в ньому відчуття мимовільного здивування. Весь вигляд Помпонії настільки суперечив його уявленням про жінок, що цей чоловік, який славився в Римі своєю зіпсованістю й самовпевненістю, почував до Помпонії певну повагу й навіть іноді в її присутності втрачав звичну незворушність. Ось і тепер, дякуючи їй за турботу про Вініція, він мовби знехотя раз у раз вставляв звертання «доміна», котре не спадало йому на думку, коли він говорив, приміром, із Кальвією Кріспініллою, зі Скрибонією, Валерією, Соліною та іншими вельможними жінками. Після привітань і висловлювань подяки Петроній перейшов до закидів – він дорікав Помпонії, що вона так рідко показується на людях, її не зустрінеш ні в цирку, ні в амфітеатрі, на що вона, поклавши руку на руки чоловіка, спокійно йому відповіла:
– Ми старіємо обоє і все більше цінуємо домашню тишу.
Петроній хотів щось заперечити, однак Авл Плавтій, говорячи, як завжди, з легким присвистом, доповнив слова дружини:
– І почуваємося все більше чужими серед людей, які навіть наших римських богів називають грецькими іменами.
– Боги з якогось часу стали чисто риторичними постатями, – недбало заперечив Петроній, – а позаяк риторики навчали нас греки, мені самому, приміром, легше вимовити «Гера», ніж «Юнона».
При цих словах він глянув на Помпонію, ніби даючи зрозуміти, що в її присутності ніяке інше божество не могло спасти на думку, а потім заходився заперечувати те, що вона говорила про старість.
– О, звичайно, люди швидко старіють, але це стосується тих, хто веде зовсім інший спосіб життя; крім того, є обличчя, про які Сатурн мовби забуває.
Це було сказано навіть із часткою щирості – Помпонія Грецина, хоча й досягла післяполуденної пори життя, зберегла незвичайно свіжий колір обличчя, риси якого були дрібні й витончені, і, незважаючи на темний одяг, статечну поставу й сумний вигляд, справляла часом враження зовсім молодої жінки.
Тим часом маленький Авл, який подружився з Вініцієм, коли той жив у них у домі, почав просити юнака пограти в м'яча. Слідом за хлопчиком увійшла до триклінію й Лігія. Під покровом плаща, з мерехтливими полисками світла на обличчі, вона тепер здалася Петронію красивішою, ніж при першому погляді, і справді нагадувала німфу. Він підвівся, схилив перед нею голову й замість звичайних привітань – а він же ще не сказав їй жодного слова – звернувся до неї з віршем, яким Одіссей вітав Навсікаю:
Навіть Помпонії подобалася вишукана ґречність цього світського чоловіка. Що ж до Лігії, та слухала його в збентеженні і, червоніючи, не насмілювалася підвести очі. Та ось у куточках її рота забриніла пустотлива усмішка, на обличчі відбилася боротьба між дівочою сором'язливістю та бажанням відповісти – і, видно, це бажання перемогло: глянувши просто у вічі Петронію, вона відповіла йому словами Навсікаї, вимовивши їх одним духом, як завчений урок:
Після чого, швидко повернувшись, випурхнула, наче сполохана птаха.
Тепер надійшла черга Петронія дивуватись – він не очікував почути Гомерові вірші з вуст дівчини, котра, як він дізнався від Вініція, була родом із варварського племені. Він запитливо подивився на Помпонію, але та, не помітивши його погляду, нічого не сказала – в цю хвилину вона, всміхаючись, дивилася на обличчя Авла, що сяяло гордістю.
Гордість цю Авл і не намагався приховати. Він був прихильний до Лігії, мов до рідної доньки, і до того ж, незважаючи на свої давньоримські забобони, що спонукали його вергати громи проти грецького впливу та його поширення в Римі, грецька мова була в його очах ознакою вищої світської витонченості. Сам Авл так і не опанував її, про що у глибині душі жалкував, і тепер йому було приємно, що вельможному гостю, та ще й письменнику, що, напевно, вважав дім його ледве не варварським, відповіли мовою Гомера та його віршем.
– У нас у домі є вчитель-грек, – сказав він, звертаючись до Петронія, – він навчає нашого хлопчика, а дівчина слухає. Вона ще горобеня, та миле горобеня, й ми обоє до неї звикли.
Петроній дивився крізь переплетення плюща і капріфолії на трійку юних гравців. Вініцій скинув тогу і в самій туніці підкидав м'яча, а Лігія, що стояла напроти нього з піднесеними руками, старалася м'яч піймати. При першому погляді дівчина не справила на Петронія великого враження. Вона видалася йому занадто худорлявою. Але, придивившись у триклінії поближче, він подумав, що, мабуть, саме такою можна собі уявити юну Аврору, – і як знавець жінок відзначив у ній щось незвичайне. Він усе побачив і все оцінив: і рожеве личко, що ніби світилось, і свіжі, мовби для поцілунку складені, губки, і блакитні, наче морська лазур, очі, й алебастрову білість лоба, і пишне темне волосся, що вилискувало на звивах бурштином або коринфською міддю, і струнку шию, і божественну лінію плечей, і всю її гнучку, тонку постать, юну та свіжу, як травневий день, мовби квітка, що розбрунькувалася. В нім прокинувся художник і шанувальник краси, котрий відчув, що до статуї цієї дівчини можна було б зробити напис «Весна». Тут йому раптом пригадалася Хрисотеміда, й він ледве не розсміявся вголос. Із золотавою пудрою на волоссі, з підведеними чорною фарбою бровами, вона здалася йому такою безнадійно зів'ялою, якоюсь пожухлою трояндою, що осипається. Але ж через Хрисотеміду йому заздрив увесь Рим. Потім він згадав Поппею – так, усіма уславлювана Поппея, подумав він, схожа на бездушну воскову маску. А в цій дівчині з постаттю танагрської статуетки дихає не тільки весна – в ній живе сонцесяйна Психея, світячись у її рожевому тілі, як вогонь світиться в лампі.